1.5.4. Основні лінгвістичні категорії дискурсу як “тексту в ситуації”

На противагу стилістиці, котра розглядає текст суто як резуль­тат мовлення, зафіксований у письмовій формі, для лінгвістики істотним є питання про текст як процес. І тут структурна модель опису тексту як самостійного герметичного утворення стає недо­статньою. Виникає потреба врахування багатьох екстралін­гвістичних чинників, зокрема, обставин спілкування і характери­стик комунікантів.

У зв’язку з цим сучасна лінгвістична наука освоює резуль­тати досліджень, так чи інакше пов’язаних із цілим текстом (у прагма-, психо- та соціолінгвістиці, риториці, літературознав­стві тощо); концептуально і термінологічно протиставляються текст, актуалізований у реальній ситуації спілкування, тобто дискурс, і текст поза такою ситуацією; на перший план вихо­дять питання, пов’язані з творенням і розумінням тексту, з діа­логічною природою спілкування; лінгвісти досліджують не іде­альні, правильно побудовані тексти, а текстові стратегії в їх різноманітних реалізаціях; текст розглядають як феномен за­гальнолюдської та національної культури тощо.

Узявши до уваги зовнішньо- та внутрішньотекстові харак­теристики мовлення і проаналізувавши їх із позицій сучасного комунікативного мовознавства (з урахуванням досягнень струк­турно-функціональної та культурологічної лінгвістики), категорії дискурсу можна поділити на:

1) конститутивні, що дають змогу відрізнити текст від “не тексту” (відносна оформленість, тематична, стилістична та структурна єдність і відносна змістова завершеність);

2) жанрово-стилістичні, які характеризують тексти за фун­кціональними різновидами мовлення (стильова належність, жа­нровий канон, ступінь ампліфікації / компресії);

3) змістові (прагматико-семантичні), що розкривають зна­чення дискурсу (адресність, образ автора, інформативність, мо­дальність, інтерпретативність, інтертекстуальна орієнтація);

4) формально-структурні, котрі характеризують спосіб орга­нізації тексту (композиція, членування, когезія).

Конститутивні категорії дискурсу випливають із теорії ко­мунікативних постулатів, тобто принципів успішного спілкуван­ня, й усвідомлюються тільки під час комунікативного збою. Якщо ж спілкування здійснюється відповідно до мотивів та інтенцій його учасників і правил спілкування в конкретному соці­умі, то ці характеристики дискурсу залишаються непоміченими.

Під відносною оформленістю, що є однією з конститутив­них категорій дискурсу, ми розуміємо наявність сигналу з боку мовця й готовність сприйняти цей сигнал з боку реципієнта. Прикладом відсутності такого сигналу є купюри і три крапки в текс­ті. Чи, скажімо, перехід автора тексту на іншу мову, арго. Хоча, зрозуміло, про відносну оформленість чи неоформленість текс­ту можна говорити, лише проаналізувавши дискурсні можливо­сті (тобто здатність “відтворити” дискурс) індивідуального чи масового реципієнта. З огляду на об’єктивність існування від­мінностей у лексиконі, тезаурусі та прагматиконі (у термінах Ю. Караулова [108]) реципієнтів, ті самі тексти можуть бути як відносно оформленими, так і неоформленими.

Наведемо приклад такого тексту, коротко охарактеризу­вавши його адресата. Отже, публікація “Або король, або сексоти – третього не дано” (Поступ. – 1998. – 2 вересня). Вид ко­мунікації – масова. ЗМК, в якому опублікований журналістський матеріал, адресується масовому українському читачеві, котрого цікавить політика. З погляду такої читацької аудиторії цей текст відносно оформлений, оскільки його тезау­рус є достатнім для адекватного сприйняття викладеної інфор­мації. Відносно неоформленим цей текст буде для читача, який добре володіє українською мовою, але не обізнаний з історією України, колишньої республіки СРСР (“каменем спотикання” для нього може стати лексема “сексоти”, яка виявляється одні­єю з ключових у змістовій структурі тексту).

Тематична, стилістична та структурна єдність дискурсу є його конститутивною ознакою, котру усвідомлюємо тільки у разі дезінте­грації тексту. Хоча, зауважимо, існують особливі жанри, стосовно яких говорити про тематичну і структурну єдність тексту можна лише з певними застереженнями (йдеться про тексти, що відобра­жають потік свідомості, модерністську лірику тощо).

Із цими двома ознаками тісно пов’язана відносна змістова завершеність тексту. Ми можемо стверджувати, що перед нами не текст, якщо цей мовний твір не піддається інтерпретації, оскільки він не оформлений, не сприймається як цілісне утво­рення і не виділяється з більшого надтекстового масиву.

Важливим у питанні жанрово-стилістичної категоризації дис­курсу є, безумовно, саме поняття функціонального стилю. Лінг­вістика розглядає функціональні стилі як похідні:

а) від функцій мови (спілкування, повідомлення і вплив, за В. Виноградовим [53], і відповідно – повсякденно-побутовий, повсякденно-діловий, офіційно-документальний, науковий, ху­дожньо-белетристичний та публіцистичний стилі);

б) від сфери вживання мови з урахуванням екстралінгвістичних форм суспільної діяльності;

в) від форми вияву мови (усної чи писемної);

г) від виду мовлення (монологічного або діалогічного);

д) від способу спілкування (масового або індивідуально­го), а також тону, або регістру мовлення (високий, нейтраль­ний, знижений) [153: 238];

е) від трьох базових диференційних ознак: емоційність / не­емоційність, спонтанність / неспонтанність, нормативність / нено­рмативність [81: 109, 132].

Відома також радикальна позиція Ю. Скребнєва [206: 15], який уважав: стиль є характеристикою підмови, виділеною дослід­ником відповідно до цілей дослідження, і тому кількість стилів є нескінченною – від стилю Ч. Діккенса до кулінарних рецептів. На наш погляд, значно продуктивнішим для розуміння сутності функціонального стилю може бути жанровий канон, тобто сте­реотип породження і сприйняття мовлення в специфічних обста­винах, що повторюються.

Жанрово-стилістичні категорії дискурсу дають змогу адре­сатові віднести той чи інший текст до певної сфери спілкування на основі складених уявлень про норми та правила спілкування, про умови доцільності, про типи комунікативної поведінки. Це орієнтирні категорії, бо вони не розкривають зміст, їхня сутність зумовлюється, насамперед, типом комунікативної ситуації. З позицій відносин між учасниками комунікації найбільш вагомою, як видається, є дистанція, протиставлення особистісно орієнто­ваного спілкування (коли нам добре знайомий співрозмовник і ми прагнемо не тільки поінформувати його, а й розкрити йому свою душу, зрозуміти його внутрішній світ; адресат у такому спіл­куванні цікавить нас у всій повноті своїх характеристик) та статусно орієнтованого спілкування (коли комуніканти реалізують себе тільки в обмеженому наборі рольових характеристик, виступаю­чи представниками певних груп людей, наприклад, журналіст, який бере інтерв’ю – людина, котра дає інтерв’ю). Зрозуміло, що тут ідеться не стільки про “чисті” статусні чи особистісні види спілкування (фактично, їх не існує), скільки про ту чи іншу кому­нікативну домінанту.

До жанрово-стилістичних категорій дискурсу належить і категорія розгорненості та згорненості тексту (ампліфікація / компресія). Учасники спілкування, як відомо, володіють уза­гальненими сценаріями мовних жанрів. Отже, вони можуть розгортати діалог у межах того чи іншого жанру відповідно до обставин спілкування. Коротша комунікативна дистанція вимагає менше допоміжних компонентів. Надмірна розгорненість конкретної мовної дії на тлі прототипного мовного жанру свідчить про можливі додаткові ланцюги цього мовленнєвого акту (прохання + лестощі + іронія + прямі та непрямі натяки + гра і т. д.). Надмірна згорненість мовної дії вказує або на над­звичайні обставини (скажімо, прохання про допомогу), або на трансформацію даного мовленнєвого акту в інший (наприклад, коли прохання переходить у наказ). Аналогічно організовані й вторинні мовні жанри. Так, скажімо, відгук офіційного опонен­та на дисертацію, викладений на двадцяти сторінках, буде сприй­нято як екстравагантний спосіб викласти свою концепцію, по­казати власну ерудицію, а отже, є трансформацією іншого жанру.

Предметом жвавої дискусії в лінгвістичній літературі [58; 66; 149; 225 та ін.] є змістові (прагматико-семантичні) категорії дискурсу. У розумінні та моделюванні цих категорій виробилися два основних підходи, відмінність між якими поля­гає в тому, що відправним пунктом уважається текст як такий, чи текст у ситуації спілкування. Ці два підходи відповідають, з одного боку, герменевтичній традиції інтерпретації тексту як са­модостатнього явища і екзегезе як тлумаченню тексту з ураху­ванням зовнішніх чинників його появи, як вивченню “життя те­ксту”, і, з іншого боку, зіставленню зрозумілості й розуміння тексту. Вивчення дискурсу передбачає вибір другої лінії моде­лювання текстових категорій.

У другому випадку з урахуванням діалогічності спілкуван­ня найважливішою текстовою категорією визнається адресність, чинник адресата. Ця позиція чітко сформульована М. Макаро­вим [150], який протиставляє в тексті основну пропозицію (тему тексту) й основну ілокуцію (ідею, значення тексту).

Цю категорію уточнює інтерпретативність тексту, котра виявляється у підпорядкованих їй категоріях точності, зрозумі­лості, глибини та експлікативності / імплікативності тексту. Особ­ливістю названих категорій дискурсу є суттєва зміна їхніх хара­ктеристик залежно від типу тексту. Так, скажімо, точність наукового тексту визначається розгортанням і уточненням ха­рактеристик поняття, точність ділового тексту – чіткістю до­тримання жанрового канону [118], а точність художнього текс­ту – динамікою образних асоціацій [224]. Комунікативна ясність – це збіг інтенції автора та інтерпретації адресата щодо певного тексту. У побутовому мовленні таку зрозумілість забез­печують спільність тезаурусів учасників комунікації, ситуатив­на наочність та можливість негайної перевірки адекватності розуміння, в діловому – клішовані (трафаретні) засоби спілку­вання, а також наявність прецедентних юридичних і спеціаль­них (виробничих, комерційних, дипломатичних та ін.) текстів [68]. Зрозумілість художнього тексту за своєю суттю є фасцинативною: якщо текст має емоційний вплив на читача або слуха­ча, якщо повторне ознайомлення з ним приносить більше задо­волення, аніж попереднє, то інтенція автора реалізовувалася успішно. (Звичайно, цілком імовірні ситуації, коли читачі зна­ходять своє особливе значення в тих ідеях і текстових формах дискурсу, які для автора не відігравали жодної ролі). Зрозумі­лість наукового тексту визначається чіткістю поняттєво-термі­нологічного апарату, логічністю викладу, ілюстративним мате­ріалом, а також простою та суто літературною мовою.

Глибина тексту – це можлива неоднозначність інтерпре­тації значення. Глибину дискурсу визначає необхідна кількість пояснювальних трансформацій для однозначної інтерпретації те­ксту і найкраще ілюструє метод “від протилежного”: існують обставини спілкування, в яких не треба замислюватися над змі­стом, проте іноді виникають ситуації, що примушують уважно про­аналізувати значення прочитаного або почутого. Прототипами глибокого тексту є універсальне автосемантичне висловлюван­ня, сентенція, афоризм, прислів’я.

Імплікативність дискурсу, тобто наявність непрямо вира­женого значення, виявляється в повсякденному мовленні як на­тяк, у художньому тексті – як підтекст, у діловому спілкуван­ні – як саморепрезентація.

У політичному дискурсі особливий інтерес викликають випадки дезавуювання, тобто визнання окремих заяв і повідом­лень такими, що не відповідають дійсності або відображають особисту думку чиновника, котрий перебуває на державній чи партійній службі. Тому він має право говорити тільки те, що санкціоноване керівництвом.

Досить детально вивчені формально-структурні категорії тексту [184; 66; 246]. Ці категорії дають змогу встановити змістові харак­теристики тексту в їх тісному зв’язку з прагматико-семантичними та жанрово-стилістичними категоріями. Так, зокрема, формальна зв’язність тексту (когезія) співвідноситься зі змістовою зв’язністю (когерентністю), що є своєрідним уточненням категорій інформативності та цілісності тексту.

Отже, дискурс як довершена форма комунікації, як явище комунікативного середовища і водночас необхідна передумова його ефективного функціонування у своєму найширшому зна­ченні є тим змістом ідеї комунікації, який комунікант має намір передати реципієнту. Основною особливістю дискурсу в цьому плані є здатність розвиватися під дією внутрішніх чин­ників.