§ 38. Духовний код національної культури

Питанню культурно-національної специфіки в порівняльно-зіставному та інтроспективному планах в останні роки присвячено немало робіт. Проблеми "мова і культура", "фразеологія і культу­ра", "фразеологія в контексті культури", "фразеологізми в аспекті культурно-мовної ідентичності", "національна своєрідність фразео­логізмів" тощо розглядали О. Бабкін (1979), А. Райхштейн (1980),

276

Культурно-національний компонент в українських фразеологізмах

Дж. Лакофф та М. Джонсон (1987), В. Мокієнко (1986), С Єрмолен-_к0 (1987), Н. Арутюнова (1988), Б. Ажнюк (1989), А. Вежбицька (1992), В. Телія (1996), В. Жайворонок (2001), Д. Добровольський (1990, 1996, 1997, 1998) та багато інших вчених. Д. Добровольсь­кий, зокрема, робить серйозні спроби визначити поняття культур­но-національної специфіки у власне лінгвістичних термінах [76].

Як зазначав І. Огієнко, "мова — це не тільки простий символ розуміння, бо вона витворюється в певній культурі, у певній тради­ції". І постійно вбирає ці елементи народної культури, народних традицій, національної ментальності, закодовуючи її у внутрішній формі. Навіть семантику слова (= фразеологізму) М. Комлєв нази­ває його культурним компонентом. Звичайно виділяють два види етнокультури — матеріальну і духовну, які тісно переплетені й взаємодетерміновані. Фразеологічні одиниці завжди — явно чи за­вуальовано, на рівні етимологічних розшуків — зберігають свою історико-семантичну природу, спостереження над якою неодмінно приводять до першоджерела, до перемінного прототипу ФО. Остан­ній розуміється як найбільш типовий цілісний конструкт, який ба­зується на досвіді людини, узагальнене надслівне вільносинтаксичне вираження елементів етнокультури, подане як денотат — одиниця семантики, що становить обсяг значення об'єкта, або як термін про-тотипної семантики — мисленнєвий корелят найкращого зразка певного класу об'єктів (О. Селіванова). Обсяг етнокультурного (культурно-національного, національно-культурного) прототипу як прообразу ФО збігається з мінімальним, але достатнім (згорнутим як гештальт-структура) відрізком тексту-переказу етноситуації. Систематизація прототипів за тематико-ідеографічними розрядами, ширше — визначення фразеоносних сфер, відповідає першому ета­пові ларінської тріади — перемінним словосполученням, панівним У кожній мові на будь-якому етапі її розвитку. Упорядкування та­ких розрядів і спостереження за їх конкретним наповненням від­криває панорамну картину прототипів з виразною культурно-націо­нальною ретроспективою, яскраво свідчить про культурно-націо­нальну семантику ФО, тобто про їх зміст, що не має реляційного, строго системного, відносного характеру і тією чи іншою мірою за­початковується особливостями економіки, географії, суспільного устрою, фольклору, літератури, всіма видами мистецтва, науки, де­талями побуту, звичаями народу [39: 89].

277

!___ді/пз

Проте в давнину духовна сфера людини, світ її переконань і вірувань не були зовсім вільною справою, а "з необхідністю підля­гали матеріальним умовам". Проте й слово людське "наділене було владною, чародійною і творчою силою" (О. Афанасьев). Єдність матеріального й духовного в процесі формування фразеологічного складу, таким чином, безсумнівна.

КНК фразеологічної семантики може виявлятися або в сукупно­му переінтегрованому значенні ідіоми, або у вихопленому ланцюгу якоїсь обрядодії (ставати на рушник), або у значенні компонентів-концептів (топоніми, етнічні реалії, власні назви тощо).

Великим культурно-національним потенціалом наділені фразео­логізми із соціолінгвістичними, етнографічними й країнознавчими характеристиками. Сучасна літературна мова включає тільки "айс­бергові" фразеологічні відшарування могутньої фразеологічної течії. Фразеологізми — історично змінні, літературні й локальні — формувались як віддзеркалення повсякденних побутових турбот, соціальних взаємовідносин людей, їх вірувань, звичаїв, обрядів, за­клинань, формул ворожіння, побажань-клятв тощо. Таким є зворот ходити на ралець (вітати господаря у святкові дні). Витоки виразу, як стверджував М. Сумцов, — у возвеличуванні плуга, волів, сохи, оранки й сівби (1886). Правда, ще раніше в "Русском филологи­ческом вестнике" за 1884 і 1885 pp., а потім і в праці "Объяснение малорусских и сродных народных песен" (окремий відбиток 1887 p.) О. Потебня пояснював цей вираз як "подарунок колядникам", котрі обходили двори "з ралом, плугом", а потім уже "хабар" [219: 34— 35].

Словами на ясні зорі, на тихі води в історичних думах та народ­них піснях передавали прагнення бранців повернутися на батьків­щину "З тяжкої неволі, 3 віри бусурменської, На ясні зорі, На тихі води, У край веселий, У мир хрещений" ("Дума про Марусю Богу-славку"). Численні варіанти виразу — точна ознака його фольклор­ного джерела: " — Діду, а куди лебеді полетіли?" — "На тихі води, на ясні зорі..." (М. Стельмах); "Прийди мені, Прийди мені, Прийди, З-під ясних зір і тихої води, З-під сивого пташиного крила. З-під пломеню, з-під каменя й весла!" (Г. Світлична). Народнопоетична сполука підноситься до високого символу рідної землі, свого вогни­ща, вільного краю: "Юрія Немирича, рейментаря затяжних військ гетьманських... сплячого на шаблях рознесли... одного з тих, що

278

Культурно-національний компонент в українських фразеологізмах

могли Україну вивести на ясні зорі та на тихі води..." (Б. Лепкий); "Веди мене, дорого правоти. Як не мені, дай іншому дійти На тихі зорі і на ясні води" (Д. Павличко). Практично необмежені можливо­сті його поетичного обігрування, контекстного опрацювання, у яко­му, однак, зберігається стрижнева ідея яснозоряного й тиховодного образу: "Іду від зір. І тихих вод І благородного коріння" (Г. Світ-лична); "На теплії води, де яснії зорі Тепліше за наші зорять, Де бу­де нам синє таємнеє море пісень чарівничих співать" (І. Манжура).

Здавна дійшов до нас вислів справляти колодія. Як вважають В. Русанівський і С. Єрмоленко, можливо, ще з дохристиянських часів. Неодруженому парубкові дівчина прив'язує до руки або до ноги шматок дерева, переважно качалку, як покарання за те, що вчасно не одружився, — в'яже колодку. У Кам'янці на Луганщині сто років тому 11 лютого (за ст. ст.) прив 'язували колодки навіть батькам і матерям, котрі "не женили синів або не видали заміж до­чок" [93: 111]. Парубок волочить колодку, доки не дасть відчепно-го, не відкупиться. Звідси — справляти колодія "бенкетувати на одержані гроші за відчеплену колодку". "Ти не моя, дівчино моло­дая!.. За личко гарне Справляє хтось колодія" — написав задушевне С Руданський. Лексикораф Ф. Піскунов увів до словника вираз "ко-лоду волочити" [207: 110]. Названі вислови широко вживалися ще в XIX й на початку XX ст., про що можемо довідатися зі "Словаря української мови" Б. Грінченка [254, II: 271]. На Поліссі колодку водять або качають звичайно на Масляну. Отже, поліс, качати колйдку "відзначати Масляну" [7: 98]. Якщо дівчина не вийшла за­між, то говорили: "Ми тобі колодку прив'яжем" [65: 82]. Не обхо­дили й знайомих: "не умовили". Поволочивши колодку, причетні до цього театралізованого народного дійства на зібрані гроші бенкету­вали. Дещо розширено сприймаються подібні вислови в такому контексті: "Сват до свата ходить, то умовно так кажуть: колодку тягать".

Колодій був залишком свята кохання — із зими до весни колод­ка ніби зв'язувала молодь. "Великий на горбі цвинтар зацвітає ши­рокими кольоровими спідницями, і дівчата в них, здається, не йдуть, а пливуть. В руках тримають хусточки: подарунок тим хлопцям, що взимку до них додому із колодкою приходили", — відтворює зви­чай подолян М. Стельмах у "Великій рідні". Подільській колодці взагалі пощастило: про неї в просторій розвідці "Великдень у подо-

279

Розді/из

лян" згадав А. Свидницький. В етнографа О. Курочкіна читаємо: на Масляну хлопці пригощали дівчат горілкою, пивом, солодощами — купували (запивали) колодку. Як подяку за це кожна дівчина виши­вала перкалеву хусточку, оздоблювала її квітами й ініціалами свого обранця і разом з кількома писанками вручала її парубкові на Велик­день — повертала колодку. В Уласа Самчука — колодку виправля­ють ("Марія"). Весною ж віддавали колодку [254, II: 271]: хлопець, одержавши від дівчини писанку, повинен був найняти для неї та­нець.

Подібний звичай відомий і в росіян (волочить колодку, вязать колодки), білорусів (прывязвання калодкі), західних слов'ян — чехів, словаків, поляків. Поляки, зокрема, на Масницю прив'язували "клоцки" — шматки дерева. У Словаччині й Моравії символічні шматки дерева ("клатики") ще й прикрашали [89: 386]. Розгалу­женість "колодкових" виразів і їх уживання в багатьох слов'янських мовах свідчать про давність звичаю (дохристиянські часи) і, треба думати, й виразів.

За кожним з названих і неназваних тут подібних висловів — ко­лодку волочити, справляти колодія, іти на діти, жити на віру, бути в одній каші, каша зарита, перехрестити слід (чий), перели­вати уроки (на кого), щоб тебе сира земля не прийняла (земля ви­кидає із себе тіло померлого, котрий, за словами етнографа А. Они-щука, "присягнув на фальш") — національна маркованість, специ­фічність образних виразів, зумовлені особливостями культурного розвитку українського народу. Через мову "все створене народом у минулому впливає на індивіда" (В. Гумбольдт). Описуючи сутність предметного ряду навколишнього середовища, етноситуацій, фра­зеологізми вербалізують їх у словесно-знаковій формі.