§ 1. Найважливіші пам’ятки ділової писемності

в Україні

Мова законодавства має свою історію. Уже з Х століття з’являється князівське законодавство. Ще з часів Олега в договорах із греками 907, 911 і 944 рр. є згадка про приписи "руського закону". Особливе значення мають статути князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, які внесли важливі нововведення не лише у фінансове, сімейне й кримінальне право, але й у мову законодавства. Найголовнішою пам’яткою для вивчення історії мови, стилю законів періоду Київської Русі є "Руська правда" – збірка норм звичаєвого права та княжих уставів, складена в ХI – ХII ст. (найдавніший список, що зберігся, походить із кінця ХIII ст.).

За цією пам’яткою, наприклад, поняття злочину трактувалось як обида, незалежно від того, було це заподіяння матеріальної, фізичної чи моральної шкоди. Специфіч-ною процесуальною формою досудової підготовки було гонення сліду, тобто пошук злочинця за його слідами.

Судовими доказами були покази свідків, котрі поділялися на видоків (очевидці) і послухів (які чули про дану подію).

Характерними ознаками звичаєвого права є обрядовість і символізм. Цікаво, що сторони в судовому процесі часто використовували правні звичаєві норми, переказували їх зміст у стислих реченнях. Унаслідок постійного тривалого вживання останні перетворилися в стислі, але надзвичайно змістовні, красномовні формули, у яких викристалізувалися основні принципи звичаєвого права й народної правосвідомості. Згодом ці правні формули увійшли до загального вжитку українського народу, став-ши народними приказками. Наприклад, у "Руській правді" знаходимо такі з них: "холопу на правду не вилазити" (невільна людина не може бути свідком), записані з усних переказів звичаєвих норм.

Найбільш змістовні та влучні формули, що проголошувалися на суді, закріплювалися в народній пам’яті й повторювалися вже після суду принагідно. При цьому вони скорочувалися, удосконалювалися, набували поетичної форми й перетворювалися в народні приказки. Таких приказок існує тисячі. Вони - невичерпне джерело для пізнання принципів правосвідомості українського народу. Ось лише деякі з них: "ліпше – моє, неже – ваше" (принцип переваги індивідуального права над спільним, громадським, колективним). Або: "своя хата – своя й правда" (висловлює обсяг індивідуального права власності. Згадаймо, як вдало використовує її Т.Г. Шевченко: "В своїй хаті – своя правда, і сила, і воля").

Формула звичаєвого права "наше – не наше, але й не ваше", колись висловлена на суді позваним проти недоведених претензій позовника, стала теж потім народною приказкою. Інша приказка "коваль согрішив, а шевця повісили" формулює народний "посудок" про судову помилку. А приказка "силою не дають, силою однімають" або "силою одняти – однімеш, а дати – не даси" розкриває принцип переваги права над грубою фізичною силою.

Таким чином, судові формули та народні приказки були важливим способом словесного виявлення й закріплення в народній пам’яті норм звичаєвого права. Вони стверджують силу й вагомість правних принципів минулих поколінь і не втратили свого значення й сьогодні.

Мова ділових документів Київської Русі стала основою старої української ділової мови. Староруська мова активно вбирала в себе елементи української розмовної мови, очищалася від застарілих, незрозумілих українському населенню граматичних форм і збагачувалася лексикою.

Безпосередні традиції староруської ділової мови, трансформованої на українському та білоруському ґрунті, продовжувалися й розвивалися в мові ділових документів великого князівства Литовського. Як відомо, перший загальний кодекс для цілої Литовської держави – "Статут Великого князівства Литовського" (1529 р.) – вимагав завести актові книги по всій Україні, у кожному місті, а це збільшило число канцелярій і тим самим прискорило поширення української літературної мови. Статут перейняв багато норм давнього українського звичаєвого права та своєю системою багато в чому нагадував систему "Руської правди". До нього, наприклад, були включені такі обряди звичаєвого права, як "гонення сліду" й "своду", які незмінно виконувалися й пізніше в копних і козацьких судах. Ось як описує їх Дмитро Антонович: "Норми звичаєвого права, записані до "Руської правди", уже забороняли самосуд, відбирання крадених речей силою й установлювали для цього певний процесуальний обряд, що звався сводом. Скривджений при свідках звертався до посідача крадених речей і вимагав доказу правного набуття їх ("где еси взял?"); за такий доказ уважалося визначення особи, від якої посідач здобував речі. Тоді йшли всі разом – ушкоджений, свідки й посідач – до попереднього посідача – "своду", "заводці" – й вимагали від нього такого ж доказу. Обряд "своду", як бачимо, подібний до гонення сліду, із тією різницею, що при своді йдуть не по сліду, а по "сводах", "заводцях", до яких перейшли крадені речі. Ведення своду припинялося на "третьому своді": третій посідач мусив крадену річ віддати ушкод-женому без заперечень і відшкодування, але цим актом набував право шукати "свого шкодника" по дальших сводах"¹.

Разом з тим редактори Статуту скористалися й іншими правними джерелами польського, німецького, чеського права, що яскраво позначилося на його мові. Цей перший, "старий" Статут був чинним майже 40 років. Проте розвиток державного та громадського життя потребував доповнень і змін, що й було зроблено в 1566 році через видання 2-ої редакції Статуту, а в 1588 році – 3-ої, значно виправленої й доповненої. Характерно, що всі три редакції Статуту було видано "руською" мовою.

Значення цих пам’яток полягає в тому, що, виступаючи зведеннями правових норм і виконуючи функцію державного законодавства, вони забезпечували українській мові статус офіційної на всій території свого функціонування – у королівських, князівських і місцевих канцеляріях. Причому чим вищого ранґу були відповідні документи, тим вищого статусу набувала в них мова.

Цікавими для дослідження української ділової мови є маловідомі широкому загалу численні ділові папери (кількасот рукописних оригіналів, копій), що належали Львівському Ставропігійському братству, яке було засноване при Львівській Успенській церкві (звідси його пер-вісна назва "Успенське братство") на початку ХV ст. і за свої великі заслуги в боротьбі проти католицького та національного гноблення українського народу польською шляхтою наприкінці ХVI ст. (1586 р.) одержало від східних православних патріархів статут права так званої ставропігії (звідси його назва "Ставропігійське"). Воно було великим культурно-освітнім осередком в Україні, із якого вийшли такі відомі діячі культури й науки, як Іов Борецький, Лаврентій Зизаній, Памва Беринда та ін. Із Львівським Ставропігійським братством пов’язана діяльність російського першодрукаря Івана Федорова, а тим самим поширення друкарської справи.

Для дослідження української мови ці пам’ятки цінні насамперед тим, що, незважаючи на наявність у їх текстах властивих для староукраїнської мови в цілому стереотипних канцелярських зворотів і штампів, часто без потреби вжитих полонізмів, латинізмів та старослов’янізмів, у них досить яскраво відбита жива народна мова, ті мовні процеси, які передували формуванню української національної мови.

З погляду державної й правової ваги директивні документи не були однорідними. Поряд із державно-законодавчими документами, такими, як "Руська правда", "Статут" короля Владислава (Ягайла) першої чверті ХV ст., "Судебник" короля Казимира 1468 р., Литовський статут 1529 р. і його наступні редакції, існували директивні документи нижчих ранґів, які видавалися місцевими князівськими канцеляріями й приватними особами.

Козацька революція, яка вибухнула в Україні в 1648 р. під проводом Богдана Хмельницького, принесла з собою багато кардинальних змін у царині як державного, так і приватного права. Шляхетські привілеї було скасовано, і на зміну польсько-шляхетським судам прийшла система козацьких судів, які були в кожній адміністра-тивній одиниці і в яких активну участь брало населення. Судочинство проводилося усно, українською мовою. Джерелами права стають постанови Генеральної Ради, універсали гетьмана й полковників, угоди, статті.

Досліджуючи юридичну лексику кримінально-проце-суального права козацько-гетьманської держави, Б.Р. Сте-цюк приходить до висновку, що вона є "невід’ємною складовою частиною загальнонародної мови, в основі якої лежить словник живої народної мови. Ця лексика являє собою добре структуровану й системно організовану групу слів і словосполучень, у якій відобразилися загальні тенденції історичного розвитку української мови, а також внутрішньомовні зміни, спричинені соціально-політичними умовами життя нашого народу в період Гетьманщини"¹.

Проте нові політичні та соціально-економічні умови життя, що настали пізніше, політика московських царів привели до значних перемін. Обмежуються автономні права України, натомість посилюється вплив москов-ського права й московських порядків у державних установах, судах і приватних відносинах. Особливо вороже ставлення до Української держави виявив Петро I, за часів правління якого було введено в систему управління чисто московські органи, а в судах заведено писемний порядок на зразок московського. У зв’язку з тим, що московські урядники не знали української мови й права, у 1728 році за наказом царя була утворена комісія з українських правників, яка, крім перекладу Литовського статуту й Магдебурзького права московською мовою, склала кодекс українського права під назвою "Права, по котрим судиться Малоросійський народ". Цей кодекс є найвидатнішою пам’яткою українського права ХVIII ст.

Важливими пам’ятками українського ділового письма також є гетьманські статті – своєрідні угоди між козацькою старшиною на чолі з гетьманом і представниками московського царя. Відомі Березневі статті Б. Хмельницького 1654 р., Переяславські статті Ю. Хмельницького 1659 року, Батуринські та Московські статті І. Брюховецького 1663 і 1665 років, Глухівські статті Д. Много-грішного 1669 року, Конотопські та Переяславські статті І. Самойлова 1672 і 1674 років, Коломацькі статті І. Ма-зепи 1687 року, "Рішучі пункти" Д. Апостола 1728 року та інші.

Цінною пам’яткою в історії розвитку мови права є Конституція гетьмана Війська Запорізького Пилипа Орлика (1710 р.). За формою Конституція – це договір між генеральною старшиною і Запорізьким військом, з одного боку, та обраним гетьманом – з іншого, що повністю відповідало національній правовій традиції. Складалася Конституція з 16 пунктів і завершувалася текстом присяги гетьмана Орлика, у якій він зобов’язується виконувати всі пункти Конституції, турбуватися про розширення прав і вольностей військових. Ідеї, що їх містив цей документ, випередили на сторіччя суспільно-політичний розвиток у східно-європейському реґіоні.

У цілому ж можна сказати, що директиви ХІV – ХVІІ ст. були визначальними в процесі історичного розвитку ділового стилю. Саме в цих документах вироблялися найхарактерніші жанрово-стильові норми ділових текстів. Водночас слід ураховувати, що з усіх видів староукраїнського письма на діловій мові найменше позначилися впливи церковнослов’янських текстів; вона, з одного боку, була відкритою для проникнення живомовних явищ, а з іншого – мала бути загальнодоступною й уніфікова-ною й тому обмежувала використання локальних та діалектних елементів.