§ 2. Основні орфоепічні норми української мови

Культура мовлення передбачає знання системи правильної вимови окремих звуків, звукосполучень, слів. Завдання це досить складне, оскільки, як зазначає О. Сербенська, плановий лінґвоцид щодо української мови (розхитування її мікросистеми, імунної системи, збереження стійкості норм, втрата природної якості), натомість утворення такої її якості, яка мала б демонструвати "злиття" українців з рештою націй, перетворення їх у "совєтську" супернацію призвів до витворення своєрідного різновиду мови, який дістав назву суржик "на позначення здеґрадованого, убогого духовного світу людини, мішанини залишків давнього, батьківського, з тим чужим, що нівелює особистість, національно-мовну свідомість¹.

Про це красномовно сказав у своїй байці відомий український гуморист Павло Глазовий.

Кухлик

Дід приїхав із села,

Ходить по столиці.

Має гроші - не мина

Жодної крамниці.

Попросив: - Покажіть

Кухлик той, що з краю.

Продавщиця: - Что? Чево?

Я нє понімаю.

- Кухлик, люба, покажіть

Той, що з боку смужка.

- Да какой же кухлік здєсь,

Єслі ето кружка?

Дід у руки кухлик взяв

І нахмурив брови:

- На Вкраїні живете

Й не знаєте мови.

Продавщиця теж була

Гостра та бідова:

-У мєня єсть свой язик,

Ні к чему мнє мова!

І сказав їй мудрий дід:

- Цим пишатися не слід,

Бо якраз така біда

В моєї корови:

Має, бідна, язика

І не знає мови.

Відірваність від живої мови народу більшої частини людей спричинила втрату ними (повну чи часткову) мовного чуття, коли суржиково-російське мовне середовище не тільки не стимулює вироблення орфоепічних навичок, а, навпаки, посилює тенденції мовного ніґілізму. Тож без повсякденної й напруженої уваги до своєї мови, без постійного контролю за власним мовленням не можна виробити бездоганної літературної вимови.

Правоохоронцеві, який дбає про власну культуру мовлення, слід знати характерні особливості української орфоепії. Нагадаємо, що орфоепія – розділ мовознавчої науки, який вивчає систему загальноприйнятих правил, що визначають єдину літературну вимову. Людина повинна отримувати задоволення від того, як вона говорить, як бринить її слово, повинна поціновувати таку ж відповідність змісту і форми в мовленні інших.

Ось чому орфоепія – наука про правильну вимову – посідає чільне місце в освіті. Навчання правильної вимови необхідне такою ж мірою, як і навчання орфографії та пунктуації, тобто писемної мови. Зауважимо, що говорить людина більше, ніж пише. Уміння говорити правильно, "красиво" – це не тільки естетичний фактор у словесному спілкуванні. Відхилення від орфоепічних норм перешкоджає чіткому взаєморозумінню, переключає увагу слухачів зі змісту на фонетичні особливості, тимчасом як фонетичний бік мовлення перебуває у сфері підсвідомості носіїв мови. Ось один із прикладів того, як нехтування орфоепічними нормами спричиняє непорозуміння в спілкуванні.

Телефонна розмова:

"Скажіть, будь ласка, Богдан у свята буде вдома?

- Ні, він буде в нараді.

- Де, де? На якій нараді?"

Чи зрозуміли ви, у якій "нараді" все ж таки Богдан? Якщо ви не маєте екстралінґвістичної інформації, що він - курсант, то, очевидно, вам буде важко здогадатися, що Б. "у наряді". Так діалектна тверда вимова фонеми [р] замість інформативної м’якої [р] зробила незрозумілим усе висловлювання.

Орфоепія покликана забезпечити єдність звукового оформлення слів відповідно до фонетичних властивостей української національної мови. Але не тільки. Орфоепія може розглядатися й у широкому значенні – як нормативна реалізація сеґментних одиниць (фонем) і суперсеґментних (наголосу, інтонації).

Орфоепія є складовою культури мови, і має свою специфіку, оскільки може бути оформлена в низку законів, що підлягають досить чіткій кодифікації. Вимова пов’язує теперішній стан мови з її минулим і майбутнім. Цей зв’язок виявляється в співіснуванні варіантів, одні з яких є голосом із минулого, а інші свідчать про можливі шляхи розвитку мови. Українська літературна мова, як і будь-яка інша, має усталені орфоепічні норми, що є обов’язковими для всіх, хто розмовляє нею. Нагадаємо найважливіші з них.

Вимова голосних. Усі голосні звуки під наголосом вимовляються виразно й чітко. Вимова ненаголошених голосних характеризується такими ознаками: а) голосні [а], [о], [у],[і] вимовляються, зазвичай, чітко: говорити, особа, безпека, мораторій, кора, публіка; б) ненаголошений [и] вимовляється з наближенням до голосного [е], сильніше перед складом з [е], [а]: ки^ешеня, пи^есати і слабіше перед складом з іншими голосними, особливо з [и], [і], та на кінці слова: жи^евий, си^еділи; в) ненаголошений [е] у вимові наближається до [и], більше перед складом з [и], [у], [і]: ве^изи, ве^изу, ме^ині - і менше перед складом з іншими голосними, особливо перед складом з [е]: ве^изе, ве^изла, ве^изло.

Вимова приголосних. Дзвінкі приголосні в літературній вимові звучать дзвінко і в кінці слова, і перед глухими в середині слова: лінґвоцид, віз. Проте є відхилення від цього правила: а) приголосний [г] вимовляється як [х] у словах легко [лехко], вогкий [вохкий], нігті [н’іхт’і]; б) прийменниковий та префіксальний дзвінкий [з] перед глухими вимовляється, як [с]: з ким [с ким], розслідування [росслідування], безпідставний [беспідставний].

Для української мови характерним є постійне збереження дзвінкої вимови звука на кінці слова, незалежно від того, після якого звука він стоїть – голосного чи приголосного (напр.: ґеноцид, прилад, народ, мороз, подорож). Вимова на кінці слова глухих приголосних замість дзвінких [ґеноцит, морос, сторош, обіт] є грубим порушенням звукових норм української літературної мови (для російської мови оглушення – норма).

Дзвінко вимовляються ці приголосні й перед глухими в середині слова: бігти, берегти.

Губні приголосні вимовляються в кінці слова твердо: голуб, насип, сім, верф.

У словах іншомовного походження губні можуть пом’якшуватися перед голосними [а], [у] (бюро, бюст).

Звук [в] в українській мові ніколи не переходить у [ф], а навпаки, у певних позиціях перед приголосними і в кінці слова [в] посилює свою звучність і переходить у нескладовий голосний [у]: [заутра, кроу].

Звук [ф] вимовляється відповідно до свого графічного зображення на письмі і не повинен змішуватись із звукосполученням [хв], яке звучить, як два звуки. Розрізняйте: штраф, фотографія, філія, факт, мафія ( звук [ф] є лише в словах іншомовного походження) і хвіртка, хвастнути, хвиля.

Шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш], [дж] в українській мові тверді, ніколи не пом’якшуються на кінці слова (ріж, ніч). Неподовжені шиплячі перед голосними [а], [о], [у], [е], [и] завжди тверді: біжать, чого, чути, четвер, широ-ко. Напівпом’якшені [ж], [ч], [ш] перед голосною [і] (шість, ключі, чітко) й тоді, коли вони подовжені (бездоріжжя, річчю).

Звук [р] твердий у кінці слова і складу: секретар, лікар, Харків, гіркий.

Звук [л] в українській мові вимовляється твердо перед [а], [о], [у] (власний, логіка, лукавий, лектор), у кінці і в середині слова перед приголосним (стіл, мілко); перед [е] та [и] цей звук не такий твердий, як перед [а], [о], [у], але й не пом’якшений (лист, ледве).

Для позначення на письмі звука [ґ] сьогодні в українській мові знову вживається буква Ґґ. Букву Ґґ до українського алфавіту запровадив 1619 року Мелетій Смотрицький. У радянський час вона була вилучена як "націоналістична". 1990 року її повернуто до українського алфавіту. Вона вживається в таких українських словах: ґрати, ґречний, ґанок, ґатунок, ґвалтівник, ґрунт та ін.. З буквою ґ пишуться українські прізвища та інші власні назви України, які традиційно вимовляються з ґ: Ґжицький, Ґудзь, Шміґельський, Ґалятовський, Ґалаґан, Самодриґа та ін., Великий Ґрунь (гора в Карпатах) тощо.

Крім того, через літеру ґ передається латинська літера g (відповідно і з інших мов) у тих варваризмах (не засвоєних українською мовою словах і висловах), що звичайно подаються засобами латинської (чи іншої) графіки, але можуть передаватися й засобами кириличного алфавіту: персона нон ґрата, альтер еґо.

У вимові (не на письмі!) правопис допускає паралельні звуки г і ґ у власних назвах іншомовного походження з етимологічним g. Отже, на письмі, наприклад: Гданськ, Гібралтар, Гете, а у вимові: Ґданськ і Гданськ і т. ін.

Однією з орфоепічних вимог літературної вимови є дотримання милозвучності в межах фрази.

Слід пам’ятати, що українська мова уникає збігу голосних: вона йде, буду ввечері. Збіг голосних в українських словах допустимий лише на межі префікса й твірної основи: виорати, переінакшити.

Українська мова уникає важкого для вимови збігу приголосних: запорізький; уникає збігу голосних звуків у словах, що стоять поруч, тобто в кінці попереднього слова та на початку наступного, оминає такий збіг різними засобами. Цій меті підпорядковане чергування голосних [у], [і] з приголосними [в], [й]. Цими ж вимогами зумовлене чергування паралельних форм: прийменників та префіксів від - од, з -із - зі; сполучників, іменникових форм із закінченнями на -ові, -еві(єві), -у(ю); прикметникових форм на -ому, - ім. Окремо слід наголосити, що в немилозвучних сполученнях ждн, здн, стн, стл зубні звуки [д], [т] постійно зникають (тижня – тиждень).

Правила вимови іншомовних слів в українській мові ті самі, що й слів незапозичених. Як і в українських, так і в іншомовних словах, приголосні перед голосним [е] не пом’якшуються (телефон, телеграма, система, критерій, ідеал, сесія та ін.). Пом’якшена вимова їх (тєлєфон, білєт, плєнум) є порушенням літературної норми.

Ненаголошений [е] після приголосних в іншомовних словах виявляє нахил до зближення з [и], як і ненаголошений [и] до зближення з [е]: те^инденція, не^иґатив, те^иматика, пре^изидія, се^икрет, ди^еректива та ін. На початку ж слова ненаголошений [е] вимовляється виразно, без помітного наближення до [и]: екзаменатор, егоїст, експерт, експеримент, економіка, естафета, експонат та ін.

В іншомовних словах ненаголошений [о] у будь-якій позиції не переходить в [у] (навіть перед складом з постійно наголошеним [у], де в українських словах такий перехід відбувається: комунальний, документ, монумент, корупція та ін.

У запозичених словах голосні [і] та [и] слід завжди вимовляти відповідно до їхнього написання. Треба пам’я-тати, що на початку слова [і] не наближається у вимові до [и]: інститут, інструкція, інженер та ін.

Після приголосних [д], [т], [з], [с], [ц], [ч], [ж], [ш], [р] перед наступним приголосним, крім [й], у загальних іншомовних назвах завжди пишеться й вимовляється [и]: диспут, тираж, стимул, позиція, режим, шифр та ін. В інших випадках у таких словах пишеться й вимовляється [і]: лінія, комісія, мікроскоп, хімія, економічний та ін. Вимова [і] замість [и], як і вимова [и] замість [і], що її можна іноді спостерігати, є помилковою (неправильно: тіраж, стімул, економичний та ін.).

Отже, вимова іншомовних слів близька до їх написання; треба намагатися не порушувати цього правила.

Оскільки в діловому мовленні використовуються абревіатури, слід зупинитись на особливостях їх вимови.

Абревіатура (від лат. abbrevіо – скорочую) – скорочене складне слово (іменник), утворене з початкових звуків, назв початкових літер або початкових частин слів, на основі яких твориться скорочення. До абревіатури може входити й ціле слово: БАМ, РТС, КамАЗ, ощадбанк, судекспертиза.

За вимовою їх можна поділити на дві групи: а) ініціально-літерні, тобто абревіатури, які творяться поєднанням назв перших букв кількох слів. На письмі вони передаються переважно великими буквами: МВС, ЛТП, МВФ тощо; б) ініціально-звукові, тобто абревіатури, що складаються з перших звуків тих слів, які стали основою для їх утворення: вуз, ГУРОС, УБОЗ. Близькими до літерних є так звані комбіновані абревіатури, що творяться поєднанням в одному слові частини скороченого слова з ініціально-звуковою абревіатурою: облуно, міськвно, райвно.

Вимова абревіатур багато в чому залежить від кількості, а також розміщення в ній голосних і приголосних звуків. Найголовнішими закономірностями вимови літературних абревіатур можна вважати такі:

1) усі поскладово-літерні (комбіновані) абревіатури вимовляються як звичайні слова, за звуками: спецвідділ, держбанк, оперуповноважений, міськвно, облуно;

2) за звуками, як правило, вимовляються також ініціально-звукові абревіатури, у яких є голосні: ДАІ, ВВІР, ЛТЕК, ООН, ВАТ тощо.

Якщо літерні абревіатури складаються з двох чи трьох приголосних, то вони вимовляються за буквами, наприклад: МВС [ем-ве-ес], СБУ [ес-бе-у], ДСК [де-ес-ка], ДТП [де-те-пе], ВКВ [ве-ка-ве], КДБ [ка-де-бе].

Однолітерні абревіатури з цифрами вимовляються за назвами букв: Т-34(те-34), Т-150 (те-150).