logo search
pashuk_r_i_polishuk_n_m_taran_n_e_dilove_movlennya_pravoohor / Пособие

§ 4. Мовний етикет

як вияв національної культури

Кожна нація має свій мовний етикет. Мовний етикет є система "стійких формул спілкування, рекомендованих суспільством для встановлення мовленнєвого контакту співрозмовників, підтримання спілкування у виразній тональності відповідно до їх соціальних ролей і рольових позицій стосовно один одного в офіційних і неофіційних обставинах"1.

Український мовний етикет – це національний кодекс словесної добропристойності, правила ввічливості. Він сформувався історично в культурних верствах нашого народу й передається від покоління до покоління як еталон порядної мовленнєвої поведінки українця, виразник людської гідності й честі, української шляхетності й аристократизму духу.

Українська народна педагогіка за допомогою національного мовного етикету вчить нас формувати щирі й доброзичливі взаємини з людьми. У її арсеналі чимало цінних порад, які втілені в афоризмах: "Що маєш казати, то наперед обміркуй", "Дав слово – виконай його", "Слухай тисячу разів, а говори один раз", "Говори мало, слухай багато, а думай ще більше".

Основна вимога мовного етикету – ввічливість, статечність, пристойність, уважність і чемність співрозмовників. Справді вихована людина поштиво розмовляє завжди, скрізь і з усіма.

Правила мовного етикету, відтворені впродовж століть українським народом, становлять особливу групу стереотипних формул спілкування. Зміна суспільно-політичного ладу в Україні позначилася на українському мовному етикеті, здавна емоційно багатому й традиційно велеречивому. Про те, що українському національному етикету властива широка модально-емоційна гама значень і відтінків, ледь помітних нюансів, свідчить низка синонімічних лексем – атрибутів із семантикою ввічливості: вихований, ввічливий, ґречний, люб’язний, обхідливий, поштивий, приязний, чемний, шанобливий, шляхетний.

Традиційний мовний етикет – велика духовна й виховна сила, один із найголовніших чинників дерусифікації, утвердження українського "я", національної гідності українців, громадян самостійної Української держави.

Більшість етикетних формул, які ми вживаємо в повсякденному житті, закладені в нашій свідомості як своєрідні кліше або заготовки, що адекватні тій чи іншій ситуації.

У структурі мовного етикету дослідники виділяють формули, що "вживаються при зав’язуванні контакту між мовцями – формули звертань і вітань; при підтриманні контакту між мовцями – формули вибачення, прохання, подяки та ін.; при припиненні контакту – формули прощання, побажання тощо. Це – власне етикетні формули"1.

Серед формул ввічливості найважливішою є звертання.

Ще М. Ломоносов у "Стислому посібнику з красномовства" визначав звертання як "чудову, сильну, пробуджуючу слово фіґуру", якою "можна радити, засвідчувати, обіцяти, погрожувати, хвалити, насміхатися, утішати, бажати, прощатися, шкодувати, наказувати, забороняти, просити вибачення, оплакувати, жалітися, просити, вітати та інше"2.

За спостереженнями дослідниці дипломатичного підстилю О. Мацько,3 офіційні звертання в мові завжди були своєрідним лакмусовим папірцем, який свідчив про зміни в суспільстві, стосунки між членами цього суспільства, їхні роль і статус. За часів Київської Русі поширеними, наприклад, були такі звертання: княже, князю, дружино, людіє. Пізніше, у період Запорозької Січі побутували звертання, подібні до звертань у родині: батьку (гетьмане, отамане), діти мої, братове, браття, братці, братія, братики. Це зумовлено тими "гуртовими порядками", які передбачали рівність усіх козаків між собою, а взаємини старших і молодших мали родинний характер.

У роки існування УНР в офіційному вжитку переважали звертання пане, пані, панове. Рідше вживалися добродію, добродії (із прикметниковими означеннями – високодостойний, високоповажний, вельмишановний). Революція 1917 року внесла докорінні зміни в мовний етикет, і насамперед у формулу звертання. З мови поступово витіснилося звертання пане, пані, добродію, добродійко. Натомість активно стали використовувати звертання товаришу і громадянине, громадянко, але правила їх вживання суттєво відрізнялися від правил дореволюційних звертань.

Давнє українське звертання товаришу, шановане в Запорозькій Січі і відновлене в ХІХ ст. як форма звертання в робітничому середовищі, за часів радянської влади стало надто заідеологізованим. Нині воно частіше вживається у своєму первинному значенні: товариш – 1) людина, яка спільно з ким-небудь виконує якусь справу, бере участь у якихось діях, співучасник чого-небудь; компаньйон, спільник; 2) людина, пов’язана з ким-небудь дружбою, щирий друг, приятель.

Поширене звертання громадянин виступає як суто офіційне, а в однині та в поєднанні з прізвищем, професією або званням використовується тільки у сфері "людина – закон".

Слід пам’ятати, що звертання, які складаються з двох загальних назв, форму кличного відмінка має як перше слово, так і друге, хоч друге слово може мати й форму називного відмінка: пане лейтенанте (лейтенант).

У звертаннях, що складаються з загальної назви й імені, форму кличного відмінка набуває як загальна назва, так і власне ім’я: брате Миколо, друже Грицю, колеґо Степане.

У тих випадках, коли перше слово звертання позначає звання, посаду, а друге називає прізвище, у кличному відмінку вживається тільки перше, а друге слово – у формі називного: полковнику Вітренко, професоре Радзієвський. У звертаннях, що складаються з двох власних назв – імені та по батькові, обидва слова мають закінчення кличного відмінку: полковнику Валерію Васильовичу, професоре Борисе Григоровичу.

Форма звертання займає чільне місце в мовному етикеті. Варто розрізняти офіційну і неофіційну та усну і писемну форми звертання.

На думку О. Єрмоленко, дуже важливо при встановленні як офіційних, так і неофіційних форм звертання враховувати елемент природності та неприродності (штучності) певної форми для української мовної традиції. Звичайно, офіційний стиль не лише української, а й кожної державної мови має ознаки наднаціональності та підпорядковується міжнародним нормам мовного етикету.

"Новацією сучасного українського офіційного мовного етикету є формула звертання до вищих державних урядових осіб, зокрема до президента – "Пане Президенте" (відповідник англ. "Mr. President"). Але якщо в англійській мові існує чітка ґрадація між офіційним "Mr. President" та неофіційним "Mr. Clinton" (пане Клінтоне), в українській мові ще не вироблена формула неофіційного звертання до вищих урядових осіб"1.

Оскільки в українській мові існують паралельно звертання "пан" та "добродій", на думку дослідника, можна лише прогнозувати, що очевидно ці дві форми розподіляться залежно від офіційного та неофіційного спілкування.