§ 2. З історії правничої термінології

та лексикографії

Генеза й розвиток української юридичної термінології щільно пов’язані з витоками та історією національного права, української державності й законодавства, історією української мови й науки.

Для дослідження української мови (а отже, й української юридичної термінології) періоду формування української народності важливе значення мають тогочасні ділові документи. Цінність цих пам’яток для мовознавчих праць полягає головним чином у тому, що в них повніше, як це відзначається багатьма вченими, відбита жива народна мова.

Відомий мовознавець М.Л. Худаш, проаналізувавши лексику українських ділових документів кінця ХVІ – початку ХVІІІ ст., дійшов висновку, що "іншомовні запозичення посідають у цій групі лексики досить важливе місце, проте порівняно із загальною кількістю слів слов’янського походження, успадкованих із староруської мови або утворених уже на староукраїнському мовному ґрунті, їх питома вага відносно незначна".¹

Зроблений ним аналіз лексики на означення понять, пов’язаних з адміністративним управлінням, назвами державних органів і урядових осіб, свідчить про те, що історична перспектива всіх цих термінів неоднакова. У сучасній українській літературній мові збереглася тільки частина з них, а саме: загальновживаний спільнослов’ян-ський юридичний термін суд, широко відомий в адміністративній лексиці; термін канцелярія та вживані й тепер політичні терміни сейм, король, сенатор. Багатозначне в той період слово уряд тепер має звужену семантику і вживається лише в значенні рос. "правительство".

Лексика на означення понять, пов’язаних із судочинством, у названих пам’ятках представлена досить виразно. Причому більшість термінів і термінологічних сполучень, які можна віднести до цього тематичного пласту, узято з розмовної мови. Вони переважно збереглися й у сучасній українській літературній мові.

Поняття "мати з ким-небудь судову справу", як і тепер, передається словом судитися. На означення дій, пов’язаних із поданням на когось скарги до суду, притяганням до судової відповідальності, домаганням чогось через суд, найчастіше вживаються такі термінологічні слова й словосполучення, як позивати, допинати, доходити або ще правне доходити, презъ судъ доходити та чинити правне. Цих слів у вказаних значеннях сучасні словники не наводять, але порівняймо в словнику Бориса Грінченка: "допинатися – домагаться, добиться", "доходити – добиваться, добиться".¹ Отже, ці народні слова у відповідних контекстах свого часу могли набирати термінологічного значення.

Поняття адміністративно-судовий розгляд якогось факту передається терміном справа, що в досліджуваних документах, як і тепер, має ще й інші семантичні відтінки, напр.: ділова необхідність, невідкладне заняття тощо.

Цікавими є спостереження науковця і щодо лексики, пов’язаної з правовим захистом у суді, арґументуванням, доказами тощо. Поняття правовий захист передається словосполученням оборона правная, до якого близьким семантично є словосполучення престорога права, ужите тільки один раз у значенні "нагляд справи в суді". Слово престорога та різні його дієслівні форми були в той період широковживані й збереглися в сучасній українській мові, хоч тепер натомість вживаються обережність, оберігати і т.д.

На означення поняття вирок, а також покарання вживається термін декрет, що є тепер інтернаціо-налізмом, але має звужену семантику, та давній спільнослов’янський термін казнь. На означення поняття штраф у документах уживається успадкований зі староруської мови термін вина, що одночасно використовувався й у значенні провина. У староруських пам’ятках вина виступає теж у різних значеннях (причина, гріх, повинність, обвинувачення, вибачення). В основному в таких же значеннях, як і в давньоруській мові, це слово трапляється і в актових пам’ятках староукраїнської мови. У сучасній українській мові вина має лише значення провина.

Що стосується аналізу адміністративно-юридичної лексики, то слід наголосити, що більшість термінів цієї групи збереглися дотепер, хоч багато з них, як зазначає М.Л. Худаш¹, характеризуються звуженою чи переосмис-леною семантикою. У цій групі слів автор виявив численні запозичення, проте іншомовні засвоєння в цій групі лексики не становлять основи й специфіки всієї проаналізованої лексики. Над адміністративно-юридичною лексикою іншомовного походження кількісно все-таки переважає лексика, утворена на українському мовному ґрунті на основі спільнослов’янського лексичного фонду.

Як система українська правнича термінологія сформувалася ще в ХVI – ХVII ст. Вона фіксувалася в Литовському статуті третьої редакції, в актах литовської метрики, у документах козацьких і ратушних судів. Однак умови для її розвитку були дуже несприятливими. Лише в ХIХ ст. спостерігається її деяке відродження, насамперед у Галичині (Я. Головацький, Т. Шашкевич, Ю. Вислобод-ський та ін.). У 1893 році виходить "Німецько-руський словарь висловів правничих і адміністративних" К. Ле-вицького.

Слід зазначити, що українські правники віддавна розпочали збирання виразів правничої термінології. Щоправда, як свідчить Іван Огієнко, спочатку ця справа носила більш академічний характер, оскільки не мала прак-тичного життєвого застосування¹. Проте вже в 1918 році українські інституції відчули брак своєї наукової правничої термінології. З цього часу активізується діяльність різ-них правничих термінологічних комісій.

Українське Правниче Товариство в Києві випускає у світ свою працю "Короткий московсько-український словник судівництва та діловодства", однак він не зміг задовольнити широкі правничі потреби.

За справу взялася Українська академія наук у Києві. Була створена правнича термінологічна комісія в складі більше двадцяти практиків. Розпочалася жвава робота над складанням словника, яка тривала більше семи років. Умови були жахливими: голод, холод (приміщення Академії наук узимку не опалювалося). І все ж у 1926 році комісія випустила у світ свою вікопомну працю, цінну пам’ятку нашої культури: "Російсько-український словник правничої мови", 228 сторінок петиту в дві шпальти, накладом 5 тисяч примірників. Остаточну філологічну редакцію його робив академік А.Кримський, віддавши цій праці близько двох років редакторської роботи. Були широко використані надбання попередніх комісій, рукописи, жива розмовна мова, давні українські акти, унаслідок чого було знайдено близько 2000 стародавніх термінів. Про це правдиво писала комісія: "Свідомо ми повводили в словник багато слів із давньої правничої української мови, щоби з’ясувати зв’язок сучасної мови з давньою, підвести під сучасну правничу мову історичний ґрунт і показати, яку силу слів із давньої правничої мови заховує сучасна мова українська. Як жорстоко поми-ляються ті, котрі обвинувачують теперішню українську мову, закидаючи їй штучність, скованість, галичанізм тощо. Адже показується, що ті самі слова, котрі иноді, здається, так ріжуть наше зросійщене вухо, мала в уживанні українська мова ще перед 200-300 роками. І тільки відірвавши нас у другій половині ХVІІІ в. од нашої давньої культури, від нашої української наукової мови, русифікаційна політика московського імперіалізму примусила нас забути тую мову"¹.

Ця праця мала велику цінність не лише для спеціалістів, але й для кожного українського інтеліґента того часу, оскільки в ній, крім правничих термінів, зібрані й ті часто вживані слова, які потрібні правникові в його широкій громадській діяльності, даючи тим змогу не звертатися до інших словників. У словнику вміщено багато чужоземних слів з хорошим українським перекладом, поставлено наголоси, що полегшувало засвоєння літературних норм. Коли говоримо, що книжки мають свою долю, то дійсно український "Словник правничої мови" мав, як бачимо, надзвичайно цікаву долю. На жаль, із часом і цей словник був заборонений владою, а в період 30-70-х років правничі словники не виходили зовсім.

Становлення і формування термінології українського права відбувалося в надзвичайно складних і несприятливих історико-політичних умовах. Але навіть в умовах бездержавності її живили соки генеалогічного коріння, і вона, розвиваючись, змінюючись, зазнаючи значного впливу з боку інших мов, не тільки зберегла своє основне питоме ядро термінологічної лексики, розширила його на власній етнічно-мовній основі шляхом мобілізації внутрішніх словотворчих ресурсів, але й збагатила його іншомовними правовими термінами і терміноелементами, зокрема інтернаціональними, що сприяло інтеґрації української та європейської правової науки й культури.

Звичайно, наука завжди тяжіє до єдності, інтернаціоналізації, однак не можна іґнорувати й національний фактор. На сучасному етапі розвитку української літературної мови з новою гостротою постала проблема співвідношення національного та інтернаціонального, упорядкування української терміносистеми.

У 80-х з’являється "Юридичний словник" Б. Бабія, у 90-х – "Російсько-український словник юридичних термінів" В. Драюка та С. Журавльова, "Словник юридичних термінів" (російсько-український)" Ф. Андерша, В. Вінника, А. Красницької та ін., "Російсько-українсько-англій-ський словник правничої термінології. Труднощі терміновживання" за загальною редакцією Ю. Зайцева та інші, що є яскравим свідченням посилення уваги до питань мови юриспруденції.

Відтворення процесу формування української юридичної термінології у широких хронологічних рамках на тлі державно-правового й етнічно-мовного розвитку суспільства, реконструкція лексичного складу й структура терміносистеми на усіх етапах її історії – усе це актуальні проблеми й завдання сучасного українського термінознавства в галузі юридичної термінології, невирішення яких суттєво збіднює нашу національну культурну історію, позбавляє можливості об’єктивно й обґрунтовано прогнозувати розвиток терміносистеми в майбутньому.

Визначення сучасного термінологічно-правового фонду української мови, його фронтальне й багатоаспектне дослідження – одне з пріоритетних завдань вітчизняної науки. Адже, якщо термінологія не впорядкована, немож-ливо досягти максимальної точності викладу законодавчої думки, що призводить до неоднозначного тлумачення правових норм.

На вивчення сучасної термінологічної системи права нині спрямовано творчий потенціал представників багатьох наук: правознавців-теоретиків широкого профілю й фахівців у тих чи інших галузях сучасного права, лінґвістів.