§ 1. Мова і мовлення.

Поняття про норми, культуру й чуття мови

Як засіб спілкування мова обслуговує всі сфери сус-пільно-політичного, офіційно-ділового, наукового й культурного життя. Їй належить визначальна роль у формуванні мислячої, діяльної, творчої, національно свідомої особистості.

Традиційно ставлення до мови обмежувалося формулою: "Мова – найважливіший засіб людського спілкування". Сучасна лінґвістика, ґрунтуючись на нових дослід-женнях, розглядає мову "в тісному зв’язку зі свідомістю, практичною діяльністю, виходячи з розуміння людини як єдності фізичного й духовного, природного й соціального, успадкованого й за життя набутого"¹.

Мовлення – форма життя мови, добір і використання мовних одиниць у процесі спілкування.

В умовах побудови правової демократичної держави мовлення правоохоронців, судове красномовство набуває особливо великого значення. Сьогодні, як ніколи раніше, актуально звучать слова А.П. Чехова: "Можливо, і ми колись дочекаємося, що наші юристи, професори і взагалі посадові особи, які за обов’язками служби мають говорити не лише вчено, але й зрозуміло і гарно, не виправдовуватимуться тим, що вони "не вміють" говорити. Адже в принципі для інтеліґентної людини погано говорити повинно б вважатися такою непристойністю, як не вміти читати й писати, і в справі освіти й виховання навчання красномовства слід було б вважати неминучим"¹.

Правоохоронні й судові органи, які вимагають від громадян дотримання законності, повинні боротися за неї "культурно", тобто всі слідчі дії та спілкування в судочинстві повинні відповідати вимогам правової культури, однією зі складових частин якої є культура мовлення.

Культура мовлення – це досконале володіння нормами літературної мови, уміння користуватися її виражальними засобами в різних умовах спілкування відповідно до мети й змісту мовлення. Вона передбачає смислову точність, багатство й різноманітність словника, логічну послідовність, чіткість, художню виразність тощо. На думку С. Єрмоленко, "культура мови входить у коло дисциплін, що безпосередньо впливають на формування світогляду, загальної культури людини"².

Культура мовлення має теоретичний і практичний аспекти. Теоретичний передбачає ознайомлення з мовними нормами, практичний – власну мовну майстерність.

Мовна норма – це сукупність загальновизнаних, кращих, найбільш придатних мовних засобів, які вважаються правильними на певному історичному етапі. Модест Левицький, який написав перший український по-сібник із культури справочинства (1917 р.), встановлюючи мовну норму, орієнтувався передусім на власне мовне чуття, знання граматики й законів мови, а також брав до уваги відповідність мовного явища "духові" нашої мови, уживання мовного факту в "народній мові", "старих українських актах з архівів" тощо. За зразок він рекомендував брати "Словарь української мови" Б. Грінченка. Доробок М. Левицького з питань мовної культури мав великий вплив на українське мовознавство, зокрема на пізніші праці, скажімо, Бориса Антоненка-Давидовича "Як ми говоримо" чи Олени Курило "Уваги до сучасної української літературної мови" та ін. Дуже багато рекомендацій М. Левицького до цього часу залишаються актуальними, перейшли в сучасні мовні порадники.

Розрізняють мовні норми на рівні наголошування, вимови, морфології, словотворення, синтаксису та пунктуації. Норма подається в словниках, довідниках, правописі. Її мають дотримуватися автори підручників, нав-чальних посібників, статей тощо.