logo
Лекції

Стилістичне використання лексики обмеженого вживання.

Діалектизми мають у своєму складі стилістично нейтральні слова із яскравим експресивним забарвленням. У розмовному мовленні вони є засобом вільного, невимушеного спілкування людей – носіїв певного говору. Для відтворення цього типу мовлення діалектизми використовуються в художньому стилі. У науковому й офіційно-діловому стилях діалектна лексика, як правило, не вживається (є окремі випадки термінологізації діалектизмів у сільськогосподарській та ботанічній термінології). Етнографічні діалектизми зустрічаються в науковому стилі, в діалектологічних та етнографічних дослідженнях: “Серед найпомітніших етнографічних матеріалів маємо речі щоденного вжитку, селянський одяг – гунька, куцак, свита, пояси, запаски XIX століття (журн.).

Діалектна лексика виділяє найдрібніші деталі явищ, предметів, реалій навколишньої дійсності. Це дає широкі можливості в художньому стилі для максимального наближення до дійсності, для опису життя з усіма його подробицями, відтворення місцевого колориту та типізації характерів представників різних суспільних прошарків. Але тут повинна виявитися неабияка авторська майстерність, бо лише за такої умови можна досягти бажаного ефекту: Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. Він знав уже багато. Умів знаходити помічне зілля – одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, і коли оповідав про все те вдома, мати непевно позирала на нього: може, в о н о до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки, що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях, нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник(М. Коцюбинський).

З такими самими настановами використовують ці слова й сучасні українські письменники. Місцева лексика в художньому творі виправдана лише тоді, коли вона, по-перше, конче потрібна для кращої, повнішої характеристики зображуваних осіб, сцен, подій; по-друге, коли вона з контексту зрозуміла широким читацьким колам, тобто нічим не затемнює змісту твору; по-третє, якщо вона вживається з почуттям міри й кількісно не порушує художньо-естетичних рис тексту.

Найбільше діалектизмів використовується в прямій мові. Вживати треба не кожен діалектизм, а тільки той, що сприймається як додатковий штрих у мовному портреті. Наприклад, уникаючи, по можливості, місцевих слів у власному мовленні, О. Кобилянська зберігала їх у діалогах персонажів: “– Що се за лікар? – спитала я в старого, паленіючи з бог зна якої причини. – Новий, – відповів він. – Старий? – питаю. – Ні, противно, молодий. Цілком молодий, гарний чоловік, відай з Градця. Чи не знакомий вам? – Ні... – Він дуже голосний лікар. Він один з тих, що мають ще серце в грудях, не дивляться передусім за грішми і аж потім ставлять людське життя на вагу.

Уживаються діалектизми й у публіцистичному стилі, але користуватися ними тут треба вміло та обережно. Надуживання може ускладнити сприймання тексту, а це суперечить основному призначенню публіцистики – формувати громадську думку. Здебільшого в газетах наявні діалектизми, яким немає точних відповідників у літературній мові.

Нерідко використання діалектизмів не зумовлене ні стилістичними, ні номінативними настановами, а є наслідком недостатнього розмежування засобів літературної мови та діалектів. Деякі сучасні поети порушують норми літературної мови, особливо акцентуаційні:

Погожі дні зостались міражем –

Вітри піском усі сліди занéсли,

Човни також обмануті уже –

Холодна хвиля не колише весла...

Настане час,

Якого не спинить:

Прийдé, покличе

Під відкрите небо.

(Г. Чубач).

Правильні наголоси: занеслú, прúйде. До того ж вислів під відкрите небо не український, замість нього в нашій мові існує просто неба. Невмотивоване використання діалектизмів розхитує літературні норми, знижує рівень культури мовлення.

Діалекти є джерелами, що живлять велику ріку нашої мови. Слова з місцевих говірок збагачують синоніміку, особливо на лексичному рівні.

Найбільше інформації професіоналізми несуть тоді, коли ними користуються фахівці. У газеті зловживати такою лексикою не можна, оскільки вона потребує численних пояснень. Для української мови на сучасному етапі багато професіоналізмів є росіянізмами, тому їх не варто вводити в тексти з нормативних міркувань. При надмірному захопленні професійною лексикою в газеті читач муситиме докладати багато зусиль до того, щоб її зрозуміти, а це суперечить призначенню й ролі газети. Тому в газеті, як правило, уживаються ті професіоналізми, що ввійшли в загальнонародну мову, а також ті, що зрозумілі з контексту: Потім з’ясовується, що сусідня сімейка теж добра. Дід – брехун, охочий випити на дурнях, баба – та сама, що обізвала оповідача комедіантом, груба, пащекувата прибиральниця, яка перетворила на свою прибуткову статтю збирання порожніх пляшок. Онук Віталик зневажає й діда-п’яницю, і батьків-невігласів. Як бачимо, груповий портрет цілком визначений, для невеликого оповідання, можливо, й надмірний. Але ж художник має право на вибір і такого предмета зображення, коли йому хочеться на повний голос сказати про свою відразу до людської скверни (газ.).

Отже, в нехудожніх стилях професіоналізми викопують номінативну функцію або дають об’єктові певну характеристику. В публіцистичних жанрах, близьких до художнього стилю (нарис, памфлет, фейлетон) можуть уживатися як засіб іронії чи сатири: Було створено комісію, яка негайно виїхала в область. Прибувши на місце, її члени довго ходили берегом і милувалися розводами нафтопродуктів на поверхні річки. Потім закинули вудку. Закинули, а поплавець відразу: стриб-стриб. І потонув. Витягли – на гачку... банка з написом Хек. Пізніше клюнули порожні консервні банки з-під оселедців, тріски, скумбрії (журн.).

У цих самих функціях уживаються професіоналізми й у художньому стилі. Але крім того, вони допомагають створювати яскраві конкретно-предметні описи, увиразнюють мовну характеристику дійових осіб, пожвавлюють репліки в діалогах та полілогах. Створюють враження реальної атмосфери, в якій відбуваються описувані події: Половчиха здумала за своє дівоцтво, дівування в Очакові, хазяї тромбаків [‘невеличкий вітрильник’ – Авт.] сваталися до неї, а що вже шаланд, баркасів, моторок, яхт! Вона була доброго рибальського роду, доброї степової крові, її взяв за себе Мусій Половець – дофінівський рибалка, непоказний хлопець, нижчий од неї на цілу голову. Та така вже любов і так вона парує самця й самицю в природі. Половчиха стала до бою за життя, за рибу, стала поруч Мусія... Старий Половець став на мілкому з чоботом у руці й викинув чобіт на берег та почав поратися коло шаланди. Половчиха заходилась йому допомагати, лютий трамонтан заморожував душу, берег був пустельний, його штурмувало море, Одеса крізь туман здалеку височіла на березі, мов кістяк старої шхуни (Ю. Яновськнй).

Професіоналізми є також добрим засобом створення гумористичних ситуацій: Тоді в чагарниках, а особливо на узліссях, з’являються у нас на Україні вальдшнепи, і поодинці, і цілими табунами, так званими висипками. Отоді їх і полюють. Полюють з лягавими собаками і на тязі... Тяга – це та сама річ, про яку Іван Сергійович Тургенєв сказав: Ви знаєте, що значить стояти на тязі? Отже, на тязі можна стояти. Але стояти, як ви знаєте, можна й на вулиці, і в кімнаті можна стояти, і на стільці, і на столі ми стоїмо. Так – тяга не подібна ні до вулиці, ні до стільця, ні до кімнати. Тяга це зовсім навпаки. Тяга – це коли, навесні чи восени вальдшнеп перелітає, тягне – з одного місця на друге. Вранці й увечері. Буває це здебільша над ярком, над балкою, коли, приміром, у вечірній сутіні миготить понад деревами з характерним хроканням силует вальдшнепа (Остап Вишня).

Жаргонізми й арготизми перебувають поза літературною мовою. Вживаються для всебічної характеристики персонажів: Розказував, як він попав раз на вечорниці... А там самі терпелюки та каравони. Покургав я їм, що знав, іду вже з хати, коли якась скелиха й обзивається: Чи не дати вам, діду, мукиці? Оце, думаю, клево! Годі сухмаї кусмарити, хоч ставреників накурляю” (Г. Хоткевич); На мені все японсько-техаське, а галстук взагалі з невідомого острова. Да! Якраз прислали до нас у Дачний училку молоду, щоб по-англійському шкетів мучила. Страшная красота! Я один журнальчик роздобув не наш, Плебей називається, то їхні місісіпочки проти вашої училки як кози. Хлопці біля неї закрутилися, як мишва на торшері. А я одразу школі пообіцяв скелета подарувати. Висушеного. І всі ласі від училки одразу відпали (А. Крижанівський).

Часом ці категорії лексики можуть уживатися й у мові автора, коли це зумовлене темою та стилістичними настановами твору: Якщо не буде вжито запобіжних заходів, якщо не будуть прийняті закони, про які ми вже говорили, якщо уряд шукатиме міфічних ворогів, не помічаючи реального внутрішнього ворога – диктатури пахана, то економіка, влада і злочинність зімкнуться. І цю трійку в її шаленому чвалі не зупинить ніхто (газ.).

Жаргонізми та арготизми застосовуються і як засіб гумористичного чи сатиричного висвітлення життєвих явищ: “ – Мамо, наш тато – йог? – запитав син матері. – Звідкіля це те взяв? – Та він же вчора, казав, що дві пляшки горілки роздавив. – Ну, то й що? – Як що? І навіть рук не порізав. Я читав, що так тільки йоги вміють” (журн.); “Сидить дід біля клубу на лавочці й розповідає: – Раніше, коли я ходив поголений, зі мною всі перехожі віталися. Добридень, діду! – казали, місце в автобусі давали, а тепер, коли завів бороду, в автобусі доводиться стояти, а ті, що вітаються, кажуть: “Привіт, чувак!” (газ.).