Вимова приголосних звуків

Приголосними виступають звуки, основою яких є шуми, утворювані при проходженні й доланні струменем видихуваного повітря різних перепон. Таким чином, приголосні звуки відрізняються від голосних своїми акустичними і анатомо-фізіологічними особливостями.

З акустичного погляду приголосні звуки складаються здебільшого з шумів або з шумів і незначних тонів. Виняток становлять тільки сонорні приголосні, що акустично подібні до голосних, оскільки в них голос переважає над шумом.

Основна відмінність між голосними і приголосними полягає в діяльності мовних органів при утворенні звуків. З анатомо-фізіологічного погляду голосні – це звуки, що творяться м’язовим напруженням усього мовного апарату. При утворенні приголосних звуків функціонують окремі органи мовлення, наприклад, губи, кінчик чи корінь язика, верхні зуби, задня стінка глотки і под.

Нарешті, приголосні становлять в українській мові кількісно велику групу звуків, що мають неоднакові акустичні ознаки, утворюються по-різному, в усному мовленні зазнають численних змін.

За кількістю звучності (голосу) приголосні поділяються на сонорні та шумні.

Сонорні наближаються за тоном звучання до голосних. Їх небагато: [р], [л], [м], [н], [й], [в].

Інші приголосні належать до шумних. У свою чергу шумні звуки за кількістю шуму й голосу поділяються на дзвінкі та глухі. Дзвінкі звуки мають у своєму складі шум і голос: [б], [д], [з], [ж], [дж], [дз], [г], [ґ]. Глухі звуки складаються тільки з шуму: [п], [т], [с], [ш], [ц], [ч], [к], [х], [ф].

За схожістю артикуляції дзвінкі й глухі звуки складають пари: дзвінкі [б, д, г, ґ, з, ж, дж, дз] та глухі [п, т, х, к, с, ш, ч, ц]. Ще раз наголосимо, що в українській мові звук [ф] не має пари за дзвінкістю, як у російській мові ([ф] – [в]).

За місцем творення приголосні звуки поділяються на: губні, носові, язикові та гортанні. Губні звуки творяться при активній участі губ або нижньої губи та верхніх зубів: [б], [п], [в], [м], [ф]. Носовими називаються звуки, при творенні яких видихуване повітря виходить через ніс: [м], [н]. Гортанний звук один: [г].

Решта звуків є язиковими. Їх ще називають ротовими. За місцем творення вони також поділяються на три групи залежно від того, яка частинка язика бере участь у їх творенні: задньоязикові, середньоязикові та передньоязикові. До задньоязикових належать звуки [ґ], [к], [х]. В українській мові вони є завжди твердими. Тому після літер, що їх позначають, ніколи не пишеться м’який знак. Перед звуком [і] задньоязикові можуть пом’якшуватися: [к’і]гті, [х’ід], [х’і]мія. До середньоязикових належить звук [й] та м’які звуки [д’], [т’], [л’], [н’]. Усі середньоязикові звуки м’які. Усі інші звуки є передньоязиковими.

За способом творення приголосні звуки поділяються на зімкнені, щілинні, зімкнено-щілинні, або злиті, й дрижачі. Зімкнені звуки творяться в момент прориву струменем повітря зімкнених мовних органів. Їх ще називають проривними, вибуховими, миттєвими, бо творення таких звуків є швидким, їх не можна протягнути. Це звуки [б], [п], [д], [т], [ґ], [к]. Щілинні – звуки творяться при проходженні струменя видихуваного повітря в щілині мовних органів. Такі звуки можна подовжити, протягнути: [з], [с], [ж], [ш], [х], [г], [ф], [л], [й], [в]. Серед щілинних виділяються свистячі ([з], [с], [ц], [дз]) та шиплячі ([ж], [ш], [ч], [дж]) звуки. Шиплячі в українській мові вимовляються твердо: жаба, жити, шило, шолом, час, чоботи, джура, щоб, чомусь. Зімкнено-щілинні звуки (африкати) поєднують при своєму творенні моменти зімкнення і прориву: д + з = дз, д + ж = дж, т + с = ц, т + ш = ч. Дрижачими (або вібрантами) у нашій мові є лише звуки [р], [р’].

Приголосні звуки української літературної мови вимовляються в переважній більшості випадків виразно, чітко. Сильною позицією для них є позиція перед голосними [а], [о], [у].

Розгляньмо вимову окремих груп приголосних української мови. Дзвінкі приголосні [б], [д], [з], [дз], [дж], [ж], [г], [ґ], [д’], [з’], [дз’], вимовляються дзвінко в кінці слова: хлі[б], ду[б], ві[з], ґе[дз’], сні[г], ні[ж].У позиції перед глухими приголосними, треба також намагатися зберігати дзвінкість цих звуків, але тут, як правило, спостерігається часткове оглушення: [кáз^ска].

Шиплячі [ж], [ш], [ч], [дж] в українській літературній мові тверді: [ч]а[ш]а, [ж]ати, б[дж]оли.

Особливо слід звернути увагу на необхідність твердої вимови звука [ч] та сполучення звуків [шч], яке позначається літерою щ. Під впливом російської мови спостерігається ненормативне пом’якшення цього звука. Така вимова характерна для південно-східного наріччя, поширеного зокрема на Слобожанщині та на Півдні України. Треба вимовляти: [ч]истий, [ч]орний, [ч]асто, [ч]ути, [ч]ереви[ч]ки, хо[ч], [шч]едрий, лі[шч]ина, [шч]астя.

Шиплячі звуки лише злегка пом’якшуються в позиції перед [і]: [ш’]ість, [ч’]ітко, [шч’]ільний. Не можна вимовляти твердий шиплячий у цій позиції, хоч таку вимову, на жаль, можна почути: [ши]сть, [жи]нка і под. Шиплячі треба вимовляти як напівпом’якшені також і тоді, коли вони подовжуються: узбі[ч’:]я, збі[ж’:]я, узви[ш’:]я.

В українській мові існує протиставлення твердих і м’яких приголосних. Пари за ознакою твердості / м’якості утворюють звуки: [д]-[д’], [т]-[т’], [з]-[з’], [с]-[с’], [ц]-[ц’], [дз]-[дз’], [л]-[л’], [н]-[н’], [р]-[р’]. Інші приголосні звуки [б], [п], [в], [ф], [м], [г], [ґ], [к], [х] не здатні пом’якшуватись. Лише в позиції перед і вони злегка пом’якшуються: [б’]ігти, к[в’]іти, [п’]існя. Таке ж пом’якшення спостерігаємо перед голосними [а], [о], [у] в небагатьох українських словах: морк[в’а]ний, ть[м’а]ний, с[в’а]то.

Звук [в] вимовляється дзвінко, ніколи не замінюється глухим звуком у кінці слова та перед приголосним. Іноді доводиться чути вимову в цих позиціях глухого приголосного, що можна пояснити впливом російської мови: бук[ф], пла[ф]ка. Така вимова ненормативна, її слід уникати. В українській мові в позиції перед приголосним та в кінці слова цей звук набуває більшої звучності і переходить в [у] нескладовий: пра[ў]да, Є[ў]ропа, по[ў]торити, зна[ў], [ў]чора, [ў]па[ў].

Звук [ґ] властивий лише деяким словам української мови. Літера Ґґ на позначення звука [ґ] відновлена в українському алфавіті виданням “Українського правопису” 1993 року. Її слід використовувати:

– у літературних і найпоширеніших діалектних словах: аґрус, ґаґара, ґазда, ґалаґан, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґеґекати, ґеґотати, ґедзь, ґелґати, ґешефт, ґиґнути, ґлей (‘загуслий сік на деревах’), ґніт (у лампі), ґоґель-моґель, ґонт, ґонтар, ґрасувати, ґрати (іменник), ґратчастий, ґречний, ґринджоли, ґрунт (ґрунтовний, обґрунтувати та ін.), ґудзик, ґуля (ґулястий), джерґотати, джиґун, дзиґа, дзиґлик, зиґзаґ, леґінь, фіґлі-міґлі тощо;

– у вузькодіалектних словах при їх писемному відтворенні у художніх, етнографічних творах тощо (відповідно до їх вимови в тій місцевості, де вони вживаються), наприклад: вґулати (‘подужати, справитися’), веґеря (‘вид танцю’), ґаблї (‘вила з трьома зубцями’), ґаланці (‘вузькі штани’), ґарґара (‘сварлива жінка’), ґвер (‘кріс, рушниця’);

– у словах іншомовного походження – власних назвах [ґ] може вживатися паралельно з [г] у тих випадках, коли ці назви в мові-джерелі мають звук [g]: [г]ібралтар і [ґ]ібралтар, [гете] і [ґ]ете;

– у прізвищах українців та інших власних назвах України, які традиційно вимовляються з Ґ: Ґудзь, Ґалаґан, Великий Ґрунь (гора в Карпатах);

– крім того, через літеру ґ передається латинська літера g (відповідно й з інших мов) у тих варваризмах, що звичайно подаються засобами латинської графіки, але можуть передаватися й засобами кириличної абетки: фата морґана, персона нон ґрата, альтер еґо, ґуд бай і под.

Звук [дж] – злитий звук, завжди твердий: [дж]ерело, [дж]міль, бу[дж]у. Лише в позиції перед [і], як уже зазначалося вище, цей звук злегка пом’якшується: б[дж’]ілка. Треба розрізняти звук [дж] і сполучення звуків [д] і [ж], які позначаються літерами д, ж. У сполученні звуків [д] і [ж] кожен звук вимовляється окремо. Таке сполучення трапляється на межі префікса і кореня: пі[джж]ивити, ві[джж]имати.

Звук [дз] – теж злитий звук, який, може бути твердим і м’яким: [дз]воник, [дз]еркало, [дз’]юрчати. Роздільна вимова цього звука є порушенням орфоепічної норми.

Звук [л] може бути і твердим, і м’яким: к[л]ас, [л]ипа, [л’]ютий, [л’]ялька. Грубим порушенням літературної норми є м’яка вимова звука [л] перед [е]: [л’]екція.

Звук [р] постійно твердий у кінці слова й складу: ліхта[р], буква[р], зві[р]ки, чоти[р]ма. М’яка вимова в цих позиціях є ненормативною.

Звук [ф] – глухий твердий приголосний, властивий лише словам іншомовного походження: [ф]акт, [ф]ото, [ф]ос[ф]ор, [ф]естиваль. У багатьох словах літературної мови запозичений звук [ф], а разом із ним і буква ф, замінилися більш властивими для української вимови звуками та сполуками, наприклад: Филипп – Пилип, Фёкла – Векла, фасоль – квасоля, картофель – картопля тощо. У ненормативному мовленні трапляється вимова звукосполучення [хв] у іншомовних словах: [хв]орма, [хв]арба. Такої вимови слід уникати. Доводиться спостерігати і зворотне явище – звукосполучення [хв] вимовляється як [ф]: [ф]ороба, [ф]іртка. Подібна вимова перебуває за межами літературної норми.

Звук [ц] в літературній вимові – м’який звук у більшості позицій, зокрема й у кінці слова: хлопе[ц’], молоде[ц’], шве[ц’]. Цей звук вимовляється як м’який і перед голосними [а], [о], [у]: пра[ц’]я, вули[ц’]я, [ц’]ього, крім слів іншомовного походження: царина, цукати. Твердий [ц] вимовляється перед [е], [и]: ли[ц]е, [ц]их, [ц]ими.

Звук [й] – м’який приголосний звук. У кінці слова та в позиції перед приголосним цей звук вимовляється як [і] нескладовий; кра[ĭ], зна[ĭ], пита[ĭ]те. На початку слова та в позиції між голосними звук [й] вимовляється чітко: [йо]го, [йа]рмарок, чу[йе^і]те, зна[йе^і]мо.