Стилістична роль паронімів

Нерозрізнення значень близькозвучних слів може призвести до непорозумінь між мовцем і співрозмовником, а може служити й засобом творення гумору, іронії, сатири. Порівняйте: “На які інстанції він бігав до того, як став чемпіоном у стометрівці?” (дистанції). “Губителі (порівняйте: любителі) природи”. “Він зло не вживає своїм становищем” (не зловживає). “Я мимохідь тебе зачепив” (мимохіть). У науковому та офіційно-діловому стилях пароніми є стилістично нейтральними, в інших же сферах мовлення вони можуть набувати нових (контекстуальних) емоційно-експресивних відтінків.

Стилістичні можливості паронімів ґрунтуються на їх звуковій близькості та семантичних контактах. Як і омоніми, пароніми використовуються для створення каламбурів. Сфера вживання паронімів – публіцистика, художня література, усне розмовне мовлення. Паронімія для створення каламбурів виявляється набагато придатнішою, ніж омонімія, оскільки близькість звучання, а не точний звуковий збіг дає більші можливості для змалювання відповідних ситуацій. У паронімів ширші можливості асоціативних зв’язків. Одна із стилістичних функцій паронімів – семантичне переключання. Звукова близькість значеннєво відмінних слів дає можливість розширити політ думки, змалювати яскравішу картину, насичену образами. Паронімія забезпечує музичність фрази:

У графа профіль – як у грифа,

А я бродячий менестрель...

(Л. Костенко).

У цій же функції широко використовуються пароніми в усній народній творчості: “Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику в зеленому горщику, поставлю на дубочку: дубочок схитнувся, а дощик линувся – цебром, відром, дійничкою над нашою пашничкою”.

Ще одна функція паронімів – семантичне зіставлення. Два близькозвучних слова дають можливість виразніше зіставити якісь риси людини, рельєфніше описати події, явища тощо: “Барвистість іспанського пейзажу доповнюють пейзани в мальовничих шатах, що захоплено вітають туристів і закидають їх магноліями та камеліями” (Ю. Смолич).

Часом для створення каламбурних ситуацій гумористичного плану використовується зіставлення близькозвучних лексичних елементів різних мов: “Францішку! А чого ти мовчиш? Ти – за? – Айно! – рішуче тупнув босою, порепаною ногою Францішек, – айно! – Айно! – підхопила в один голос решта селян. – Чуєте, всі кажуть: файно! – резюмував Хома” (О. Гончар).

Сплутування паронімів свідчить про недостатній рівень володіння мовою, проте інколи пароніми вживають один замість одного для досягнення гумористичного ефекту. З цією ж метою вдаються й до перекручених слів літературної мови: “ – Чого вам треба? Собаки? Куплю! Вкраду! Якої породи? Стрептококпенчера? Сетера-лапсердака? Хатню таксі? Оболонку? Шприця? Фокспрем’єра? Говоріть! Кажіть! Замовляйте, сто догів вам у квартиру” (В. Чечвянський); “Купріяне! – несамовито вигукнув поміщик. – Де ти в диявола запропастився?” Насправді ж Купріян нікуди не зникав, порався біля пані, яка безуспішно шукала пляшечку з валер’янкою.

– Валер’яне! Де моя купріянка? Тобто, де валер’янка?” (О. Носенко).

Стилістичні властивості паронімічного зближення слів часто використовуються при створенні епіграм, пародій, шаржів.

У публіцистиці пароніми широко використовуються в ролі заголовків: “Шкала і школа талантів”; “Розрахунки і прорахунки”; “Кличе на матч футбольний м'яч”; “Манери чи маневри?”

На основі паронімії будується парономазія – стилістична фігура, у якій поряд розміщуються різні за значенням, але подібні за звучанням слова з метою зіставлення їх. Тут можуть бути використані не лише пароніми, а й просто співзвучні слова, різні за своєю предметною співвіднесеністю. Ця стилістична фігура характерна для красного письменства та народної творчості. Наприклад: “– О, бачиш, – втішився Кочубей, – він ще не чув, так слухай тоді. Дере коза лозу, а вовк козу, а вовка мужик, а мужика пан, а пана юриста, а юристу дідьків триста, а нашого брата дере жінка кирпата, жіночка люба та дере за чуба... Го-го-го!.. Бачиш, до чого я казав?” (Б. Лепкий).