Особливості вживання та стилістичні функції іншомовних слів

Кількість іншомовних слів, наявних у сучасній літературній українській мові, досить значна. Вони – надзвичайно важлива частина лексики літературної мови в деяких галузях науки, техніки, мистецтва, спеціальних виробництв. Процес засвоєння літературною мовою іншомовних лексичних елементів відбувався здавна і продовжується дотепер. Не всі ці слова, як ми бачили, однакові. Між ними є більш і менш засвоєні мовою (“запозиченість” багатьох слів або зв’язок їх зі словами інших мов можна виявити тільки спеціальним дослідженням); є між ними паралельні слова (синоніми з різних мов), напр.: галстук і краватка; зонтик і парасоль; чемодан і валіза та ін.; нарешті, є такі, до яких українська мова має більш зрозумілі й широковживані відповідники, наприклад, дефект (латин.) і укр.: недолік, хиба, прогалина; еволюція (латин.) і укр. розвиток тощо. Тому постає питання про те, як треба ставитися до іншомовних слів, як їх використовувати в мові.

Іншомовні слова ми часто вживаємо без потреби або неправильно. Наприклад, вживають слово будируватив розумінні ‘збуджувати’, ‘будити’. Але французьке словоbоudеrзначить ‘сердитися’, ‘дутися’. Через цебудируватиозначає насправді ‘сердитися’, ‘дутися’. Часто зустрічаються помилки типу “написав свою автобіографію” або “новий прейскурант цін”. Підкреслені слова є зайвими, боавтобіографія– ‘життєпис особи, створений нею самою’, апрейскурант– ‘перелік цін на товари’.

Запам’ятайте декілька порад щодо вживання іншомовних слів у науковому та офіційно-діловому стилях:

а) не слід використовувати іншомовні слова, якщо в українській мові є їх прямі відповідники;

б) треба використовувати іншомовні слова лише в тому значенні, у якому вони зафіксовані в сучасних словниках, а якщо є синоніми – добирати найточніші відповідники, виходячи з контексту;

в) не можна використовувати в одному документі (тексті) іншомовне слово та його український відповідник.

Перевага надається державній мові, що значною мірою полегшить ведення діловодства й допоможе уникнути небажаних двозначностей і помилок.

Зі стилістичного погляду давно засвоєні слова (запозичення) нічим не відрізняються від питомих українських слів, їх стилістичні можливості в сучасній українській мові не пов’язуються з походженням. Інтернаціоналізми і власне іншомовні слова в офіційно-діловому, науковому, а також у публіцистичному стилях часто виступають як терміни або є складниками словосполучень термінологічного типу. Тобто вони виконують номінативну функцію і не мають стилістичного навантаження. Ці слова позначені відтінком книжності, офіційності: “Нітратна форма азоту – явище закономірне в кругообігу речовин у природі. Азот поряд із фосфором, калієм та іншими елементами становить основу живлення рослин. Він надходить із ґрунту, органічних і мінеральних добрив до кореневої системи рослин у вигляді нітратних іонів. У рослині нітрати перетворюються на білкові та інші органічні сполуки, проходячи проміжні стадії відновлення нітратів на аміаку. Якщо ж нітратів надходить більше, ніж рослина може перетворити їх на органічні сполуки, починається процес надмірного накопичення нітратів у коренеплодах, листі, бульбах” (журн.).

У публіцистичному стилі власне іншомовні слова та інтернаціоналізми вживаються не тільки в прямому, а й у переносному значенні, служать засобом створення образності. У прямому значенні ці слова є одним із компонентів суспільно-політичної лексики: “Василь Симоненко мислив великими масштабами і високими категоріями, не втрачаючи при тому конкретності бачення і земної закоріненості, побутової насиченості. Він з юнацьким нетерпінням і “напрямки” підносив “вічні” питання людського духу, до яких тодішні всюдисущі догматики ставилися з підозріливістю й нетерпимістю, намагаючись зберегти за ними тавро “ідеалізму”, “абстрактного гуманізму” тощо” (І. Дзюба).

Іншомовні слова є також випробуваним засобом гумору, іронії та сатири: “Холерик я, знаєте. Не завжди можу емоціо з раціо згоджувати. Тому-то я із заздрістю дивлюся на тих, у кого нерви – наче корабельні канати” (журн.); “Ще в 30-х роках у літературознавстві й журналістиці почав успішно витворюватися “імідж” такого собі селянського хлопця [йдеться про Т. Шевченка], що волею випадку потрапив до Петербурга, прилучився там до найпередовіших ідей і переніс їх на український ґрунт, тобто створив щось на зразок малоросійського філіалу загальноросійського революційно-демократичного руху...” (М. Рябчук).

У художньому стилі іншомовні слова виступають у номінативній функції, а також використовуються як стилістичний засіб. Це стосується й термінів та абстрактних слів. Наприклад, слово поема, крім термінологічного значення ‘жанр поетичного твору’, яке чітко проступає в Т. Шевченка:

Старий недобиток Варнак

Мені розказував отак

Про сю криницю москалеву,

А я, сумуючи, списав,

Та рифму нищечком додав,

Та невеличку і дешеву

(Звичайне, крадене), зобгав

Тобі поему на спомини,

Мій друже щирий, мій єдиний!,

– в іншому творі може набувати іронічного звучання:

І заговорили

Так, що й німець не второпа,

Учитель великий,

А не те, щоб прості люде.

А ґвалту! а крику!

“І гармонія, і сила,

Музика та й годі.

А історія!.. поема

Вольного народа!

(Т. Шевченко).

Деякі західноукраїнські письменники XIX – першої половини XX ст. використовували іншомовну лексику (польську, німецьку) як стилістично нейтральний складник свого мовлення, що відбивало тогочасну західноукраїнську традицію. Такими є, наприклад, у творах Івана Франка слова: абшит (‘звільнення з війська, служби’), авансувати (‘підвищувати на службі’), куфер (‘валіза, скриня’), резиґнація (‘зречення, відмова від чогось’). Але ці автори вживали іншомовну лексику і як експресивний засіб.

Ми вже говорили, що в українській мові деякі старослов’янізми вживаються в номінативній функції: єдиний, область, учитель, гласний, глава (уряду). Але більшість їх використовується як стилістичний засіб – для надання мовленню урочистого, піднесеного або іронічного забарвлення: “Благословенне слово, що гартує” (Леся Українка); “Увесь світ стає прислухатися до його [Т. Шевченка] мови, а на Вкраїні вірші його приймали, як благовісне, пророче слово” (Панас Мирний); або іронічного, сатиричного: “Од молдованина до фіна На всіх язиках все мовчить, бо благоденствує” (Т. Шевченко).

Крім названих типів слів іншомовного походження, в українській мові є слова, що позначають назви реалій із життя інших народів. Це так звані екзотизми: чурек, сакля, магараджа, рикша, селям алейкум, сантим, лорд, драхма, аул, кишлак, чайхана. Використовуються вони зі стилістичною метою при описі якогось народу чи групи споріднених народів у різних стилях, найчастіше в публіцистиці та художній літературі.

Від екзотизмів слід відрізняти варваризми, що іноді вводяться в український текст для надання йому колориту зображуваного середовища або для посилення експресії. Як правило, варваризми оформляються засобами іншого алфавіту, хоч можуть відтворюватися й літерами української абетки: têtе-à-têtе, alma mater, хепі енд тощо. В українських текстах часто поєднуються з екзотизмами:

Скресались коні. Бій кипить довкола.

Горить землі простріляний квадрат.

Впав індіанець. Раптом... “Хау кола!”

А це по-індіанськи: “Здрастуй, брат!”

В такому пеклі? “Хау кола?!” Раптом?!

Чия душа ще має такий скарб?

І хто кому тут може бути братом?!

Земля, бізони, Аризона, скальп...

(Л. Костенко).

Нерідко варваризми вживаються як заголовки художніх творів (“Boa constrictor”І. Франка,“Contra spem spero”Лесі Українки).

На змішуванні слів та висловів з інших мов будується макаронічна мова, яка в художніх творах імітує мову чужинців, пародіює тих, хто захоплюється запозиченнями: “П р о н я: Ах, це ви? Бонджур! А я так зачиталась! Мерсі, што прийшли...” (М. Старицький); “Прошу пардону, мадам. Але в мене сьогодні аудієнція з консулом. А ля фуршет і шведський столик! Аріведерчі, ма шер!” (О. Чорногуз).

Отже, іншомовні слова є одним із важливих компонентів лексичного складу української мови, як і будь-якої мови взагалі. Вони приходять разом із поняттями. Адаптувавшись у мові поширення, збагачують її словесний арсенал. Спроби викинути слова лише за те, що вони іншомовні, здебільшого не мають успіху. Але надмірне захоплення чужою лексикою, не вмотивоване ні номінативними, ні стилістичними міркуваннями, є свідченням низького рівня філологічної освіченості, недостатньої обізнаності з можливостями рідної мови.