Стилістичні можливості етимології

Стилістичні можливості етимології полягають у тому, що для створення різних зображально-виразових ефектів наголошується, підкреслюється етимологія слова. Тут застосовуються два прийоми: перший – потреби тексту змушують автора глибше заглянути в значення слова, ніби звільнити його від пізніших нашарувань. Таке використання внутрішньої форми характерне для публіцистики, але етимологізацію слова можна зустріти й у наукових, особливо в науково-популярних текстах; другий – використання етимології слова для створення образу. Проникнення в суть слова – один із головних проявів поглибленого інтересу автора до матеріалу. Найчастіше походження слова встановлюється його зіставленням з іншими, близькими за значенням.

Використовуючи етимологію як засіб привернути увагу читача або слухача до певного слова, виділити одне з його значень із зображальною, архітектоніко-композиційною чи емоційно-експресивною метою, автор не завжди потребує глибокого аналізу походження слова, оскільки цей аналіз не завжди може дати бажані наслідки. Коли писати, наприклад, про жінку на ім’я Зоя, можна завважити, що це ім’я походять від грецького слова зі значенням ‘життя’. Те саме можна сказати про інші особові імена грецького походження: Андрій ‘мужній’, Микола ‘переможець народів’, Олексій ‘захисник’, Олена ‘світло, смолоскип’ та ін. Але якщо говорити в позитивному плані про жінку з ім’ям Клавдія, то навряд чи варто пояснювати, що воно походить від латинського слова зі значенням ‘кульгавий’.

Справжня етимологія виступає лише в науковій мові, в етимологічних студіях. Тут вона не є стилістичним засобом і являє собою один із об’єктів дослідження. У науково-популярних, науково-публіцистичних, художніх творах автори охочіше використовують окремі елементи етимологізування. Ось як, наприклад, пояснюється походження назви місяця: “Листопад – одинадцятий місяць календарного року. Українська, білоруська, болгарська, чеська, сербська назви листопад, падолист відображають осіннє явище природи” (журн.).

Власне етимологія слова в нехудожніх текстах особливо часто використовується в тих випадках, коли сама тема викладу потребує поглибленого аналізу якогось поняття: “Тоді на землі й на воді кипіло життя, росли величезні та непрохідні ліси. Пізніше все це перетворилося на чорні краплини, що їх перси звали нефт, а греки – нафта” (газ.); “У стародавньому Вавилоні одну зірку називали “Сіб-зі-ханнах – “Охоронниця неба”. З часом ця красива назва перетворилася на жіноче ім’я. Очевидно, вавілоняни мали на увазі те саме, що й ми, коли називаємо когось зірочкою. Минули століття, й ім’я Сіб-зі-ханнах почало звучати скорочено – Ханнах. Звідси Ганна і ще коротше – Анна” (О. Горбовський). Варто додати, що наведена автором етимологія не єдина. Це ім’я виводять також від гебрайського (давньоєврейського) hēn ‘грація; миловидність’. Крім того, ім’я Анна з’явилося не в результаті скорочення Ганна. Навпаки, Ганна, що є основною формою цього імені в українській мові, утворено від запозиченого з грецької після прийняття християнства Київською Руссю імені Анна шляхом приєднання до нього протетичного г: пор. укр. гарба, горіх тощо – рос. арба, орех.

У нехудожніх текстах пояснення, пов’язані з розкриттям внутрішньої форми слова, з’являються й тоді, коли з метою популяризації потрібно нагадати про походження слова або словосполучення, з’ясувати для читачів причини виникнення певного найменування, дати йому чітку характеристику: “Колись на Україні середнє училище звалося бурсою. Бурса – латинське слово, але по-латині воно означає не що інше, як гаман для грошей. Який же зв’язок між бурсою – училищем і бурсою – гаманом? Він стане ясним, якщо зважити на один забутий історією факт. У давні часи, приблизно з XVI століття, коли завелися на Україні бурси, вони були дуже бідні. Учні-бурсаки жили коштом добродійних грошових пожертвувань, що їх складали добродійні особи у спеціальний прибитий на дверях училища гаман – бурсу. А від гамана назва перейшла й на школу” (А. Матвієнко).

Зацікавлюють читача й етимологічні вкраплення в науково-популярних текстах. Ще один приклад із книжки А. Матвієнко “Живе слово”: “Таємниця слова інколи ховається за однією єдиною літерою. Такою літерою, наприклад, може бути щ. Досить у слові нащадок передати щ як шч, а ще правильніше як сч, і розчленоване на-с-чад-ок на три чверті розгадане... С чад – те ж саме, що з дітей, на-счадок – якийсь із дітей”.

Художні твори, особливо історична проза, вдаються до етимологічних екскурсів для того, щоб нагадати (або пояснити) читачеві незвичне чи не цілком зрозуміле слововживання: “Одні будували, другі – руйнували. Як сказав поет: “Той мурує, той руйнує”... У восьмому столітті імператор Лев Ісавр досить дбайливо винищував ікони, а що слово ікона означає будь-яке зображення, будь-який малюнок, то можна уявити, скільки шедеврів навіки втрачено для людства в тій “ідеологічній боротьбі” (П. Загребельний).

У тих випадках, коли етимологія слова прозора, на неї досить лише вказати, ніби підтвердивши здогад читача, співрозмовника, або якось виділити за допомогою синонімічних слів: “Що таке обачливість! Можна б сказати так: оба-очливість, тобто зіркість на оба ока, що повинно бути поставлене вище за пильність, яка власне дорівнюється буденній підозрілості, тоді обачливість можна поставити в одному ряду з передбачливістю” (П. Загребельннй). Версія П. Загребельного про походження слова обачливість суто індивідуальна. Тут авторові потрібно виділити слово, підкреслити його значення в конкретному випадку, протиставити поняття обачливість поняттю пильність, котре аж ніяк не “дорівнюється буденній підозрілості”. Для художнього прийому таке трактування цілком припустиме, хоч обачливість походить не від обаочливість, тобто числівник оба тут ні до чого. Українське бачити пов’язане з око. Префіксальним утворенням від бачити є дієслово обачити ‘помітити’, на основі якого виникли прикметники обачний, обачливий, іменники обачність, обачливість.

Стилістичний ефект може бути досягнутий як за допомогою розкриття внутрішньої форми слова, так і шляхом підкреслення етимологічної непрозорості слова. Залежно від жанру ступінь вірогідності застосовуваних у текстах етимологій буває різним. У газетних жанрах він досить високий, факти про походження слова здебільшого не викликають сумніву: “Філологи твердять, що таке конкретне сьогодні слово екзамен походить від давньогрецького дієслова ехаgо. Це дієслово має 27 значень, серед них такі (не зовсім життєрадісні), як ‘видаляти’, ‘виганяти’ і навіть ‘укорочувати віку’. Одразу пояснимо: в Елладі слово екзамен спочатку було в ужитку не в педагогів, а виключно в пастухів. Кожної весни давньогрецькі пастухи виганяли давньогрецькі отари на давньогрецькі пасовиська і робили суворий відбір... Однак у латинських словниках ехатіпаtіо вже означає ‘зважування’, ‘дослідження’ і, нарешті, ‘іспит’. Мабуть, римляни краще за греків розумілися на майбутніх вузівських справах. Але так чи інакше, привілейоване становище сьогоднішнього студента очевидне: після невдалої відповіді його навіть не зважують, йому просто пропонують прийти вдруге для співбесіди” (Ю. Шанін).

При зіставленні імен Олексій та Олександр неважко побачити, що вони мають спільну частину олекс, пов’язану з давньогрецьким дієсловом аlехо ‘захищаю, обороняю’. У словниках імен та в інших виданнях Олексій перекладають ‘захисник, оборонець’ (правильно), а Олександр ‘мужній оборонець, захисник людей’ (не зовсім так, бо Олександр, або по-грецькому Alexandros буквально означає ‘той, що захищає від чоловіків’). Тут треба згадати, що Александрос було другим ім’ям Париса – сина троянського царя Пріама. Незадовго до народження цієї дитини Пріамовій дружині Гекабі наснилося, начебто вона народила вогонь, що спалив Трою. Оракул провістив, що в неї народиться син, який знищить рідне місто. Коли хлопчик з’явився на світ, батьки наказали кинути його на горі Іді на поталу звірам. Однак малюк не загинув, його вигодувала своїм молоком ведмедиця. Пастух Агелай узяв його до свого дому, назвав Парисом і виховав поміж пастухами. Юнак відзначався розумом та відвагою. Вів сміливо боронив отари від розбійників, за що дістав наймення Александрос (alexo ‘захищаю’, aner ‘чоловік’), тобто ‘той, що захищає отари від чоловіків (розбійників)’. Хоч красень Парис згодом таки згубив Трою, його друге ім’я вийшло далеко за межі Еллади, набувши поширення в різних народів світу.

У художніх творах пошуки внутрішньої форми слова часто є засобом змалювання внутрішнього стану героя, його думок та асоціацій. На першому місці тут не точність етимологій, а можливість для авторських зіставлень:

Було в мене буй-гілля

як наська земля:

у полі – поляни, у древі – древляни,

низом подоляни,

верхом – верховинці

тільки степом ординці.

(І. Калинець).

Великий інтерес у мовців викликають власні назви – імена й прізвища людей, топоніми, історичні найменування тощо. Випробуваним прийомом красного письменства є використання прізвищ для характеристики персонажів: Глитай, Зайдиголова, Чмир, Джигун, Бурлака, Терпи лиха, Сивоок. Згадаймо численні імена й прізвища з гумористичних творів Ю. Івакіна та Ю. Шаніна: Іван Теля-Пасе, Панас Стовбур, Пилип Пекельний, Юхим Первак, Марія Малохмарна, професор Скрегіт-Зубовний, аспірант Ярема Цікавко, доцент Запривода, кандидат технічних наук Тихогрім, професор Вовкодавер і т. д.

Не менш цікава етимологізація географічних назв. Це задовольняє пізнавальні прагнення читачів: “На початку XVIII століття Печерський монастир створює в урочищі свій “заміський двір”, а незабаром тут зводиться Кловський палац. У ті часи на цій місцевості були виноградники, величезний шовковичний сад і липовий гай. Ось чому плато звалося Липками” (газ.).

У творах красного письменства як справжня, так і народна етимологія географічних назв використовується для створення місцевого колориту, для характеристики персонажів, для показу шляху авторських роздумів:

Камінь-останець –

Перунова Рінь.

Миловань, Ростань,

Шклінь,

Старі Безрадичі,

Сухоліси,

Стариці в Лисогорах.

Іванопіль.

У будень: Мотижин, Жорнівка;

У свято: Медвин і Лелів.

(І. Калинець).