Використання засобів фонетики у стилях літературної мови

Не всі засоби милозвучності, якими володіє українська мова, однаково широко вживаються в художніх і нехудожніх стилях. Так, наприклад, варіанти дієслівних суфіксів (-ти і -ть, -ся і -сь), якими вільно послуговується усне розмовне мовлення і художній стиль, у діловому й науковому стилях таких великих можливостей для вибору не дають, бо там традиційно переважають нормативні варіанти (-ти, -ся). У той же час варіанти прийменників і префіксів використовуються тут досить широко, оскільки вони дають змогу уникати збігу голосних чи приголосних. З цієї ж причини тут ураховуються можливості чергування початкових звуків повнозначних слів (вчитися – учитися).

Отже, фонетична евфонізація писемного тексту не може відбуватися без урахування засобів усного мовлення, хоча в нехудожніх стилях (їх писемній формі) евфонізація відіграє загалом другорядну роль, підпорядковуючись змістові та спрямуванню тексту, його призначенню, традиціям жанру та ін.

Евфонічна недостатність офіційно-ділового та наукового стилів може бути пояснена ще й тим фактом, що в цих стилях вживаються переважно багатоскладові слова, а тому голосні фонеми рідше потрапляють у наголошені позиції, ніж це буває у розмовному мовленні й у мові художньої літератури.

Науковий та офіційно-діловий стилі в усній формі, яка для них є другорядною, не відзначаються інтонаційною різноманітністю. Серед трьох видів інтонації – граматичної, логічної й емоційно-експресивної – у названих стилях явно переважає граматична, звичайно пов’язана з синтаксичним членуванням речення і порядком слів.

У наукових та ділових текстах загалом інтонація не дуже виразна, ритм рівний, темп уповільнений, тон хвилеподібний з рівномірним піднесенням і спадом голосу, темброві відмінності теж незначні.

У писемному варіанті цих стилів інтонація передається рядом графічних засобів. Хоч графіка, пунктуація, різні знаки та позначки і не передають точно й достовірно інтонацій усного мовлення, усе ж у цих стилях усталилися деякі прийоми їх відтворення. Такі графічні засоби, як курсив, розрядка, півжирний шрифт, вживаються тоді, коли якась частина повідомлення вимагає певного посилення або послаблення (насамперед логічного). Так само усталені, загальноприйняті скорочення певного кола слів також вказують на спосіб їх інтонування, на їх допоміжну роль у тексті. Дужки, в яких звичайно вміщуються вставлені конструкції, також є аналогами певного інтонування (пришвидшеної вимови, зниженого тону), що й здійснюється при усному відтворенні тексту. Деякі інтонації загалом не властиві для нехудожніх стилів, тому й відповідні розділові знаки в них майже не вживаються (знак оклику, знак питання, крапки).

Основною формою побутування публіцистичного стилю є також писемна, тому евфонічні його засоби й засоби інтонування передаються графічно та пунктуаційно, як у діловому й науковому стилях, проте діапазон цих знаків набагато ширший, оскільки публіцистичні тексти значно багатші інтонаційно. Засоби передачі цих інтонацій різні: шрифти, розміри літер, розміщення компонентів (у заголовках), використання великої літери, членування слова (спів-життя, спів-переживання, герой і до-герой та ін.). Інтонаційний малюнок газетного тексту досить виразно, передають розділові знаки (лапки, тире, дужки, знаки оклику й питання). Так, тире і дужки виділяють другий план розповіді, вводять коментарі, розкривають і увиразнюють зміст окремих частин тексту та ін. Слова, на які припадає емоційно-експресивний наголос, часто беруться в лапки: “Три нових комбайни “заганяв” він на цих полях. І не просто азартно “витряс з них душу”, а розумно вибрав, виманив з них усі кінські сили, всі потужності, всю міць заліза” (В. Яворівський).

Типова для окремих газетних жанрів громадянсько-патетична інтонація передається з допомогою комбінування названих розділових знаків (вживання їх значною мірою умовне, як і сам характер газетної експресії). Проте самі розділові знаки не створять потрібного ефекту, якщо для цього не було використано засобів лексики та синтаксису. Оскільки пунктуація виробилась як засіб писемно-книжної фіксації мови, розмовні конструкції не вкладаються в пунктуаційні норми, викликаючи різнобій у їх пунктуаційному оформленні, порівняйте: “Народна дружина. Якій їй бути?”; “Цехком... У чому його роль?”; “Труднощі – хто винний?”; “Гарантована оплата: як вона здійснюється?” (інтонування цих заголовків однотипне, розділові знаки – різні).

Художня мова прагне видобути додатковий експресивний ефект навіть з тих евфонічних засобів, які надає їй норма: це фонетичні варіанти смислово рівнозначних слів, належних до різних частин мови (втікач – утікач), стилістично співвіднесені варіанти слів (вільний – вольний, одна – єдина), паралельні форми часток (би – б, же – ж), які дають змогу урівноважувати звучання голосних і приголосних у реченні.

Евфонічно-ритмічні якості художньої мови зростають і за рахунок варіантів дієслівного суфікса (-ти, -ть; -ся, -сь): повільний, спокійний плин мови потребує форм з -ти, -ся, рвучкий жвавий – -ть, -сь: “Летим... Дивлюся – аж світає, край неба палає, соловейко в темнім гаї сонце зустрічає” (Т. Шевченко) і “Дівчата кинулись до куща, одламали по маленькій гілці...” (І. Нечуй-Левицький).

Звукопис у художніх творах проявляється по-різному й виконує неоднакові функції. Найпростішим проявом звукопису є звуковідтворення, при якому в текст включаються передані фонетичними засобами мови крики тварин та птахів, звуки машин, механізмів, плин води та ін. Усі ці явища відтворюються не в повнозначних словах, а в звукових комплексах, які не належать до мовної системи, а творяться автором у кожному окремому випадку: “Пу-гу-гу-у-у! – застогнав пугач серед лісу” (Панас Мирний). Звучання таким способом передаються начебто безпосередньо, проте вони справляють враження одноплощинних, оголених.

Звукопис може здійснюватись також за допомогою звуконаслідувальних слів, у складі яких повторюються фонеми, що нагадують відповідні звуки природи чи навколишньої дійсності: “На землю злізла ніч... Ніде ані шиширхне” (П. Гулак-Артемовський). Цей спосіб звукопису значно ефективніший, бо дає можливість забезпечити злиття наслідуваних звуків із значенням відповідних слів (порівняйте: “Ш-ш-ш!” і шепіт, шепотіти, шептуха, пошепки).

За час існування сучасної української літературної мови в художніх текстах була вироблена традиція – пов’язувати зображувані явища з уживанням певних звуків мови. При цьому не всі звуки можуть використовуватись із певними художніми завданнями однаково часто. Так, найчастіше використовуються для звукопису плавні м, л, н; вони створюють колорит ніжності, м’якості: “Ах ви, маки милі, ви, зелені плавні! Дні мої липневі, вечори недавні, Хто вас буде, маки, в коси заплітати? Де твої дівчата, Україно-мати?” (А. Малишко).

Добір звуків для створення певного враження може втілюватися в поодинокі елементи, а може створювати систему елементів однакового або схожого типу: “Кричу, сповіщаю, Потойбічною пам’яттю мщу. Не прощав, не простив, не прощаю, Не дозволю простить, Не прощу!” (І. Муратов).

Ритм має важливе значення не лише для поезії, а й для прози, хоча тут його важче відчути: він базується переважно на повторах образів, тем, на паралелізмі конструкцій, на вживанні речень з однаковими однорідними рядами тощо. У найширшому значенні ритм у прозі – це рівномірне чергування елементів, що їх можна вважати співмірними, яке впливає на емоційне сприймання читача. Оскільки ритм у прозі не є чимось зовнішнім стосовно до змісту, а є своєрідним носієм значення, то ритмічна організація прозового тексту теж стилістично позначена (при цьому слід мати на увазі, що ритм у прозі найчастіше виконує не зображувальну, а виражальну роль, посилюючи дію інших елементів тексту).

Ритмічний малюнок прозового фрагмента може підкреслюватись пунктуаційно. Пунктуації в художніх текстах відводиться досить важливе місце серед інших графічних стилістичних засобів. Вона виконує тут не лише свою основну функцію (поділ речення на частини й загальна характеристика типу речення), але й ряд інших (вказує на важливі емоційно-експресивні елементи: паузи, іронію, емфазу та ін.). Пунктуація може передавати ставлення автора до висловлюваного, натякати на підтекст, підказувати ритмомелодійний малюнок тексту. При цьому вага окремих розділових знаків неоднакова. Письменника в ряді випадків може не влаштовувати нормативна система вживання розділових знаків; він може відступати від правил. У першу чергу це стосується таких знаків, як знак оклику і знак запитання, тире, крапки. Наприклад: “І вже зовсім перестав розуміти я людей, які їдуть у будинок відпочинку (!), в санаторій (!!) відпочивати (!!!) і живуть по кілька чоловік в палаті” (В. Солоухін).

Пауза в художньому тексті служить засобом емоційної інтерпретації тексту, розкриває психологічний рух думки, є одним із способів підтримання уваги слухача, а водночас і прийомом зображення психологічного стану мовця. Короткі паузи, які часто повторюються у мові персонажа, можуть передавати неоднакові психологічні стани людини: нерішучість, хвилювання, переляк та ін. Паузи більшої довжини вказують на те, що людина обдумує свою відповідь, шукає потрібного слова або взагалі не збирається відповідати співрозмовникові. При плавному рівномірно членованому мовленні виразна пауза перед певним словом привертає до нього особливу увагу, виділяє його: “– Ох, Зосю, каюсь я іноді, і навіть... мучусь” (І. Карпенко-Карий).

Фонетичний рівень тексту має для поезії незрівнянно більше значення, ніж для прози. Гармонійне поєднання звучання поетичного тексту і його змісту дає високохудожній ефект.

До фонетико-стилістичних засобів поетичної мови відносяться:

анафора (від грец. ‘виділяю’). Суть цього прийому полягає в тому, що на початку віршових рядків, строф чи речень повторюються однакові співзвуччя, слова чи синтаксичні конструкції. Відповідно до цього розрізняють анафору звукову, словесну та синтаксичну, і словесну анафору в прозі. Наприклад, у вірші “Гімн” І. Франко використовує словесну анафору – повторення не за:

Ми ступаєм до бою нового

Не за царство тиранів, царів,

Не за церков, попів, ані бога,

Не за панство неситих панів;

епіфора(від грец. ‘повторення’) – явище, протилежне анафорі, яке полягає в повторенні однакових виразів, слів чи звукосполучень не на початку, а в кінці віршованих рядків або строф з метою посилення виразності поетичної мови. Наприклад:

Гей, до зброї! бийте в дзвони!

Будьте смілі, як дракони!

Всіх гукайте,

Всіх скликайте –

Хай гудуть, як громи, дзвони...

(О. Олесь);

алітерація (від латин. ‘до’, ‘при’ і ‘буква’) – стилістичний засіб, який полягає в повторенні подібних за звучанням приголосних у віршовому рядку, фразі, строфі для підсилення звукової чи інтонаційної виразності та музичності. Алітерація р використана для викриття розбійницької політики царизму в сатирі Т. Шевченка “Кавказ”:

... За кражу, за війну, за кров, –

Щоб братню кров пролити, просять,

І потім в дар тобі приносять

З пожару вкладений покров!

Часто алітерації використовуються у віршах для дітей, народних піснях;

асонанс(від латин. ‘співзвучати’). Цей прийом полягає в повторенні однакових голосних звуків у рядку чи строфі, що надає віршованій мові благозвучності:

“Ідіть! Ніхто вас не спиня,

Ідіть із ночі в сяйво дня.

Ідіть із мертвої пустелі

В краї зелені і веселі.

Ідіть, – ніхто вас не спиня.

(О. Олесь).

Тут на звуковому тлі, створеному повторюваною фонемою і, особливо увиразнюється протиставлення (з одного боку – ніч, мертва пустеля, з іншого – сяйво, зелені, веселі краї).

Усне розмовне мовлення неоднорідне за своїм характером: у ньому розрізняють середній, нейтральний різновид (так зване усне літературне мовлення) і розмовно-просторічний різновид, специфіка якого визначається такими рисами, як наявність чи відсутність діалектизмів, іномовних вкраплень в лексиці, а також особливостями вимови, наголошення слів, інтонування та ін. Міміка й жести супроводять усне мовлення, виражаючи ставлення мовця до висловленої ним чи співрозмовником думки, до співрозмовника й ситуації мовлення.

Милозвучність розмовного мовлення досягається не спеціальним добором, а “розрядженням” різних неевфонічних звукових збігів засобами ритмічного поділу тексту, паузами, темпом мовлення. Значну роль в інтонуванні розмовного мовлення відіграє наголос.

В усному мовленні широко представлені усі три типи наголосів: словесний, логічний та емфатичний. Словесний наголос традиційний, він не допускає варіацій: зміна словесного наголосу нічого не додає текстові, лише заважаючи спілкуванню. Логічний наголос, на відміну від словесного, припадає не на окрему частину слова, а поширюється на ціле слово або словосполучення і розкриває зміст висловлення. Логічний наголос може змінити зміст висловлення. Поряд з логічним виділяють і логіко-ритмічний наголос, який служить для членування мовлення на такти і фрази. Емфатичний наголос передає бажання мовця емоційно виділити певні слова як дуже важливі для нього. Такі наголоси зустрічаються звичайно у схвильованому мовленні. Емфаза властива також урочистому, піднесеному мовленню; у цьому випадку вона поєднується з різними риторичними фігурами. Емфатичний наголос широко використовується для виявлення ставлення до співрозмовника або до сказаного ним при вираженні захоплення, здивування, недовір’я, презирства, зверхнього ставлення та ін. Його типові прояви: скандування слова, побуквена його вимова, подовження голосних або приголосних.

Тут можна зустрітися з випадками, коли фраза членується не за логічними, формально-граматичними ознаками, а за емоційно-експресивним її характером. Конкретність емоційно-експресивного значення створюється інтонацією разом з контекстом і ситуацією, в якій відбувається розмова.

Загалом розмовному мовленню не властива рівна, однотипна інтонація: мова людини, яка в звичайній побутовій ситуації буде звучати рівно, інтонаційно одноманітно, справить враження нудної, сірої або ж штучної. Живе розмовне мовлення, як правило, інтонаційно неорганізоване, бо відображає природну безпосередність людини. Тому особливо важливу роль тут відіграють такі компоненти інтонації, як сила звуку, довжина вимови, темброве забарвлення, темп.

Сила голосу залежить від багатьох причин – від характеру, виховання, ситуації мовлення, проте визначальним тут є емоційний стан мовця, бо тихим голосом, наприклад, можна передати і м’якість, делікатність, і небажання бути почутим іншими, і погрозу, попередження, і схвильованість – при зниженні голосу до шепоту. Форсуючи силу голосу, можна передати також дуже неоднакові емоційно-експресивні стани й настрої мовця.

Висота тону залежить насамперед від віку і статі мовця, але значною мірою і від його емоційного стану: коли людина хвилюється або гнівається, голос стає вищим за звичайний; коли ж людина втомлена, розчарована, згорьована – голос у неї стає нижчим, його діапазон – вужчим.

У розмовному мовленні важливе значення має не лише тембр і тон мовлення, а й його темп. Розрізняють середній темп, пришвидшений і уповільнений. Середній темп – нейтральний. Пришвидшений темп розмовного мовлення – найтиповіший: ним промовляються повсякденні побутові кліше (“Добрий день”, “Як справи?”, “Хто казав?” та ін.), імена по батькові, принагідні зауваження. Пришвидшений темп виразно проявляється і тоді, коли наголошується перше слово (решта слів звичайно промовляється скоромовкою). Уповільненим темпом передається звичайно вмовляння, втішання, ним характеризується розважливе мовлення. При висловленні категоричного наказу темп мовлення також уповільнюється, наголошені голосні подовжуються, можуть подовжуватись і приголосні.

Темп мовлення, крім усього, залежить від типу людської особистості, від її темпераменту, але всяке відхилення від звичного для людини темпу є свідченням зростання емоційності мовлення (пригніченість, сум, горе уповільнюють темп звичного мовлення; радість, страх, гнів – пришвидшують його).