Аргумент у мас-медійному дискурсі

Класична гуманітарна традиція розглядає поняття “риторика” і “аргументація” як близькі, синонімічні, іноді майже зовсім тотожні. Недарма серед численних визначень риторики є такі, що цілком опер­ті на поняття аргументу:

риторика – пошук адекватних аргументів для доведення певної точки зору і майстерність їх презентації [27; С. 157].

Зазвичай аргументом вважають доказ, який використано для доведення істинності тези, на зразок: “Інвестиційний клімат країн Центральної та Східної Європи наразі є найбільш привабливим в ЄС для зовнішніх інвесторів (…) Темпи зростання ВВП Польщі, Угор­щини та Чехії становлять у середньому п’ять відсотків щороку, що значно випереджає аналогічні показники країн Західної Європи” (П, 19-25.08.04). Поряд із фактологічними твердженнями викорис­то­вують гіпотетичні: “ А тепер простежимо логіку міського голови. Ре­культивація – це лише початковий етап. Якщо сміттєзвалище просто засипати ґрунтом, то отримаємо метанову бомбу: 120 млн кубо­мет­рів газів опиняться в саркофазі, й достатньо буде сірника, щоб на світі не стало Грибовичів і всіх навколишніх сіл” (ЛГ, 25.01.07).

Аргумент може бути не тільки словесним. Ісус Христос, щоб довести скептикам своє право називатися Сином Божим, чинив дива і зцілював людей. Брюс Лі, легендарний майстер кунгфу, розби­ва­ючи рукою декілька цеглин чи дошок, красномовно переконував охочих до бійки молодих людей у тому, що провокувати сутичку із ним не варто. Вербальний чи поведінково-ситуативний аргумент по­кликаний демонструвати становище правоти і переваги.

Кожна із прикладних сфер має свою теорію і практику пошуку аргументів – inventio. Для підготовки усного або письмового виступу реально важливими є джерела, з яких автор може почерпнути факти на підтвердження своєї думки, тому у працях із теорії журналістики чи юриспруденції аргументи класифікують насамперед за відне­се­ністю до “форм життя”. Фахівець із аргументативних проблем публі­цистичного тексту В. Здоровега у підручнику із теорії і практики журналістики поділяє аргументи на декілька груп: фактологічна ін­формація (посилання на поточні події і випадки); наукові аргументи (використання емпіричних даних і теоретично підтверджених зако­номірностей); юридичні аргументи (нормативні судження, зістав­лен­ня тези із чинними правовими нормами); морально-етична аргумен­тація (суспільна мораль і цінності, релігійні заповіді, норми кому­нікативної етики) [7]. Окремо він розглядає роль художніх та публіцистичних образів і безпосередніх емоційних оцінок. Отже, у реальному медій­ному дискурсі взаємодіють три основні пласти аргументативного впливу: 1) фактологічний; 2) нормативний; 3) образний.

Історичний логічний фундамент теорії аргументації становлять поняття індукції, дедукції, силогізму, ентимеми, демонстрації. Згідно із уявленнями античних риторів, в основі аргументативних виступів різного змісту і природи лежать досить типові логічні схеми. Із струк­турного погляду розгортання аргументації становить собою не що інше як ланцюжок умотивованих переходів від одних суджень, уже відомих, до інших, наступних, істинність яких потрібно довести. Мо­дель такого переходу в аристотелівській логіці відома під назвою силогізму. Силогізм – типова логічна схема поєднання двох поси­лань, із яких виводять третє судження. Основні різновиди силогізму – дедуктивне та індуктивне міркування.

Дедукція – процес переходу від загального широкого твер­дження про категорію осіб чи об’єктів до конкретного висновку, що стосується одного із представників категорії. У класичному прикладі дедуктивного міркування ознаку члена групи визначено за ознакою групи:

1. Велике посилання (характеристика групи): Усі люди смертні;

2. Мале посилання (ідентифікація із групою): Сократ – людина;

3. Висновок: Сократ – смертний.

Неповний, або скорочений, силогізм, у якому одне із посилань експліцитно не наведене у тексті, називають ентимемою. До прик­ладу, рекламний слоган “Хто володіє інформацією, той володіє сві­том. Ми володіємо інформацією!” містить у своєму складі велике посилання (перше речення, вказівка на кореляцію якостей) і мале по­силання (ідентифікація авторів реклами із однією з якостей), а ви­сновок “ми володіємо світом” автори реклами пропонують читачеві зробити самостійно.

Більшість тверджень типового аналітичного тексту у мас-медіа можна визначити як ентимеми. Ось типовий приклад скороченого силогізму, у логічній структурі якого бракує малого посилання: “Але в США лобістська діяльність абсолютно легальна. Право зверта­ти­ся до уряду з петиціями і скаргами гарантоване американцям Пер­шою поправкою до Конституції – саме на цій підставі в США здійс­ню­ється лобіювання, тобто взаємодія Конгресу з групами осіб, об’єд­на­них загальними інтересами” (“24”, 5.06.07). Хоч мале посилання експліцитно не сформульоване, але його легко реконструювати на основі загального знання про логічні зв’язки між явищами: читач припускає, що лобіювання як взаємодія Конгресу з групами інтересів є різновидом “звернення до уряду з петиціями і скаргами”. Без та­кого припущення логіка зв’язків між судженнями залишалася б не­зрозумілою.

Непрямий спосіб формулювання головної чи додаткової логіч­ної підстави для висновку у текстах вимагає поінформованості чи­тача із приводу засадничих регулятивних принципів політичної ді­яльності. До того ж, необхідну інформацію постачає актуальний текст на різних смислових рівнях – від загальних постулювань та імплікацій цілого тексту до мікроконтексту окремої фрази. До прикладу, у реченні “Ніна Карпачова на посаді омбудсмена порушила присягу діяти “не­залежно і неупереджено”, взявши участь в активній партійній діяльності” (ЛГ, 15.01.07) реконструкція великого посилання “упов­новажений із прав людини не повинен займатися активною партій­ною діяльністю” можлива на основі самого внутрішнього лінгвіс­тич­ного контексту.

Особливі наслідки для гуманітарної аргументації, типової для мас-медіа, має індукція – використання інформації про відомі випад­ки для висновку про невідомі випадки, що стосуються ситуацій чи осіб. Відтак логіку звеличення чи компрометації груп будують на уявленнях про поведінку їх окремих репрезентантів: “Політик Х – корупціонер, значить, партія, до якої він належить, не гідна до­віри”. У використанні індуктивного методу, який поширює узагаль­нення стосовно індивідів на великі людські сукупності, криється чимало небезпек: індукція створює ефект “розширення інформації”, але замість доконаних фактів часто пропонує лише правдоподібні мір­кування.

Одна із найпоширеніших індуктивних риторичних форм у по­пулярній культурі – аргумент-приклад, скажімо, будь-який сюжет рекламного спокушання, проекції потреб і почуттів героїв реклами на потреби і почуття потенційних споживачів. Адекватність такого аргументу перевіряють, відповідаючи на запитання: “Чи є приклади типовими?”, “Чи враховані альтернативні, зокрема негативні, ви­пад­ки?”, “Чи проаналізовано достатню кількість випадків?” [26].

Логічний зміст індуктивного судження часто полягає у тому, що воно моделює залежність між ознакою і результатом (через по­середництво оцінки), причиною і наслідком. Зокрема, розрізняють аргумент-каузальну кореляцію як окремий випадок індуктивного судження, суттю якого є виявлення і/чи програмування подібних при­чинових залежностей у двох системах [26]. До прикладу, реклама СДПУ(о) у парламентській кампанії 2002 року ставила у пере­біль­шено пряму залежність добробут, рівень життя багатьох європей­ських країн із правлінням соціал-демократів у них, і, відповідно, підтримка соціал-демократів і їх прихід до влади (“детермінaнтний” компонент системи) були показані як умова і рецепт досягнення європейських стандартів для України. Щоб перевірити обґрун­това­ність міркувань каузального типу, пропонують ставити запитання: “Чи постійним є зв’язок між причиною і наслідком?”, “Чи зв’язок між причиною і наслідком тривкий?”, “Чи цей зв’язок виникає у по­дібних часових рамках?”, “Чи такий зв’язок послідовний (вияв­ля­ється в усіх випадках, які відносять до зазначеного типу)? ” [26]. Кри­тики реклами СДПУ(о) зауважували, що правління соціал-демо­кратів не може однозначно правити за каузальну детермінанту “розвиненості” європейських країн: не всі уряди у країнах ЄС соціал-демократичні, не завжди уряди були соціал-демократичними, у разі зміни партій­ного спрямування урядів країни не втрачають соціально-економіч­них надбань.

Міркування за принципом аналогії розглядають і як різновид індуктивного судження, і як осібну форму умовиводу. Справді, між ними можна провести посутню формальну межу: якщо індуктивне міркування – аргументація за принципом від окремого до загального, то аналогія – це принцип аргументативного переходу від окремого до окремого (“Україна для автотранзиту те саме, що Суецький ка­нал для морських перевезень...” (Д, 23.03.06). Основним логічним припущенням аналогії є те, що подібність між ситуаціями в одному сенсі означає можливість порівнювати їх за рештою параметрів: “Коли відбувались події в Феодосії, в той же час в Санкт-Пе­тер­бурзі стояв на рейді американський військовий крейсер з плановим візитом до Росії… Ніяких антинатовських протестів на пірсі там не було, ніхто не блокував порт, жириновські та затуліни теж з приводу цього не висловлювались” (Д, 12.07.06). За принципом ана­ло­гії обґрунтовано логіку багатьох політичних рішень: “Така інтер­вен­ція легітимна, оскільки Рада Безпеки ООН схвалила (згідно з Главою VII свого Статуту) Резолюцію 940 в 1994-му році, яка дозволяла військові акції задля відновлення демократії на Гаїті. (…) Анало­гічний контекст було виявлено й у випадку з Багдадом: у Резолюції 57/232 Генасамблеї ООН від 18 грудня 2002 року чітко йшлося про порушення основоположних прав людини в Іраку” (Д, 31.08.04); “Ро­сія використовує енергетику як знаряддя політичного тиску. Вико­ристовує і такий інструмент, як заборона ввезення товарів щодо таких країн, як Польща та Грузія. Тож прошу не дивуватися, що і ми послуговуємось знаряддями, якими володіємо” (УМ, 16.11.06).

Істинність аргументу зі силогістичною структурою залежить від дотримання двох основних умов: 1) посилання мусять бути іс­тинними; 2) силогізм має бути валідним (зв’язка застосовна для по­єднання посилань).

Відповідно неістинність аргументу визначають за крите­рі­ями: 1) котресь із посилань або вони обидва є неістинними; 2) сило­гізм не валідний (зв’язку не можна застосовувати для поєднання тверджень).

У реальному аргументативному дискурсі неістинність поси­лань означає використання неправдивих фактів і неадекватних оці­нок. Із фактами простіше – якщо їх хибність доведено, підтвер­джено, то аргумент – теоретично – втрачає свою вагу у публічному дис­курсі. Оцінка ж, яка основана на суб’єктивному досвіді, може про­вокувати безконечну рекурсію обґрунтувань. Окрім того, неадек­ват­ність оцінного судження не завжди легко помітити за формаль­ною логічною правильністю конструкцій і швидкістю дискурсивних пе­реходів. Наприклад, теза із читацької дискусії “Освітній рівень у країнах ЄС є нижчим, ніж в Україні, тому після набуття членства ми будемо його втрачати” (ЛГ, 19.08.04), умовно репрезентована класичною логічною схемою 1) Х є У (освітній рівень низький); 2) (якщо) Z є Х (Україна набуде членства в ЄС); 3) (то) Z є У (низь­кий рівень пошириться на Україну) у своїй канонічній формі містить досить вразливе за змістом посилання Х є У (“Освітній рівень у кра­їнах ЄС є нижчим, ніж в Україні”). До фактів, які заперечують цю тезу, належить, наприклад, те, що у рейтинг 200 кращих універ­си­те­тів світу до 2004 року не потрапив жоден український. Однак у гу­ма­ні­тарній аргументації кожне обґрунтування може бути піддане сум­ніву. Оскільки рейтинг – це оцінка, диспутант має право засумні­ва­тися і в об’єктивності рейтингу, і в застосовності критерію саме такого виду рейтингу для оцінки якості освіти в країні. Завдяки довільним “лан­цюговим реакціям” в аргументації мовець може завжди залишатися при власній думці. Домінантна – у сенсі програмування висновку – роль належить не логічним схемам, а ідеологічним уподобанням, під які селективно добираються аргументи.

Логічна валідність аргументу не тотожна його правдивості, тобто істинності його посилань. Невалідність аргументу визначають як невмотивованість поєднання його великого і малого посилання:

1. Усі члени парламенту мешкають у столиці;

2. Назар мешкає у столиці;

3. Отже, Назар – член парламенту.

Вразливість логічних переходів у цьому разі полягає у тому, що категоріальна ознака – часткова, одна з багатьох – подана як за­гальне твердження, що веде до хибної соціальної атрибуції.

Який стосунок має силогізм до найпоширенішої схеми аргу­менту: теза-обґрунтування? Такий аргумент – це силогізм у “пере­вернутому” вигляді: теза (висновок, заключне твердження силогізму) – обґрунтування [24].

Зв’язок між посиланнями в аргументації здійснюють через припущення або дефініцію. Припущення – це неозвучені, а часто й непідтверджені уявлення. Більш тривкою, порівняно із припу­щен­ням, визнають дефініцію – формулу, яка окреслює набір посутніх, виразно означених властивостей предмета обговорення. Цей вираз може пояснювати суть речей за допомогою синонімів або ключових слів (у тексті мас-медіа це зазвичай стилістичні синоніми, ідеоло­гічні парафрази), прикладу або постулювання [38]:

• дефініція через синонім (“…В Україні з’явилося так зване рейдерство, точніше – мародерство” (Е, 15-16.12.06));

• дефініція через приклад (“Популізм – це коли обіцяють “по­кращення вашого життя вже сьогодні”, а насправді – лише підні­мають тарифи” (ВЗ, 17.10.06));

• постулювання (“Власне, інститут контрасигнації – це скріп­лення акта глави держави підписом Прем’єр-міністра або міністра, відповідального за указ та його виконання” (УМ, 17.10.06)).

У визначеннях дискурсу мас-медіа, зокрема дефініціях-посту­люваннях публіцистичної, полемічної спрямованості, виразно про­ступає їх логічна функція окреслення значень і пов’язана із цим пси­хоемоційна функція, оскільки таке визначення: 1) звужує поняттєву рамку (денотативний обсяг) розгляду предмета; 2) пристосовує до концептуальної системи автора (або до двох систем – у діалозі); 3) про­грамує висновок.

Для реального персуазивного впливу найважливішою є здат­ність дефініції відмежовувати небажані сенси і наголошувати на бажаних. Наприклад, слово “націоналізм” програмують на страте­гіч­ну позитивну перспективу через конструктивні, позитивні дефініції, залишаючи поза його обсягом, поза “межею” (de finir – межа) нега­тивні конотації агресивності і нетолерантності: “Жодна по-справж­ньому сильна держава у світі не була побудована без державного націоналізму як наріжного каменя. Націоналізм – це не брязкання зброєю й не геноцид інородців. Державний націоналізм – це ціннісна система, спрямована на перетворення потенціалу нації (усвідом­ле­ної су­купності всіх народів, які проживають на цій території) в кон­крет­ні перспективні проекти стратегічного характеру” (ЛГ, 26.08.04).

Постулювання в аргументативному дискурсі звужує коло по­силань у напрямку, бажаному для автора визначень. Дефініції-по­стулювання публіцистичної, полемічної спрямованості насичені емо­тивними елементами: “…Вони домовилися та визначили за нас, що Україні не потрібна люстрація: не варто, мовляв, ворушити минуле, влаштовувати “полювання на відьом”, із цим ми вже “запізнилися” (ЛГ, 6-8.11.06). Дефініції, уживані у дискурсі масової комунікації, підпадають під визначення “позиціювання”, “риторична дефініція”, “персуазивна дефініція” – і йдеться при цьому про тези, які мають привести до зміни емоційного ставлення аудиторії до предмета обго­ворення [38].

Практично будь-яка аргументація центрована на вартості, суб’єк­тивній позиції. Усі твердження, використовувані в гуманітарній аргу­ментації, є обґрунтуваннями вартості, навіть якщо вони лише під­тверджують факт існування “об’єкта”. Тому, окрім силогістичних схем аргументу, використовують моделі аксіологічної репрезен­та­ції – зображення відношень об’єкта, пов’язаних насамперед із вар­тістю. Модель аналізу аргументу як аксіологічної системи включає такі питання:

1. Що є Х?

2. Яка цінність Х (експліцитні чи імпліцитні підстави переваги Х над іншими об’єктами)?

3. Якими є причини і/або наслідки Х?

4. Що треба чинити з Х? [24].

Отож, згідно із цією схемою, будь-яка аргументація полягає у встановленні зв’язку між ознаками належності до класу об’єктів і ре­зультатом: атрибутивність (вказівка на ознаку) – каузальність (визначення причинових залежностей) – телеологічність (визначен­ня мети) – перформативність (спонука до дії):

1) Кандидат Х є перспективний, 2) бо він реалістичний праг­матик, 3) як наслідок, його політика приведе до підвищення жит­тє­вого рівня, 4) отже, голосуйте за Х.

Аргумент – твердження, підпорядковане завданням впливу. Від­повідно аргументацією називають процес переконування, розгор­тання доказів на підтримку тези. Типовий монологічний риторичний дискурс і типовий аналітичний текст мас-медіа презентує множинні докази на підтримку тези, подає ряди аргументів із одно­спря­мо­ва­ними сенсами: “Звичайно, вигоди від такої інтеграції (євро­атлан­тичної – Авт.) є очевидними: по-перше, Україна стане суб’єктом прийняття рішень у Європі, вона стане безпосереднім учасником такого процесу. По-друге, завдяки своїм розмірам і геополітичному розташуванню наша держава стане дуже впливовим гравцем, із нею рахуватимуться всі західні країни. Ще одним суттєвим плю­сом стане той факт, що Україна перестане бути об’єктом су­перечок між Сходом і Заходом, а домінування наддержав, якщо Ук­раїна вступить до НАТО, буде взагалі неможливим. Окрім того, успіх проведених демократичних та економічних реформ виведе на­шу країну на абсолютно новий рівень” (ЛГ, 15-17.06.07).

У поле аналізу теорії аргументації потрапляє не лише слово мовлене, а й сфера потенційного планування аргументативного дис­курсу, робочі заготовки мовного і фактологічного матеріалу учас­ника дискусії. Поле аргументації – сукупність фактичної інфор­ма­ції, культурних знань, сенсів, уявлень, установок, логічних зв’язків між судженнями, на які творці персуазивних повідомлень покли­ка­ються при розв’язанні ситуативних риторичних завдань.

“Площа перерізу” аргументативних полів двох сперечальників задає риторичну перспективу їх взаємодії – партнерську чи кон­ку­ренційну, підпорядковувальну чи взаємодоповнювальну. Простір роз­біжностей, особливо концептуальних розбіжностей, зазвичай висту­пає чинником конфліктогенності, блокує сприйняття інформації ін­шої сторони, а значна подібність концептуального змісту аргумен­татив­них полів передбачає позитивну – кооперативну, діалогічну – перс­пективу партнерів та можливість обміну фактичною інформацією. Обсяг аргументативного поля і його основні сенси можна рекон­стру­ювати за матеріалом аргументативних серій у авторському персуа­зивному дискурсі визначеної проблематики.

Аргумент – це не застигла схема, фортеця невразливих істин. Він тривкий лише у дискурсі, де адаптований до ситуативних кому­нікативних вимог. Ще із античної риторики відомі терміни, які опи­сували процес аргументації як двосторонню взаємодію – інтеракцію антагоніста і протагоніста у змаганні, яке називалося агоном. У сучасній масовій комунікації, зокрема політичній, використовують поняття опонент – пропонент – аудиторія (сторона, до якої звернені виступи опонента і пропонента). Публічний, зокрема медійний, прос­тір стає місцем зустрічі тези і контртези (“Пенсії уже підвищено” – “Ціни уже зростають”).

Вагу і силу аргументу перевіряють пристосовністю до діало­гічного середовища. Із цього погляду зрозумілим є інтерес сучасних дослідників до експромтних, непідготовлених форм переконування і реакцій на нього. Наведена нижче класифікація способів відповіді на аргумент залежно від кооперативної чи конфронтативної настанови – це результат дослідження “живих” дискусій, узагальнення досвіду роботи із дискурсно поляризованою групою.

Схема 1. Типи реакцій на аргумент за С. Андертоном і Л. Фреєм [22].

Одне із основних завдань риторичного критицизму – аргу­мен­таційна реконструкція теми, з’ясування проблемних вузлів кому­ні­ка­тивної ситуації. Щоб визначити основну аргументаційну тему, кри­тик порівнює тези опонентів, а практично – основні групи визначень, заяв, оцінок, що взаємодіють між собою як опозиційні.

Діалог, який стає об’єктом аналізу і висвітлення у мас-медіа, – це дуже часто інституціалізований діалог, тобто регламентована пев­ними процедурними рамками схема розв’язання проблем, як-от обго­ворення законопроекту у парламенті чи спілкування між учасниками ток-шоу, де кожна із сторін повинна дотримуватися обмежень у часі, давати право голосу опонентам і дисциплінувати себе у сенсі зо­се­редження на визначеній темі. Те, що відбувається під час дискусії, відповідає етимологічному значенню слова “дискусія” – “поділ на частини”.

Тексти мас-медіа часто мають аргументативну структуру, си­метричну до реальності живого інституціоналізованого діалогу, пря­мо відтворюють його основні аргументи і емоційні реакції “за” і “проти”: “Основне, довкола чого розгорталася дискусія, – яким чином визнавати Голодомор: геноцид проти української нації (як пропо­нував Президент і що підтримують БЮТ і “Наша Україна”) чи злочин сталінського режиму (варіант антикризової коаліції)…

• Президент шантажує суспільство, – переконував депутатів комуніст Цибенко.

• Голодомор – це свідомий, цілеспрямований геноцид, який був вчинений проти українського народу, – апелював бютівець Турчинов.

• Запропонований Президентом законопроект – це політична провокація, – не вгавав комуніст Голуб.

• Перепис 37-го року показує: населення СРСР з 26-го по 37-й зросло на 20%, населення Української РСР зменшилося на 16%, – аргументував нашоукраїнець В’ячеслав Кириленко.

• Голодомор за своїми наслідками був геноцидом. Але Голо­до­мор торкнувся кожного українця, росіянина, молдованина, білоруса, кожного, хто жив тоді під сталінською п’ятою на нашій землі, – зауважив соціаліст Мендусь” (ЛГ, 29.11.06).

Аналіз тези і контртези аргументації у мас-медіа не становить труднощів, якщо опозиційна, діалогічна ситуація виявлена у тексті і заголовкових елементах структури. Наприклад, заголовок “Австрія обмежує кількість остарбайтерів” із підзаголовком “Проте опо­зи­ція з цим не згідна” (П, 23-29.08.01) окреслює контекст контроверзи і структурує виклад інформації у тексті відповідно до заданої назвою дихотомії.

Тексти мас-медіа, навіть монологічні, зазвичай містять чис­лен­ні елементи “згорнутого діалогу”. Зокрема, аналітичні позиціювання і висновки можуть бути орієнтованими на гіпотетичні реакції та оцінки опонента: “Так, можливо і ми зробили якісь помилки, однак це не дає права БЮТ робити ще більші”; “Тому попри всі претензії до “Нашої України”, хай, можливо, в чомусь і слушні, БЮТ просто не мав права голосувати за цей закон” (УМ, 13.01.07).

Коли журналіст досліджує історію конфлікту, то він властиво виступає риторичним критиком: ставить перед собою питання про те, які протилежні думки були висловлені, що сказано із приводу проблеми різними авторами. До двох чи кількох різних або й зовсім протилежних позицій учасників конфліктної ситуації долучається третій голос – авторський. Епістемологія “третьої позиції”, особливо у разі, якщо її носії претендують на роль “четвертої влади”, доволі складна. Які критерії добору аргументів? Яка сторона заслуговує на підтримку і позитивне зображення? Як і наскільки у тексті може бути виявлена суб’єктивна позиція самого автора? Творець тексту зобов’язаний бути не лише дослідником ситуації, а й дослідником власної ідентичності й культурного довкілля з усім його потенціалом історичної змінності. Щоб передати чутливість автора до контексту, у теорії комунікації використовують поняття “односторонніх” і “двосторонніх” повідомлень: перше з них передає безальтер­натив­ність авторських підходів, а друге – звичку автора до “симетрич­но­го” зображення аргументів “про” і “контра” в аналізі ситуації, плю­сів і мінусів різних сторін конфлікту. “Двосторонні” повідомлення безперечно ближчі до загальноприйнятого професійного стандарту об’єктивності у журналістиці, аніж застосування фігур замовчування та семантичної репресії стосовно поглядів ідеологічних опонентів. Якщо працівник мас-медіа висвітлює аргументативні резони різних учасників комунікації і сторін протистояння, то тим він виконує ту функцію медіації (перемовин із метою примирення), яка запро­гра­мована самою назвою мас-медіа. До того ж “двосторонні” меседжі не виключають активної участі у боротьбі ідей та етосів, відкритого декларування своїх ідеологічних уподобань.