Стереотипи у практиці соціального оцінювання і мас-медійному комунікативному просторі

Cтереотип – стійкий образ соціального колективу, транспо­но­ваний на уявлення про окремого представника групи. Або навпаки: це уявлення про окрему особу, поширене на образ усієї спільноти. Стереотип зазвичай має глибинний емоційний фон, накладається на психологічну основу позитивної чи негативної упередженості. Ма­со­ві медіа, з огляду на свій потужний емоційний і концептуальний вплив, виявляються причетними і до закріплення стійких образів, і до їх трансформації. Соціальні, національні, гендерні та вікові стереотипи змінюються разом із суспільством, корелюють із його кому­ніка­тив­ною етикою, нормами об’єктивності у мас-медіа.

Проблему стереотипу вивчають у різних дисциплінах і напря­мах – соціології груп, соціології масових комунікацій, соціальній психології, теорії дискурсу, риториці. Він потрактований і як атри­бут соціальності, і як характеристика індивідуальної перцепції, і як елемент самоідентифікації, і як спосіб конституювання Вони-образу. Це водночас соціальна, мовна, текстова і ментально-психологічна субстанція.

Стереотипи можуть бути позитивними (добрий, відданий сі­мейний лікар), негативними (безпринципний, опортуністичний по­літик) чи змішаними (сумлінна, але старомодна вчителька) [15]. До обов’язкових характеристик стереотипів належать стійкість, вибір­ковість, емоційна наповненість [23]. Через серії цілеспрямованих по­вторень засоби масової інформації легко досягають ефекту оцінних узагальнень: палестинець – терорист, американець – обмежений праг­матик, українець – бідний і корумпований. При зустрічі людей із двох різних культур до отриманої індивідуальної інформації зазви­чай додаються характеристики усіх тих груп, з якими співроз­мов­ника ідентифіковано. Так стереотип входить непоміченим “додан­ком” до суми нібито об’єктивних вражень.

Відповідно до основних параметрів індивідуальної та соціаль­ної ідентифікації – національного, гендерного, професійного, віково­го – розрізняють національні, соціальні, гендерні, професійні та ві­кові стереотипи.

Поняття стереотипу тяжіє до значень масовості, стандарту та інших іпостасей “загального” на противагу унікальному, осо­бистіс­ному. Слово “стереотип” уперше вжив 1798 року французький дру­кар Дідо, узявши його за назву способу отримання відбитків із го­тових мат­риць. Психіатри вживали термін на означення поведінки паці­єнтів з інваріантною манерою висловлювати емоції, комуні­ка­тивною ри­гід­ністю, схильністю до повторів. У дослідженнях фізіолога І. Пав­лова стереотипна поведінка тварин описана як однакова ре­акція на різні стимули [21].

Поняття “стереотипи” почали масово вживати у дискурсі соці­ального аналізу після виходу у світ праці В. Ліппмана “Громадська думка” (1922). Ліппман вжив поняття на означення схематичних, спро­щених образів подій і надав йому соціологічної та соціально-пси­хологічної спеціалізації. На його думку, стереотипи – “малюнки у людських головах” – використовуються тому, що люди не можуть ство­рити повної ментальної репрезентації світу і для економії зусиль “впо­рядковують” свої уявлення про дійсність за спрощеними мо­де­лями.

Автори, які вивчають стереотипи, відрізняються не лише на­лежністю до різних наукових сфер, а й схильністю робити різні ви­сновки щодо міри загроз, які стереотип несе суспільству.

У працях із теорії комунікації існує виразна критич­но-деміс­ти­фікативна тенденція, яка виходить із переконання у негативній на за­гал ролі стереотипів:

Незалежно від того, чи стереотипи позитивні чи негативні, вони дуже небезпечні. Вони дають мільйонам людей спрощений, спотворений образ негра, єврея, француза, лікаря, поліцейського, жінки – список може бути безконечним [15; С. 5].

У праці Т. Адорно “Авторитарна особистість” стереотипія і пов’язане з нею упереджене ставлення до меншин розглянуті як ком­понент синдрому авторитарної особистості, а людська схильність до бездумного повторення готових формул – як одна з передумов ви­никнення “людини маси” – знаряддя злочинних груп і режимів [21].

Ті, хто вважає стереотип дефектною формою соціальної пер­цепції, звертають увагу на: 1) поверховість стереотипних уявлень; 2) од­новимірність характеристик, “монохромний” підхід до явища; 3) се­лективний принцип відбору фактів; 4) авторську інтенціональність, суб’єктивне фокусування інформації; 5) надуживання принципом ко­реляцій при зображенні залежності “внутрішніх” рис від зовнішніх, а індивідуальних – від групових; 6) універсалізацію, гіперболізацію ознаки; 7) спрощену каузальність у системі зв’язків стереотипного образу і, отже, програмовану ним неадекватну програму дій.

Характерна для стереотипу нездатність враховувати індиві­ду­альну інформацію виявляється значно більшою мірою у його “ще огидніших кузенів” – упереджень і фобій.

Стереотипи і упередження розрізняють за ознакою переваги когнітивного чи афективного складника у формуванні уявлень: сте­реотипи – це переважно когнітивні обриси особи чи групи, а упе­ре­дження – це насамперед “афективна настанова” стосовно соціаль­но­го об’єкта, негативно забарвлена “соціальна емоція” [24; 26]. Упере­дже­ння – генератор і контейнер емоційного ставлення – закладає харак­теристики векторні, атитюдинальні, аксіологічні: “войовничі та нар­вані чеченці”, “професор Д., носій світлих ідей із країни духовного мороку”, “фемінізм – це агресивний модерністський диктат мен­шості”. Якщо упередження і включає знання про дійсність, то лише такі, які виправдовують їх власне існування. На відміну від сте­рео­типу, який може виникати через непоінформованість і змінюватися із надходженням альтернативної інформації, упередження активно протистоїть новому знанню, відкидає поправки контексту. Воно ціл­ковито закрите для альтернатив. Упередження можна розглядати як емоційну матрицю стереотипу:

Емоційний компонент стереотипу: Об’єкти+ / Об’єкти– (упередження) Інформаційний компонент стереотипу: Знання про об’єкти (ско­ри­го­ва­ні упередженням).

Упередження “сортує” факти на об’єкти+ і об’єкти–. Біполяр­ний заряд упередженості робить стереотип імпліцитно аксіо­ло­гіч­ним, програмує ставлення і порівняння (в елементарних термінах краще-гірше): чоловік (краще) – жінка; біла раса (краще) – чорна ра­са, Захід (краще) – Схід. Сучасна соціальна теорія, утверджуючи пафос плюральності, критично оцінює пряме асоціювання зовнішніх ознак із оцінно-характерологічними і пропонує натомість доволі про­сте правило об’єктивності і толерантності: географічний, ста­те­вий, етнічний чи будь-який інший поділ людей у жодному разі не повинен асоціюватися із якісним.

Поняття “фобії” вживають на означення агресивних пато­ло­гіч­них крайнощів у ставленні до Вони-об’єктів – однозначної спря­мо­ва­ності на знищення, ізоляцію, збереження дистанцій. Фобії – це ви­не­сення вироку до наведення доказів і можливості захисту. Наприклад, класичні праці російських авторів про український сепаратизм (“Ук­ра­їнський сепаратизм. Ідеологічні джерела самостійності”, “Історія “українського” сепаратизму”) безкомпромісно оголошують війну не ли­ше ідеї української державності, а й самому фактові існування ук­ра­їнського народу: “Уже сьогодні ми повинні жорстко стати на по­зи­цію, що південноруські і малоруські землі – невід’ємна частина Російської держави, що немає ні “українського народу”, ні україн­ської мови, що все це ідеологічний фантом”.

Соціальні фобії відтворюються у багатьох варіантах – міг­ран­то­фобії, релігійні фобії, ксенофобії.

Зв’язок стереотипу із украй деструктивними та агресивними видами ідентифікаційних схем обґрунтовує критичну настанову сто­сов­но цього явища. Наукова і публіцистична негативні форми рецеп­ції стереотипу взаємно підсилюють одна одну і детермінують “гро­ма­дян­ську” позицію: стереотип – це те, із чим слід боротися.

З іншого боку, у тих складних впливах, які формують стерео­типні образи, можна побачити чимало виправдальних моментів. Со­ціо­логи звертають увагу на інтегративну роль стереотипів у фор­му­ванні та розвитку груп. Навіть у фобіях деякі автори вба­ча­ють певні конотації “природності” і приписують їм функцію са­мо­за­хисту та ідентифікаційної консолідації у конфронтативних обста­ви­нах. По­зи­тив­ні автостереотипи рятують нації від розсипання на скалочки, а не­гативні – стимулюють еволюцію групи через апеля­цію до її гід­ності.

Соціальні когнітивні психологи виступають ще більш послі­дов­ними адвокатами стереотипу. Вони розглядають стереотип як про­дукт автоматичної переробки інформації, узуальний за похо­джен­ням і всеосяжний за масштабом впливу. Виникнення стереотипів пов’язують із органічною основою пізнавальної здатності:

вони закорінені у самій природі того, як знання здобувають і вико­рис­товують, тобто у звичних і обов’язкових операціях системи обробки інформації [13; С. 139].

Когнітивна обмеженість – наслідок недосконалості людського комп’ютера-мозку, який, не маючи можливості охопити все, працює за принципом фрагментарності, випадкових асоціативних зв’язків, та ще й в умовах повної відсутності уявлень про своє походження та фінальне призначення. Тож у будь-якому фактологічно гете­ро­ген­но­му середовищі, а насамперед у мас-медіа з їх інформаційною швид­ко­плинністю, стереотипізація природно компенсує немож­ли­вість пов­ноти і вичерпності.

Плюси і мінуси процесу стереотипізації, а отже, обґрун­то­ва­ність і критичного, і нейтрально-об’єктивістського трактування яви­ща можна розглянути на основі аналізу когнітивної моделі виник­нен­ня стереотипу [14].

Розвиток стереотипу пояснюють як індуктивний процес, що веде до закріплення за індивідуальним образом якісно симетричного колективного образу. Кожен одиничний факт завдяки людській схиль­ності до категоризації розглядається як елемент класу подіб­них об’єктів. Образ, поняття, вперше зафіксувавшись на перцеп­тив­них носіях, дають тим самим назву “файлові”, визначають перспек­тиву розвитку інформаційної структури.