Метафори самоідентифікації і персоналізація ірраціонального актанта

Метафори, які описують внутрішні емоційні стани, назива­ють­ся інтраперсональними, а ті образи-трансфери, що стосуються реаль­ності міжособистісних стосунків, – інтерперсональними [19].

Метафоричний аналіз виступає засобом реконструкції зв’язків особистості зі світом, він же пропонує пояснення того, як людина ус­ві­домлює себе, творить образ власного “я”. Вияви індивідуальної емо­цій­ної сфери часто описують у термінах стихій, особливо вогню і води: “Я відчув, що закипаю, дивлячись на чорний отвір, куди вони подалися” (ВЗ, 12.02.04); “Я вибухнув від ревнощів” (ВЗ, 12.02.04); “О, вже по­плив” (про схильність легко закохуватись). Духовну сут­ність особис­тості традиційно “вимірюють” за параметрами “шири­ни” чи “висоти” умовного фізичного “об’єкта” або кількості субстан­ції в уявному “ре­зервуарі”: “широка душа”, “високі поривання”, “гли­бока натура”.

Метафори “я” слугують підтвердженням психологічної дихо­томії у структурі самоусвідомлення. За спостереженням Лакоффа і Джонсона, поєднання особового і зворотного займенників (Я – Себе, Собі) у описах внутрішніх переживань імплікує щонайменше дво­суб’єктну структуру внутрішнього “я” [16]. Дві частини “я” (I і Self) виконують численні психологічні функції: “інше я” може виступати співрозмовником: “Я сказав Собі”, об’єктом пізнання (“знати Себе, пізнати Себе”), джерелом травми (“Я ображався на Себе”), порушником норми (“Я заборонив Собі”), порадником (“внутрішній голос підказував”). Метафоричний “діалог голосів” засвідчує “зако­нодавчу” і “виконавчу” (“Я наказав Собі”), емоційну і раціональну (“голос розуму наполягав”), інспекційну і підконтрольну (“Я знову перевіряв Себе”) функції внутрішніх психологічних інстанцій.

Відповідальна (у психоаналітичних термінах – Суперегова) частина індивідуального психокомплексу користується повно­важен­нями екзекутора у тому разі, коли різні компоненти “я” (зокрема, відповідальні за зв’язки із соціумом) не знаходять порозуміння. Ідеальна модель стосунків між рівнями і структурами “я”, очевидно, виражена у метафорі “любити себе”. Звороти на зразок “шукати себе” виводять на структурний слід “вищого я” – найважливішого складника в ідеальній моделі особистості. Разом із цією іншою, вищою, ще не знайденою і не до кінця усвідомленою час­ти­ною, “я” стає цілісним, “справжнім я”, наділеним вищою цін­ністю доско­на­лості, якої варто прагнути. Отже, “знайти себе” – ви­зна­чен­ня мети людського існування, метафора успішної саморе­а­лізації.

У сучасній психологічній практиці метафору вважають важли­вим інструментом визначення “норми” поведінкових і когнітивних реакцій на противагу патологічним станам людської психіки. Мета­форичні самооцінки “я не розумію себе” чи “я не контролюю себе” можуть бути першими ознаками внутрішнього розладу. Драматичне загострення внутрішнього конфлікту, виражене через відчуття втра­ти орієнтирів “я” і контактів із зовнішнім світом, фіксують метафори “загубити своє “я”, “втратити себе”, “загубити душу”, “зламати­ся”. Відхилення від психоемоційної норми у самоописах пацієнтів позначають на умовній шкалі метафоричних концептів-опозицій: близькість – відстороненість (“чужий собі”); єдність, цілісність – фрагментованість (“розбитий”, “все розвалюється”); збалан­сова­ність – дисбаланс (“втратити точку опори (ґрунт) під ногами”); рамки, межі – вихід поза межі (“вийти з себе”); наповненість – по­рожнеча (“на душі порожньо”, “спустошення”) [19].

Метафори фрагментованості і неповноти у клінічній практиці трактують як серйозну лінгвістичну частину анамнезу хвороби, а зміну тону і змісту метафоричних зворотів у позитивний бік, відпо­відно, по­в’язують із досягнутими результатами лікування. Окрім то­го, оцінка метафоричних елементів дискурсу людей із психічними відхиленнями включає біполярні шкали “дружнє – вороже став­лен­ня”, “домінантне –підлегле становище”. Більшість пацієнтів, прогрес яких був оцінений високо, в оцінках власних дій та дій інших осіб використовували образ­ні репрезентації, співвідносні із значеннями “приязності” та “домі­ну­ва­ння – впевненості” [19]. За подібним прин­ципом може бути діагнос­то­ва­на не лише клінічна індивідуальна па­тологія, а й соціальна екстремність.

Додаткові виміри ідентифікації та самоідентифікації відкриває рефлексія щодо зв’язку “я”-концепції із образами, які буденне мис­лення традиційно локалізує поза межами індивідуального “я”. “По­радник” і “помічник” его може набувати рис ірраціональної сутності: “щось підказувало мені”. Усвідомлення “себе” у дискурсі побу­то­вого розмовного та художнього типу відбувається як персоніфікація “душі”, “долі”, “любові”, “серця”, які виступають окремими сутнос­тями, здатними впливати на “нас”, хоч і є частиною “нас”.

Тіньові персонажі “душа” і “доля” – важливі структуротворчі еле­менти дискурсу, умова когерентності його оповідних, описових і ана­лі­тичних ліній, що в онтологічному плані співвідносні із часо­вою, про­сторовою і каузальною формами буття. Персоніфікація пси­хологічних (“душа”) та метафізичних (“доля”) закономірностей дає змогу пояс­ни­ти, “звідки” беруться події і “чому” вони стаються (“доля була доброю до мене”, “доля розпорядилась по-іншому”), виконуючи до того ж ще й функції евфемізації, зашифровування “джерела”, на­тякаючи на не­спри­чиненість явищ зовнішніми обставинами, “са­мо­зародження подій”.