Цільова аудиторія та ідентифікаційні стратегії у публічній комунікації
Реальна аудиторія, з якою має справу автор усного виступу, а тим паче письмового тексту, – це, як правило, соціально гетерогенне утворення, у якому даремно шукати абсолютної єдності хоча б за одним параметром: національним, соціальним, віковим. Психологічно, за особливостями перцепції, вона також становить собою сукупність особливостей різних “інтерпретативних спільнот”. Окрім того, поняття аудиторії пов’язане із ситуативним характером ідентифікацій: існує стільки “ми”, скільки є проблем і тем.
За браком аргументів, які би задовольнили комунікативний інтерес складних соціальних макроутворень і переконали таких різних “усіх”, автор зосереджує зусилля на певній соціальній і психоментальній ділянці потенційної аудиторії. Та група адресатів, яку ритор планує охопити своїми повідомленнями, зацікавити своїми вартостями та цілями, і, відповідно, при звертанні до якої використовує спеціалізовані мовні та ідеологічні ресурси, називається “цільовою аудиторією”.
Поняття цільової аудиторії належить до центральних концептів риторичного критицизму. Практично воно пояснює можливість інтенсифікації мовних ресурсів коштом їх концептуального обмеження. Тобто іноді тексти тим більш ефективні у впливові на соціально та ідеологічно специфічні групи, чим менш позитивно їх акцептує широка аудиторія. Прикладом може бути будь-яка ультраправа чи екстремна ліва риторика маргінальних медіа. Звідси випливає і зворотний принцип розширення публічного впливу – принцип універсалізації комунікативних звернень: вони повинні уникати очевидної підтримки однієї із сторін конфлікту або нести у собі програму примирення конфліктних груп.
Стартова різниця поглядів різних прошарків аудиторії й автора – складна реальність, але не фатум. Майстерність публічного промовця якраз у тому і полягає, щоб наблизити слухачів або читачів до себе, віднайшовши і запропонувавши їм привабливі засади порозуміння. Сучасні теоретики риторики, звертаючись до теми подолання різниць у світоглядній і емоційній оцінці фактів, пропонують “диригентові комунікації” – автору – методи і диктату, і адаптивного вслуховування: з одного боку, автор мусить пристосовуватися до інтересів та потреб аудиторії, а з іншого, – він створює “свою” аудиторію методом розвитку її зацікавлень.
По-різному звертається комунікатор до соціально, етнічно чи гендерно відмінних груп, особливо тоді, коли йдеться про ідеологічно дражливі речі, а негайна прагматична потреба, наприклад, зобов’язання автора перед персуазивним жанром (реклама, паблік рилейшнз) та замовником, вимагає прямого “влучання у “ціль”. Тоді й мовні формули добирають у найбільш прямому зв’язку із уявленням автора про образ адресата.
Стиль промоції одного й того ж товару у різних регіонах України може бути доволі диференційованим і враховувати місцеві особливості у мові, психології, характерові загальновизнаних символів. До прикладу, реклама дніпропетровської торгової марки “Фанні” для західноукраїнського споживача використовує діалектизм “файний”, підказаний співзвучністю із назвою компанії: “Фанні – файне молоко”. Наповнена сленгом реклама (“Горіхи для справжніх пацанів”, “Напій для справжніх перців”, “Хохма!”, “Шейканемо, бейбі”, “Відривайся з кока-колою”, “При-Кольно!”) намагається за допомогою особливих стильових сигналів підвищити ефективність своєї роботи у молодіжному сегменті масової аудиторії.
Під час президентської кампанії 1999 року творці “молодіжного” рекламного іміджу Л. Кучми використали і візуальний, і мовно-стильовий канал апеляції до молодіжної “цільової аудиторії”: зачіска президента-кандидата мала листопадовогарячий колір і стильний “вертикальний” вигляд, а підпис до фотографії цього члена молодіжної тусівки запевняв: “Всьо буде чотко”. Сленгово-суржиковий апіл сприяв скороченню не лише вікових дистанцій, а й загалом протилежностей між офіціозним стилем і неформальним спілкуванням. Подібною “альтернативною” стилістикою привертала увагу (хоч урешті-решт небагатьох переконала) реклама одного із відламів Руху напередодні парламентських виборів 2002 року: “З Рухом – ми, без Руху – нас”, яку самі її автори назвали “дещо хуліганською” і використовували, очевидно, із сподіванням, що вона буде прийнята за гумор, а не за блюзнірську витівку.
Текст задокументовує уявлення автора про “свою” аудиторію, а особливість усного мовлення для реальної аудиторії полягає у тому, що воно дає змогу – при наявності певних навичок і здатності оратора до “вслуховування” – у процесі спілкування модифікувати образ слухача, якщо він не відповідає попереднім очікуванням промовця. Індикаторами настроїв аудиторії виступають її репліки, запитання, міра уваги і сконцентрованості, міміка та інші паравербальні сигнали.
Процес трансформації аудиторії через контакт із нею, виявлення і формування спільних референцій у комунікації американський психолог і дослідник риторичного дискурсу К. Бурке називав ідентифікацією. Ідентифікація – це двосторонній процес: група змінюється у міру того, як ритор виявляє готовність і здатність ставати її духовним спільником. Фактично усі засоби ідентифікації, які дозволяють авторові “творити” свого слухача, долаючи відмінності, поділ і пов’язані з ними непорозуміння, зводяться до ідеї символічного об’єднання [37]:
1) ритор узгоджує свою програму дій із стратегіями та акціями групи-аудиторії і встановлює та розширює “спільну базу інтересів”, висловлює толерантне і прихильне ставлення до думки групи;
2) засобом налагодження діалогу стає ідентифікація себе через зовнішність, деталі вбрання (“журналіст, який міняє професію”, мер на суботнику чи президент у касці під час розмови з шахтарями);
3) мовна адаптація, використання ідеологічних паролів (“Слава Україні” чи “Здрастуйте, товариші”) та виразових модальностей (сленг чи нормативна досконалість, метафорика чи поняттєва прозорість), що знаходять емоційний відгук у слухачів;
4) адаптація змісту, добір прикладів, які добре зрозумілі аудиторії і наголошують єдність походження, долі, мети всіх учасників комунікації;
5) апеляція до вартостей групи; констатація того, що “всі ми так думаємо чи відчуваємо” (що згодом дозволяє ритору, взявши ініціативу у свої руки, запропонувати доповнення і альтернативи: “Я погоджуюсь, розумію, але…”);
6) використання візуальних символів (схеми, ілюстрації, значки, пов’язки, емблеми);
7) посилання на тих осіб (політиків, релігійних діячів, письменників, поп-кумирів) та інституції, які є авторитетами для групи, її символами, гордістю і надією.
Розглянуті стратегії передбачають кооперативну атмосферу у середовищі спілкування і дзеркальний принцип комунікативності – зміну себе задля посилення впливу на інших. Щоправда, сформульоване таким чином завдання “пристосувальної” ідентифікації ставить комунікатора перед дилемою протилежності тактичного успіху і стратегічної стабільності власного світогляду. Адже часом конечна потреба адаптувати програму до “чужих” поглядів змушує відмовлятися від “власного” ідеалу. Екстреми орієнтації на аудиторію засуджуються як “загравання з публікою”, “популізм” і виразно означують межу ритуальної – на противагу якісній – комунікації. Врешті-решт серйозний комунікатор опиняється перед необхідністю виробити філософію різниць, що передбачає уміння ці відмінності як плекати (не дозволяючи собі втратити ядро власного его), так і долати (розвиваючи здатність поступатися особистими амбіціями заради узгодження принципових засад соціальності). А ще – культивувати навички умовно-ігрового прийняття протилежностей, моделювання плюралістичної ситуації. Риторика обслуговує парадокси “з’ясування стосунків” “свого” і “чужого” і є можливою завдяки постійній психологічній потребі в ідентифікації – прийнятті певного рішення, способу ототожнення із групою, вартістю. “Якби не було відмінностей, не було би потреби у риториці” [37].
- Риторика, ідеологія, персвазивна комунікація
- Рецензенти:
- Риторичний критицизм і сфера масової комунікації
- Метаморфози риторики на шляху з античності в постмодерн
- Неориторика: повернення до діалектичних джерел
- Риторичний критицизм: теорія жанрів і цілей сучасного персуазивного повідомлення
- Канони досконалого мовлення в інтерпретації сучасних риторик
- Цільова аудиторія та ідентифікаційні стратегії у публічній комунікації
- Аргумент у мас-медійному дискурсі
- Фігуративні засоби в риториці
- Метафорична концептуалізація світу у дискурсі мас-медіа
- Варіативність метафоричного дивертисменту
- Метафора у мережі означників культури
- Природа і структура метафори
- Когнітивні можливості метафоричного вислову
- Сценарій – семантичне “гніздо” метафори
- Типові метафоричні сценарії у політичному дискурсі*
- I. Неантропоморфні сценарії 1. Сценарії світу неорганічної природи
- 2. Сценарії світу органічної природи
- II. Антропоморфні сценарії 1. Метафоричні сценарії “тілесності” і фізіології
- 2. Сценарії людських “форм життя”, видів діяльності, ритуалів
- 2.1. Сценарії гри
- Метафори самоідентифікації і персоналізація ірраціонального актанта
- Комунікативні функції метафори
- Ідеологічний критицизм та аналіз систем вартостей
- Антропологічна природа і психологічна сила вартості
- Історичні варіанти трактувань поняття ідеології
- Теорія персуазивної комунікації та уявлення про соціальний вплив
- Соціально-психологічні основи теорії персуазивного мовлення
- Теорія соціального навчання – модель позитивних комунікативних ефектів
- Інокуляційна теорія впливу медіа (теорія “щеплення”)
- Теорія когнітивного дисонансу
- Змусити людину сказати “так”
- Стереотипи у практиці соціального оцінювання і мас-медійному комунікативному просторі
- Судження про групу
- Судження про групу
- Список умовних позначень назв друкованих видань
- Предметний покажчик
- Навчальне видання