logo
Rhetoric_Book

Комунікативні функції метафори

Когнітивні можливості метафори особливо актуальні там, де йдеться про фактологічну комплексність і високий рівень абстрак­цій. Саме тому метафора потрібна для репрезентації і розуміння по­літики – сфери, де переплітаються інтереси, амбіції, мотивації дуже багатьох людей.

Існують численні аспекти перетікання когнітивних власти­вос­тей метафори у персуазивну потужність публіцистичного тексту. Зо­крема, метафора дає змогу:

Зрозуміло, чому метафора потрібна там, де потрібно переко­на­ти. Адже аргументація, переконування – це складний процес впливу і на розум, і на почуття сприймачів тексту. Якщо пізнавальна сут­ність метафори – показ невідомого через відоме, то аргументативно-риторична функція образних засобів полягає у тому, щоб змусити читача чи слухача прийняти потрібний образ у бажаному аксіоло­гіч­ному контексті. За метафоричною номінацією захована, як правило, й оцінка. Формулювання на кшталт “інтервенція російського шоу-бізнесу”, “газова атака на суверенітет України”, “президент по­ста­вив революційний багаж у донецьку камеру схову” не лише на­зи­вають тему, а й вказують на концептуальну позицію автора. Пропонуючи оцінку, метафора “включає об’єкти у системи ідей і вартостей”.

Метафоричні елементи у публіцистичному тексті надають ви­разності іміджам політичних діячів: “майстер кунгфу” (про Ю. Ти­мошенко), “політичний термінатор” (Ю. Луценко), “СБУ предста­ви­ли “Детонатора” (про О. Турчинова), “що весілля без тамади, то пре­зидентська кампанія без Н. Вітренко”, “новий секретар РНБО Іван Плющ: войовничий яструб, мирний голуб чи мудра сова?” Різниця тону метафоричних визначень публічної особи зазвичай вказує на внесок різних ідеологічних груп (характеристики із погляду дружніх медіа чи політичних конкурентів) та засвідчує креативні зусилля професійних іміджмейкерів. Окрім того, різні метафоричні визна­чен­ня можуть свідчити про позитивну чи негативну еволюцію образу, його трансформацію у громадській думці залежно від обставин: на­приклад, через круті віражі у політичний біографії О. Мороза то­наль­ності його метафоричного представлення у національно-демо­кратич­них мас-медіа змінилися від “прямий, як багнет” до “полі­тич­ний ловелас”.

У дипломатичній мові метафоричні висновки й оцінки дають змогу коректно, не вдаючись до дражливих номінацій, наполягти на вимогах і сформулювати претензії, наприклад застерегти Україну від “плавання в небезпечних політичних водах”. Використовуючи образ­ні паралелі, посол Франції в Україні Ф. де Сюремен давав по-ди­пло­матичному щадливе для національних почуттів українців пояснення стосовно того, чому Україна не може так само швидко, як країни Балтії, стати членом Євросоюзу: мовляв, “маленькому “кораблику” Естонії з його менш ніж двома мільйонами “пасажирів” набагато легше маневрувати, ніж великому “кораблю” Україні, – ось човники й прийшли в європейську гавань раніше…” (ВЗ, 1.05.04).

На метафору як риторичний медіум лягає основна відпо­ві­даль­ність тоді, коли потрібно досягти порозуміння між елітою і народом, сформувати політичну позицію громадян, примирити громадську думку із політичним рішенням, прийнятим “зверху” – одним словом, змусити маси “думати чи поводитись певним чином” (М. Едельман). “Назвав – переконав – заволодів” – відома тріада аспектів ідеоло­гіч­ного домінування через посередництво дискурсу – пояснює ваго­мість метафори у практиці легітимації владних рішень. Класичним випадком пропагандистського використання метафори, коли в “упа­ковці” образних характеристик подається водночас і рецепт, і висно­вок, були символічні характеристики режиму Хусейна і ситуації в Іраку 2003 року як “пухлини”, яка вимагає негайного хірургічного втручання. Питання про “альтернативні методи лікування” так і за­лишилося відкритим: “Хто може ствердно відповісти, що за Сад­дама світ був би кращим і стабільнішим, керуючись не емо­ці­ями, а фактами? Тероризм – це ракова пухлина сучасного світу, і те, що американці відразу взялись за хірургічні методи лікування, не означає, що ці методи погані, а радше те, що хвороба зайшла надто далеко. І знову ж запитання: чи є альтернатива? Є терапія, кон­сер­вативні методи лікування. Можливо, це принесе успіх. А може, тре­ба різати. Головне – щоб хворий жив” (П, 11-12.09.04).

Двозначність, зовнішня неволюнтативність метафори дає змо­гу аудиторії примирювати свої непевні, амбівалентні уявлення із за­пропонованими. До того ж сугестивні сигнали образних засобів сприймаються часто на рівні підсвідомості. Дослідники прийшли до висновку, що метафора відзначається просто-таки унікальною влас­тивістю у сенсі ефекту переконування – на неї важко дати спросту­ва­ння, вона схиляє до обов’язкового прийняття.

Метафоричну аргументацію характеризують як псевдоде­дук­тивний процес, який, завжди відповідає правилам формального умовиводу, але може суперечити логіці розвитку ситуації. Автор досліджень політичної метафори Дж. Міо стверджує, що у структурі метафоричного вислову, як у будь-якому формальному умовиводі, є мале і велике посилання [18]. Висновок, як правило, перфектно від­повідає обом із них. Але при цьому метафоричний сценарій може ви­явитися ані цілком адекватним, ані єдино можливим відтворенням подій, а отже – не єдиною і не найкращою підставою для висновку. Метафорична аргументація нав’язує такий сценарій репрезентації ре­альності, який програмує бажаний висновок.

Утім, для боротьби із псевдометафоричними схемами існують ефективні риторичні антидоти. Заміна метафоричних сценаріїв на неметафоричні чи ситуативно більш адекватні метафоричні легко змінює подієву перспективу. Хоч якими емоційно впливовими зда­ються образи “сімейного зв’язку”, вони перестають гіпнотизувати і зобов’язувати, якщо побачити за ними “іншу історію”. Одну із таких історій, що допомогли розімкнути коло стереотипних аргументів, аналізує Дж. Міо: у часи боротьби за державну самостійність рес­публік колишнього СРСР позицію союзного центру щодо Литви вті­лював метафоричний образ загроз і складнощів “розлучення”, якому протиставлялися стабільність і емоційний комфорт “сімейного зв’яз­ку”. Теза “Литва і Союз не повинні розлучатися” – це, за логічним змістом, висновок псевдодедуктивного судження із головним поси­ланням “Литва і СРСР є подружньою парою” і допоміжним поси­ланням “подружня пара повинна жити разом”. Буквальне сліду­ва­н­ня логіці подружньої вірності робило державницькі домагання рес­публік безпідставними: їм пропонували, не змінюючи матри­моні­ального статусу, і далі “перевіряти почуття”. І лише метафорична контртеза, запропонована учасниками дискусії з литовської сторони: “Радянський Союз і Литва не повинні розлучатися, тому що не були ніколи одружені. Литва була просто зґвалтована”, – виводила із замкненого кола формальної метафоричної дедукції [18].

Аргументація у публіцистичному дискурсі часто розгортається як заперечення безапеляційності метафор. У відгуку на книгу В. Пав­ліва “Синдром програної війни: 12 есе про Олександра Кривенка” В. Здоровега зауважував, що не погоджується із однозначністю ме­та­форичного висновку щодо “програшу”, який не лише стосувався творчої біографії О. Кривенка, а й поширювався на всіх діячів на­ціонально-демократичного табору: “Не люблю метафор військового походження. Але якщо автор книжки пропонує їх, то, розвиваючи ці метафори, мушу наголосити на тому, що у випадку з О. Кривенком маємо справу із програною битвою, з якої треба виносити уроки. А війна триває і продовжуватиметься завжди, бо утвердження де­мократії та її неодмінної частини – незалежної журналістики – не стан, а безперервний процес” (ВЗ, 27.10.04). Так через уточнену ме­тафору висловлена альтернативна, а саме еволюційна, концепція По­дії, розгорнутої у часі.

Взагалі ж полемічна відповідь на метафоричні аргументи може будуватися не лише як відкидання конкретної метафори і аналіз си­ту­ації на основі альтернативного способу трансферу, а і як прин­ци­пове заперечення самого метафоричного принципу, вказівка на фік­тивність метафори (щось є “ніби” чимось, а не насправді), про­ти­ставлення емо­тивно-образним аргументам раціональних пояснень.

Недаремно публіцистичний дискурс, активно користуючись ме­тафорою з експресивною і концептуальною метою, іноді ви­слов­лює сум­нів в аналітичній придатності метафори. Щоправда, така ре­кон­струк­ція у масовій комунікації є не частіш як оказіональною і має не більш як риторичну мету. Щоб скомпрометувати підхід, мож­на назвати авторські мовні форми “метафоричними” і при цьому про­ти­ставити їх “прагматичним” уявленням: “...Чому влада тут в особі го­ло­ви ко­мі­те­ту з культури та духовності зі стажем – сипле з пар­ла­мент­ської трибу­ни метафорами, замість того, щоб спро­бу­вати від­повісти на запитання, що саме робить тут і тепер...” (ДТ, 14-20.12.02). Дещо знецінивши значення принципу метафори, можна пропорційно ви­вищити серйозність того, що подано як її про­ти­леж­ність: “Та за­лишмо метафори за межами даної статті – йтиметь­ся про гроші” (ДТ, 11-17.01.03).

Із погляду “видимої якості” журналістська метафора яскрава, експресивна, несподівана, різнопланова. Це іноді парадоксальним чином звужує розуміння її завдань. У масовій комунікації можна спостерегти гіпертрофоване розростання “рекламної” метафори, яка набуває “товарного вигляду” ціною інтелектуальної примітивізації і етичної сумнівності. Існує і протилежний стандарт у використанні мовних засобів – інформаційний, змістовий. Якщо декоративно-рек­ламній метафорі протиставити інтелектуальну метафору на службі у факту й істини, то таким чином виявляться означеними два функ­ціо­нальні полюси цього тропа – експресивний та мислетворчий. Вдала метафора добре збалансована між обома полюсами.

Література:

1. Арутюнова Н. Метафора и дискурс // Теория метафоры. – М., 1990.

2. Батенко Т. Краще вже бути магнітом, аніж транзитом // Високий Замок. – 2001. – 24–30 серп.

3. Дацишин Х. Метафора в сучасному українському політичному дис­кур­сі: за матеріалами преси 1995-2002 років. – Львів, 2004.

4. Дюбуа Ж, Эделин Ф., Клинкенберг Ж.-М., Мэнге Ф., Пир Ф., Тринон А. Общая риторика. – М., 1986.

5. Кассирер Э. Сила метафоры // Теория метафоры. – М., 1990.

6. Ласки М. Идеология и утопия // Утопия и утопическое мышление. – М.,1991.

7. Метафора в языке и тексте. – М., 1988.

8. Мяснянкіна Л. Порівняння в системі образних засобів мови // Вісн. Львів. ун-ту. – Сер. журналістика. –2003. – Вип. 23.

9. Ортега-и-Гассет Х. Две великие метафоры // Теория метафоры. – М., 1990.

10. Тараненко О. Полісемічний паралелізм і явище семантичної аналогії. – К., 1980.

11. Уилрайт Ф. Метафора и реальность // Теория метафоры. – М., 1990.

12. Шинкаренко Ю. Сітьові структури і криза ідентичності: соціальні на­слідки глобалазації // Філософська думка. – 2000. – № 4.

13. Black M. More about Metaphor // Metaphor and Thought. Cambridge Un-ty Press, 1998.

14. Cacciari C. Why Do We Speak Metaphorically? Reflections on the Func­tions of Metaphor in Discourse and Reasoning // Figurative Language and Thought. New York: Oxford Un-ty Press, 1998.

15. Fussel S., Moss M. Figurative Language in Emotional Communication // Social and Cognitive Approaches to Interpersonal Communication. Law­rence Erlbaum Associates, 1998.

16. Lakoff G., Johnson M. Metaphor in the Flesh: The Embodied Mind and Its Challenge to Western Thought. Basic Books, 1998.

17. Lakoff G., Johnson M. Metaphors We Live By. Chicago: Un-ty of Chicago Press, 1980.

18. Mio J. S. Metaphor, Politics, and Persuasion // Metaphor: Implications and Applications. Lawrence Erlbaum Associates, 1996.

19. McMullen L., E. Conway J. Conceptualizing the Figurative Expressions of Psychotherapy Clients // Metaphor: Implications and Applications. Lawrence Erlbaum Associates, 1996.

20. Metaphor and Rational Discourse. Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 1997.

2 1. Searle J. Metaphor // Metaphor and Thought. Cambridge Un-ty Press, 1998.