Судження про групу

    

A B C D E

Мал. 2. Схема застосування стереотипу [20].

Згідно із схемою процес стереотипізації можна уявити як низ­ку взаємодетермінованих образів. Оцінка представника групи B прямо впливає на індивідуальний образ C. Що більша розбіжність між першообразом і наступним об’єктом оцінки, то більше спо­тво­рень спричинить застосування подібної схеми при репрезентаціях. За відносної гомогенності групи індукція ще якоюсь мірою виправдана і може забезпечити адекватний висновок, але при оцінці ком­плекс­но­го явища, яким зазвичай є реальний соціальний колектив, уні­кальність багатьох постатей і фактів залишається поза кадром. Якщо інтерпретатор із якихось причин – когнітивних чи етичних – має труднощі із сприйманням альтернатив, то коректне узагальнення стосовно негомогенної групи стає неможливим. Для формування умо­тивованих і об’єктивних суджень про спільноту треба вміти зай­ма­ти відсторонену позицію в аналізі, усвідомлювати присутність Я-позиції в оцінках Вони-діяльності. Але така звичка до рефлексії влас­тива небагатьом. У реальній практиці соціального оцінювання частіше використовують ригідні, негнучкі, полегшені схеми “вза­ємо­детермінації”. Саме це задає всі обмеження стереотипу, визначає масштаб потенційних загроз свободі і неупередженості мислення.

Показана за допомогою схеми взаємодія образів “першого” і “другого” представника групи – це фактично взаємодія “поперед­ньо­го” і “наступного” досвіду щодо об’єкта, а цей досвід може бути як живим, сформованим на основі безпосередніх вражень, так і тексту­аль­ним. Чимала частина стереотипних образів проходить стадію фор­му­ва­ння на основі дискурсного матеріалу – бере початок із таких дже­рел, як лі­тературні твори, медіа, освітні середовища, побутовий інфор­мообмін.

Репрезентація образу групи у пам’яті може бути доволі аб­стракт­ною і спиратися на прототип – сукупність типових, часто пов­торюваних характеристик групи чи ідеальну модель, збірний портрет її представника.

Дещо в іншій спосіб, але з подібним результатом активізує репрезентаційну схему групи, впливаючи і на процес запам’я­то­ву­вання, і на процес пригадування, екземпляр – образ конкретної осо­би, сприймання якої дефінує параметри сукупного образу [23].

Прототипна модель опису когнітивного змісту стереотипів на­голошує на стійкому зв’язку назви групи із набором загально­прий­ня­тих уявлень про неї, а екземплярна модель бере до уваги вплив одиничного конкретного образу на формування очікувань щодо всьо­го колективу.

Прототипна і екземплярна моделі розроблялися як незалежні і навіть конкурентні одна щодо одної, однак насправді вони висту­па­ють взаємодоповнювальними характеристиками різних стадій і аспектів стереотипізації. Образ П. Рішара чи А. Делона, за логікою екземплярної моделі, може бути яскравим опорним центром сприй­ман­ня образу Франції і довищуватися до ролі символу, але разом із тим становити лише частину збірного портрета (прототипу) – зне­особ­леного, безреферентного відбитку тисяч інтелектуальних і емо­цій­них стимулів.

Реальний зміст прототипної моделі підтверджують численні експерименти, у яких учасники з різним багажем знань і різним по­хо­дженням цих знань називають однакові риси спільнот. Тести, у яких для оцінки стійкості перцептивних схем використовують вимі­рю­вання часу реакцій на пред’явлений стимул (назву рис етнічної групи), свідчать, що учасники експерименту розпізнають стерео­тип­ні риси швидше, ніж нестереотипні [23]. Характеристики стійких куль­турних груп легко передбачувані: німецькі – “дисципліна”, “якість”; японські – “технологія”, “ввічливість”; французькі – “пар­фуми”, “кохання”; іспанські – “колорит”, “темперамент”, “романтизм”.

Джерелом формування прототипу виступають основні со­ціа­лізаційні дискурси культури – тексти шкільних підручників, по­пулярна література, кіно, телебачення, які закріплюють зв’язок між назвою і уявленням про характерологічні особливості. Сучасна рек­лама активно користає із традиційного запасу культурних про­то­типів і долучається до їх творення: “французька ви­шуканість”, “німецька якість”, “класична стриманість британської натури”, “від­криті, комунікабельні італійці”, “надійність та точність – фір­мовий знак Швейцарії”. За контамінаційним принципом утво­рю­ють бажані композиції, еталонні образи: “українська гостинність, єв­ро­пейська ефективність”, “європейська якість, українська ціна”, “ні­мецька якість, слов’янський характер”. У процесі тривалих ужи­вань в оцінних персуазивних контекстах етнонімічні назви самі на­бу­вають якісного значення і фактично перетворюються на синоніми від­повідних іменників чи прикметників із функцією оцінювання: італійський (ес­тетично досконалий) дизайн, анг­лій­ські (ви­шу­ка­ні і регламентовані) манери, латиноамериканські (запальні) ритми.

Недоліком прототипної моделі вважають неможливість по­яс­нити за її допомогою гетерогенність образу групи, багатогранність і амбівалентність її характеристик, а особливо процес виникнення і закріплення субстереотипних диференціацій. Цю роль успішно бере на себе екземплярна модель, яка вивчає вплив на соціальну пер­цеп­цію окремих репрезентативних фігур. Такі перцептивно впливові яскраві образи походять із літератури, кінематографу, дискурсу історичних знань, міжособистісного спілкування. Як свідчить дис­курс мас-медіа, екземплярні референції набувають символічних зна­чень і стають відправними точками пізнання культури: “У Фінляндії усі – від рядових фінів і до представників ЗМІ країн-учасниць “Єв­ро­ба­чення-2007” – навперебій змагаються у своїх знаннях про Україну: “Рус­лана, демократія, революція, Тіна Кароль, Андрій Шевченко і Вєрка Сердючка” (С, 7.05.07).

Активна масова і міжособистісна комунікація сприяє збіль­шенню кількості дистинктивних постатей, за якими розпізнають групу. А це вже – за наявності мотивацій до розрізнення – початок кінця стереотипу. Належні до єдиного соціального пласту образи різних особистостей можуть не лише не зливатися у прототипну цілість, а й суперечити одні одним якимись важливими для соціальної іден­ти­фікації сенсами. Отже, екземплярну модель можна розглядати і як процес формування стереотипного образу групи, і як процес його диверсифікації, виникнення субстереотипів. Стереотип “нового ук­раїнця”, обмеженого, безпардонного, цинічного типа, дивер­си­фі­ку­єть­ся через субстереотип спонсора і навіть мецената. Гендерний стереотип жінки розпадається на різновиди “сімейної жінки” і “про­фе­сіоналки”, “трудівниці” і “спокусниці”. Пряме знайомство з Аме­ри­кою переконує, що “американця загалом” не існує, національний образ є сукупністю етнічних, соціальних, психологічних типів.

Тобто екземплярна концепція, пояснюючи механізм ви­ник­нен­ня стереотипів, слугує воднораз моделлю дестереотипізації, яка пе­ред­бачає, що кожен окремий випадок веде до намагань зрозуміти поведінку іншого та усі пов’язані з ним альтернативи й унікальності.

За допомогою екземплярної моделі окреслюють амбівалентні полюси стереотипів – відносно самостійні альтернативи в оцінках одного суспільства і його представників.

Якщо внутрішній зміст явища надто суперечить звичному уявленню про нього, тоді у рамках “теми” стереотипу формується якісно чи формально відмінний образ, запасний вид, тіньовий ва­рі­ант репрезентації. Різноспрямовані концептуалізаційні сенси відпо­ві­да­ють аксіології “подвійного стандарту” в оцінках групи: аме­ри­ка­нець-прагматик – американець-носій вартостей свободи; росіянин-шо­вініст – росіянин-представник розвиненої культури; циган-злодій – “романтичний” циган; українець-представник бідного корумпованого суспільства – українець працьовитий і гостинний.

Носіями амбівалентності в ідеологічному полі одного сус­піль­ства можуть бути різні особистості, культури і субкультури (щире ставлення до європейського як до “свого” чи принаймні “близького” більш характерне для Західної України, аніж для Східної), але ідеться і про те, що амбівалентні начала соціальної перцепції можуть ужи­ва­тися в одній людині, одній відносно гомогенній культурній групі. Двозначне ставлення до етносу іноді спирається на яскраві пре­це­дентні випадки, які породжують парадокс “співіснування” у свідо­мо­сті оцінювачів дзеркально протилежних образів спільноти. Для ге­нези амбівалентності може багато важити і елемент суперечності між почуттями і раціональним конструюванням самототожності: розум людини тримається одних визначень власної нації, а пси­хо­логічний, глибинний, архетипний образ надає поведінці іншого спрямування (феномени переходу в іншу культуру пояснюються, окрім матеріальних чинників і зовнішнього тиску, саме таким розко­лом між реальною та ідеальною ідентичністю).

У психоаналітичному розумінні стереотип трактують як під­каз­ку з ірраціонального “потойбіччя”. Зокрема, С. Жижек харак­те­ри­зує сте­реотипи як “лібідінальну інвестицію у підсвідомість”: по­при добрі на­міри его, підсвідомість може бути замовником яких зав­год­но упе­ре­дже­них підходів, що наперед виключає можливість ней­тра­літету.

У перекладі на мову когнітивних понять теза про ірраціо­наль­ний характер стереотипів звучить як твердження про їх імпліцитну природу, тобто незалежність від свідомого контролю чи наміру. Кон­цепція імпліцитності стереотипізації набула особливо переконливого вигляду тоді, коли були розкриті позасвідомі механізми у роботі па­м’яті – когнітивної основи соціального оцінювання. Виявилося, що пам’ять – не стільки сумлінний фотограф, яким її звикли уявляти, скільки великий комбінатор у царині несвідомих компонентів со­ці­аль­них уявлень. Дуже часто те, що люди приймають за роботу па­м’яті, є лише поверненням свідомості на колії звичних уявлень. Імп­лі­цитна пам’ять продукує імпліцитні стереотипи –

інтроспективно не ідентифіковані сліди попереднього досвіду, які опо­се­редковують приписування якостей членам певної соціальної категорії [13; С. 145].

Тенденція механічно, автоматично, цілком неусвідомлено по­в’я­зувати індивідуальні об’єкти із стійкими категоріями була під­твер­джена у серіях переконливих експериментів. Наприклад, під час одного з таких експериментів учасники переглядали картки із пріз­ви­щами, які вказують (із великим ступенем імовірності) на на­леж­ність їх носіїв до расової групи європейських американців (Френк Сміт, Адам Маккартні) чи афроамериканських громадян (Тайрон Ва­шингтон чи Дарелл Джонс). Учасникам експерименту повідомляли, що деякі із прізвищ у списку можуть видаватися знайомими через те, що їх було згадано у мас-медіа як прізвища злочинців. Завдання для учасників полягало у тому, щоб ідентифікувати осіб зі списку – пригадати, які прізвища були прізвищами злочинців. Ефект впливу сте­реотипу “чорношкірого злочинця” на відтворення інформації ви­явився у тому, що у середньому “пригадували” у ролі злочинців в 1,7 ра­за більше афроамериканців, ніж англоамериканців, хоч на­справ­ді їх було порівну [13].

Щоправда, коли у модифікованому варіанті експерименту учас­ників попереджували, що пригадувати прізвища злочинців вони повинні без уваги на поширені стереотипи, пропорція прізвищ зло­чинців наближалася один до одного щодо розподілу за етнічною ознакою. Тобто інстанції свідомого контролю можуть формувати, а теоретично – і закріплювати для тривалого користування антисте­рео­типну установку.

Одним із імпліцитних рівнів формування стереотипів як пози­тивних, так і негативних є міжпоколіннєва передача знань, у якій дедалі виразнішими стають інтернаціональні комунікативні впливи. Мультфільми, дитячі серіали, книги, найпопулярніші з яких мають глобальний обіг, вносять образи і кліше сформованої дорослої куль­тури у дитячий світ. Один із дорослих героїв французького мульт­се­ріалу “Казки дядечка Бобра”, складаючи тижневий розклад занять для нащадка, планує на понеділок – “урок музики з італійцем”, у вів­то­рок – “англійську мову з англійцем”, а далі – “шахи з ро­сій­ським вчителем”, “карате з японцем” тощо.

Легко впізнаваний запас загальних істин експлуатують ре­мар­ки ді-джеїв FM радіо (“Сара Коннор, яка з німецькою точністю, на­по­легливістю, пунктуальністю рухається до вершин світового чарту”) та характерологічні пасажі поп-культурних пресових інфор­ма­ційних жанрів: “Від батька-мексиканця вона (К. Діаз) успад­ку­ва­ла шалений тем­перамент, а від матері напіванглійки-напівнімкені – елегантну холодність і схильність до прораховування” (Б, № 17, 04.04).

Існують лаконічні, компактні, але персуазивно дуже впливові жанри популярної культури, які надають стереотипам, зокрема ет­ніч­ним, справжньої масовості. Це, зокрема, анекдот. Анонімність анек­до­ту дає змогу використовувати його як контейнер для передачі аб­со­лют­но безвідповідальних уявлень. На запит “анекдоти про ук­раїнців” типова російськомовна пошукова система “відвантажує” сот­ні сайтів названого жанру і теми, включаючи найбільш експресивне “виб­ра­не” (“хохлотрон – лучшие анекдоты про хохлов”). Читачі, які не ото­тожнюють себе з українською культурою, долучаються тут до актів зневаги і ма­ле­нької психологічної помсти. А читач-українець у такому медіадов­кіл­лі не гарантований від нападу поширеної хво­ро­би ук­ра­їн­ського духу, суть якої полягає у тому, що від небажання бути “таким” українцем, анек­дотичним, він переходить до небажання бути укра­їн­цем взагалі.

Імпліцитні впливи тексту працюють непомітно, але утворені ними породи критично важливі для формування культурного ланд­шафту. Де, варто зазначити заради справедливості, існують не тільки стереотипи, але і всілякі форми опору їм: “Диск, що змінить шаб­лонове уявлення про українську попсу”, – рекламує свою твор­чість Руслана; “Наші хлопаки давно не люблять сала, наші хлопаки не но­сять шароварів...”, – співає гурт “Скрябін”.

Уявлення однієї етнічної спільноти про іншу називають ге­те­ро­стереотипами, а уявлення народу про самого себе відомі під наз­вою автостереотипи. Уявлення росіян, поляків, кримських татар про українців – це гетеростереотипні образи. Те, що думають про се­бе самі українці, підлягає аналізові під назвою “автостереотипи”.

Існує більша ймовірність того, що член групи сформує об’єк­тив­не уявлення про свій колектив, аніж чужинець, людина зі сто­ро­ни. Втім, для особи, що спостерігає групу зсередини, а тим паче співпрацює з групою чи є її членом, “об’єктивність” може пе­ре­ро­ста­ти в позитивне упередження: співучасник тяжітиме до пом’якшення можливих контроверсій і виправдання недоліків. Автопортрети-автостереотипи, як правило, симпатичніші, позитивніші, ніж зма­льо­ва­ні сусідом образи. Така тенденція є виявом інгрупового фаво­ри­тиз­му – позитивної упередженості стосовно власної групи, при­пи­су­вання їй заслуг і особливих чеснот, і заперечення у іншого, а особ­ливо недружнього, етносу чи соціальної групи найбільш по­ці­но­ву­ва­них характеристик власного колективу.

Ознакою адекватності автостереотипів вважають відносну по­діб­ність самооцінок групи із думкою сусідів про цю групу, а суттєва розбіжність авто- і гетеростереотипів – підстава для сумніву в об’єк­тивності самооцінок. До критеріїв “істинності”, когнітивної точності гетеростереотипу відносять, по-перше, міру його узгодженості із ав­то­стереотипами етнічної групи, а по-друге, його відповідність ге­те­ро­стереотипам інших груп щодо цієї ж спільноти [8].

І самооцінки, і гетеростереотипи їх творці трактують не як сте­рео­типи, а як об’єктивне, легітимне знання, як і будь-які інші уяв­лен­ня, коди, правила, іміджі, котрі здаються природними еле­мен­та­ми культурної віри, соціальних уявлень. За дотепним фор­му­лю­ван­ням cоціолога Є. Головахи, “стереотипи – це негативні уявлення про нас ін­ших людей; такого ж штибу наші власні уявлення про інших називаються об’єктивними даними”.

Для того, щоб стереотип проявився, потрібно два погляди, два контексти, дві групи, які травмують одна одну різницями оцінок. Взаємодія з аутгрупою найчастіше стає поштовхом до перегляду традиційних уявлень інгрупи. Якщо ці уявлення побудовані на нега­тивних упередженнях, випробування у контексті “інакшості” допо­магає це виявити.

Публіцистичні варіанти конфлікту “інакшостей” у зв’язку із емоційною щирістю мас-медійної сфери максимально експресивні і насичені усіма необхідними для повноцінного життя громади прово­ка­тивними сенсами. Зовнішні стереотипи про Україну та українців, стикаючись із традиційними уявленнями українців про себе (“пра­цьо­витість”, “гостинність”, “терплячість”) спонукають до само­реф­лексії у розумінні етнічного “я”. Наприклад, суб’єктивний погляд російського письменника В. Єрофеєва на українську ментальність заперечує автостереотип працьовитої нації: “Я б визначив українську душу як “лінивий гедонізм”. Пристрасть до задоволення у ній пере­плі­тається з одвічною боротьбою з лінощами” (ВЗ, 2.11.04).

Традиційною темою закордонних матеріалів про Україну три­ва­лий час було жалюгідне животіння українців, яке штовхає їх до корупції, приниження, проституції. Що породжує такі образи – не­доброзичливий погляд чи промовистість реального “матеріалу”? Безперечно, що поверхня дзеркала, яке називається “імідж України”, “стереотипи про Україну” не позбавлені кривизни, але властивості “об’єкта відображення”, а саме “національного обличчя”, важать не менше. Якщо обличчя час від часу спотворюють гримаси, то як тому зарадить дзеркало? Негативізм образу визначається насамперед негативністю установки реципієнта, його упередженістю, але її не меншою мірою провокує також іманентний негативізм самого об’єкта. Тому закономірно, що у теорії стереотипізації виникли кон­цеп­ції про “частку правди” у стереотипові. І недаремно гасло “Інші ми – інше ставлення” стало лейтмотивом самоусвідомлення україн­ців після “помаранчевої революції”.

У науковому дослідженні етнічних стереотипів вико­ри­сто­ву­ють методи довільних портретів, семантичного диференціала та оцінки за шкалою соціальних дистанцій. Метод довільних порт­ре­тів або асо­ціацій полягає у тому, що опитуваний вказує визначену чи довільну кількість типових, на його думку, характеристик ет­ніч­ної групи. До­слі­дження етнічних стереотипів за методикою семантичного ди­фе­ренціала (шкала Осгуда) передбачає оцінки пред­ставника етнічної групи за семибальною (іноді два­над­ця­ти­баль­ною) шкалою. Полюсами таких шкал виступають назви проти­леж­них рис характеру [21]:

Інший поширений метод – шкала соціальних дистанцій – ві­до­мий також як “шкала Богарта” за іменем розробника. Конкретні мо­дифікації шкал залежать від програми досліджень та особливостей конкретного етнічного середовища. В опитуваннях, які від 1992 року регулярно проводить Інститут соціології НАН України, ви­ко­ри­сто­ву­ють такі запитання [11]:

Я згоден допустити представників національності Х у ролі

1. Членів моєї сім'ї

2. Близьких друзів

3. Сусідів

4. Колег по роботі

5. Мешканців України

6. Гостей України

7. Взагалі не допускав би в Україну

Багатий матеріал для розуміння природи, функцій стереотипів у комунікації і їх впливу на перцепцію дає вивчення стереотипів у дискурсі, зокрема дискурсі мас-медіа. Стереотип – це і метод жур­налістської праці, і вірус, який нищить її плоди. Дві основні при­чини, які пояснюють автоматизм укорінених схем сприймання, – 1) обмеження часу, матеріальних ресурсів і 2) обмеження етичного характеру – пояснюють логіку перетворення “знаряддя” у вірус.

Використання стереотипів у мас-медіа може бути прин­ци­по­вим, ідеологічно обґрунтованим: до прикладу, праворадикальна пре­са заакцентовує загальноприйняті негативи в уявленнях про на­ціональні групи, що разом із негативними етнономінаціями (“жиди”, “москалі”) концептуалізує конфронтативну настанову друкованого органу. Ліворадикальна преса ніколи не відмовиться від образу со­ціального ворога, бо у такому випадку її ідеологічне існування втра­тить сенс. Еротичні видання створюють і утримують ринок збу­ту через культивування символів сексуальності, стереотипів жінки як знаряддя досягнення насолоди.

Стереотипи у дискурсі мас-медіа можуть мати мимовільний характер, ставати наслідком інтенсивної роботи в умовах відсутності достатнього часу і умов для контролю. Особливо це стосується жан­рів розмовного мовлення, спонтанного коментування, роботи у пря­мому ефірі. Наприклад, журналіст, що веде репортаж із конкурсу краси, не втримується від вияву своїх стереотипних уявлень, коли емоційна реакція на “об’єкт” суперечить його очікуванням: “Чешки, як правило, гарні, а в цьому разі ... маємо нетиповий випадок” (дещо розгублене звучання кінця фрази свідчить про підключення ін­стан­цій внутрішнього редагування і самоконтролю).

Більш чи менш стереотипна орієнтація може залежати від жан­рових рамок твору і прагматичних завдань автора. Якщо основою серйозної аналітичної журналістики є стратегії етнопсихологічних диференціацій, то для інформаційних жанрів, розважальних текстів, дискурсу туристичних вражень може бути виправданим сте­рео­тип­ний (а радше у такому випадку спрощено-ідентифікаційний, сим­во­лічний) підхід. Типові заголовки країнознавчих матеріалів: “Спа­геті, піца і футбол – ось що цікавить пересічного італійця” (ВЗ, 08.06.01); “Бразилія – країна шаленого карнавалу і запальної сам­би” (ЛГ, 22.09.03); “Країна тюльпанів і наркотиків” (про Гол­лан­дію, П, 24-25.04.04); “Албанія: країна бункерів, халуп і “мер­се­де­сів” (Е, 17.05.07); “Прага – столиця пива та кохання” ("Про", 27.07.07); типовий анонс французького кіно: “Франція – це країна кохання, гар­них і звабливих жінок, дорогого і достойного вина і, зрозуміло, батьківщина справжніх французьких парфумів” (Т-П, 2.09.04); ти­по­ві принагідні ремарки у публікаціях на теми поп-культури: “Ви звер­нули увагу на цьогорічні заставки? Горілку, лазні та мобільні те­лефони – гордість Фінляндії – у них показали тільки по разу” (УМ, 15.05.07).

Яким чином стереотип впливає на сприйняття нової ін­фор­мації, як взаємодіє образ групи і її репрезентанта? Умовно можна виділити декілька варіантів: 1) індивідуалізоване зображення факту, коли він не вписується у ряд серійних випадків; 2) автор обирає на загал конвенційно-стереотипну манеру репрезентації культури та її представників; 3) зроблені корекції, уточнення стереотипу; 4) кри­ти­ка стереотипу є основним комунікативним наміром автора, спря­мо­ва­на на зміну громадської думки.

Антистереотипна настанова медіа пов’язана із їх функціо­наль­ною специфікою, навіть онтологією. Масова комунікація – ідеальний простір перманентного вдосконалення соціального знання, а отже – безперервного процесу корекції стереотипів. Це неуникненне місце зустрічі численних видів культурно-текстуального досвіду із жи­вим. “Теорія контакту” [8] стверджує, що безпосереднє спілку­ван­ня із представниками групи створює умови (хоч не є гарантією) коригування ментальної копії у керунку відповідності до оригіналу. Природно, що зустрічі і контакти з представниками соціальної групи (професійне завдання журналістів) ведуть до більш чи менш значної ре­структуризації образу цієї групи. І ті самі медіа, які активно ти­ра­жу­ють загальники про культуру, з готовністю показують розбіжність між односторонніми уявленнями та значно багатшою за них дійс­ністю, сприяють заміні ілюзорних концепцій на більш адекватні.

На опозиції “стереотипне – антистереотипне” ґрунтується ба­гато структур розгортання змісту. Аналізуючи факти колективної чи особистої історії, автор використовує пряме структурне “відштов­ху­ван­ня” від стандартної моделі ситуації: “прийнято думати, але...”, “вважають, але насправді...” Стереотипний образ стає концентро­ва­ним виразом необґрунтованої, поверхової “думки”, якій про­ти­став­ля­ються “факти”.

Перцептивна пригода перетворення стереотипу на більш зміс­товний і емоційно коректний образ зосереджує на собі головну інтригу тексту мас-медіа. Топос “корекції стереотипу” часто має на меті привернути увагу до динаміки трансформації культури: “DJ Da­ve Storme, справжнє ім’я – Тааві Туіск. (…) Він зовсім не нагадує розтиражований фільмами та анекдотами стереотип естонця – блондинистого, здоровенного і трохи загальмованого. Оскільки ос­тан­ній радянський танк залишив Естонію ще у далекому 92-му, то Тааві трохи призабув російську, тож спілкуватися довелося анг­лій­ською. Тому знаменитого е-ест-о-о-нн-ського акце-ен-ту почути майже не вдалося” (ГА, 18, 09.03). За принципом протиставлення стереотипу і “реальності” створюють анонси потенційно чи­та­бель­них статей: “Упродовж певного часу письменниця мандрувала Ні­меч­чиною – проте не тією країною глянцевого добробуту й іде­аль­ного “орднунгу”, яку ми щодня бачимо з телеекранів, а справж­ні­сінькою глибинкою” (ЛГ, 11.05.06).

Щоб ставити питання “боротьби із стереотипами”, потрібно усвідомлювати суть когнітивних і етичних протилежностей, а отже – противаг, альтернатив стереотипу. Ідеальну антистереотипну модель можна назвати “диференційованим образом”, і це не що інше, як взаємокорекція образів, розгляд їх у своєрідних контекстах. У ба­га­тьох випадках це означає міркування за принципом допустовості: “так, це має місце, але…”, “так, одна ця конкретна людина – це справжній негідник, але нація в цілому складається із гідних людей із добрими намірами”. Обмеження людського мислення зменшують шанси раціонального контролю над суб’єктивними преференціями. Це настільки виправдання, наскільки ж і виклик:

Когнітивна дія – це соціальна дія із внутрішньо притаманними їй моральними вимірами [13].

Проблема дестереотипізації, демістифікації є проблемою прог­ресу в етико-моральній царині. Реальна наявність такого прог­ресу належить до речей проблематичних, але сама напруга, яку створює розрив між обмеженнями та образами ідеальної досконалості, ви­сту­пає рушійною силою життя і розвитку. Якщо приймати цю опти­мі­стичну перспективу, то критичний аналіз стереотипів, звичайно ж, має сенс, зокрема і “громадянський” – як заклик звільнитися від вла­ди ілюзорних кореляцій, упередженого псевдознання.

У США расизм був серйозною політичною проблемою до шіст­­де­сятих років, поки застосовувався сегрегатний принцип навчання дітей у школі. Скасування політичних дискримінативних норм пере­кри­ло основний канал відтворення соціального негативізму у став­ле­н­ні до меншин. Якщо расизм до певної міри і залишається проб­лемою психологічних упереджень на індивідуальному рівні, то та­ким упе­редженням усе ж протиставлено нормативний юридичний і куль­тур­ний бар’єр.

Розвиток аналітичної і етичної сторін комунікації важливий для контролю над стереотипами у мас-медіа так само, як і за­ко­но­давче внормування соціальних відносин. Поширенню стереотипів протистоять такі практичні і дискурсивні стратегії, як: 1) критика со­ціальних інститутів, які сприяють закріпленню упереджень; 2) про­пагування моделей толерантності, мультикультуралізму, гро­ма­дян­ського суспільства, соціальної кооперації; 3) філософізація проблеми відмінностей у статусі і досягненнях, ширення етики тер­пимості і гуманності на противагу категоріям домі­ну­вання; 4) опрацювання юридичних гарантій і громадянських норм рівності у гендерній, со­ціальній, національній сферах; 5) публічний аналіз (зокрема й через медіа) фактів дискримінації меншин, роз­ви­ток засад такого аналізу в академічному дискурсі.

Література:

1. Анцупов А., Шипилов А. Конфликтология. – М., 2001.

2. Грабовська С., Равчина Т. Конфлікти без насильства. – Львів, 2001.

3. Доценко Е. Психология манипуляции. – М., 1998.

4. Зимбардо Ф., Ляйппе М. Социальное влияние. – СПб., 2001.

5. Майерс Д. Социальная психология. – СПб., 2000.

6. Мельник Г. Mass-media: психологические процессы и эффекты. – СПб, 1996.

7. Ольшанский Д. Основы политической психологии. – Екатеринбург, 2001.

8. Павленко В., Таглін С. Етнопсихологія. – К., 1999.

9. Политическая имиджелогия. – М., 2006.

10. Тернер Д. Социальное влияние. – СПб., 2003.

11. Украинское общество: от выборов до выборов (Социологический мо­ни­торинг 1994, 1998, 2002). – К., 2002.

12. Фестингер Л. Теория когнитивного диссонанса. – СПб., 1999.

13. Banaji M., Bhaskar R. Implicit Stereotypes and Memory: The Bounded Rationality of Social Beliefs // Memory, Brain, and Belief. Harvard Un-ty Press, 2000.

14. Bandura A. Social Cognitive Theory of Mass Communication // Media Effects Advances in Theory and Research. Lawrence Erlbaum Asso­ciates, 1994.

15. Berger A. Media Analysis Techniques. Newbury Park, London, New Delhi, 1991.

16. Borchers T. Persuasion in the Media Age. McGraw-Hill, 2002.

17. Chialdini R. Influence: The Psychology of Persuasion. New York: William Morrow, 1993.

18. Harris R. Cognitive Psychology of Mass Communication. Lawrence Erlbaum Associates, Mahwah, NJ, 1999.

19. Griffin E. A First Look at Communication Theory. McGraw-Hill, 1991.

20. Jahnke J., Nowaczyk R. Cognition. Prentice Hall, 1998.

21. Kurсz I. Cognitive Dimensions of Identity: Ethnic Stereotypes in Poland // Political Discourse in Transition in Europe 1989–1991. Amsterdam, Phi­ladelphia, 1998.

22. Lippmann W. Public Оpinion. New York: The Free Press, 1965.

23. Macrae C., Stangor Ch., Hewstone M. Stereotypy i Uprzedzenia. Gdańsk, 1999.

24. Nelson T. The Psychology of Prejudice. Allyn & Bacon, 2005.

25. Оakes P., Haslam S., Turner J. Stereotyping and Social Reality. Oxford, UK: Blackwell, 1994.

26. Peffley M., Hurwitz J., Sniderman P. Racial Stereotypes Measure // Measures of Political Attitudes, 1998.

27. Pfau M., Parrot R. Persuasive Communication Campaigns. Allyn & Bacon, 1993.

28. Pratkanis A., Aronson E. Wiek propagandy. Używanie i nadużywanie perswazji na co dzień. – Warszawa, 2005.

29. Stewart C., Smith C., Denton R. Persuasion and Social Movements. Illinois: Waveland Press, 1994.

30. Stiff J. Persuasive Communication. New York, London: The Guilford Press, 1994.

31. Williams J., Best D. Measuring Sex Stereotypes: A Multination Study (Cross Cultural Research and Methodology). Sage, 1990.

3 2. Zoonen L. van Representation and the Media // Questioning the Me­dia: A Critical Introduction. Sage, 1995.