Канони досконалого мовлення в інтерпретації сучасних риторик
Основні групи сформульованих Аристотелем положень щодо ефективної організації публічного виступу, до розвитку яких у Римі згодом були причетними Цицерон, Квінтіліан та інші ритори, відомі сьогодні під назвою “канони риторики”. Знамениті п’ять частин риторичного канону складають розділи inventio (пошук аргументів), dispositio (компонування тексту), elocutio (засоби мовної виразності), actio (презентація із залученням паравербальних засобів), memoria (запам’ятовування матеріалу).
Інвенція (іnventio) – риторичний канон, що безпосередньо стосується вибору аргументів та джерел інформації. Характеризує вміння знаходити чи “винаходити” (inventio – винаходження) матеріал для виступу, оцінювати переваги різних способів впливу на аудиторію, формулювати тему, яка, залежно від риторичного жанру, може стосуватися визначень спірного питання, звеличення особи чи події, з’ясування міри провини тощо. Незалежно від конкретного змісту промови її аргументи класифікували відповідно до загальних концептуальних категорій – топіків. До прикладу, аргументатор може послуговуватися топіками причини, мети, характеристик, узагальнення тощо. Збірки подібних “загальних місць” аргументації, під назвою “Топіки”, укладали з метою практичної допомоги ораторові. Топіки розрізняють не за тематичним, а за логічним принципом. Наприклад, топік “різниці”, який вказує на те, що різні речі і різні сфери діяльності мають власні регулятивні принципи, можна використовувати в аргументативних дискурсах найрізноманітнішої тематики: “факти українсько-польського протистояння мають відійти історикам, а не політикам”; “потрібно розрізняти поняття “сталінізм” і “радянський народ”; “кесареві – кесареве, а Богові – Боже”.
Спосіб аргументування в античних риториках пояснювали через поняття етосу, логосу і патосу – різних модусів риторичного впливу. Етос стосується відповідальності мовця за формування власного образу, патос передбачає знання комунікатора про можливості емоційного впливу на аудиторію, а у розділі логосу узагальнено логічні принципи переконливого виступу.
Етос – це зумовлене поведінкою мовця ставлення до нього з боку аудиторії. Розрізняють первинний етос – сукупність рис промовця, які впливають на авторитетність його заяв, та демонстраційний етос – аргументативні стратегії ритора, спрямовані на завоювання довіри до своєї особи і поглядів [39]. Основними передумовами позитивної початкової предиспозиції слухачів є, за Аристотелем, риси характеру, компетентність і добра воля. Тобто аудиторія налаштована прихильно сприймати сказане автором промов, якщо їй відомо про його чесність, освіченість, мудрість і дружню настанову. Взаємодія із слухачами поглиблюється, якщо промовець переконливо демонструє значущість власної персони та використовує близькі для аудиторії заклики. Розбудовуванню етосу (закріпленню репутації) сприяють актуальні біографічні сенси, до прикладу, “я протистояв режимові”, “у мене величезні заслуги перед народом”, емпатичні заяви (“поділяю вашу стурбованість”), прямі обіцянки (“я збудую вам водогін”) та інші знаряддя авторської самопрезентації, звернені до мотивів, упереджень і сентиментів аудиторії.
Патос – використання емоційних чи мотиваційних елементів у аргументації. Повідомлення у патетичному модусі покликане пробудити ту емоційну реакцію (до прикладу, ненависть чи захоплення), яка допомагає закріпити бажаний для мовця аргумент. Без такої апеляції до уяви та емоцій може залишитись прагматично нереалізованим навіть найбільш логічно досконалий текст. До почуттів, через посередництво яких досягають бажаного ефекту переконаності, автори античних риторик відносили любов, ненависть, гнів, зневагу, заздрість, жаль, надію, радість, страх, тривогу. Отож кожен окремий факт можна експресивно виділити, якщо включити його у контекст ширшої проблеми із виразними оцінними акцентами – героїзму чи зрадництва, чесності чи брехливості, або ж блага батьківщини, процвітання народу, безпеки громадян.
Логос – модус переконування через апеляцію до розуму. Поняття, яке у грецькій мові означає і “слово”, і “розум”, і раціональну ідею, і її символічне вираження, у риториці пов’язують із групою раціонально-логічних засобів доведення, його інтелектуальним змістом. Базовані на фактичних свідченнях та раціональних оцінках подій міркування автора є основними компонентами логосу. Доказ має ґрунтуватися на очевидності реальних подій, а міркування – на правилах логічного умовиводу (індукція, дедукція, аналогія).
Диспозиція (dispositio) – частина вчення, що стосується правил побудови переконливого тексту, розташування і зв’язку композиційних елементів (до прикладу, теза – обґрунтування тези). Класична структура locutio (групи елементів канону, що регламентує порядок архітектонічних елементів) передбачає наявність у риторичних повідомленнях вступу, основного тексту, переходів, висновків, огляду.
Елокуція (elocutio) – це майстерність у використанні мовних форм, виборі термінів, висловлювань та образних засобів. Основними критеріями вибору зазвичай вважають доречність, ситуативну обґрунтованість тональності, ясність висловлювання.
Індукція (іnductio) обґрунтовує використання невербальних засобів у спілкуванні із слухачем. Вартими уваги у риторичній презентації вважають голос, жести, міміку, вираз очей тощо.
Перелік комунікативних вимог доповнюють “забутим”, чи “втраченим”, але риторично вагомим каноном меморія (memoria), який стосується здатності комунікатора запам’ятовувати, пригадувати і використовувати у мовленні приклади і цитати, а також утримувати під контролем цілісний задум тексту.
- Риторика, ідеологія, персвазивна комунікація
- Рецензенти:
- Риторичний критицизм і сфера масової комунікації
- Метаморфози риторики на шляху з античності в постмодерн
- Неориторика: повернення до діалектичних джерел
- Риторичний критицизм: теорія жанрів і цілей сучасного персуазивного повідомлення
- Канони досконалого мовлення в інтерпретації сучасних риторик
- Цільова аудиторія та ідентифікаційні стратегії у публічній комунікації
- Аргумент у мас-медійному дискурсі
- Фігуративні засоби в риториці
- Метафорична концептуалізація світу у дискурсі мас-медіа
- Варіативність метафоричного дивертисменту
- Метафора у мережі означників культури
- Природа і структура метафори
- Когнітивні можливості метафоричного вислову
- Сценарій – семантичне “гніздо” метафори
- Типові метафоричні сценарії у політичному дискурсі*
- I. Неантропоморфні сценарії 1. Сценарії світу неорганічної природи
- 2. Сценарії світу органічної природи
- II. Антропоморфні сценарії 1. Метафоричні сценарії “тілесності” і фізіології
- 2. Сценарії людських “форм життя”, видів діяльності, ритуалів
- 2.1. Сценарії гри
- Метафори самоідентифікації і персоналізація ірраціонального актанта
- Комунікативні функції метафори
- Ідеологічний критицизм та аналіз систем вартостей
- Антропологічна природа і психологічна сила вартості
- Історичні варіанти трактувань поняття ідеології
- Теорія персуазивної комунікації та уявлення про соціальний вплив
- Соціально-психологічні основи теорії персуазивного мовлення
- Теорія соціального навчання – модель позитивних комунікативних ефектів
- Інокуляційна теорія впливу медіа (теорія “щеплення”)
- Теорія когнітивного дисонансу
- Змусити людину сказати “так”
- Стереотипи у практиці соціального оцінювання і мас-медійному комунікативному просторі
- Судження про групу
- Судження про групу
- Список умовних позначень назв друкованих видань
- Предметний покажчик
- Навчальне видання