1.1. Розвиток мови документів

Початки документної діяльності, у широкому й вузькому розумінні цього слова, активно формуються водночас із виникненням писемності. Княжа доба (Київська Русь Х–ХІІІ ст.; Галицько-Волинське князівство ХІІІ–ХІУ ст.) у документній діяльності українців представлена оригінальними жанрами офіційного листування, урядового управління, княжими грамотами, літописами, правничими кодексами (зокрема «Руська правда») тощо. Основними документами, звісно, є літописи, найвідоміший з яких «Повість временних літ», що дійшов до нас у другій і третій редакціях у так званих зводах, списках-літописах чи кодексах – Лаврентіївський літопис (приблизно 1377 р.), Іпатіївський літопис (приблизно 1425 р.), у якому збереглися Київський літопис (тут уперше зафіксовано слово «Україна») та Галицько-Волинський літопис. У цих літописах знаходимо зразки державно-юридичного стилю (договір з греками), військового, церковного тощо. З найдавніших документів відомі також зразки актів, зокрема міжнародні договори з Візантією, правові кодекси, церковні статути тощо. Ознаки мови й стилю офіційно-ділових паперів знаходимо в Мстиславовій грамоті (1130 р.), в українсько-молдавських грамотах. Грамоти створюють юридичний підстиль та умови для поділу документів на різновиди, що яскраво виражено в грамотах галицько-волинських князів (XIV ст.) і пізніших документах Литовсько-польської та козацької доби XIV–XVII ст., зокрема в Литовському статуті (1588 р.), у грамотах князів литовських, королів польських, в актах польських сеймів, трибуналів, в актових книгах міських і земських судів тощо.

За козацько-гетьманського періоду ХУІІ–ХУІІІ ст. жанри документних джерел стають ще більше диференційовані, кількість їх зростає. Перше місце посідають акти та документи Генеральної військової канцелярії, Генеральної канцелярії, полкової адміністрації і судочинства, сотенних урядів, церковних і культурно-освітніх інституцій, міського самоврядування. З'являються конституції (наприклад, Бендерська конституція 1710 р.), гетьманські «статті» (міжнародні договори), універсали, листи гетьманів, щоденники Генеральної військової канцелярії – усі ці документи, крім юридичного, мають ще й дипломатичний характер. Тексти пам'яток цього періоду писані живою розмовною мовою, щоб бути зрозумілими для всіх верств населення.

За часів поневолення України імперською Росією українська мова поступово витісняється, офіційно-ділове мовлення стає російським. Російське поневолення спричинило появу нових видів документів, що безпосередньо діяли на території України, їх видала «Малороссийская Коллегия», «Канцелярия Министерского Правления Малороссийских Дел».

На той час в Україні функціонує дві ділові мови – українська й російська, про що свідчить низка документів: «Переписние книги» (1666 р.), «Генеральне слідство про маєтності» (1729–30 рр.), «Права, по котрим судиться малоросійський народ» (1743), «Румянцевський опис» (1765-67 рр.) [11; 398].

Для цієї доби, крім документальних матеріалів офіційного походження, що посідають перше місце, характерно виведення на вищий щабель документів приватного походження, зокрема маєткових та фамільних архівів, щоденників, мемуарів і листування (наприклад, з того періоду відомі щоденники Пилипа Орлика, Петра Апостола, Миколи Ханенка тощо) [11; 398].

Також розвивається потужний художній стиль, який поєднує літературну книжну й живу розмовну мови, створюючи підґрунтя для становлення української літературної мови.

Цілком інші передумови розвитку мала російська мова, яка на відміну від української, тяжіла не до синкретизму, злиття живої і книжної, а до рафінації книжної – так твердить відома українська дослідниця, мовознавець О. Курило [13; 13-14]. Думки сучасних російських дослідників щодо цього питання розділилися. Одні говорять про довгий етап (від X до XVI ст.) розвитку передумов становлення стилю, що обслуговував документну сферу. Частина авторів зародження офіційно-ділового стилю пов'язують із текстами часів Київської Русі та Візантії [28]. Інші вважають, що хоча ці тексти функціонально відповідають критеріям офіційно-ділового стилю, але називати їх такими не зовсім правильно: їх небагато, вони не мають усталеної системи та норм укладання, оформлення [15; 35-29]. Цей період, на думку С. Кушнерука, лише дає підстави говорити про передумови виникнення такого стилю. Про етапи формування стилю ділового мовлення можна говорити починаючи з XVI ст., коли Іван Грозний радикально змінив структури державних установ і натомість заснував систему наказів [15; 35-29].

Отже, етап функціонального становлення діловодства на почат­ку XVIII ст. зумовив: 1) появу відповідних спеціалістів – чиновників, зорієнтованих на всебічне знання документа; 2) вироблення формальних ознак документів, які зумовили їх функціональну диференціацію; 3) технологію підготовки, обробки й збереження документів; 4) закріплення функціональної ієрархії документів відповідно до інститутів влади; 5) зміну лінгвістичних параметрів документів та характеру писемності загалом.

У цей час формуються композиційні принципи побудови документів, зокрема виділяється апеляційна й прикінцева (висновкова) частини. Крім того, закріплюється статус реквізитів (наприклад, підпис і відбиток печатки), формується відповідність між типом документа, його композиційними та обов'язковими лексико-фразеологічними засобами вираження. Документи формалізуються ще більшою мірою. В укладанні та оформленні документів, їхній термінології відбуваються зміни під впливом західних зразків діловодства. Офіційно-діловий стиль поповнюється запозиченою термінологією, відбувається адаптування іншомовних слів. Документ, його структура, текст набули регламентації. Було введено обов'язкову реєстрацію документа, що спричинило розроблення системи реквізитів, зумовило конкретність у формулюванні змісту, а це, у свою чергу, стало передумовою жанрового розподілу документів.

Наприкінці XVIII ст. було створено досить досконалу систему діловодства, яка суттєво вплинула на формування лінгвістичної основи офіційно-ділового стилю. Можна твердити, що відтоді починається асиміляція в документній сфері, а отже, і в офіційно-діловому стилі на теренах сучасної України, адже одна її частина була в складі Російської імперії, інша – у складі Австро-Угорської. Дві імперії мали вже усталені зразки офіційно-ділового стилю. Водночас вироблення в Україні власного офіційно-ділового стилю гальмували кількаразові заборони української мови, її утиски та цькування в усіх сферах життя, аж до нав'язаної думки про «меншовартість». Офіційно так тривало до початку XX ст.

Під час Української Народної Республіки (1918–1920 рр.) та в 20-ті роки радянського періоду українська мова дістала повну свободу існування, розвитку й ужитку, проте документна мовна спадщина цього часу ще чекає на свого фахового дослідника. Г. П. Півторак, який розглянув в енциклопедичній статті історію становлення та розвитку українського правопису, цей період описав так: «Після здобуття Україною незалежності Центральна Рада 17 січня 1918 видала «Основні правила українського правопису», але вони не встигли впровадитися в практику. У травні 1919 Українська академія наук схвалила «Найосновніші правила українського правопису» (вид. 1921), які стали основою всіх наступних правописів. Новий правопис, затверджений РНК УСРР 1928 (т. з. скрипниківський), передбачав, зокрема, літеру ґ для іншомовних слів, запозичених після 1860, позначення м'якості іншомовного л (аероплян, бльокада, блюза) тощо» [36; 479].

З 1930-х років починаються нові утиски й переслідування української мови: формально вживання української мови не заборонялося, але всіляко обмежувалося й усувалося з усного та писемного мовлення. Радянська ера українського лінгвоциду тривала до часу проголошення в 1991 році незалежності України, хоч українська мова в 1989 р. й була визнана державною, у статті 11 Закону «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 року було зазначено, що вона є «мовою роботи діловодства й документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ, організацій».

Це положення, хоч і не завжди повністю, почало реалізовуватися лише після 24 серпня 1991 року.