logo search
навч

2.3.2. Додаткові елементи тексту. Правила й вимоги до укладання, оформлення, правопису

До додаткових елементів тексту належать примітки, комен­тарі, покажчики, бібліографія тощо.

Примітки

Примітки – це коротка довідка, уточнення, пояснення пев­ного слова або доповнення до нього. Здебільшого примітки по­даються на тих сторінках, де є «проблемне» слово чи місце в тексті (тому їх називають ще й посторінковими). Проблемни­ми можуть бути: авторські скорочення, абревіатури, іншомов­на лексика, архаїзми, цитування тощо.

Основні вимоги до приміток:

  1. доцільність;

  2. тісний зв'язок із текстом, що пояснюється; прив'язка при­мітки до першого згадування об'єкта пояснення;

  3. відповідність адресно-цільовому призначенню і рівню під­готовки реципієнта;

  4. фактична точність;

  5. лаконічність;

  6. раціональність системи й форми (пояснення системи при­міток);

  7. єдність у відборі й висвітленні об'єктів;

  8. одноманітність складу, побудови, розташування й оформ­лення приміток одного виду.

Загальні правила оформлення приміток

Слово «Примітка» пишеться без абзацу зліва (перша літе­ра – велика), після слова ставиться крапка (рідше двокрапка). Текст примітки друкується справа, наприклад:

Примітка. Звичайно в наукових працях абзацний відступ становить 15 мм.

Якщо приміток кілька, то слово «Примітки» пишемо в мно­жині і тексти приміток нумеруємо арабськими цифрами з крап­кою. Кожну примітку подаємо з абзацу. Після кожного абзацу ставимо крапку. Нумеровані абзаци відділяємо двома інтерва­лами, наприклад:

Примітки. 1. Тільки жіночий рід мають іменники: друкар­ка, покоївка, праля, швачка (швець шиє лише взуття, а швачка – одяг).

2. Рахівниця – прилад для підрахунку, а не назва професії.

Виокремлюють такі види приміток:

– за авторством:

а) авторські (належать авторові);

б) видавничі (належать видавцеві, редакторові, перекладачеві, певному фахівцеві тощо);

– за місцем розташування:

а) внутрішньотекстові;

б) підрядкові;

в) затекстові;

– за змістом:

а) смислові пояснення основного тексту чи доповнення до нього;

б) переклад іншомовних слів, словосполучень, висловів, ре­чень, цитат;

в) визначення термінів;

г) пояснення професіоналізмів, історизмів, архаїзмів, діалек­тизмів та інших лексичних одиниць;

д) довідки про осіб, події, твори, що маються на увазі чи зга­дуються в тексті;

е) перехресні посилання, що пов'язують певне місце твору з ін­шими.

Розглянемо примітки за місцем розташування докладніше.

Внутрішньотекстові примітки оформлюють як короткі за­уваження автора чи редактора до цитат. Внутрішньотекстові примітки поділяються на такі види:

Підрядкові примітки використовують, коли:

У підрядкових примітках рекомендують наводити:

Підрядкові примітки можуть оформлюватися:

Затекстові примітки використовуються, якщо:

Затекстові примітки звичайно розташовують за алфавітним принципом за текстом, особливо коли текст містить багато імен, топонімів, гідронімів тощо, які потребують пояснення.

Проте затекстові примітки можуть розташовувати по ходу основного тексту, якщо:

  1. вони пояснюють переважно фрази чи кілька фраз;

  2. їх небагато (до окремих слів чи словосполучень);

  3. пояснення мають не загальний, а індивідуальний характер.

Коментарі

Коментарі часто плутають й ототожнюють з примітками, однак між ними є суттєва різниця. По-перше, коментарі – це розгор­нуті, докладні пояснення до певної частини тексту, по-друге, коментарі здебільшого розташовують після тексту, а не в текс­ті (хоча невеликий за обсягом коментар може наводитися і вни­зу сторінки).

Розрізняють такі види коментарів:

Зазвичай, коментар структурують за алфавітним принци­пом, однак можливе послідовне структурування (за порядком згадування) в тексті.

Якщо в документі є додатки і бібліографічні списки, покаж­чики, то коментарі розташовують після них, але перед при­мітками.

Якщо коментар стосується конкретного місця основного текс­ту і його обсяг невеликий, то подають його разом з приміткою посторінково в послідовності основного тексту.

Якщо коментарі стосуються всього твору, тобто є статтею про історію, причину створення, джерела тексту тощо, то вони можуть бути оформлені в алфавітному порядку коментованих місць, як словник. Словникова форма зручна для пошуку й звіль­няє від повторного згадування коментованого імені чи предме­та. Крім того, така форма коментарів об'єднує їх з покажчика­ми (іменним чи предметним).

Бібліографічний опис

Бібліографія – де джерело інформації про документи як об'єк­ти посилань. Бібліографічні джерела є кількох типів – реєст­раційні, рекомендаційні, список використаної літератури. Вибір автором якогось з них залежить від характеру та призначення документа.

1. Реєстраційний – ознайомлює читача з назвами всіх книг з конкретного питання.

2. Рекомендаційний – містить назви книг, які автор радить прочитати.

3. Список використаної літератури – містить перелік книг, на які посилається автор.

Виокремлюють такі види бібліографії: а) посилання в тексті (внутрішньотекстові й підрядкові чи посторінкові); б) позатекстові списки літератури; в) спеціальні бібліографічні видання.

Бібліографічні посилання містять сукупні відомості про ви­користану літературу (цитовану, аналізовану, розглянуту, зга­дану) в документі з певного питання й оформлену за відповід­ним принципом (алфавітним, тематичним, хронологічним чи в порядку згадування в тексті тощо).

Позатекстовий чи пристатейний бібліографічний список – це опис використаних або рекомендованих документів. Біб­ліографічні посилання, описи укладають на будь-який вид до­кумента в бібліографічні списки. Бібліографічні посилання наводять повністю в примітках (посторінкових, позатекстових) або ж у тексті документа, інколи частково в примітках і тексті.

Бібліографічний опис документа здійснюємо тією мовою, якою цей документ написаний.

Алгоритм складання бібліографічного опису

Бібліографічний опис складається з кількох елементів, роз­ташованих у певній послідовності. Цими елементами є: прізви­ще та ініціали автора документа, назва документа, вид докумен­та, місце видання, видавництво, рік видання, том чи випуск видання, загальна кількість сторінок чи конкретна сторінка (сторінки) тощо. Бібліографічний опис книги, статті зі збірни­ка чи періодичного видання тощо подають по-різному, і саме елементи бібліографічного опису вказують на специфіку дже­рела цитування чи посилання. Елементи опису оформлюють за певними регламентованими правилами, записуючи у відповід­ній послідовності інформацію про джерело й розділяючи її, умовно кажучи, семантичні блоки відповідними пункту­аційними знаками, за якими закріплено певні функції:

«:» – двокрапка після назви документа означає іншу назву книги, розширює або уточнює основну назву, містить підзаго­ловок;

« / » – скісна риска – після неї наводять відомості про авторство (автор, колектив авторів, перекладач, укладач, упорядник);

«;» – крапкою з комою після відомостей про авторство зазнача­ють відомості про інших осіб чи колективи, які брали участь у під­готовці видання (редактор, відповідальний редактор тощо);

«.» – крапка після зазначених елементів означає характерис­тику видання або відомості про його повторне видання;

«.–» після першої крапки з тире повинні міститися почат­кові відомості: місце видання книги; «:» – назву видавництва; «,» – рік видання; «. – » – том видання; «.–» – кількість сторінок.

Для статті зі збірника чи періодичного видання, крім вище зазначених, вживають ще такі елементи:

«//» – назва видання, де вміщена стаття;

«. – » – число видання, випуск.

Тепер докладніше про послідовність і правила складання біб­ліографічного опису.

1. Автор (прізвище, ініціали). Якщо книга написана кіль­кома авторами, то на початку опису зазначають прізвище та ініціали першого автора, повністю прізвища та ініціали авторів указують через скісну риску після назви видання.

2. Повна назва книги (без скорочень і без лапок); двокрап­ка; підзаголовок (без лапок); крапка; тире.

3. Початкові відомості (місце видання, видавництво, рік ви­дання). Місце видання вказують з великої літери скорочено, якщо це передбачено ДСТУ 3582-97 (див. додаток 1), наприк­лад: К. – Київ, Л. – Львів, СПб. – Санкт-Петербург. Після скорочення ставимо крапку й двокрапку, якщо місце видання не скорочується, то його пишемо повністю: Одеса, Харків – і після місця видання ставимо двокрапку, далі вказуємо влас­ну назву видавництва, яку пишемо з великої літери, після назви ставимо кому й зазначаємо арабськими цифрами рік ви­дання. Після нього ставимо крапку й тире.

4. Том, книга, частина, випуск, видання, число пишемо з ве­ликої літери скорочено (Т., Кн., Ч., Вип., Вид., Чис.), зазначаємо порядковий номер відповідного тому, частини, випуску, ви­дання, числа. Після номера ставимо крапку, тире.

5. Якщо вказується загальна кількість сторінок, то по­значаємо їх арабськими цифрами, після них записується скорочено з малої літери слово сторінка, тобто – с., наприк­лад: 147 с.

6. Якщо вказуються конкретні сторінки, наприклад, статті, то спочатку зазначаємо скорочено з великої літери С. (сторін­ки) і після крапки вказуємо арабськими цифрами номери сторінок.

7. Зазначення таких елементів, як серія, ISSN та ISBN, у біб­ліографічному описі необов'язкове.

У результаті опис видання повинен мати такий вигляд: Прізвище та ініціали автора. Повна назва книги: Підзаголовок / Прізвища та ініціали всіх авторів (через ко­му). – Місце видання: Назва видавництва, рік. – Том. Номер тому. – Загальна кількість сторінок.

У посиланнях сторінки газет і часописів зазначають лише тоді, якщо видання має великий обсяг; якщо нумерація випусків наскрізна, то вказують число, якщо нумерацію що­річно починають з одиниці, то вказують дату випуску.

МОДУЛЬ 2. ОСНОВИ ФОНЕТИКИ, ОРФОЕПІЇ, ГРАФІКИ, ОРФОГРАФІЇ.