2.1. Сценарії гри

Види перенесень дуже показові стосовно суспільного стану свідомості, напряму духовної еволюції. За різними типами мета­фо­рики стоять різні бачення політичного процесу. У протиставленні образів політичної “гри” та “війни” (“Нам потрібні не політичні баталії, а чесна політична гра”, “Ми з ними граємо у шахи, а вони з нами – у Чапаєва”) захована різниця етичних настанов – боротьби на знищення чи цивілізованої конкуренції з дотриманням правил.

Метафорика гри набула чималого поширення відтоді, як ук­раїнська політика усвідомила свою демократичну загальноєв­ропей­ську орієнтацію, можна сказати – з того часу, як українська політика взагалі з’явилася після кількох десятиліть репродукування офіційних радянських кліше. Метафорика гри запропонувала добру альтер­на­ти­ву метафорам війни, але цілком їх не витіснила. На початку 90-х сус­пільство усвідомило, що мислить категоріями військових дій: фронт польових робіт, боротися за високі показники, битва за вро­жай. Та­ка образність відійшла в минуле, преса нагадує про неї хіба калам­бу­рами. Але при зображенні сфери політики на військові метафори припадає чималий відсоток. Експресія свідчить, що це не гра у війну, а таки війна. Гострі теми: вибори, боротьба за впливи, зіткнення про­тилежних ідеологій – особливо навертають до мілітарних асоціацій: “Дивізія “Галичина” під телевізійним прицілом” (П, 13-14.04.02); “Це справжня інформаційна війна, причому, образно кажучи, проти нас застосовується важка артилерія, а ми змушені іти на неї з ви­лами” (Е, 21-28.10.04); “Два фронти нової коаліції” (ЛГ, 11.09.06); “Нова газова атака (Газпром від’єднав від “труби” українські під­при­ємства, чиї власники співпрацюють з опозицією)” (Е, 21-22.11.06); “Війна за суди (президент і коаліція розпочали боротьбу за право при­значати керівництво сотень установ Феміди)” (Е, 5-6.06.07).

Отож, ігрова і мілітарна метафоричні концепції політики в ук­раїнській публіцистиці співіснують і конкурують, репрезентуючи, по-перше, різні політичні психології, а по-друге – чергування періо­дів зростання чи спадання напруги у політичних іграх-війнах.

Багатьма відзначено, що в основі зображення соціальної струк­тури радянського суспільства лежали метафори механізму, біля ви­токів яких – відоме ленінське “коліщатко та гвинтик”, ужите стосов­но високої гуманітарної сфери – художньої творчості. Гуманізація та лібералізація суспільно-політичного життя на межі вісімдесятих-де­в’я­ностих років двадцятого століття були ознаменовані диверси­фі­ка­цією метафор “механізму” і вимиранням найбільш ригідних і неаде­кватних формул такого типу. Однак існують і термінологізовані фор­ми цієї ме­тафори (“демократичні механізми”, “механізми законотворчості”). А її авторські використання іноді несуть психологічний підтекст ме­ханістичного ставлення до суспільства: “Леонід Кучма про мож­ли­вість повторного голосування за політреформу: “Якщо зібраний агрегат не злетів, не поплив і не поїхав, якщо механізм не запра­цю­вав, то це означає тільки одне: його треба розібрати, знай­ти й усунути дефект, і спробувати запустити знову” (П, 27.04.04).

Порівняно із радянським періодом, коли мова була штучно “меліорована” і зведена до затвердлих схем, період демократично-лі­берального розвитку держав колишнього СРСР відзначився антропо­центричністю, популярністю, антисхоластичністю політичної кому­ні­кації. Значною мірою це відбувалось завдяки вторгненню при­ват­них тем у когнітивний простір образотворення. Не дивно, що від почат­ків лібералізації і з’яви гасел про устрій “із людським обличчям” антропоцентричні сценарії стають базою когнітивних політичних мо­делей. Вони відтворюють експресію розмовної сфери, тому запам’я­то­ву­ються і переконують. “Їжте суверенітету стільки, скільки проковт­нете”, – увійшла в історію єльцинська ліберальна формула визначе­ння стосунків центру і суб’єктів федерації. “Полюбіть Україну як матір, а не як ласощі”, – пропонували В. Путіну автори “Листа України”, написаного на шістдесятиметровому помаранчевому полотнищі під час революційних подій 2004 року. Сфера тілесного, побутового, ін­дивідуального буття, цивільних вартостей – основне “психологічно реальне” у типовому сприйнятті світу. Пошук “первинної” мета­фо­рично-означувальної субстанції навіть привів теоретиків “когні­тив­ності” метафори Дж. Лакоффа і М. Джонсона до висновку про те, що усе образотворення є розвитком, розгортанням метафор тіла [16].

“Тілесні”, побутові аналогії сприяють розумінню, чому саме – пояснює основна аксіома когнітології: “Ми розуміємо – коли ми розуміємо сценарій”. Але, з іншого боку, широке використання ме­та­фор побутового ряду несе із собою небезпеку примітивізації, стра­те­гіч­но невиправданого популізму. Когнітивна теорія метафори ствер­джує, що метафора бере участь у формуванні, а не лише у фор­му­люванні дум­ки, отож форма із самого початку тісно пов’язана із точністю і гли­би­ною проникнення у суть речей, фаховістю оцінок та рішень.