Теорія когнітивного дисонансу

Теорія когнітивного дисонансу Л. Фестингера пояснює меха­нізм зміни установок і вироблення пристосувальних поведінкових реакцій у відповідь на прийняття мотиваційно складного рішення. Теорія сформульована 1957 року, хоча принцип консистентності (то­тожності, однорідності, відповідності, узгодження), на якому ґрун­ту­ється пояснювальна схема автора теорії, був відомий і раніше.

Леон Фестингер створив когнітивну модель психологічної драми вибору між альтернативними можливостями. Вибір однієї із мож­ли­востей означає ігнорування інших варіантів вирішення справи. Одно­часно відкидаються принципи, вартості, теорії, які цю альтернативу обумовлюють. До прикладу, політика посиленої національної безпе­ки часто означає скорочення особистих свобод (“більше безпеки – менше свободи”); вибір на користь дорожчої марки автомобіля озна­чає витрату більшої суми грошей. Драматизм ситуації тим глибший, чим важливіші ознаки і принципи проігноровано.

Ностальгійне відчуття втрати веде до пошуку додаткових аргу­ментів на користь прийнятого (усе-таки) рішення, гармонізації інди­відуального когнітивного комплексу через заміну елементів (фактів, ідей) і характеру зв’язків між ними. Динаміку наростання кон­флікт­ності у процесі ухвалення рішень можна, отже, пояснити як зміну консонантного і дисонантного станів, де консонанс – це рівновага когнітивних елементів, збалансованість у системі сталих критеріїв і нової інформації, а дисонанс – незгармонізованість, неузгодженість когнітивних рівнів, порушення рівноваги мотиваційної системи.

Теорія когнітивного дисонансу ґрунтується на кількох засад­ничих припущеннях щодо характеру засвоєння нового знання:

1) людина має схильність до консистентності у сприйнятті ін­формації, тобто послідовного, несуперечливого поєднання кожного наступного факту з попереднім, окремого елемента – з усією когні­тивною системою;

2) у ситуації інформаційної непевності, неузгодженості кон­цеп­туальних параметрів людина відчуває психологічний дискомфорт;

3) дискомфорт спонукає розв’язувати суперечності між “систем­ною” і “неконсистентною” інформацією [12; 30].

Вважають, що психологічна потреба відновлення рівноваги пропорційна масштабові дисонансу. А напруженість дисонансного стану визначається ступенем важливості проблеми і мірою загроз, що їх створюють не взяті до уваги варіанти і чинники прийняття рішень.

Леон Фестингер описав три способи, за допомогою яких мож­на вирівняти дисбаланс дисонантних і консонантних зв’язків на ко­ристь останніх:

1) людина змінює когнітивний елемент, пов’язаний із поведін­кою (узгоджує свої вчинки із системою установок);

2) зміні підлягає когнітивний елемент, пов’язаний із установ­кою (модифікація системи уявлень, створення позитивного контекс­ту для прийнятого рішення);

3) когнітивна система освоює нові інформаційні елементи (залу­чення раніше не використовуваних аргументів і моделей).

Зміна форм поведінки є найпоширенішим варіантом розв’я­зан­ня ідентифікаційних конфліктів у фрустраційних ситуаціях. Наприк­лад, когнітивний дисонанс, спричинений суперечливими почуттями поваги до інституцій влади і водночас обуренням діями її актуальних репрезентантів, може знайти розрядку у стратегіях активного опору. Так мітинги чи акції протесту стають поведінковою реакцією на фак­ти соціально-політичної деградації тоді, коли коригування установки (“можливо, варто ще почекати”, “можливо, не влада, а обставини чи сам народ винні”) уже не рятує від наростання дисонансу.

Стратегії зміни установки, тобто пошуку інформації, консо­нан­тної щодо обраної лінії поведінки, відповідають принципові збе­ре­ження психічної енергії і полягають у переоцінці підходів до “про­ігно­ро­ваного” об’єкта чи вартості. Якщо учасник міжнародного кон­курсу не досягає помітного результату, можна рятувати реноме, понижуючи значущість самих змагань (“Цей конкурс – розвага для “лузерів”, “Піс­ні на фестивалі стають усе більш східними”). Ритуал само­зас­покоєння, що ґрунтується на зміні або переосмисленні установки, може виявлятися як заперечення факту вибору, проголошення його незначним, а найчастіше – рифреймінг, зміна формул, дефініцій.

У процесі зміни установок, які не цілком відповідають переко­нанням, все більш позитивне відчуття стосовно обраної можливості може означати “обернено пропорційне” концептуальне знецінення за­лишеної поза увагою альтернативи. Наприклад, рішення жінки наро­ди­ти дитину часто супроводжується сумнівами з приводу мате­ріаль­них спроможностей сім’ї утримувати нового члена родини або ж об­межень у професійному чи особистому житті, але підтримується і закріп­лю­ється оцінкою аборту як “гріха”, “вбивства життя”, і ця мотивація піс­ля прийняття рішення народжувати має тенденцію до посилення [30]. Якщо людина не здатна кинути курити (що було би пристосуванням до негативної інформації через зміну поведінки), то від мук сумління і страхів захворіти її рятує або ігнорування загроз, або альтернативні виправдання шкідливої звички – як правило, аргументи “заспо­коєн­ня”, “приємності” чи ж самовтіха від стоїчної позиції “усвідомленого ризику”.

Нарешті, у третьому випадку йдеться про віднайдення таких додаткових фактів і резонів, які не пов’язані безпосередньо із вар­тісністю обох альтернатив, але об’єктивно здатні схиляти шальку те­резів на бік обраного варіанту рішення і лінії поведінки. Наприклад, виборці можуть відмовлятися від підтримки кандидата, який тради­ційно репрезентує їх ідеологічні симпатії, і віддавати голоси за од­ного із реальних головних претендентів із міркувань “прохідності” і “найменшого лиха”. Дисбаланс у когнітивній системі “українсько-ро­сійські стосунки” так само часто вимагає залучення додаткових ар­гументативних резонів, окрім таких класичних реакцій на дисо­нанс­ний стан, як зміна установки через принципове розмежування пози­цій обох сторін. Так, розповідаючи про “дисонансну” подію – зміни у статусі українсько-російського кордону, – газета “Поступ” у статті “Україна демаркує кордон із Росією” із підзаголовком “Київські ди­пломати змушені заспокоювати знервованих московських колег” пи­сала про те, що основною мотивацією, через яку Україна остаточно пояснює своє рішення собі та Росії, стає “загроза третьої сторони”, зовнішнього ворога. Відкидаючи сентиментальну риторику “єднос­ті”, автори політичного кроку приймають прагматичну риторику “ін­тересу”: “СБУ, МВС, Держмитслужбі й Держкомітету з пи­тань охорони державного кордону запропоновано продовжити полі­тику проведення спільних транскордонних операцій з відповідними органами сусідніх країн із протидії міжнародному тероризму, не­ле­гальній міграції і контрабанді” (П, 27-28.04.02). Міркування про за­грозу тероризму і нелегальної міграції – це і є той “додатковий когні­тивний елемент”, який рятує мотиваційну рівновагу концептуальної системи.

Дискурс зберігає численні сліди зусиль відновлення консо­нан­су, замирення риторик обраної і відкинутої можливості. Загалом пси­хологічна модель когнітивного дисонансу може доволі повно і по­слі­довно відтворюватися у мас-медійному дискурсі прийняття рішень, розгорнутому як послідовність типових структур у схемі репре­зен­та­ції концептуальних і поведінкових антагонізмів:

1) відтворення динаміки наростання конфлікту, його зовнішніх і внутрішніх передумов;

2) опис альтернатив, вибір кожної із яких, обіцяючи переваги і здобутки, тягне за собою сумніви і втрати;

3) аналіз рішення, прийнятого під впливом інгрупової уста­нов­ки і зовнішніх “силових” важелів впливу на установку;

4) фіксація станів дисонансності, психологічного диском­фор­ту, що є, як правило, дзеркальним відображенням невдоволеності “ін­шої” сторони, відлунням суперечливих реакцій громадськості;

5) корегування побічних емоційних ефектів постконфліктної ситуації, долання “залишкового” сумніву, обґрунтування “правиль­ності” рішення, адаптація установок до нових умов.