Неориторика: повернення до діалектичних джерел

Робота бельгійської школи риторичного аналізу, відомої під назвою “неориторика”, належить до найбільш ранніх (п’ятдесяті ро­ки двадцятого століття) і успішних спроб надати концепціям публіч­ного мовлення комунікативної спрямованості. Теоретики неори­то­ри­ки Х. Перельман і Л. Ольбрехт-Титека ставили собі за мету дослід­ити аналітичну потугу аристотелівської традиції та відродити її ав­тентичний творчий зміст, витіснений схоластичними тенденціями наступних епох.

Детально проаналізувавши традиційні європейські практики викладання і термінологічного опрацювання риторики, Х. Перель­ман знайшов у риториці нового часу лише поодинокі острівці збереженої давньої недоктринальної традиції з її глибоким розумінням рито­рич­них технік у стосунку до реальних людських потреб. Решту стано­вили концепції, що фактично редукували риторику до стилістики та “теорії літературної прози”. Класицизм виявився ортодоксальнішим і поверховішим за античність – принаймні, так це виглядає в інтер­претації Перельмана, який орієнтувався на ідеал того “золотого віку” античної риторики, коли вона вже не була набором наївних уявлень про мовленнєвий вплив, ще не звела сутність риторичних практик і знання до формальних схем, а щойно почала доходити плідних ви­сновків на межі зіткнення суто логічної і діалектичної проблематики. Аристотель вважав, що існує не одне мистецтво дискусії, а два – мистецтво аналітики, що стосується необхідних тверджень, і мис­тецтво діалектичного міркування, що має справу із ймовірними судженнями у системах, далеких від станів остаточної завершеності. Діалектика дозволяє бачити не лише застиглу поверхню “об’єкта”, а й трансформації в часі його фізичних характеристик і сутнісних оз­нак. До прикладу, класичне твердження діалектики “Не можна двічі увійти у ту саму ріку” неістинне з погляду логіки зв’язків у ста­тич­ній системі, але адекватне стосовно динамічних характеристик об’єкта [34].

На думку Х. Перельмана, можливості розвитку риторики по-новому – на основі діалектичних категорій – тривалий час стри­му­вала недооцінка суто людського характеру соціальної комунікації, тобто ірраціональної природи звичайного комунікативного дискур­су. Теорія риторики багато втрачала від ототожнення логіки дове­дення у дискурсі нераціонального типу із принципами і закономір­ностями формальної логіки. Хоч важко не визнати, що логіка на­ро­дилася як наслідок формалізації структур живого досвіду, поступового екстра­гування ідеальних субстанцій із живого тіла матерії, але це не оз­на­чає, що завжди можлива зворотна операція – пояснення динамічних явищ у сфері соціальності формальними засобами. Зазвичай це до­сить редуктивна процедура.

Неориторика Перельмана узяла на себе роль такої нової ме­то­до­логії реальної комунікативності, яка би враховувала чинники си­туа­тивної змінності комунікативних стратегій, амбівалентності ре­альної гуманітарної аргументації. Зокрема, Перельман, юрист за ос­вітою, звернув увагу на особливості доведення істинності звинувачень і виправдань. Найменш з’ясованим в епістемології права йому вида­ва­лося питання про те, яким чином автор, доводячи свою рацію, де­монструє, що обраний ним спосіб доведення вартий довір’я. Юри­дичний дискурс, базований на систематичному використанні оцін­них тверджень, пропонує не раціональний, а довільно-пристосу­валь­ний принцип добору тверджень. Оцінки здатні умотивувати будь-який “ір­раціональний вибір, що ґрунтується на інтересі, захопленні упере­дже­нні чи міфові”, вони суб’єктивні і волітативні, приблизні і ло­гічно необов’язкові. Дослідники із подивом відзначили, що засто­сування “лише позитивних методів” аж ніяк не пояснює, чому оцінні су­дження мають аргументативну силу і чому із тверджень буттєвості (“це є”, “це існує”) випливають твердження повинності (“той пови­нен робити це, …бути таким” тощо) [35].

Остаточно відмовившись від методу апріорного застосування схем до аналізу оцінного дискурсу, а з іншого боку, застерігши себе від іншої крайності – абсолютизації принципу суб’єктивності у став­ленні до оцінок – Перельман обрав шлях дискурсного аналізу кон­текстуальної унікальності кожного випадку доведення. Об’єктом аналізу у Перельмана стає не вартість, а міркування про вартість, не право, а обґрунтування права, не раціональність, а процедура її вста­новлення у дискурсі. Це було не відкриттям, а вчасним поверненням до старих істин про діалектичну природу аргументації, згадуваних Ари­стотелем і зафіксованих у практичних сценаріях – зокрема, у зма­гальній процедурі (звинувачення – захист) прийняття рішень суду.

Неориторика Х. Перельмана інакше називається “теорією аргу­ментації” і ґрунтується на принциповому розмежуванні логічного доведення, яке демонструє рух ідеальної думки, і аргументації, у якій імпліцитно присутній багатовіковий досвід боротьби людських воль. Для процедур логічного доведення Х. Перельман запропонував термін демонстрація, яким означив логічні операції переходу від за­сновків до висновків на основі експліцитних правил певної фор­ма­лі­зованої системи, поняття ж аргументації відвів цілковито для ана­лізу реальної людської комунікативної діяльності, у якій стратегії залежні від ідеологій та психоемоційних станів.

Демонстрація не зважає на прагматичний контекст, натомість аргументація прямо йому підпорядкована. Критерій виконання де­монстрації – “правильно” чи “неправильно”, а критерій оцінки аргу­ментації лежить на шкалі “ефективно” – “неефективно”. Демон­стра­ція – логічна, аргументація – аксіологічна. В аргументації є і теза, і висновки, але зв’язок між ними здійснюється не як строга послі­дов­ність силогістичних процедур, а як своєрідний “трансфер прихиль­ності” від засновків до тези: якщо вдається викликати прихильність до всього, що ритор говорить в експозиційній частині, то при­хиль­ність поширюється і на висновкову частину, незалежно від прямого чи опосередкованого характеру зв’язків між аргументами і тезою. Перехід від експозиційної частини до головної думки і висновків має не демонстративний, а стратегічно-адаптивний характер. Розгор­тан­ня дискурсу підпорядковане спекулятивному правилові Результату. Аргументація постає як добір потрібних фактів із аргументативних полів мовців і маніпуляціії цими фактами за допомогою аргумен­та­тивних кроків – ходів.

У концепції Перельмана думку-міркування (opinion) принци­пово протиставлено логічно вивіреним тезам. Протилежні формальні твердження х є А та х не є А не можуть бути одночасно істинними, натомість протилежні позиції – твердження не про факти, а про ідеї – можна визнавати як однаково прийнятні (reasonable). Такими їх ро­бить аргументація за принципом достатньої підстави, обґрунтування, що підпорядковане діалектичним, а не механіcтичним правилам.

Екзистенційно багатий і суперечливий характер повсякденної комунікації брала до уваги і сама логіка, що спричинилося до ви­ник­нення нових напрямів у ній – деонтичної, алетичної логіки, які ма­ють справу із вартостями і суб’єктивними модальностями. А твор­чість Х. Перельмана збагатила теорію риторики ґрунтовними екскур­сами до античних джерел розмежування аналітичної і діалектичної традицій, посприяла виявленню елементарних особливостей антропо­центрич­ної (створеної людиною з приводу і для вирішення людських проб­лем) аргументації. Це для Х. Перельмана і було питомим змістом терміна “неориторика”.