Канони досконалого мовлення в інтерпретації сучасних риторик

Основні групи сформульованих Аристотелем положень щодо ефективної організації публічного виступу, до розвитку яких у Римі згодом були причетними Цицерон, Квінтіліан та інші ритори, відомі сьогодні під назвою “канони риторики”. Знамениті п’ять частин ри­торичного канону складають розділи inventio (пошук аргументів), dispositio (компонування тексту), elocutio (засоби мовної виразності), actio (презентація із залученням паравербальних засобів), memoria (запам’ятовування матеріалу).

Інвенція (іnventio) – риторичний канон, що безпосередньо сто­сується вибору аргументів та джерел інформації. Характеризує вмін­ня знаходити чи “винаходити” (inventio – винаходження) матеріал для виступу, оцінювати переваги різних способів впливу на ауди­то­рію, формулювати тему, яка, залежно від риторичного жанру, може стосуватися визначень спірного питання, звеличення особи чи події, з’ясування міри провини тощо. Незалежно від конкретного змісту промови її аргументи класифікували відповідно до загальних кон­цептуальних категорій – топіків. До прикладу, аргументатор може послуговуватися топіками причини, мети, характеристик, узагаль­нення тощо. Збірки подібних “загальних місць” аргументації, під наз­вою “Топіки”, укладали з метою практичної допомоги ораторові. Топіки розрізняють не за тематичним, а за логічним принципом. Наприклад, топік “різниці”, який вказує на те, що різні речі і різні сфери діяльності мають власні регулятивні принципи, можна вико­рис­товувати в аргументативних дискурсах найрізноманітнішої тема­тики: “факти українсько-польського протистояння мають відійти історикам, а не політикам”; “потрібно розрізняти поняття “ста­лі­нізм” і “радянський народ”; “кесареві – кесареве, а Богові – Боже”.

Спосіб аргументування в античних риториках пояснювали че­рез поняття етосу, логосу і патосу – різних модусів риторичного впливу. Етос стосується відповідальності мовця за формування влас­ного образу, патос передбачає знання комунікатора про можливості емоційного впливу на аудиторію, а у розділі логосу узагальнено ло­гічні принципи переконливого виступу.

Етос – це зумовлене поведінкою мовця ставлення до нього з боку аудиторії. Розрізняють первинний етос – сукупність рис про­мовця, які впливають на авторитетність його заяв, та демон­стра­цій­ний етос – аргументативні стратегії ритора, спрямовані на завою­ван­ня довіри до своєї особи і поглядів [39]. Основними передумо­вами по­зитивної початкової предиспозиції слухачів є, за Аристотелем, риси характеру, компетентність і добра воля. Тобто аудиторія налаш­то­вана прихильно сприймати сказане автором промов, якщо їй відомо про його чесність, освіченість, мудрість і дружню настанову. Взає­модія із слухачами поглиблюється, якщо промовець переконливо демонструє значущість власної персони та використовує близькі для аудиторії заклики. Розбудовуванню етосу (закріпленню репутації) сприяють актуальні біографічні сенси, до прикладу, “я протистояв режимові”, “у мене величезні заслуги перед народом”, емпатичні за­яви (“поділяю вашу стурбованість”), прямі обіцянки (“я збудую вам водогін”) та інші знаряддя авторської самопрезентації, звернені до мотивів, упереджень і сентиментів аудиторії.

Патос – використання емоційних чи мотиваційних елементів у аргументації. Повідомлення у патетичному модусі покликане про­будити ту емоційну реакцію (до прикладу, ненависть чи захоплення), яка допомагає закріпити бажаний для мовця аргумент. Без такої апеляції до уяви та емоцій може залишитись прагматично нереалі­зо­ваним навіть найбільш логічно досконалий текст. До почуттів, через посередництво яких досягають бажаного ефекту переконаності, ав­тори античних риторик відносили любов, ненависть, гнів, зневагу, заздрість, жаль, надію, радість, страх, тривогу. Отож кожен окремий факт можна експресивно виділити, якщо включити його у контекст ширшої проблеми із виразними оцінними акцентами – героїзму чи зрадництва, чесності чи брехливості, або ж блага батьківщини, про­цвітання народу, безпеки громадян.

Логос – модус переконування через апеляцію до розуму. По­няття, яке у грецькій мові означає і “слово”, і “розум”, і раціональну ідею, і її символічне вираження, у риториці пов’язують із групою раціонально-логічних засобів доведення, його інтелектуальним зміс­том. Базовані на фактичних свідченнях та раціональних оцінках по­дій міркування автора є основними компонентами логосу. Доказ має ґрунтуватися на очевидності реальних подій, а міркування – на пра­вилах логічного умовиводу (індукція, дедукція, аналогія).

Диспозиція (dispositio) – частина вчення, що стосується правил побудови переконливого тексту, розташування і зв’язку компо­зи­цій­них елементів (до прикладу, теза – обґрунтування тези). Класична структура locutio (групи елементів канону, що регламентує порядок архітектонічних елементів) передбачає наявність у риторичних пові­домленнях вступу, основного тексту, переходів, висновків, огляду.

Елокуція (elocutio) – це майстерність у використанні мовних форм, виборі термінів, висловлювань та образних засобів. Основ­ни­ми критеріями вибору зазвичай вважають доречність, ситуативну об­ґрунтованість тональності, ясність висловлювання.

Індукція (іnductio) обґрунтовує використання невербальних за­собів у спілкуванні із слухачем. Вартими уваги у риторичній пре­зен­тації вважають голос, жести, міміку, вираз очей тощо.

Перелік комунікативних вимог доповнюють “забутим”, чи “втра­ченим”, але риторично вагомим каноном меморія (memoria), який стосується здатності комунікатора запам’ятовувати, пригадувати і використовувати у мовленні приклади і цитати, а також утримувати під контролем цілісний задум тексту.