logo search
Rhetoric_Book

Фігуративні засоби в риториці

Фігури виділяються із загального масиву знаків і мовних форм за критерієм “відступу від середньостатистичної норми”. Фігури – засоби емоційної виразності і впливу на читача, створені за прин­ци­пом відхилення мовних форм від стандарту. Наприклад, зворот “подібний до туману” – загальнорозмовна “норма” формулювання думки, а інверсивний варіант цієї ж фрази “до туману подібний” – це вже спосіб перенести акцент із порівняльно-логічної на мета­форич­но-поетичну функцію, створити особливу тональність висловлювання.

З новою хвилею відродження риторики в науковий обіг по­вер­нулося чимало термінологічних “динозаврів” риторичної класики: гомеотелевтон, аподозис, анадиплозис, антанаклазис, парехезис, по­ліптотон, симплозис. Аналіз системи фігур ускладнює те, що у су­часних риториках використовують грецькі назви паралельно з їхніми латинськими відповідниками, наприклад, анадиплозис (гр.) – гемі­нація (лат.); парисозис (гр.) – ізоколон (лат.). Хоча деякі відроджені номінації-раритети видаються незвичними, але на загал рестав­ра­цій­ні зусилля мають сенс, адже вони дозволяють повернути системі фі­гур втрачену цілісність.

Згідно із найпоширенішими класифікаційними традиціями, риторичні фігури поділяють на фігури думки, словесні фігури і тро­пи [20; 23; 38].

Фігури думки – це логіко-семантичні засоби, що посилюють, увиразнюють звучання окремих ідей у персуазивному дискурсі. До них належать, насамперед,

фігури звертання до слухача: риторичне запитання, рито­рич­не звер­тання, гіпофора, дубітація, регресія;

діалектичні фігури: концесія, пролепсис;

семантичні фігури: антитеза, діафора, антиметабола, корек­ція, окси­морон, плеоназм, градація;

афективні фігури: апосіопеза, просіопеза;

композиційні фігури: дигресія, парентеза, мовчання.

Оскільки основою багатьох риторичних засобів є семантичні і логічні “відхилення” водночас, то класифікації фігур не можуть бути надто строгими. В одних класифікаціях апосіопезу та просіопезу від­носять до афективного розряду фігур думки, згідно з іншими таксо­номічними принципами – ці риторичні засоби описують як фігури скорочення “словесної” групи. Антиметаболу, оксиморон чи плео­назм можна потрактувати і як семантичні, і як логічні інструменти. Та все ж, незважаючи на те, що більшість семантичних фігур можна і варто розглядати як співвідносні і споріднені зі словесними фігурами і тропами, не менш виправдано мотивувати підстави їх належності до класу логічних риторичних прийомів, підкреслюючи таку особ­ли­ву функцію семантичних фігур думки, як фіксація, зіставлення і ко­ригування значень висловів, їх зв’язок із двопланово-діалогічною струк­турою риторичного дискурсу.

Група фігур звертання до читача охоплює такі поширені за­со­би сучасної мас-медійної риторики, як риторичне запитання – за­питання, яке містить відповідь чи не потребує відповіді, викорис­тання форми запитання для висловлення авторської позиції: “Іосиф не запитував у “западенців”, чи кортить їм “бути разом”, рівно ж як не питав дозволу у “східняків”. Зрештою, кого там було питати після жахів 1933-го?” (ЛГ, 22.05.07); риторичне звертання – екс­пліцитна форма фокусування уваги слухачів на предметові: “Згадай­те, опоненти Майдану в 2005 році були деморалізовані, їхня полі­тична смерть здавалася неминучою” (ДТ, 26.05.07); гіпофора – запитання оратора до самого себе, яке спрямовує виклад теми і концентрує увагу аудиторії – “Чи звучать в Європі інші, більш прихильні до можливого членства в ЄС голоси? Так, зокрема на Туманному Альбіоні (ВЗ, 6.03.07); дубітація – демонстрування сумніву із при­воду складного питання у ситуаціях невизначеності: “То чи є у нас Конституційний Суд? ” (ВЗ, 6.06.07).

Близькою до групи фігур звертання до читача є регресія – ще один засіб концентрації уваги на складному об’єкті і структурування змісту риторичного дискурсу. Це такий спосіб презентації тези чи аргументів, коли автор спочатку називає головні елементи свого твердження, а потім послідовно розгортає і коментує їх окремими блоками: “...Віктор Ющенко виступив з власними конституційними ініціативами, які, по суті, зводяться до двох пропозицій: скорочення чисельності депутатів Верховної Ради та запровадження двопа­латного парламенту. Стосовно першого, погоджуюсь цілком і пов­ністю. Зменшення кількості депутатів Верховної Ради – це така втрата, від якої країна точно нічого не втратить. Ідея ж двопа­латності, навпаки, є абсолютно неприйнятною. Україна – унітарна держава, а тому не потребує двох палат, що, як правило, існують у федераціях” (ДТ, 30.06.07).

Відома діалектична фігура концесії, суть якої полягає в удава­ній згоді із аргументами і оцінками опонента з метою їх подальшого викриття, може спиратися на елементи “Вони”-дискурсу – назви і те­зи, сформульовані ніби від імені супротивника, за його логікою чи в його стилістичній манері: “Ну добре, я і мільйони моїх співвіт­чиз­ників – простаки та маргінали. Але ж не до такої міри, щоб не відчути фальші та дилетантства всієї цієї політпорнухи, якою си­ломіць нас годують із усіх годівниць інформаційного простору неньки” (ЛГ, 14.09.04).

Діалектичну фігуру пролепсису визначають як заперечування передбачуваних закидів та аргументів противника. Ця фігура, так са­мо як і прийом концесії, є типовим прикладом утримування логічної двосторонньої схеми аргументування у свідомості сперечальника, постійного контролю аргументативного поля опонента: “Мені мо­жуть заперечити – так, регіонали категорично проти зближення України з НАТО, натомість вони всіляко сприяють інтеграції кра­їни до Європейського Союзу. Хіба це не свідчить про наявну еволю­цію “донів”, хіба це не демонструє прозахідної політичної орієн­та­ції їхніх керманичів? Знов дозволю собі посперечатися” (ДТ, 26.05.07).

Двосторонній характер аргументації безпосередньо втілений у фігурі антитези – протиставлення: “…Є речі, які кардинально розно­сять нас із Європою по різних кутах, тому що Європа – це інди­відуалізм, демократія, представницьке самоврядування, підприєм­ницька культура, етика праці, просвітництво, раціоналізм, свобода, рівність, панування закону, а Антиєвропа – це рабство, бюрократія й автократія, формалізм, корупція, підлабузництво, традиції непра­вової держави” (ЛГ, 30.05.07). Варіантів антитези у масовій кому­нікації не злічити – це часові, подієві, характерологічні проти­став­лення. Саме лише зіставлення двох лексичних чи контекстуальних антонімів у мікроконтексті віддзеркалює важливі концептуальні опо­зиції тексту: “Думаю, поступово в Донбасі тему УПА почнуть розгля­дати саме як історію, а не як якусь лякалку для дітей” (БЦ, 5-11.07.07).

Діафора, або дистинкція, – протиставлення різних значень од­ного і того ж слова: “Та й що таке гостинність? Почесне місце за столом, рожевощока господиня з пирогами? (...) Гостинність тут – дещо інше, і ліпше назвати її відповідальністю” (ДТ, 9.06.07).

Антиметабола – протиставлення двох частин фрази, із яких друга частина повторює в оберненому порядку семантично наго­ло­шені елементи першої частини. Цей логічний прийом підкреслює парадоксальні зв’язки між об’єктами – внутрішню єдність і взаємо­залежність характеристик при їх зовнішній окремішності: “У нас же його (слово “олігарх” – Авт.) використовують для означення люди­ни, в якої є досить грошей, щоб купити владу, і досить влади, щоб не думати про способи здобуття грошей” (П, 7-8.08.04). На зіставно-протиставному принципі антиметаболи природно уґрунтовується па­радоксальний механізм притчі: “Пригадуєте? “Діогене, якщо б ти вмів, от як я, вихваляти імператора, тобі не довелося б їсти соче­вич­ну юшку” – “Коли б ти вмів їсти сочевичну юшку, тобі не дове­лося б вихваляти імператора” (ПіК, 26.09-2.10.00). Техніка “оберне­ного протиставлення” дозволяє оцінити застосовність логічних ка­те­горій до реальних ситуацій, зокрема переглянути стосунки між причиною і наслідком: “…Нас не тому не люблять, що проти нас висунуто звинувачення, а тому ці звинувачення й висунуто, що нас не люб­лять…” (ЛГ, 22-24.06.07).

Корекція – фігура уточнення формулювань з метою виділення і посилення бажаних компонентів їх змісту: “Юрій Шаповал, історик і знавець української душі, нещодавно зауважив, що Україна – це кра­їна компромісів, причому неправедних компромісів” (ЛГ, 5.06.07).

Градацію визначають як фігуру нанизування змістових ком­понентів, із яких кожен наступний посилює інтенсивність характе­ристик, вирізняє окремі контекстуально вагомі відтінки основного значення: “Але в силу певних життєвих обставин мене завжди ці­кавили люди ущербні, надламані, надірвані – люди в межових ста­нах” (УМ, 14.03.07).

Близька до градації фігура ампліфікації полягає у нагрома­дже­нні односпрямованих характеристик явища, посиленому наголошу­ванні ознаки чи тенденції:“Ми бачимо, що на чолі Генпрокуратури Ющенко поставив людину, близьку до регіоналів, що більшість ЦВК формально становлять висуванці коаліції, які при бажанні можуть заблокувати діяльність Центрвиборчкому. Зрештою, закон про ви­бори прийнято у редакції, яку виписувала коаліція” (ВЗ, 4.06.07). По­няття ампліфікації включає насамперед дуже широкий клас фігур, в основі яких лежать повтори синонімічних лексем. Ампліфікаційні ряди у дискурсі мас-медіа часто утворені із емотивних компонентів, які репрезентують соціальні, політичні і етичні екстреми: “В укра­їнському парламенті незабаром буде не так весело, як раніше. У тому сенсі, що депутатам не можна буде брати одне одного за барки, видирати “з корінням” мікрофони, “вирублювати рубиль­ники”, як навіженим, гудіти у вболівальницькі трубки, викрикати у мега­фони і під вухо ненависним опонентам, плювати на них, обзивати непристойними словами” (ВЗ, 13.03.07).

За принципом максимальної семантичної парадоксальності, тобто контрасту між зовнішнім і внутрішнім планами, побудований оксиморон – абсурдне, зовні нелогічне поєднання слів, що демон­струє внутрішню суперечність (чи ж глибину і складність) явищ. Класичні оксиморони, відомі із художньої літератури (солодкий біль, живий труп, гарячий сніг) чи поп-культури (сміятись ридма, ши­роко заплющені очі), легко доповнити прикладами оксиморональних ха­рактеристик суспільно-політичних процесів у сучасних медіа: “Упе­ред у минуле (реалізація угоди про ЄЕП може поновити СРСР)” (ЛГ, 22.09.03); “демократичний самодержець Путін” (П, 24-25.01.04); “Постійна тимчасовість” (російські військові повинні залишити Придністров’я”) (БЦ, 8-14.06.06); “М’який перехід до жорсткості” (УМ, 3.02.07); “Посадочна смуга для злету” (ДТ, 28.04-11.05.07); “Назад у майбутнє” (ДТ, 2.06.07).

До поширених публіцистичних засобів семантичного кон­трас­ту належить зіставлення однокореневих антонімів чи пар одноко­ре­невих лексем: “Право на безправ’я” (ДТ, 23.11.02); “Вибори будуть без вибору” (П, 25.05.04); “Війна без війни (найбільші катастрофи в Україні спричинені військовиками)” (П, 8-9.05.04); “Нестабільна ста­більність (на думку експерта, на нову коаліційну трійку чекає чимало проблем)” (Е, 11-12.07.06); “Безсила сила” (ЛГ, 30.05.07).

Семантичний конфлікт лексичних одиниць, які традиційно на­лежать до двох різних семантичних “хромосом”, але оказіонально утворюють нові варіанти сполучуваності, породжує нову якість оцінки. Така трансформація актуалізує іронічний план дис­курсу: “Вже за­раз можна передбачити просто-таки розгул правди в нашій пресі” (ПіК, 26.09-2.10.00); “…Давно відомо про “закляту дружбу” між Вік­тором Андрійовичем і Віктором Володими­рови­чем” (Е, 23-30.05.02); “Мабуть, важко знайти у вітчизняній історії період, так густо на­си­чений зрадами у “зграї друзів” (ЛГ, 11.09.06); “В’язень дружби (Ми­ко­лу Жулинського не впустили до Росії. І ледве випустили” (УМ, 7.06.07).

До фігур думки, які виконують функцію пригнічення неба­жа­ного якісного розвитку конкретної ідеї, належить тавтологія – се­мантичне чи логічне дублювання інформації, повтор того, що уже міститься у повідомленні. Риторичний сенс тавтології полягає у то­му, що вона глибокомудро повертає річ “до початку свого”, виво­дить сенс речей із їхнього ж сенсу: “маємо те, що маємо”. Неда­рем­но Р. Барт називав тавтологію “рятівною афазією”, актом “убивства раціональності і мови”. Ця риторична фігура, як правило, лише імі­тує надання інформації і несе у собі логічний огріх “кола в ар­гу­мен­тації”: (“Що трапилося із човном “Курськ”? (запитання журна­ліс­тів до В. Путіна) – “Він… затонув”).

Апосіопеза – раптово обірване формулювання. Має бути час­тиною добре відомої фрази або передбачати самоочевидне допов­нен­ня. Ця афективна фігура (чи ж, за іншими класифікаціями, фігура скорочення) характерна особливо для заголовків (“Говоримо ЄС, подумки…” (ЛГ, 17.08.04), як і просіопеза – висловлювання, яке по­чате не з початку (“...Плюс докторизація всієї еліти” (ДТ, 27.03.03). Звичною для апосіопези є функція евфемізації, коли перервана фраза натякає на неможливість, найчастіше з етичних причин, висловити негативні емоції: “Очевидно, вуличний виступ “Дітей України” фран­цузьким чиновникам від дипломатії сподобався – візи юним тан­ців­никам врешті-решт дали… Але ж приниження яке! Це не Європа, це суцільна...” (ВЗ, 9.07.07).

Парентеза, вставка, що розділяє речення, належить до фігур розташування. Вона надає текстові розмовного ритму: “Коли жур­на­ліст запитав Маркеса: “Чому ви пишете?”, то метр відповів: “Щоб мене більше любили”. Кожен белетрист – і я не є винятком – цього прагне” (ЛГ, 12.08.04). Спеціалізація спорідненої із парентезою фігу­ри дигресії – у зміні тематичного і емоційного плану дискурсу, по­данні додаткових характеристик у відступі: “Адже після новітнього Мюнхена (ох уже ці історичні паралелі – знову Мюнхен, арена невдалого путчу молодого Шикльгрубера та великої зради великих демократій…) та серйозних непорозумінь між Путіним і Лукашен­ком ціна України в московських стратегічних розкладах не могла не зрости!” (ЛГ, 21.03.07).

Серед словесних фігур вирізняють декілька класів:

фігури додавання: лексичний повтор, полісиндетон, гомео­ло­гія, го­меотелевтон, синтаксичний паралелізм, період; анафора, діа­фора, епіфо­ра, лан­цюговий повтор, кільце, анаепіфора, хіазм;

фігури скорочення: еліпсис і його різновиди; асиндетон;

фігури розташування: інверсія, парцеляція, ізоколон.

Найчисленніші представники групи фігур додавання – різно­манітні види повторів. У тексті можуть повторюватися службові сло­ва, найчастіше сполучники, – така фігура називається полі­син­де­тоном: “То пташок винищує у Дунайському заповіднику, то партію “світлого майбутнього залізничників” створює, то Одеський авто­бан будує авральними темпами, то влаштовує облаву на ненависних екологів, то блокує продаж квитків…” (ЛГ, 8.11.04).

Повторення окремих частин слова – префіксів, коренів, су­фік­сів, закінчень – відоме під назвою гомеологія. Однотипні морфеми наголошують потрібну інформацію та концентровано виражають емоційне ставлення до неї: “В Україні все “най…” – і вибори най­демократичніші, і зрадники – найвитонченіші, і параноїки – най­параноїдальніші” (ЛГ, 12.04.07).

До найпоширеніших випадків лексичного повтору належить анафора – повторення повнозначних слів на початку кожної із кіль­кох однорідних частин тексту або речення: “Невидимий фронт, невидимий ворог, невидима політика: Як здобути перемогу над те­роризмом?” (Д, 3.09.04).

Ланцюговий повтор – вид звороту, у якому наступна фраза під­хоплює і розгортає частину попередньої фрази (чи структурного блоку речення): “Може, М. Бродський і жартує, але в кожному жар­ті, як ві­до­мо, є частка правди. А в правді – частка криміналу?” (ВЗ, 4-10.07.02).

Хіазм – “дзеркальний” принцип розташування повторюваних лексичних елементів: в одній частині фрази вони подані в прямому порядку, а в іншій – у зворотному (“Сила закону проти закону си­ли”; “Театр у ролі парламенту, парламент у ролі театру”; “Любов – це сила слабких і слабкість сильних”). Якщо фігура хіазму орга­ні­зо­вує семантичні стосунки двох структурно самостійних частин ви­слов­лю­вання, надає цілісності і змісту діалогічним єдностям і роз­горнутим текстам, то вона переростає в антиметаболу.

Синтаксичний паралелізм – це однорідна синтаксична побу­дова, а власне повторення у кожному наступному фрагменті речення однакових висловів чи однотипних синтаксичних конструкцій. Еле­менти, які повторюються, можуть бути одиничними, парними чи множинними. Кількість однотипних структурних блоків, які містять повторювані елементи, також може бути різною. Часто синтак­сич­ний паралелізм функціонує як “двошарова” синтаксична конструк­ція, яка формує розгорнуту антитезу: “Європа – це повага до закону: сусіди на тебе косо дивляться, коли не платиш усіх податків. Анти­європа – це презирство до закону та насміхання із закону: сусіди на тебе косо дивляться, як на ідіота, коли не крадеш, не береш хабарів і платиш усі податки” (ЛГ, 30.05.07).

Ритмічне наростання повторів, підсумовування та логічне ви­ділення інформації у завершальній частині характерне для періоду: “Мені не подобається “Львівська газета”. Я абсолютно переконаний, що багато з матеріалів, які друкує ця газета, є поверховими. Я вва­жаю, що газета часто користується плітками і не намагається про­во­дити глибокі і по-справжньому об’єктивні журналістські розслі­ду­вання. Я думаю, що конкурувати у Львові досить складно, оскільки серйозної аудиторії, яка б потребувала такої конкуренції, є досить мало. Я вважаю, що на львівському ринку вже достатньо міцно сто­ять і проводять розумну маркетингову політику “Високий Замок” і “Експрес”. Але я читаю “Львівську газету”. Я вибачаю їй недоліки молодості та сподіваюся, що в майбутньому це видання буде тільки кращати. Мені як львів’янину приємно, що матеріали “Газети” пере­друковують всеукраїнські видання й інтернет-сайти” (ЛГ, 26.09.03).

Тексти мас-медіа густо насичені еліптичними конструкціями, що відповідає принципу мовної економії та інформаційного ущіль­нення. До того ж, фігура еліпсу наближає звучання медійного тексту до стилю і синтаксичних форм реального усного спілкування. Еліпс – фігура, основана на пропускові одного із членів речення, найчастіше присудка. Еліптичні конструкції можуть бути контекстуальними – то­ді пропущений елемент відновлюють із паралельних семантико-син­таксичних конструкцій: “Про світле майбутнє турбуються полі­тики, про світле минуле – історики, а про світле сучасне – журналісти”. Існує група еліптичних речень, для яких неможливо точно визначити пропущений лексичний елемент, його значення встановлюють лише при­близно: “Хто на відпочинок, а хто – на “справу” (Е, 21-28.06.07). На думку деяких авторів, лише такі структури із умовно проявленим значенням присудка вважають властиво еліпсом. Георгій Хазагеров називає еліпс фігурою лозунгів, а ще – це фігура газетних заголовків: “Проти криміналу – усім миром (Служба безпеки України розкрила низ­ку злочинів і просить у громадян допомоги)” (УМ, 7.06.07);“Гроші в “тінь”, кінці – в Партію регіонів” (УМ, 13.07.07).

Асиндетон – пропуск сполучників при однорідних членах ре­чення для посилення інтенсивності переліку: “Що там іще на черзі? В державі повна правова вакханалія, свавілля, підкуп, хабарницт­во” (ВЗ, 6.06.07).

Серед композиційних фігур вирізняється парцеляція – поділ висловлювання на інтонаційно самостійні і структурно відокремлені частини: “А нинішня влада розводити чайні церемонії з пома­ран­че­вими не збирається. Вона не запрошує. Сама приходить “в гості”. О шос­тій ранку. З обшуком. “А ми до вас в ранковий час” (ВЗ, 22.03.07). Синтаксичне та інтонаційне виділення, відокремлення інформаційно вагомої частини речення, як правило підрядного речення, називають сегментацією: “Мені хотілося доводити, що нам і сьогодні жи­веть­ся цілком пристойно. Якщо ми хочемо” (ДТ, 24, 4.06.07).

Ізоколон – поділ висловлювання на фрагменти, які є синтак­сич­но однорідними, рівновеликими частинами: “Вона (коаліція – Авт.) ігнорує відчайдушні спроби опозиції привернути до себе увагу, де­монструє самовпевненість, і на закиди Президента про політичну кризу робить великі очі і каже: “Кризи немає, уряд працює, еко­но­міка зростає” (ВЗ, 22.03.07).

Тропи – це традиційне поняття стилістики і риторики, яке озна­чає звороти, основані на вживанні слів у переносному значенні. Тро­пи поділяють на декілька груп:

тропи подібності: метафора та її види;

тропи суміжності: метонімія та її види;

тропи контрасту: антифразис, іронія, гіпербола, літота;

тропи тотожності: парафраз.

Спільним для всіх тропів є використання непрямих, небук­валь­них значень для передачі фокусного значення. Тобто в основі обра­зотворення лежить така фундаментальна властивість мови, як аси­метрія змістового плану і плану форми. Для передачі одного і того ж значення можна скористатися багатьма лексичними формулами і, навпаки, один і той самий вислів може мати багато значень залежно від обставин вживання та інтерпретації. Пошук риторично найопти­мальніших варіантів сигніфікації відбувається шляхом “сканування” простору виражальних можливостей. Заміна прямого, буквального значення на його образний аналог у різних видів тропів відбувається по-різному, із залученням різних механізмів.

Метафора іноді виступає синонімом “тропів”, а метафо­рич­ність у широкому розумінні означає властивості будь-яких видів пе­ренесення, що намагаються пов’язати суть одного явища із суттю ін­шого явища. У такому разі будь-які порівняння та аналогії можуть бути визначені як метафори. Найпоширеніші групи перенесень: сим­вол – заміна абстрактного або узагальненого поняття конкретним об­разом; уособлення – відтворення людських характерів і стосунків в образах неантропоморфної природи; персоніфікація – надання пред­метам, явищам, поняттям людських рис; алегорія – формулювання ідеї та моральних правил через опис зовнішності і поведінки умовних персонажів. Метафора, як і тропи загалом, – це не просто зобра­жен­ня одного через інше. Античні ритори визначали тропи як “зміну”, яка має своїм наслідком “збагачення значення”, його трансформацію.

До явищ метафоричного ряду відносять епітет – художнє оз­начення. Втім, цей троп не обов’язково черпає свої значення у полі “паралельної” предметної реальності. Він може бути як метафо­рич­ним, так і стилістично нейтральним, пов’язаним із експресивними, але не метафоричними назвами, або ж із метафорами зі стертою образністю: “Повільний, хаотичний, керований ззовні, некерований взагалі, агресивний, хуліганський, сумирний і покірний. Все це про нього. Про український парламент” (ЛГ, 23.09.04).

Зображення об’єкта через вказівку на належність до виду або роду, перенос за суміжністю, внутрішнє зближення понять відомі під назвою метонімії. Джерело образності в метонімічному вислові ав­тосистемне: потрібний для з’яви “додаткової напруги” розрив між буквальним і образним значеннями створює не взаємодія різних предметних сфер, як у метафори, а взаємодія між цілісним образом сценарію і його деталлю.

У сучасній масовій комунікації сформувалися типові меха­ніз­ми і склалися стандартні форми метонімічних зв’язків. Зокрема, кла­сифікація метонімій можлива за характером і темою означувача:

а) локативна метонімія (передає зв’язок між населеним пунк­том, територіальною одиницею і її мешканцями): Львів вітає гос­тей; Київ приймає фестиваль. Залежно від контексту, означуване мето­ні­мічного вислову цієї групи можна визначити від абстрактного “насе­лення” до конкретнішого “відповідальна організація чи група осіб”. У політичному дискурсі локативна метонімія виконує функцію інс­титуційної репрезентації, причому означувачем державних та адмі­ні­стративних структур може виступати і назва столиці країни, і назва самої країни, часто – як синоніми (“Афіни обіцяють вирішити проб­лему українських нелегалів” і “Греція обіцяє Україні врегулювати у найближчому майбутньому проблему з українськими громадянами, які нелегально працюють у цій країні” (Д, 18.04.02);

б) інституційна метонімія (назву органу чи установи вжито як збірний образ працівників цієї організації): парламент, інститут ви­рішив…; інституційно-символічні метонімії (назва споруди чи місця розташування репрезентує відповідну організацію чи сукупність людей): Кремль – уряд Росії; Білий дім – уряд США; Пентагон – військове відомство США; Банкова – адміністрація Президента Ук­раїни;

в) темпоральна метонімія (назва періоду заступає назву ситу­ації чи подій певного часу): двадцяті роки принесли країні суворі випробування;

г) метонімія статусного атрибуту (назва ситуативної деталі чи характерної ознаки статусу вживається із значенням самого ста­тусу): президентське крісло, міністерські портфелі, президентська булава, перша ракетка світу;

ґ) метонімія авторства (ім’я автора вказує на його твори): усього Дюма перечитали, ставити Франка;

д) метонімія форми-контейнера (говорять про контейнер, коли на­справді ідеться про вміст і зміст): з’їсти тарілочку, випити кухоль;

е) метонімія матеріального носія, субстрату (назву матеріалу використовують у значенні назви предмета): підписати папери; олім­пійське золото і срібло;

є) колористична метонімія: помаранчеві і біло-блакитні; “жов­то-синя дуель” (“на майданчик вийшли дві збірні в одязі жовто-синіх барв – Україна та Швеція”).

Через посередництво фігур метонімії масова комунікація ре­кон­струює “спільний простір” однієї ситуації і дає собі раду із зо­бра­же­нням складних об’єктів – націй, груп. Автори до того ж по­во­дяться із цими метаоб’єктами досить вільно – за моделлю персо­ні­фі­кації. Ме­тонімічний діяч має думку і реалізовує свою політичну волю: “На думку Саудівської Аравії, дії Ізраїлю на Західному березі річки Йор­дан Вашингтон не повинен розглядати як складову частину бо­ротьби проти тероризму” (П, 27-28. 04. 02). Метонімічному суб’єк­тові властиві емоції і вміння їх стримувати: “НАТО поки що не визнає Україну кандидатом на вступ до Альянсу. Київ зробив вигляд, що не образився” (ГА, 18.07.02). Метонімічні вислови у політичному дискурсі слугують опосередкованим лінгвістичним свідченням уяв­лень суспільства про взаємозалежність мас, еліт та органів. З ідеєю взаєморепрезентованості і взаємної відповідальності різних структур суспільства пов’язаний і суто маніпулятивний аспект у використанні метонімічних форм. Наприклад, локативна метонімія із функцією ін­ституційної репрезентації (назву столиці чи країни використовують для формулювання позиції уряду, офіційних кіл країни) маскує проб­лему особистої відповідальності політика чи групи у разі нега­тив­но­го висліду їх дій (Київ (а не МЗС чи президент) допустився помилки).

Синекдоха – використання форми однини для позначення су­купності однорідних об’єктів, назва цілого через назву частини. В основі семантичного механізму цього тропа лежить принцип репре­зентативності особи щодо групи (турботи рядового пенсіонера, кло­поти студента, людина вибирає для себе краще) або частини (яка може бути частиною і реального, і метафоричного образу) щодо ці­лого (Кабмін скорочує число “ротів”; погляд мінекономіки інший; рука центру дотягнулася до периферії). Синекдоха дуже орга­ніч­на у ролі означника соціально-культурних типажів: “Гомо совє­ті­кус” чітко відчуває, чого йому боятися. Масова культура – поле ос­танньої битви. Саме тому він святкує перемогу, коли перескакують з мови на язик…” (УМ, 24.11.06). У ролі сингулярних репрезентантів множини виступають і назви неживих об’єктів: “Не втомлююся пов­торювати, що нам треба випускати свій комбайн (ми маємо для цього всі підстави), свій трактор. Ми маємо випускати свій літак, свій автобус” (ЛГ, 26.05.04). Синекдохою вважають і загальну родо­ву назву на позначення соціальних сукупностей: бізнес не пого­джу­ється із таким формулюванням закону; преса висвітлювала подію; телебачення прибуло найпершим. Завдяки особливій наближу­валь­ній оптиці синекдохи важливі параметри соціального цілого стають доступнішими для огляду. Як і метонімія, синекдоха збагачує ре­пер­туар маніпулятивних стратегій політичного дискурсу, зокрема, ви­ступає формою монополізації успіху і приписування заслуг одній особі (“Сталін виграв війну”, “Путін тримає під контролем си­туацію в Чечні”).

Іронія – троп, побудований на протилежності між планом ви­словлювання (авторське, “дійсне” значення) і планом змісту. Лек­сичний інструмент іронії – антифразис – це використання слова у протилежному значенні: “успішний” – “провальний”, “досягнення” – “відставання”. У парадоксально-іронічних сентенціях антифразис накладається на структури логіко-поняттєвого контрасту: “Щоб Кон­ституція була ще гіршою, її постійно слід поліпшувати”; “Сто­сунки між державами були добрі, а стали ще гірші”.

Існує чимало різновидів іронії, зокрема cарказм – уїдливе ви­смі­ювання, гіркий докір: “Яку стабільність ви нам хочете втю­ха­ти?! Стабільність щоденних клопотів, беззахисності перед наймен­шим дер­жимордою, збоченства у стосунках із владою і конку­рен­тами – таке майбутнє нам пропонують?” (ЛГ, 14.09.04); астеїзм – похвала у формі осуду: “А Адріатичне море в Словенії – це суцільне западло! Вода чистіша, ніж в українському крані” (ЛГ, 21.09.06); діасирм – ви­смі­ювання думки (а часто і манери висловлюватись) супротивника: “Метушню навколо виборчої комісії Віктор Янукович пояснює прос­то: “Це означає не намагання провести вибори, а написати резуль­тат і затвердити його у ЦВК”. Такі наміри, звичайно, обурюють: результати виборів завжди писала донецька команда і через тран­зитний сервер доводила до громадськості. А тут хтось перехоплює ініціативу. Ганьба, так би мовити” (УМ, 14.06.07).

У медійному дискурсі іронічного звучання автоматично набу­вають трансформовані, лексично оновлені згідно із потребами кон­тексту висловлювання одіозних осіб, зокрема колишніх комуніс­тич­них керманичів: “Жити стало краще? Уряд Януковича окреслив орієнтири зрос­та­н­ня на 2007 рік” (УМ, 14.09.06); “Доженемо й переженемо Нью-Йорк? Ціни на київську нерухомість ростуть і падати, схоже, не збираються” (УМ, 12.10.06); “Немає політика – немає кризи?..” (УМ, 8.05.07).

Контрасти іронічної двозначності чи філософської двопла­но­вості породжують парадокс – несподіване, нелогічне на перший по­гляд твердження; висновок, який суперечить очікуванням. Парадокс розмикає контекст загальноприйнятої логіки і семантики “докси” (у гр. мові – “думки”), пропонує погляд понад конвенційними уявлен­нями, заперечує штампи (“Мова дипломатові дана для того, щоб приховувати свої думки”, “Мусимо стати рабами закону, щоб бути вільними”, “Хто не вірить у диво, той не реаліст”).

У гіперболі тим “іншим”, небуквальним, що відносить її до тропів, є зображення “великого”, “значного” через “надзвичайно ве­лике”, “неймовірно важливе”. Функцію гіперболізації – емоційного перебільшення ознак чи дій – у публіцистичному дискурсі вико­ну­ють і одиничні лексичні інтенсифікатори та емотиви (“смертельна втома”, “вічний президент”), і цілісні описи та оповіді, у яких ви­ко­ристано риторичний прийом “доведення до абсурду”:

“Впевнена, якби вони відвідали Галичину, здивування їхнє було б більшим, аніж у Саманти Сміт після візиту до СРСР. Гадаю, не­сподіванкою для них виявився б той факт, що на російськомовних громадян не кидаються голомозі хлопці з кулеметом; що міліція не носить на руках свастики; журналістів РФ не піддають жорс­то­ким тортурам, а в школах діти не пишуть творів на тему “За що я ненавиджу москалів” (ЛГ, 13.12.04);

“Я зруйнувала домовленості з Росією? Якраз після того, як за­стрелила Кеннеді і викликала цунамі в Таїланді? (…) При моєму прем’єрстві були чинними всі міжурядові угоди по газу з Росією та Туркменистаном, і газ мав стабільну ціну в 50 доларів за тисячу ку­бометрів…” (УМ, 13.10.06).

Протилежна до гіперболи риторична техніка мейозису полягає у неправдоподібному применшенні якості. Щоб гарантовано зали­шити у свідомості читача уявлення про “мале”, “незначне”, фігура створює умовний образ “надзвичайно малого” (“заробляти на хліб”, “можна вас на хвилинку”). Стратегії “гіперболізованого примен­шен­ня” можуть бути індивідуально авторськими і через те особливо екс­пресивними, оригінальними і адаптованими до стилістичних особли­востей контексту: “Натомість справжня, пристрасна, всепере­можна любов трапляється дедалі рідше. “Раз в ніколи”, як сказала б інша мисткиня – Ліна Костенко” (УМ, 23, 08.07). Літота також нале­жить до фігур смислового знівельовування, але її механізм дещо інший, базований на іронічному зашифровуванні справжніх розмірів і значущості: до прикладу, вираз “він людина небідна” вживають у значенні “багата, забезпечена людина” [20].

Замість прямих номінацій у дискурсі масової комунікації часто використовують парафраз – описовий зворот, створений за прин­ци­пом деталізації значень. Під цією назвою об’єднують і стійкі мета­фо­ричні звороти, і закріплені тривалим вживанням порівняно нейтраль­ні у сенсі первинної образності вислови: “всесвітня павутина”, “фаб­рика мрій”, “блакитні екрани”, “тихе полювання”, “зелені легені пла­нети”, “небесне світило”, “блакитне паливо”, “сонячний метал”, “бурштиновий напій”, “сіра речовина”, “лісова красуня”, “прекрас­на половина”, “квіти життя”. Парафрази можуть бути і загаль­но­вживаними, і оказіональними – обмеженими певним професій­ним чи історичним контекстом (“автор “корейської казки” повер­нувся до Ейдховена”).

Парафраз імені громадського діяча означає добре означене місце в історії чи сучасному політичному процесі: “вождь світового пролетаріату” (В. Ленін), “батько народів” (Й. Сталін), “залізна леді” (М. Тетчер), “балканський месник” (С. Мілошевич), “архітек­тор польських реформ” (Л. Бальцерович), “канцлер возз’єднання” (Г. Коль), “останній диктатор Європи” (А. Лукашенко). За розмаїттям опи­сових означень стоїть стійкий медійний інтерес до багатогранного образу неординарної публічної особи: “газова принцеса”, “леді Ю”, “Юля – білі чобітки”, “богиня революції”, “королева уряду”, “саму­рай у спідниці” (про Ю. Тимошенко).

Парафрази назв країн належать до найпоширеніших і най­яс­кравіших: країна кленового листка (Канада), країна Суомі (Фінлян­дія), країна жовтого дракона (Китай), Туманний Альбіон (Англія), країна вранішнього сонця (Японія), острів Свободи (Куба). Яскраві ознаки реального плану, метафори чи легенди покладені в основу парафрастичних назв міст: місто каштанів (Київ), перлина біля моря (Одеса), місто Лева (Львів), Велике Яблуко (Нью-Йорк). Вживання парафразів має зрозумілу технічну причину – вони сприяють роз­вит­ку синонімічних рядів і урізноманітненню дискурсних ізотопій. Але образний і емотивний аспект описових сполучень не менш істотний для комунікації. Зокрема, назви роду занять і соціальних категорій через фіксацію специфічних деталей програмують певні емоційні ха­рактеристики: блакитні шоломи, слуги Феміди, стражі порядку, аку­ли пера, грошові лантухи. Парафрази виробляють рефлекс упізна­ван­ня цілого через характерну деталь, водночас оживляючи і полег­шу­ючи сприймання. Але, уживані надто часто, вони стають надокучливими, втрачають художню силу і починають заслуговувати на іронію. Така доля спіткала професійні та ідеологічні кліше слуги народу, люди в білих халатах, трудівники ланів, чорне золото, біле золото, які і сво­їм поширенням, і наступною компрометацією завдячують радян­сько­му дискурсу оспівування ідеологічних і трудових перемог.

Фігура евфемізму у дискурсі мас-медіа виконує роль семан­тич­ного і психологічного фільтра. Евфемізм – пом’якшена назва явищ, які викликають негативні емоції або ж із якихось інших причин по­требують емоційного контролю. Евфемістичні назви присвоєно табу­йованим персонажам (“Князь світу цього”), їх використовують у зв’язку із небажаними ситуаціями і подіями (“Це правда, він пішов із життя”) чи виявами соціально осудної поведінки (“Посол перебрав і побив поліцейських” (ВЗ, 28.08.03); “Влада сфальсифікувала резуль­тати виборів і за рахунок голосів, “позичених” у лідера соціа­ліс­тів...” (ВЗ, 2.11.04); “Це була відповідь на плани уряду “поділи­ти­ся” управлінням газотранспортною системою з Росією в обмін на видобуток газу на території РФ” (ВЗ, 13.03.07)).

Евфемістичну спеціалізацію розвивають як фольклорні, роз­мовно-побутові звороти (ускочити в гречку, жінка при надії), так і офіційні та наукові терміни (перлюстрація, діарея). Про евфеміс­тич­ну функцію багатьох парафразів свідчить їх підвищена концентрація у ділянках пейоративних і амбівалентних значень (“зелений змій”; “зе­лена фея” (абсент); “однорукі бандити” (гральні автомати); “жін­ки легкої поведінки”, “жриці кохання”, “дами за викликом”, “пред­став­ни­ки найдревнішої професії”, “вокзальні феї”, “нічні метелики”).

В офіційному дискурсі за допомогою евфемізмів згладжують категоричність небажаного висновку: “не брати кредити, які буде досить проблематично повернути” (неможливо повернути); “не ба­чить альтернативи створенню парламентської більшості” (кровно зацікавлений у створенні); “не радують доходи від приватизації” (становище із доходами вкрай погане), “уряд не виключає чергового підвищення цін” (ціни безперечно будуть підвищені). Цей ряд до­пов­нюють і казенні формули повідомлень про звільнення з посади (“за власним бажанням” чи “у зв’язку з переходом на іншу роботу”).

Класично евфемістичною природою вирізняються офіційні ви­слови на означення негативних суспільно-політичних явищ в епохи гострих ідеологічних протиборств чи назви інституційних атрибутів недемократичних спільнот: “органи” – “система масового терору”; “адмінресурс” – “система методів тиску на виборця”; “керована де­мократія” – “авторитарне правління”; “політреформа” – “держав­ний переворот”; “антикризова коаліція” – “кулуарна змова верхів”; “податкові пільги” – “збільшення багатства для багатих”.

Евфемістичну функцію виконують ухильні характеристики ста­тусу: “А поки що нам доведеться працювати в режимі так званого сусідства, що не відповідає реальній ситуації. Радше цей ре­жим можна було б назвати певною делікатною відмовою Україні” (ЛГ, 30.12.04-4.01.05). Різниця у назвах військових операцій часто така ж разюча, як ідеології та інтереси різних сторін конфлікту: “Саме звідси літаки з бойовими ракетами та бомбами вилітали на бойове завдання у повітряний простір Югославії” – “Літаки вилі­тали з миротворчою місією” (ПіК, 26.09-2.10.00); “Минулого тиж­ня мі­ністр оборони Росії Сергій Іванов оголосив нову війну у Чечні. Його повідомлення було настільки зворушливим за стилістикою, що цю звістку цілком міг би повідомити міністр соціального захисту. Особ­ливе враження справив евфемізм “адресна операція” (П, 12-18.11.02).

Оскільки пом’якшення стилістики стосується, як правило, об’єктів і явищ, які характеризують Ми-групу, то у ситуації рито­рич­ного протистояння опоненти цієї групи спрямовують критику на за­хисні ідеологеми “іншої” сторони. Полемічний дискурс іноді містить спеціальні маркери переходу до альтернативної – пом’якшеної, чи, навпаки, гострішої за формою і змістом, інтерпретації: “То ж чи здатні казахи на агресивність, а мовою права та політології – на захист своїх національних інтересів” (П, 27-28.04.02); “Ідею коор­ди­нації зусиль країн СНД (читай: координації дій із Росією) було офі­ційно озвучено 22 листопада 2002 року на засіданні уряду Російської Федерації” (ДТ, 17-23.05.03); “Білоруси гадають ще певний час по­користуватися задешево чужими, – вибачте, братерськими ресур­са­ми” (ЛГ, 22.09.03); “Біженці рятують власних дітей від кривавої бой­ні, яку звикли називати тепер локальним конфліктом” (ЛГ, 11. 05.04); “Я вимагаю… зробити звіт на засіданні уряду про те, яким чином наповнюють, а якщо говорити прямо – не наповнюють бюджет згідно із законом, яким поставлено завдання для Фонду держмайна” (ВЗ, 17-19.08.07). Властиво, маємо у таких випадках варіант фігури ко­рекції, який забезпечує “альтернативне” декодування семантики в ідеологічному дискурсі опонентів.

Переходи від пом’якшеного до жорсткого варіанту форму­лю­вання і навпаки, як правило, відповідають черговості аргумен­та­тив­них ходів Ми-групи і Вони-групи у діалогічному тексті. Вказівка на пом’якшені формулювання опонентів – поширений засіб полеміч­но­го викриття: “Нагадаю, що реформа – це евфемізм, тобто облаго­ро­джена назва перерозподілу. Відповідно, економічні реформи – це зав­жди перерозподіл власності. А політичні реформи – це завжди пе­рерозподіл влади” (ДТ, 27.09.03).

Аксіологічну і стильову опозицію евфемізмові складає дис­фе­мізм – слово або вислів зниженого (вульгарного, блюзнірського) чи ворожого тону, який має на меті знеславлення, уїдливе висміювання якоїсь особи чи явища, наголошування на їхній нікчемності. Про зни­ження тону сигналізують стилістичні синоніми із пейоративною функцією (морда, рило, пика). Жаргонізми, просторіччя, вульга­риз­ми – звич­ний лексичний інструментарій дисфемізації: “Ми маємо зрозуміти, яка мерзота і шушваль там, нагорі. Треба обирати іншу політичну еліту” (ГП-У, 5.01.07).

До традиційних “топосів” дисфемізації у викривально-сати­ричних пасажах українського публіцистичного дискурсу належать:

Один із найпоширеніших способів зведення ідейних пора­хун­ків, висловлення неприязні і зневаги – множинні форми власної наз­ви і написання прізвищ нешанованих (із погляду автора) осіб із малої літери: “Чекати від усіх цих калашнікових, болдирєвих та азарових якихось політичних чудес не доводиться” (ГП-У, 5.01.07).

Вершиною публіцистичної дисфемізації слід вважати обсценну (ненормативну) лексику, яка зазвичай негативно характеризує не стільки об’єкт повідомлення, скільки його автора: “Як повідомляє мережне видання “Главред”, кандидат філософських наук публічно заявив: “Кучма буде сидіти, туди ж відправимо і Литвина, і Юлю, і цього американського х.. з оранжевою фізіономією” (ЛГ, 13.12.04).

Значна частина риторичних фігур полемічного дискурсу у ме­діа спеціалізується на нейтралізації дисфемізмів, відповідно такий дискурс насичений “внутрішньоструктурними”, “згорнутими” діало­гами знижених і патетично-виправдальних означників: “...Ніяк не можуть визнати нас людьми – не вулицею, не натовпом, не “аме­ри­канськими найманцями” та “помаранчевими щурами”, а людьми, які варті набагато кращого життя” (ЛГ, 23.12.04).

Спільними зусиллями опозиційних сторін у мові нагро­маджу­ються якісно відмінні, часто цілком протилежні за змістом означаль­ні версії одного і того ж явища, структури. Логічно назвати ці кон­фліктні номінації аксіоназвами: СРСР – “сім’я братніх народів” – “імперія зла”; США – “оплот демократії” – “світовий жандарм”; НАТО – “агресивний блок” – “оборонний союз” – “миротворча ор­ганізація”. Непрості колізії і бінарні схеми сучасного українського політичного життя породжують ситуативні контрасти семантики в оцінках політичних процесів і політичних акторів: “Одні кажуть: “переворот”, інші – “крок уперед” (ВЗ, 15.01.07); “Зрада зветься прагматизмом” (УМ, 19.04.07); “Всенародний протест чи політич­ний карнавал? Опозиціонери стверджують, що в суспільстві визрі­ває протест, а представники влади переконані: підстав для проти­стояння нема” (Е, 15-22.03.07).

Розділ тропології у стосунку до масової комунікації не може оминути увагою такого лексико-семантичного явища, традиційно зга­дуваного у стилістиці, як пароніми – слова, подібні за вимовою і написанням, різні за значенням, хоч і близькі за сферою предметної віднесеності. Їх нагромадження у тексті використовують для сти­ліс­тичного і концептуального посилення, семної концентрації. Зокрема, поняття парономазії означає зіставлення чи протиставлення значень паронімічних назв: “Гарантії для гаранта” (ЛГ, 20.08.04); “Домов­ле­ність чи змова?” (Е, 24-25.04.07); “Знову бризки від “Сі бризу” (УМ, 6.07.07).

Експресію медійного стилю максимально втілює каламбур – прийом, що його У. Еко визначає як “силувану суміжність між двома чи більше словами”. В основі каламбуру лежить зіставлення різних значень одного слова або значень різних слів, схожих за звучанням: “Апетит приходить під час “єди” (ВЗ, 24.05.02); “Мало російські вибори” (про відсутність очікуваного впливу російських політ­тех­но­логій на перебіг виборчої кампанії в Україні) (П, 18-24.04.02); “Біг­морди” у Москві” (П, 15.10.04); “Ми обираємо між Україною й “Урка­їною” (СП, 01.10.04); “Бої за першу виСОТу” (УМ, 7.07.05); “Прем’єр НАТОвпу” (УМ, 21.09.06); “НУ”, нарешті! Роман Безсмертний із парламентської трибуни офіційно оголосив про перехід “Нашої Ук­раїни” в опозицію” (УМ, 18.10.06); “Політ реформи” (ЛГ, 11.10.06); “МІНІюст на підтанцьовці” (УМ, 3.02.07).

Гра із власними назвами у ситуативних контекстах, накла­дан­ня номінативного і загальномовного значень часто набирають серій­но­го характеру у дискурсі мас-медіа: “Пора” для тероризму” (ГА, 20.10.04); “Пора”! Підкорятися закону” (П, 13.12.04); “Переможний шлях до ПОРАзки?” (ЛГ, 22.12.04); “ПОРАнення (київський міліціонер важко поранив пістолетом активіста “Пори”)” (УМ, 23.03.06); “Пора” “Порі” не пара” (ЛГ, 12.04.07); “Пора” для висновків? Чи спів­пра­цював лідер ГП “Пора” з “регіоналами”, має встановити слідча ко­місія незрозумілого походження” (УМ, 15.05.07).

Причина, через яку читач вирізняє у тексті фігури, є тією ж причиною, через яку людина з цікавістю реагує на все нове і не­спо­діване. Тяжіння до незвичного, нестандартного, яскравого – це най­важливіший стимул розвитку культури, психологічний модус акти­ві­зації творчих процесів. “Нове” і “старе”, “стандартне” і “образне” створюють ту психологічну поляризацію і формують ті стани готов­ності, які потрібні для появи енергетично-інформаційного потоку під час встановлення контакту тексту і читача.

Література:

1. Абрамович C., Чікарькова М. Риторика. – Львів, 2001.

2. Аристотель. Риторика. Античные риторики. – М., 1978.

3. Белова А. Лингвистические аспекты аргументации. – К., 1997.

4. Брутян Г. Аргументация. – Ереван, 1984.

5. Вандишев В. Риторика: екскурс в історію вчень і понять. – К., 2003.

6. Дюбуа Ж., Эделин Ф., Клинкенберг Ж.-М., Мэнге Ф., Пир Ф., Тринон А. Общая риторика. – М., 1986.

7. Здоровега В. Теорія і методика журналістської творчості. – Львів, 2004.

8. Історія красномовства. – К., 2000.

9. Кассен Б. Эффект софистики. – М.; СПб., 2000.

10. Кузнецова О. Аргументація в публіцистиці. – Львів, 1997.

11. Лісовенко Ю. Риторичні фігури в українському красномовстві // Стиль і текст., 2003. – Вип. 3.

12. Мацько Л., Мацько О. Риторика. – К., 2003.

13. Mейзерский В. Философия и неориторика. – К., 1991.

14. Молдован В. Риторика загальна та судова. – К., 1999.

15. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування. – Львів, 2001.

16. Рікер П. Навколо політики. – К., 1995.

17. Рождественский Ю. Теория риторики. – М., 1997.

18. Рузавин Г. Методологические проблемы аргументации. – М., 1997.

19. Сагач Г. Риторика. – К., 2000.

20. Хазагеров Г. Политическая риторика. – М., 2002.

21. Хоменко І. Еристика: мистецтво полеміки. – К., 2001.

22. Anderton S., Frey L. Effects of Reactions to Arguments on Group Out­come: The case of Group Polarization // Frey L., Botan C., Friedman P., Kreps G. Interpreting Communication Research: А Сase Study Approach. Prentice Hall, 1992.

23. Anderson R. D. Jr. Glossary of Greek Rhetorical Terms Connected to Methods of Argumentation, Figures and Tropes from Anaximenes to Quintilian. Leuven: Peeters, 1999.

24. Barnet S., Bedan H. Current Issues and Enduring Questions: Methods and Models of Argument. Boston: Bedford Books, 1990.

25. Веrger A. Media and Communication Research Methods: An Introduction to Qualitative and Quantitative Approaches. Thousand Oaks, Ca: Cage, 2000.

26. Borchers T. Persuasion in the Media Age. McGraw–Hill, 2002.

27. Eemeren F., Grootendorst R., Jackson S., Jacobs S. Argumentаtion // Discourse as Structure and Process. Vol. 1. London, Thousand Oaks, New Delhi, 1998.

28. Eemeren F., Grootendorst R., Jackson S., Jacobs S. Reconstructing Argumentаtive Discourse. Alabama: The Un-ty of Alabama Press, 1993.

29. Foss S. Rhetorical Criticism: Exploration and Practice. Prospect Heights: Waveland Press, 1989.

30. Gill A., Whedbee K. Rhetoric // Discourse as Structure and Process. Vol. 1. London, Thousand Oaks, New Delhi, 1998.

31. Lunsford A., Ruszkiewicz J. Everything's an Argument. Boston: Bedford / St. Martin's Press, 2001.

32. Lyotard J.-F. Differend: The Phrases in Dispute. Minneapolis: Un-ty of Minnesota, 1991.

33. Medhurst M., Benson T. Rhetorical Dimensions in Media. Kendal /Hunt Publishing Сompany, 1984.

34. Perelman Ch. The New Rhetoric and the Humanities: Esseys on Rhetoric and Its Applications. Dordrecht: D. Reidel, 1979.

35. Perelman Ch. The Realm of Rhetoric. Notre Dame: Un-ty of Notre Dame, 1982.

36. Reinard J. Introduction to Communication Research. McGraw–Hill, 1998.

37. Stewart C., Smith C., Denton R. Persuasion and Social Movements. Illinois: Waveland Press, 1994.

38. Szymanek K. Sztuka argumentacji. Warszawa, 2001.

39. Tedford T. Public Speaking in a Free Society. McGraw–Hill, 1991.

4 0. Тоmpkins Ph. Communication as Action: An Introduction to Rhetoric and Communication. Belmont, Ca: Wadsworth, 1982.