Природа і структура метафори

Особливістю метафори як форми думки є те, що вона стає міс­цем зустрічі двох предметно-тематичних світів, результатом парале­лізації двох сценаріїв, двох систем значень.

Найбільш ранні, аристотелівські, уявлення про спосіб функціо­нування метафори, які не втратили значення і дотепер, були оперті на ідею двоплановості. Стосовно добре відомого пояснення мета­фо­ри як “перенесення з роду на рід, або з виду на вид, або за ана­ло­гією”, яке дав Аристотель, усі наступні дефініції є лише моди­фі­ко­ваними варіаціями цієї думки. Але із приводу тлумачення суті образного трансферу і характеру взаємодії двох змістових планів у наукових колах точилися бурхливі суперечки, наслідком яких стала диверсифікація способів розуміння цього концептуально-експре­сив­ного феномену, плідна для теорії метафори загалом.

У класичних теоріях (докогнітивного етапу) існує три основ­них погляди на метафору:

– компаративний (метафора утворюється на підставі порів­нян­ня однієї речі з іншою);

– субститутивний (одна назва – переносна – вживається за­мість іншої – буквальної);

– інтеракційний (“імплікативні комплекси” двох сфер взаємо­діють один з одним, “відфільтровуючи” контекстуально релевантні елементи змісту).

Зародки компаративного підходу можна знайти у Аристотеля, Квінтіліана, а розвинувся він у рамках аналізу метафори як фігури мовлення у європейській риторичній традиції. Представники інте­ракційного напряму описували “ефект виникнення додаткової напру­ги” під час взаємодії двох складових частин метафори – “теми” (tenor) і “засобу” (vehicle) (А. Річардс) та основного і допоміжного (або “пер­вин­ного” і “вторинного”) об’єктів (М. Блек). Субститутивний підхід, який складався під впливом прагматичного напряму у лінгвістиці (фі­лософії мови англійських авторів), становить собою розробку фено­менології буквального та образного значення і принципів їх взаємо­заміни.

Аналіз компаративної основи метафори – це найбільш логіч­ний перший крок для з’ясування усіх можливих правд про цей троп. Близь­кість метафори і порівняння у тропологічному родоводі на­стільки не викликає сумнівів, що у класичній риториці метафору час­то нази­вали скороченим (еліптичним, згорнутим) порівнянням. Ме­тафора “життя – це театр” – це те саме порівняння “життя – наче театр”, лише із загубленою структурною ланкою “ніби”. Але втрата струк­турного елемента все ж спричинює деякий зсув у логіці і модаль­ності висловлювання. Тому усвідомлення нетотожності ме­тафори і порівняння потрібне так само, як і визнання їхніх родинних стосунків.

Існують різні гіпотези щодо первинності порівняння чи мета­фори у генеалогії образних засобів. Обидві фігури мають підстави претендувати на почесний титул першотропа. Здавалося б, порів­ня­ння архаїчніше і як принцип мислення, і як троп. Порівняннями на­пов­не­ний український фольклор, вони належать до найхарак­тер­ні­ших еле­ментів експресії у першому творі нової української літе­ра­тури – “Енеїді”. Функція у порівняння не лише художня: це одна із базових операцій пізнання дійсності, первісна логічна категорія, яка сприяє осмисленню тісного внутрішнього чи зовнішнього зв’язку між зі­ставлюваними поняттями.

Але тенденцію до персоніфікації (а це вже метафоричний прин­цип) у первісному мисленні також не слід недооцінювати. Персоні­фікація так само ґрунтується на встановленні подібності, але вона не є логічним ходом у властивому сенсі. Це не раціональна операція “проведення паралелей”, а органічне “прийняття” світу єдиним, гар­мо­нія і односубстанційність усього, яка не передбачає жодних “ні­би”. Вона іманентна самому дитячому поглядові на світ, де все було життям, природою і дивом. Тому вітер “співає”, а місяць сонце­ві – “брат”. Така тенденція до синкретизму раціонального і образно­го сприймання первісної людини – вагомий аргумент на користь кон­цеп­цій тих авторів, які наголошують первинність саме метафори у тропологічній генеалогії.

Для колективної свідомості ранніх суспільств метафора вико­нувала функцію протофілософії і була елементом міфологічного сві­торозуміння. До найбільш ранніх архетипів культури землеробських цивілізацій Європи і Азії належать образи вогню як очищення і зни­щення, світла – як мудрості і знання, крові – як символу єдності і знаку боротьби. На кам’яній брилі біля входу до одного із храмів науки у Месопотамії – а це територія Близького Сходу, межиріччя Тигру і Євфрату, сорок-сорок п’ять століть тому – було викарбувано напис: “Нехай сяє подібно до сонця той, хто перебуває у місці на­вчання” [11]. Із погляду людини, яка читає тексти для пізнання і за­доволення, не надто принципово, чи з’являються у таких текстах слова “як”, “подібно”. Використання або відсутність компаративних зв’язок може бути і особливістю стилю, і рисою національної спе­ци­фіки мови, і наслідком випадкового збігу обставин. Важливіше, що увесь цей образний матеріал – складник того типу мислення, що йо­го Е. Кассірер називав лінгво-міфологічним і протиставляв логічно-дискурсивному способу пізнання.

Метафора, як і порівняння, виростає із структурного принципу подібності. Але процедура зіставлення двох сфер у порівнянні грама­тично експлікована, а у метафорі неявна, зашифрована, що виявлено відсутністю зв’язки “X є Y” – прямої граматичної вказівки на спо­сіб “добування” змісту. Метафора не порівнює, а умовно ототожнює дві сфери [1], доходячи семантичного порозуміння з реципієнтом через систему давно виниклого коду “умовності”.

Метафоричні і порівняльні форми одного і того ж вислову утво­рюють ряд структурних трансформацій, в окремих випадках демон­струючи “класично” метафоричні конструкції і традиційні варіанти порівнянь, а в інших – можливість визнавати за окремим тропом ти­пологічно проміжний, амбівалентний статус:

а) “життя – це театр” (дефінітивна, або сентенційна, метафора);

б) “у житті як у театрі” (граматично експлікована процедура порівняння);

в) “події у театрі життя” (генітивна форма метафори);

г) “життя здавалося театром” (зазначення модусу умовності);

ґ) “маски, сцена, актори... події у цьому театрі” (аналітична ме­тафора, імплікація двоплановості через деталі);

д) “у цьому театрі, який називається життям” (обернене порів­няння, логічна інверсія “теми” і означника).

Завдяки варіативності граматичних форм метафора легко адап­тується до потреб вираження найтонших відтінків думки, стиліс­тич­них особливостей різних контекстів. Така її здатність – наслідок тіс­ного зв’язку із системою мови.

Інтеракційна концепція розглядає метафору не просто як за­сіб називання, а як механізм породження значень і прирощення зміс­ту на основі семантичної взаємодії (інтеракції).

Теоретичним прологом до інтеракціоністського підходу, а по­части – і до всієї сучасної теорії метафори – була концепція “образ­ної напруги” англійського філософа мови А. Річардса, викладена у статті, датованій 1936 роком. Річардс справив неабиякий вплив на мовознавче і філософське трактування метафори, поставивши питан­ня про її структуру, виділивши два центри у її значеннєвому меха­нізмі і наголосивши їх концептуальну різноплановість, яка породжує ефект “викрешування іскри” нових сенсів.

Він був першим, хто звернув увагу на “дивне непорозуміння”, що стосується неусталеності термінології для позначення двох склад­ників метафори. Щоправда, дорічардсівське метафорознавство опе­рувало поняттями “дві ідеї”, “дві сфери зіставлень”, “ідея та її образ” тощо. Тобто ішлося не про відсутність назв, а про відсутність, по-перше, загальноприйнятих назв, а, по-друге, точних назв. Скажімо, фор­мулювання “значення” і “метафора” відносило поняття “мета­фора” лише до однієї, “порівняльної”, частини двоскладного образу, а воно, на думку Річардса, потрібне “для позначення всієї одиниці, яка складається з двох частин”. Річардс запропонував нові варіанти назв для фокусно-змістового і образного компонентів метафори: те­ма (tenor) і оболонка (vehiсle). Щоб структурно позначити vehicle і tenor, метафору слід трансформувати до концептуальної форми, у ній потрібно виділити об’єкт зображення (предмет думки) і засіб зображення (дефінітивні елементи):

Найбільш недвозначно паралелі виявлені у метафорах дефі­ні­тивної структури (Х – це Y), моделях “суб’єкт – предикат”. У такому разі обидві частини образу – тематична й інструментальна – прямо названі у тексті: “масові сеанси екстрасенсів – це циркацтво”, “та­ка політика Східної Європи – головний біль для Заходу”. Об’єкт як референційна категорія може бути й імпліцитним. Що більш загаль­новживаною є метафора (вогонь душі, іскра надії, світло розуму), то більша ймовірність використання її у згорненому вигляді, без прямої вказівки на об’єкт.

Макс Блек, котрий обґрунтував власне інтеракціоністську тео­рію, описував метафоричні вирази у термінах “взаємодія”, “фільт­ру­вання” і “екранування” (screеning). Річардсівські “дві частини мета­фори” у М. Блека визначені як основний і допоміжний елементи (у пізніших варіантах – як “первинний” і “вторинний” об’єкти). При сприйманні метафори думка читача звернена до обох цих об’єктів. Пусковим механізмом для подвійної референції слугує напруга між фокусом речення (засобом зображення об’єкта – словом чи словами, вжитими у переносному значенні) і рамкою (мікроконтекстом, бук­вальним оточенням метафоричного фокусу). Метафоричне вислов­лювання переносить на первинний об’єкт набір “асоціативних імплі­кацій” з “імплікативного комплексу” вторинного об’єкта. При цьому засіб зображення – “фокус” – певним чином структурує первинний об’єкт: відбирає, виділяє і “зв’язує в систему” його ситуативно ре­левантні характеристики [13]. Отже, засіб зображення відіграє роль своє­рідного семантичного “фільтра” для надто розмитої чи абстракт­ної картини об’єкта, для потенційно безмежних можливостей його означити. З допомогою фокусу і рамки метафора “конструює” по­дібність, а не відтворює статичні, “запрограмовані” риси схожості. Наприклад, метафора “політик добре тримає удар” відфільтровує значення “сила”, “стійкість”, “психологічна опірність” завдяки зі­став­ленню “об’єктів” “майстер кунгфу” і “політичний діяч”. Інтер­ак­тив­ність процесу полягає у тому, що і план вираження змісту за­знає зворотного впливу означуваного: інтерпретатор через систему ім­плі­кацій означуваного вносить певні зміни у розуміння допоміж­но­го об’єкта (П. Рікер пізніше назвав цей процес “взаємоанімацією” образів).

Субститутивну теорію метафори розробляв філософ мови Дж. Серль у полеміці із компаративним підходом, а точніше, його надто буквальними розуміннями. Серль наполягав на тому, що для розуміння подій у смисловому полі слід звертатися не до форми ме­тафори чи її зв’язків із референтом, а до її двопланового внут­ріш­нього механізму. Один елемент творення образу – реальний предмет думки – прямо не названий у тексті, хоч саме на ньому зосереджений інтерес автора, а інший елемент, названий прямо, виконує службову функцію творення картини, яка розкриває значення. Простіше кажу­чи, метафоричний вислів є замінником буквального. Мовець, вико­рис­то­вуючи речення у формі S є P, має на увазі метафоричне зна­чен­ня S є R. Таким чином, у породження значення втягнуті три комплекси: 1) “суб’єктний вираз” S і об’єкти, що йому відповідають; 2) пре­ди­катний вираз Р; 3)“значення мовця” S є R [21].

Автор хоче сказати про “силу почуттів” – і використовує для цього означник “полум’я”. І, відповідно, значення, на стику яких на­роджується контекстуально бажаний смисл метафори, описують як пряме і переносне, буквальне і небуквальне:

Філософи мови, прихильники субститутивного підходу, актив­но проблематизували ідентифікацію небуквальних значень, тобто ставили питання про те, яким чином адресат метафори знає, що зна­че­н­ня вислову слід сприймати як метафоричне, небуквальне. Для іден­тифі­кації, пояснює лінгвопрагматична теорія, людина здійснює ін­ту­їтивний моніторинг ситуативної відповідності. Будь-яка спроба сприй­няти ме­тафоричне значення буквально приведе до неістинних тверджень. Скажімо, у реченні “неякісні товари атакують місцеві ринки” слово “атакують” розшифровується із значенням “безконтрольно запов­ню­ють”, через те що буквальне сприйняття мовного вислову (активність і агресивна поведінка самих товарів, а не їх продавців) абсурдне. Ця не­усвідомлена операція перевірки за критеріями “здорового глузду” і ле­жить в основі психолінгвістичного механізму ідентифікації метафори.

Попри напружену полеміку у колі теоретиків метафори і їх ба­жання знайти універсальне пояснення головного тропа, деякі автори намагалися інтегрувати різні підходи або співвідносити різні кон­цепції із різними видами перенесень. Питання механізму метафори, на думку М. Блека, може бути вирішене шляхом класифікації мета­фор на випадки субституції, порівняння та інтеракції [13]. До тради­ційного порівняння і дефінітивної метафори найбільш логічно засто­сувати компаративну концепцію. Субститутивна теорія добре пояс­нює авто­матичний характер загальномовної метафори, а інтерак­цій­на описує особливості контекстуального “фільтрування” автор­ських, нестан­дартних, розгорнутих у тексті метафор.