Варіативність метафоричного дивертисменту

Існує давня риторична традиція репрезентації метафори в об­разі перлини, оздоби, коштовного каменя в оправі із “технічного”, “допоміжного” матеріалу. Сучасна ситуація інформаційної конку­ренції також сприяє зосередженню уваги на декоративно-увираз­ню­вальних, рекламно-атрактивних можливостях цього тропа. Але мета­фора – це не просто собі прикраса, приманка, орнамент на фасаді концептуальної будови. Вона виконує важливі персуазивні і мисле­творчі функції.

Не існує “форм життя”, для яких метафора видавалася би не­достатньо актуальною чи серйозною. Іноді потреба у метафорі зрос­тає навіть пропорційно до складності і серйозності зображуваного предмета, бо що абстрактніші сфери заторкує автор, то доречніші метафоричні образи як засіб трансляції високотеоретичних уявлень у концепти, заземлені до звичних, реальних, матеріально осяжних сут­ностей. Тому й мережа метафор у дискурсі сучасних медіа надзви­чайно розгалужена. Проте концентрація метафоричних елементів у різних сферах інформаційного поля неоднакова. Газета може сухо констатувати: “Держави – члени Європейського Союзу – перебу­ва­ють на різних рівнях розвитку”, а може розгорнути перед читачами динамічну, семантично багату картину сімейних ролей і типів, що відповідають типам і ролям політичним: “Європейська, як і будь-яка, сім’я складається не з рівноправних братів-однолітків. Тут є мараз­матичні прабабки та хворі дідусі, можновладний тато й істерична мама, є діти різного віку – пестунчики й гидкі каченята, рідні й уси­новлені; є дядьки-мільйонери й бідні родичі, а ще пле­мін­ники, кузени й сьома вода на киселі” (П, 26.04.04).

Насиченість тексту метафорично-образним матеріалом зале­жить від багатьох чинників: стильових орієнтацій видання; “напра­цьованості” асоціативних елементів у певній темі; умовної “мета­форовалентності” самого подієвого матеріалу; рівня творчої потуги творця тексту, особливостей його індивідуального стилю, який більш чи менш тяжіє до суміщення предметно-тематичних рядів, уточ­нен­ня сенсів через аналогії; особливостей стану автора, що сприяє твор­чому інсайту на противагу механічній роботі з інформацією; ситуа­тивної доречності, відповідності часу, місця, обставин для розгор­тання смислових паралелей. Отож, інтенсивність метафоротворення залежить від результату збалансовування двох чинників впливу на творчий процес – когнітивної здатності і комунікативної потреби.

Сама можливість метафоричного аналізу ґрунтується на про­тиставленні двох способів вираження змісту: буквального та образ­ного, феноменологічне обґрунтування яких є досить проблема­тич­ним. Реконструкція метафоричних архаїчних значень у прошарку “стер­тих” метафор демонструє відносність строгих меж між “букваль­ністю” і “фігуральністю” і веде швидше до висновків про глибинну образну природу мови, аніж до строго логічних типологій. Речення “Йому відведена радше невдячна роль амортизатора, який пом’як­шуватиме падіння влади на наступних президентських виборах” (П, 27-28.04.02) дає приклад того, як тяжіння до яскравого центру (об­разу “амортизатора”) – увиразнює фігуративність загальномовних метафор падіння, пом’якшувати, роль, які самі собою не особливо здатні збурювати семантичні поверхні. Метафора може бути і скром­ною цеглиною у будівлі змісту, і доволі голосним “семантичним скандалом” [4], який неможливо обійти увагою.

Метафора не чужа і повсякденному спілкуванню, і фор­мам най­вищого абстрагування та наукового аналізу у різних ділян­ках. Во­на по­повнює термінологічні активи мови і полегшує взаємо­дію коди­фіко­ваних лексичних систем із популярними і публіцис­тич­ними сти­лями. Наприклад, у політичній комунікації загальномовна метафорика звич­но використовується як ресурс у доборі термінів та назв теорій (по­даткові канікули, валютний коридор, дипломатичний імунітет, “елек­торальне колесо”).

Метафоричність у широкому розумінні синонімічна із багато­значністю і веде до самих основ, самих джерел мови. Перенесення в усі часи виступало важливим засобом розвитку і зміни активного складу лексики. Тому кажуть, що мова – це “цвинтар мертвих ме­та­фор”. Чимало сучасних назв, які ми сприймаємо як позбавлені об­раз­ного змісту, є за походженням “застиглими”, “мертвими” метафо­рами: галузь науки, плоди праці, народження вірша. Із греко-латин­ського метафоричного “цвинтаря” примандрували такі поширені в інтер­на­ціональному академічному вжитку терміни, як соціум, парадигма, теорія, метод, аксіома, функція, концепція [20]. Дж. Серль вважав мертві метафори особливо цікавими для вивчення,

бо вони, висловлюючись оксиморонічно, вижили. Вони стали мерт­вими через тривале уживання, але їх тривале уживання свідчить про те, що вони задовольняють певні семантичні потреби [21; С.279].

Отже, справжня цінність метафори сягає далеко поза функції декорування. Внутрішня основа тексту – це його зміст, і метафора, водночас тяжіючи до цієї основи і створюючи її, виступає частиною семантичного ансамблю, матеріалом єдиного сплаву сенсів. Цей пріоритет інтегральності у взаємодії змістових компонентів залишає за теоретичним конструктом “метафоричне – неметафоричне” лише умовне, теоретичне значення.