Метафора у мережі означників культури

Метафори формують досить стійку і водночас здатну до роз­ширення мережу означників. Поняттєві та емоційні коди метафор беруть активну участь у творенні культури – політичної і світ­ської, офіціозної й альтернативної. Ці коди дозволяють піз­навати куль­туру етносу на кожному історичному етапі його розвитку.

Самі назви історичних етапів та ключові гасла переломних періодів – це часто метафоричні узагальнення: холодна війна, велика депресія, часи “залізної завіси”, боротьба з перегинами, відлига, епо­ха застою, перебудова, парад суверенітетів, соціалізм з людським обличчям, національне відродження, розбудова держави.

За характером метафор легко визначити, яку нішу у культурі займає текст, до якого періоду він належить. Наприклад, символи вог­ню (“полум’я революції”, “горнило революції”, “полум’яний рево­лю­ціонер”), пожежі (“світова пожежа”, “революційна заграва”) – бу­ли у центрі зображень кардинальних змін соціальних формацій, змін влади і свідомості:

зовсім не дивно, що через усю сучасну систему революційно-уто­піч­них заклинань проходить ця стрижнева символіка заліза, вогню і кро­ві. Політикою руху до раю керує метафоричний імператив [6; С. 198].

Метафорика текстів радянського періоду втілювала характерну для тоталітарного мислення грандіозоманію, популістську утопіч­ність, ідею органічності (виростання із народного “ґрунту” чи на­лежності до народного “тіла”) державно-партійних структур: велика мета, ударна праця, світле майбутнє, “народ і партія – єдині”, “пар­тія – розум, честь і совість епохи”. У метафорі “різати по живому” впізнаємо зворот періоду постперебудовних дискусій, коли вирішу­валось питання про форму об’єднання колишніх республік СРСР. Апелюючи до інстинкту уникнення болю, М. Горбачов намагався переконати у деструктивному характері остаточного розриву зв’язків “тіла” Союзу. Висловом консервативної позиції Дж. Буша-старшого під час його візиту до Києва 1991 року стала метафора “само­вбив­чого націоналізму”, яка програмувала негативну категоризацію укра­їнського національного руху. Вчасно зроблена корекція підходів до української незалежності принесла в американський публічний дис­курс нові образи – “народження”, “відродження” держави України.

Метафорами “СНД – життєздатний організм” чи “СНД – мертвонароджена організація” позначали відповідно прихильники чи противники співдружності своє ставлення до неї і відповідну так­тику. Обережні й навчені досвідом історії застерігали про небезпеки нових об’єднань: “ЄвразЕС: економічний сир у політичній мишо­ловці” (ДТ, 12.10.02); “Черговий глухий кут зовнішньої політики України під назвою ЄЕП” (ЛГ, 24.04.04).

Репертуар з’ясування українсько-російських стосунків ґрунту­ється на різноманітних варіантах персоніфікацій “молодший брат – старший брат”. Після відданої служби ідеології цей образ був від­даний на поталу іронії: “Наприкінці січня всі кияни і гості столиці були свідками чергової хвилі братання і без того доволі братніх дер­жав” (ДТ, 15-21.02.03); “Ні Грузія, ні навіть значно потужніша від неї Україна неспроможні вивільнитися з “братніх” обіймів одно­мо­ментною дією” (ЛГ, 13-15.10.06). У певних контекстах циркулює і мотив сестринства із натяком на девіантний зв’язок. Із тих часів, коли преса почала активно обговорювати проблеми “цивілізованого розлучення”, не втрачають актуальності імплікації сценарію “по­дружня пара”, “сім’я”. У постперебудовний період “сім’я” розпа­ла­ся, але метафоричні характеристики свідчили, що “розлучені” Укра­їна і Росія продовжували виявляти зацікавленість у контактах, про­ходили через серії зближень і відчужень, формулювали партнерські спо­ді­вання (“Україна мусить повернутися обличчям до Росії”) чи роз­чарування (“З іншого боку, примусово милим не будеш. І ми спокійно реагуємо на ці заяви (про намір виходу із СНД України та Грузії)...” (ЛГ, 29.05.06)) .

Євроінтеграційний вибір України зазвичай формулюють із опертям на метафоричний образ “європейської сім’ї”. Надії на при­єднання до цієї “сім’ї” упродовж дев’яностих і на початку 2000-х років то розгорялися, то знову гасли. У мас-медійних дискусіях тра­диційно виринала тема відповідальності України за результат євро­інтеграційних процесів: “євроінтеграція – це дорога з двостороннім рухом”, а політики пояснювали прагматичні і психологічні обме­жен­ня невизначеною геополітичною “спадковістю”. Навіть тоді, коли, здавалося, родинний сценарій втрачав реальну перспективу (після визначення “дружнього кільця найближчих сусідів”), надія все ж за­лишалась – втіленою у метафорі “двері для України залишаються відчиненими”, хоч на відсутність особливого змісту у цій фразі на­тякали її іронічні формулювання: “двері для України відкриті навіть тоді, коли на них висить замок”. Переговори про поглиблену угоду між Україною і ЄС 2007 року у черговий раз повернули мас-медіа до оптимізму: “Клямка до “незачинених дверей” (УМ, 6.03.07); “Две­рі в об’єднану Європу не зачинені” (ВЗ, 25.06.07). У сприйманні Європи, попри безумовний престиж усіляких стосунків із нею, вчу­вається від­гук проголошеної колись нею самою концепції “кінця”, “старіння”: “бабця Європа”, “Європа – пенсіонер світової геопо­лі­тики”, “нова кров для старої Європи”.

Зближення України із Північноатлантичним блоком українські медіа традиційно описували у термінах “заручин” (“Заручини Укра­їни з НАТО” (Е, 25.05.02), “Ющенко на саміті Альянсу: чи то “огля­­дини”, чи то “заручини” (ВЗ, 17.02.05)). До того ж, часто ішло­ся про те, що до справжніх родинних зв’язків сторони ще не зовсім готові: “Офіційні представники військового блоку не поспішають вислов­лю­вати захоплення з приводу наполегливих домагань України схилити альянс до співжиття” (Е, 25.05.02). У наведеному пасажі “наре­че­на” звинувачена у деякому поспіхові, хоч зазвичай їй дорікали па­сивністю і невизначеністю позиції.

В епоху “двовекторності” Сполучені Штати з метафоричної подачі українських політичних оглядачів виступали тим вимогливим партнером, котрий ревниво ставиться до знаків інтересу, які Україна виявляє до інших зовнішньополітичних контактів, особливо з Ро­сією: “Різкий тон заяви американського посла зрозуміти неважко, оскільки, на думку США, Україна вже тривалий час робить не­при­пустимі реверанси у бік Росії”; “Однак поки що, на думку посла США, складається враження, що наша держава впевнено крокує у відкриті обійми Росії. Отже, Україна мусить замислитися над сво­їми май­бут­німи перспективами і нарешті визначитися з напрям­ка­ми своїх век­торів у зовнішній політиці, а не смикатися між Росією та За­ходом, визначаючи, чиї обійми тепліші, а чиї – сильніші” (П, 12-18.04.01).

У боротьбі за вплив на геополітичний вибір України, описаній по­літичними коментаторами як “битва за Україну між Росією і США”, Сполучені Штати підкреслено принципово, без огляду на “моло­дість” країни і її демократії, ставилися до потенційного об’єкта по­кровительства. Тривалий час ситуація розвивалася таким чином, що “партнер” з американської сторони виявлявся надто вимогливим (серія непорозумінь і “охолодження” у стосунках із США) на фоні іншого партнера-сусіда, здатного безконечно, хоч і небезкорисливо, про­ща­ти. Україна заробила найвищий бал за добру поведінку під час анти­іракської кампанії, коли відправила до Кувейту батальйон радіо­хі­мічного захисту та прийняла рішення про участь у стабілізаційних силах. “Ми вибираємо, нас вибирають” – під таким заголовком газе­та “Дзеркало тижня” (17-23.05.03) надрукувала матеріал про віднов­лення довіри між Києвом і Вашингтоном. Сценарій міжособистісних взаємин знову виявився найзручнішим способом передати (не без де­якої іронії) ідею вкотре віднайденого порозуміння.

“Зовнішні” метафори, які створюють імідж України на міжна­родній арені, тривалий час втілювали стурбованість західних держав з приводу того, наскільки безпечним і передбачуваним утворенням є одна із спадкоємниць Радянського Союзу з погляду її геополітичних орієнтирів. Демократичні напучування західних політиків часто по­чиналися із нагадувань про радянське мілітарне минуле молодої дер­жа­ви: “Україні, яка колись була стартовим плацдармом для націле­них на Америку радянських ядерних ракет, ще доведеться викараб­ка­тись на вершину пагорба, де її чекає головне бойовище” (В3, 24-30.08.01).

Визначення ролі України у світовій пресі як “буферної зони” і “транзитної території” для Заходу, а також “м’якого підчерев’я за­хисту від Заходу”, “прохідного двору між Сходом і Заходом” і “по­ясу безпеки” для Росії свідчили про те, що в оцінках молодої країни з боку членів світового співтовариства тривалий час переважав его­їс­тичний (самозахисний) та інструментальний (ставлення до іншої дер­жави як до знаряддя, а не самовартісного об’єкта) модус сприй­ман­ня. Політолог Т. Батенко, прослідкувавши еволюцію метафор, якими визначають місце України на геополітичній карті світу початку ти­ся­чоліття, зауважив ознаки позитивної трансформації іміджу дер­жави у використанні образу “магніту” – на противагу до “транзиту”, “бу­фера” чи “плацдарму”. Залучення позитивних метафор засвідчувало партнерські, кооперативні наміри західних лідерів: “Україну не мож­на розглядати лише як великий транзит, – твердила у Києві по­міч­ник президента США з питань національної безпеки чарівна Кон­до­ліза Райс. Вельми закарбувалися у пам’яті слова головно­коман­ду­ва­ча об’єд­наними збройними силами НАТО в Атлантиці американського ге­не­рала Вільяма Кернана. Україну генерал назвав “критично важливою кра­їною”, яка є “магнітом”, що притягує одну до одної Західну і Східну Європу” (В3, 24-30.08.01); “Я не розглядаю Україну як буферну дер­жаву” – заявив учора Посол США в Україні Карлос Паскуаль на зуст­рі­чі з політологами та журналістами” (ВЗ, 12.11.02).

“Магніт” – це не єдиний образ конструктивних, позитивних ас­пектів пограничної ідентичності України. Як правило, у позитивних контекстах використовують образ “з’єднувальної ланки”, ще більш підносить інтегративну роль України метафора “мосту між Захід­ною і Східною Європою”. Щоправда, компетентність і волю тих, хто зводить цей міст, опозиційні політики і преса ставили під сумнів у зв’язку із сумної слави політикою “багатовекторності”: “Президент досі не уявляє собі, яким чином ми будуємо міст – уздовж річки чи впоперек” (ВЗ, 27.11-3.12.03).

Особливий цивілізаційний статус України і об’єктивна склад­ність її зовнішньополітичного вибору зафіксовані у ряді експре­сив­них визначень із відтінками традиційних сумнівів і нових сподівань: “Україна на цивілізаційному роздоріжжі”; “Україна – всеєвро­пей­ське перехрестя”; “геополітичний вузол України”; “Україна – двигун Східної Європи”.

Актуальність швидкого і якісного “будівництва держави” з усіма її необхідними структурними “блоками” засвідчують метафори “цеглина у фундаменті державотворення”, “риштування переговор­ного процесу”, “період опоряджувальних робіт”. Транспортна мета­фора розвиває той самий мотив руху і розвитку, що і будівельна, але на власному образному тлі. Спільним для всіх метафоричних “видів транспорту” – залізничного (“локомотив змін”), автомобільного (“кер­мо влади”) – зазвичай було те, що вони рухалися не так швидко, як хотілося б (“Схоже, парламентський переговорний процес зайшов у глухий кут і там пробуксовує” (ВЗ, 24-30.05.02); “Чому гальмує нова влада?” (Е, 1-2.02.05)). Метафори напрямку руху і пункту призна­чен­ня, окреслюючи дві головні альтернативи – ЄЕС і ЄЕП (“Куди ру­ха­тись Україні – в ЄС чи в ЄЕП?” (ЛГ, 26.05.04)) – упродовж 2003-2004 ро­­ків допомагали орієнтуватися у зміні геополітичних настроїв еліти і відповідних реакціях громадської думки. Із часу розширення ЄС 2004 року українська демократична преса писала про європейський “шлях” як дистанцію і перспективу майбутнього (“проєвропейський курс країни залишається незмінним”), а вступ до ЄЕП метафорично оцінювала як вельми небажане “відхилення від курсу”: “Маяк Єв­ро­пи нібито бачимо, але ближче підійти не можемо через східний ві­тер. На морі сильний шторм, і час від часу наш великий корабель втра­чає курс” (ВЗ, 1.05.04). Після президентських виборів 2004 року про європейську перспективу України знову заговорили у термінах “ско­рочення дистанцій”: “А колишній президент Польщі Лех Валенса заявив, що перемога Ющенка на виборах президента України на­бли­зила державу до Європи” (П, 28.12.04); “Європа стала ближчою” (П, 5-12.01.05). У 2005-2007 роках метафори кроків, долання шляху стали означниками практичної економічної і законодавчої роботи для зближення із європейськими та світовими інституціями: “На фі­ніш­ній прямій (Україна має намір вступити до СОТ, проігнорувавши Казахстан” (ЛГ, 18.07.06); “Останній крок до СОТ (Верховна Рада прийняла останній законопроект, необхідний для вступу України в СОТ)” (УМ, 15-16.12.06); “Бізнес-шлях у Європу. На бізнес-форумі Віктор Ющенко рекламував український ринок, а Валдас Адамкус говорив про Україну в Євроспільноті” (УМ, 16.11.06); “Президент пе­рейшов кордон. Віктор Ющенко в найзахіднішій області України про­вів плідні переговори з лідерами двох сусідніх держав” (УМ, 16.01.07).

Від початків самостійного і демократичного розвитку укра­їн­ського суспільства метафора давала цьому “відродженому” “сус­піль­ному організмові” дуже точні соціальні характеристики – ста­ви­ла “суспільний діагноз”. Не вимагає особливих пояснень те, що у пе­ре­­хід­ному суспільстві, яке потребувало реформ, актуалізувалися обра­­зи хвороб цього організму, різних форм патологій: імперський вірус, больові точки, паралізована економіка, хронічні невиплати. Від 2000 ро­ку починаючи українські медіа почали писати про симп­то­­ми оду­жа­ння хворої економіки – переходу до економічно більш ста­більного етапу розвитку. Втім, хронічні хвороби не відступали (“Спо­живчий імунодефіцит споживчого ринку” (ДТ, 8.03.03), “Про­мисловість: легка чи важкохвора” (ДТ, 17.04.04.), “Цінова інфекція” (Д, 9.12.04)), а чимало “рецептів” не виправдали себе. Зокрема “ін’єкції” у ви­гля­ді інвестицій виявили, окрім лікувальної, ще і по­біч­ну негативну дію: підприємці та журналісти говорили не лише про “плоди інвес­тицій”, а й про “ефект клізми” від залучення кош­тів інвесторів з-за кордону. У 2003-2004 роках на фоні певного еко­но­мічного врівно­ва­жування почали відзначатися ускладненим пере­бі­гом і гострою “клі­нікою” хвороби політичного плану: “Мука­чів­ська лихоманка” (П, 24-25.04.04), “Параліч у парламенті” (ЛГ, 21.05.04). Після президент­ських виборів-2004 прем’єрська ко­ман­да Ю. Тимо­шенко заявила про себе радикальністю намірів і, відповідно, метафор: “Нам необхідно просто відокремити владу від капіталу, а капітал від влади, бо за останні дванадцять років вони зрослись, як сіамські близнюки. Усі вважають, що така “хірургічна операція” не­можлива. Але думаю, що за хорошого наркозу нам це вдасться” (ВЗ, 18.01.05). Реакція сус­пільства була неоднозначною як на упро­ва­дження радикальних ме­то­дів, так і на припинення “операції” (від­мо­вились від політики пре­син­гу олігархів заради порятунку “пацієнтів” чи все-таки було втра­чено шанс – можливо, через не­дос­татній “наркоз” – відділити владу від капіталу?). У 2006-2007 роках Юлія Тимошенко у ролі опозиціонера продовжувала наснажувати українське суспільство метафорично яскра­вими діагно­зами: “Але ця ре­форма не тільки не покращила, а навіть погіршила си­туацію. І сьогодні Україна знаходиться просто посе­ре­дині бурх­ли­вого океану без стерна і вітрил” (УМ, 25.10.06); “Конс­титуційна ре­фор­ма по­ро­­ди­ла політичний канібалізм – хто кого з конкуруючих центрів впливу з’їсть у першу чергу” (УМ, 14.11.06).

Метафоричні формули експресивно і точно визначають не ли­ше національні, а й світові тенденції у політиці, культурі. Глобальна метафора намагається концептуалізувати логіку розвитку нового сві­ту. Наприклад, історичну своєрідність соціокультурної ситуації по­чат­ку двадцять першого століття передають образи осередкової структури:

Метафорою, яка, на нашу думку, найадекватніше може передати су­часну морфологію суспільства, в літературі останніх років є поняття мережі. На перший погляд, воно є запозиченим зі сфери комп’ю­терних (телекомунікаційних) технологій, але зміст та евристичний по­тенціал поняття мережі значно перевищує лише техніцистський під­хід… Поняття мереж дедалі частіше застосовують у мові бізнесу та журналістики [12].

У сучасному суспільстві участь метафоричних образів у тво­ренні масової конс’юмеристської культури має щонаймасштабніший характер. За допомогою метафор ця культура одразу ставить на п’є­дестал найвищих вартостей своїх кумирів: “Міхаель Шумахер – Бог Формули-1”, “Якщо Майкл Джексон – це король поп-музики, то Ро­джерс Прінс – її бог”. Подібні метафори підтверджують слушність узагальнень тих критиків, які переконані, що сучасна популярна куль­тура стає структурним відповідником релігійного ритуалу і джере­лом емоційної заангажованості. Це, звісно ж, породжує чимало не­безпек: у такому піднесенні людини до рівня божественного можна, перепросившись за зухвальство, шукати певний сенс, але при цьому важливо не переступити ту межу, за якою божественне опускається на мілководдя людських амбіцій.

Метафора виступає випробуваним засобом кодування сенсів сакрального і означувачем меж людського розуміння світу. То пере­кидаючи, то спалюючи мости між знанням і вірою, вона пом’якшує первородну травму незнання і втілює надію. Метафора зворотного ходу часу, метафора паралельного світу, метафора людини як раба Божого – це метафори чи ні? А метафора Апокаліпсису, долі, ре­ін­карнації чи воскресіння, віддавання Богові душі – скільки у них ре­ального і про яку реальність ідеться? Фігури вираження сакральних смислів схожі на замки із загубленими від них ключами. Вони окрес­люють захисне крейдяне коло, у якому людина вчиться оволодівати собою і в якому її відчуття сумнівів і розгубленості змішуються із відчуттям святості, таємниці і надії.