Когнітивні можливості метафоричного вислову

Для чого потрібна метафора у тексті? Риторичні та праг­ма­тично-інструментальні концепції пояснювали: для того щоб “яскраво показати”, донести до читача авторську думку якомога виразніше, врешті, переконати. Але лінгвістика у двадцятому столітті, виходячи усе далі за межі не лише семантичних, а й прагматичних харак­теристик тексту, створила передумови для когнітивного підходу до образних засобів, тобто вивчення їх місця у мисленні і пізнанні. Когнітивний перелом у поглядах на метафору означає визнання її важливості не лише на шляху від автора до читача, а й на шляху від дійсності до автора. Цю думку ясно і точно формулює Х. Ортега-і-Гассет:

Метафора потрібна нам не тільки для того, щоб, завдяки отриманій наз­ві, зробити нашу думку доступною для інших людей, вона потрібна нам самим для того, щоб об’єкт став доступним нашій думці [9; С. 71].

Функція “освоєння реальності” робить метафору універсаль­ним онтологічним ретранслятором, спільною характеристикою усіх мов, стилів, хронологічних комунікативних форматів [1; 11]. Мета­фора – це не лише “щось”, що можна додати до тексту як бажаний інгредієнт, вона часто є тим, що неможливо вилучити із тексту, не порушуючи його смислової структури. Це не просто феномен мови, а, за Е. Кассірером, “конститутивна умова її існування”.

Найбільш відомі промоутери когні­тивної ідеї Дж. Лакофф і М. Джон­сон не погоджувалися із надмірним протиставленням бук­валь­них і метафоричних значень у лінгвопрагматичній теорії та до­кла­ли багато полемічних зусиль, щоб переконати наукове співтова­риство у тому, що ідея метафори невіддільна від понять мови, мислення і ді­яльності людини:

багато людей вважають, що цілком можуть дати собі раду без ме­та­фор. Ми, навпаки, стверджуємо, що метафора є повсюдною у щоден­ному житті – не лише у мові, а й у думці і дії. Наша звичайна кон­цептуальна система, у термінах якої ми мислимо і діємо, є за­садничо метафоричною за природою [17; С. 3].

Грандіозний проект, що його запропонували і здійснили Дж. Ла­кофф і М. Джонсон, полягає у вивченні явищ дисперсності метафо­ричного вислову і систематизації метафор мови на противагу попе­реднім традиціям їх лише оказіонального дослідження у зв’язку із конкретними текстами. Увесь величезний метафоричний світ люд­ських уявлень про власний досвід структурований так само, як і за­гальний лексичний запас суспільства – за тематичними і концепту­альними групами, які стосуються різних сфер практики і теоретичної діяльності. Ключові опорні елементи, які впорядковують уявлення про функціонально спеціалізовану мережу образних засобів, Лакофф і Джонсон назвали концептуальними метафорами. Концептуальні метафори – це своєрідні риштування у просторі поняттєвих зв’язків. Пояснення одного ментального домену у термінах іншого має сис­темний характер: ідеться не про порівняння ізольованих елементів, а про тісну взаємодію концептуальних полів. Наприклад, метафорич­ний концепт “доля (“життя людини”) – вегетативний цикл (“роз­ви­ток рослини”)” узагальнює тему цілої групи метафор:

Кожен метафоричний концепт під­порядковує собі цілий кластер логічно і семантично пов’язаних перенесень, які нази­вають лінгвіс­тич­ними метафорами (мета­форич­ними висловами).

Розвинена мережа метафоричних концептів і від­повідних лінг­вістичних метафор сформувалася у відповідь на потребу розвитку абстрактного мислення. Людська діяльність відтворена у термінах сти­хій, явищ і властивостей органічного і неорганічного довкілля, світ природи стає ближчим і картиннішим в антропоморфних об­ра­зах. До прикладу, час наділяють властивостями живої істоти – він іде, біжить, повзе, летить, зупиняється. Час можна виміряти за аналогією до встановлення кількості фізичних об’єктів чи об’єму сипких тіл або рідин: часу вистачає, часу не досить, часу багато чи мало, час закінчується, вичерпується. У культурах із традиційно ви­соким статусом прагматичних вартостей приватний час розглядають як матеріальний ресурс майже у буквальному значенні: час – це гроші. Відповідно час можна “економити”, “ділитися” ним, “ви­тра­чати” його [7]. Час як супутник і знаряддя Історії матеріалізується в образах Лікаря, Судді, Учителя. Персоніфіковані час та історія за­лі­кують моральні травми, винесуть Вирок, дадуть Урок і підведуть йо­го Підсумок.

У мережі основоположних метафізичних концептів можна ви­явити цілий пантеон антропоморфних сутностей, і це підтверджує думку Е. Кассірера про те, що “структура мови і міфологічного світу подібна” і що “форми міфологічного мислення і мови зумовлюють зміст одна одної” [5].

Когнітивна репрезентація метафори не обмежується лише мо­делями і категоріями абстрактного мислення. Когнітивна парадигма “мова – мислення – нейрофізіологічні процеси” лежить так само і в основі уявлень про механізми засвоєння сировинного сенсорного ма­теріалу – інформації про колір, запах, звук, форми, тактильний до­свід. Обробка сигналів органів відчуттів – це та важлива, еволюційно основоположна частина когніції, яка прокладала дорогу чистому тео­ретизуванню і залишила у ньому свій слід у вигляді емотивного ком­понента складних раціональних значень. Центр обробки даних у моз­ку людини сприймає сигнали різного походження одночасно, і це створює цікавий ефект на “виході” сигналів – формування сукупного перцептивного результату, коли одночасно засвоюване сприймається як сутнісно і субстанційно єдине.

На сприйняття форми предмета накладаються “враження” від його кольору, на сприйняття запаху впливають зорові асоціації, при цьому колористично-звукова двовимірність образу передається єди­ним відчуттям, а згодом – одним уявленням і назвою. Таку особ­ли­вість перцепції, яка має своїм джерелом одночасну роботу кількох каналів трансляції сенсорних імпульсів, а наслідком – комплексне сприйняття об’єкта, називають синестезією. Феномен полімо­даль­ності перцепції засвідчують синестетичні метафори – види пере­несень, що передають відчуття одного сенсорного типу у термінах іншого сенсорного типу: теплий колір, гострий звук, болісна кар­тина [15]. Когнітологи стверджують, що синестетична метафора у всіх мовах – найпоширеніший вид трансферу. Зокрема, до типових форм передачі сенсорного досвіду належать перенесення: а) від сприй­нятого через тактильні відчуття – до кольору (теплий колір); б) від смаку – до запаху (солодкий запах); в) від смаку – до звуку (солодка мелодія); г) від тактильних відчуттів – до звуку (м’який звук) [15].

Ще багатшою стає палітра асоціацій при перенесенні елемен­тарних сенсорних концептів у сферу емоційних і етичних взаємодій: теплий – доторк, колір, почуття, спогад; гострий – доторк, смак, біль, жаль, розум; гіркий – смак, докір, роздум. Багатим запасом оз­начувачів сенсорної групи користуються при будь-якій тематичній по­требі. Не випадково слово “смак” поширюється на всю сферу ес­те­тич­них відчуттів (“післясмак сценічного делікатесу”, “смакове рі­шен­ня”), а розшифровування й оцінка мистецьких явищ у “гастро­но­мічних” тер­мінах належить до загальновживаних інструментів кри­тичного дис­кур­су: “Вистава справді була цікавою, естонські актори таки спро­мог­лися зварити “страшний суп” із “родзинками” своєї гри та пікант­ною приправою сценографії, але ні добра гра, ні добра міна при тій грі, ні навіть рецепти естонської кухні не рятували від нудотності “базового продуктового набору” – Тексту Пєлєвіна. Ко­пирсаючись у цій, на перший погляд їстівній “солянці”, з’ясо­вуєш, що м’ясо концепції соєве, помідори філософії – парафінові, а сме­тана ідеї давно прокисла” (ПіК, 28.05-3.06.02).

Побутове світосприймання надає філософському світо­розумін­ню повноти і виразності матеріальних форм і робить це частіше до­речно, аніж недоречно. Так через гру метафоричної умовності стира­ється протиставлення “високого” і “низького”. Можливо, процеси транс­ляції мате­ріальних концептів у їх абстрактно-категоріальні форми свід­чать про реальність існування тих перцептивних рівнів, де різні від­чут­тя і навіть відчуття та мислення – єдині.