Чи стане українська наука продуктивною силою?

Все, як то кажуть, пізнається в порівнянні. І багато із нас ще й досі не знають відповіді на запитання: чому ж в Україні живеться так скрутно. Адже наша держава має вдосталь родючих ґрунтів, величезні ресурси корисних копалин, чималу промисловість, грамотних і працьовитих людей. Щоправда, тут одразу ж пригадується давня приказка: "Чому бідний? Бо дурний. Чому дурний? Бо бідний". Але ж українці навіть і сьогодні є одним із найосвіченіших народів світу. Ми маємо дуже потужну вищу школу та розвинену науку, на рахунку якої чимало видатних відкриттів. Без перебільшення можна сказати, що українські вчені знані в усьому світі. То ж чи може вітчизняна наука стати вагомою продуктивною силою, яка допоможе нашій державі здійснити цивілізаційний ривок, вийти на передові рубежі? Наш співрозмовник – кандидат економічних наук Сергій Фомін, головний спеціаліст Інституту світової економіки та міжнародних відносин Національної академії наук України.

З.: – Для початку ось таке наївне запитання: Україна має родючі землі, значні поклади корисних копалин, освічений працьовитий народ, врешті-решт, значний науковий потенціал, а рівень життя в ній такий, як у не особливо успішній країні, що розвивається.

В.: – Не можна дати коротко вичерпну відповідь на це запитання, оскільки надто багато чинників викликали ту глибоку економічну, технологічну, соціальну кризу, з якої тільки починає виходити Україна. А якщо ж стисло, то ми просто ще не змогли побудувати найефективнішу в сучасному світі економіку знань, котра створює продукцію із найбільшою доданою вартістю. Адже сила Заходу сьогодні – не в грошах, а у високих технологіях, якими він володіє й не поспішає ділитись із кимось іншим. В економіці знань виробництво, науково-дослідна діяльність і система освіти спрямовані на підвищення рівня технологічного розвитку та конкурентоспроможності країни на основі інновацій, створення та швидкого впровадження нових продуктів. Отож, розвиненою країною у XXI столітті може вважатися лише та країна, що вийшла на передові позиції в науково-технічному розвитку, є лідером в економіці знань.

Найголовніші компоненти економіки знань містять, по-перше, ті галузі виробництва, де використовуються насамперед високі технології, а також ту частину сектора послуг, де надаються послуги, насичені знаннями.

З.: – А що ж це таке – високі технології?

В.: – До високих технологій сьогодні належать такі, де наукоємність (тобто частка витрат на науково-технічні роботи та розвиток у загальному обсязі витрат) становить понад 4 відсотки, зокрема, інформаційно-комунікаційні технології, біотехнології, фармацевтика, випуск космічної й авіаційної техніки, нанотехнології.

Вважається, що нанотехнології будуть головним фактором науково-технічного прогресу у XXI столітті. Завдяки їх застосуванню можна створити матеріали з новими властивостями мікроскопічного розміру – менше 10 нанометрів (1 нанометр дорівнює 10'⁹ м), інакше кажучи, на молекулярному рівні. Деякі з цих матеріалів мають ще менші розміри, приблизно 0,1 нанометра, тобто це вже атомний рівень. Нанотехнології можуть застосовуватись у всіх галузях виробництва при виготовленні будь-яких видів продукції, зокрема металургійної, хімічної й оптичної промисловості, у фармацевтиці, мікроелектроніці, телекомунікаціях, у виробництві вимірювальної техніки, автомобілебудуванні тощо.

З.: – А хто є нині лідером у розвитку нанотехнологій?

В.: – Якшо оцінювати розвиток нанонауки за кількістю публікацій на дану тему, то у світі лише на 7 країн припадає близько 70 відсотків досліджень. Ось їх перелік: США, Японія, ФРН, РФ, Франція, Великобританія та Китай.

До послуг, насичених знаннями, можна віднести, наприклад, програмування та взагалі послуги, пов'язані з комп'ютерною технікою, науково-дослідні роботи, медичні, фінансові та юридичні послуги, викладацьку діяльність тощо. До економіки знань можна зарахувати також і низку галузей, що за своєю наукоємністю (від 1 до 4 відсотків) є середньо-технологічними, наприклад, машинобудування, хімічна промисловість. Статистичні дані щодо США та Японії порівняно з іншими розвиненими країнами світу засвідчують, що ці країни домінують за більшістю вищезгаданих показників.

З.: – А як же Західна Європа ?

В.: – Вона поки що перебуває на третьому місці. Відставання європейських країн від США та Японії за рядом напрямків науково-технічного прогресу визнано Євросоюзом, який вирішив його подолати й вийти на передові позиції щодо розвитку економіки, заснованої на знаннях. Останнім часом у число наукових лідерів світу виходить Китай. Швидкими темпами розвивається економіка знань і в деяких країнах Південно-Східної Азії, насамперед у Малайзії, а також в Індії (космічні дослідження, комп'ютерне забезпечення та програмування, фармацевтика, біотехнології). І ми бачимо, як у цих країнах відповідно зростає й рівень життя.

Що ж, можна сказати, що в Україні є чималі фрагменти економіки знань – ракетобудування та літакобудування, точна вимірювальна техніка, деякі галузі машинобудування, вища освіта, науково-дослідні заклади. Але я не чув, щоб українські вчені мали якісь досягнення в нанонауці. Та й комп'ютерна техніка й програмне забезпечення у нас аж ніяк не вітчизняного походження. А колись же наш Інститут кібернетики був відомий у всьому світі.

В Україні справді є певні передумови для створення повноцінної економіки знань. Серед них – наявність, так би мовити, “критичної маси” в науковому середовищі, що може запропонувати цікаві та перспективні науково-технічні розробки. Адже не всі українські вчені виїхали за кордон. Кількість науковців у розрахунку на 10 тисяч населення у нас – 52–55, практично стільки ж, як і в середньому по Євросоюзу. За цим показником Україна поступається США (86), Японії (90), Німеччині (86). Але ці країни є лідерами науково-технічного прогресу, а до того ж вони запрошують до роботи у своїх лабораторіях учених із усього світу.

Отже, ми можемо дійти висновку, що внесок українських учених у розвиток економіки нашої країни поки що не адекватний їхній чисельності та рівню кваліфікації. Деякі вчені заявляють: така ситуація склалася через те, що держава недостатньо фінансує наукові дослідження.

Навряд чи серйозні вчені будуть робити такі заяви. Причини тут значно складніші. У нашій державі на розвиток науки виділяється в середньому щороку трохи більше, ніж 1 відсоток від ВВП. В Євросоюзі – до 2 відсотків. Але багато країн, зокрема європейських, виділяють на науку навіть менше 1 відсотка від ВВП. Річ у тім, що сам внутрішній валовий продукт України дуже маленький. Якщо ж узяти до уваги цю пропорцію, то фінансування науки в Україні становить 11 доларів на душу населення, тоді як у США ця цифра – 1000 доларів, в Японії – 900. Навіть у РФ на розвиток науки виділяють більше – 60–66 доларів на душу населення. Інакше кажучи, утворилося своєрідне замкнене коло: ВВП України був би значно більшим, якби ми побудували економіку знань. Але ж для того, аби її створити, необхідні незрівнянно значніші капіталовкладення у розвиток науки й техніки. Але це теж лише один із фрагментів дуже нелегкої для розв'язання проблеми.

З.: – Що ж, на такі кошти високі технології не створиш. А чи не можна отримати високі технології від Заходу?

В.: – На щастя, Україна володіє деякими високими технологіями, створеними раніше. Не втратити б їх! А взагалі західні корпорації не зацікавлені в передаванні новітніх технологій в інші країни. Принаймні, за всі роки незалежного існування Україна не отримала від Заходу жодної з них. І таку політику можна зрозуміти: саме новітні технології становлять основу могутності Заходу, й західні країни не мають наміру відмовлятися від монополії на їх застосування, передаючи технічні секрети іншим. Що стосується передачі звичайних технологій, то західні корпорації й тут прагнуть тримати цей процес під контролем. Створюючи підприємства в інших країнах, вони здебільшого прагнуть обмежити їх функції лише складанням уже готових комплектувальних частин, виготовлених у себе вдома, або перенести в менш розвинені країни “брудні” з екологічної точки зору та трудомісткі технології. Тож, якщо ми хочемо створити економіку знань, то новітні технології нам доведеться створювати самим.

Але як це зробити за нашої бідності? Як я вже зазначав, ми не втратили цілком наш науково-технічний потенціал. Це величезний плюс. Протягом останніх двох років в Україні відбувається відчутне збільшення обсягів виробництва в галузі машинобудування. А це теж один із компонентів економіки знань. Причому головним ринком збуту продукції машинобудівної промисловості України залишається Російська Федерація та деякі країни СНД. Україні потрібна промислова кооперація з Росією, яка склалась, так би мовити, історично. Перспективним є співробітництво із нашою сусідкою в авіаційній, автомобільній промисловості, ракетобудуванні, в розвитку ВПК та спільному експорті озброєнь до третіх країн, енергомашинобудуванні, у виробництві алюмінію, в чорній металургії тощо. Російська наука теж зазнала значних втрат, але Російська Федерація все ще лишається у п'ятірці наукових лідерів світу. Українські вчені, як і раніше, могли б здійснювати певні спільні проекти зі своїми російськими колегами. Нині на шляху до такого взаємовигідного співробітництва постає чимало політичних проблем, але я вірю, що здоровий глузд переможе. Так само, як і бізнес, наука не знає кордонів.

Та є ще одна дуже важлива обставина, на яку я хотів би звернути увагу. За підрахунками Валентини Олександрової, заступника завідувача відділу технологічного прогнозування та інноваційної політики Інституту економічного прогнозування НАН України, структурний розподіл наукових кадрів в Україні не відповідає світовому. Так, основна частка науковців в Україні працює у вузах і науково-дослідних інститутах академій наук, 11 відсотків – у галузевому секторі і лише 0,2 відсотка – у “заводському секторі”. Тоді як у США понад 70 відсотків наукових досліджень проводяться у компаніях, а в Японії – і всі 90. Саме на рівні виробництва існує можливість найефективнішого інноваційного використання наукових досягнень.

А ще додамо: із 40 тисяч наукових розробок, які виконуються в Україні, всього 16 відсотків впроваджується у виробництво. Про що це свідчить? Про те, що наука в нашій державі поки що не затребувана. А чому? Тому що не утворилися ще могутні фінансово-промислові групи, зацікавлені у впровадженні на своїх підприємствах та у сфері послуг передових технологій. Малому бізнесу, на розвиток якого орієнтують Україну, наука не потрібна. Але такі фінансово-промислові групи в Україні починають виникати й розвиватись. За умов жорсткої конкурентної боротьби як на світових ринках, так і на внутрішньому ринку, вони мають і замовляти, і втілювати у життя наукові розроблення. Принаймні саме так відбувається у всьому світі.

Якщо ж стисло вести мову про основні завдання, пов'язані з переходом до економіки знань, то очевидно, що їхнє виконання можливе тільки в контексті швидкого економічного зростання, загального соціально-економічного прогресу в Україні та відповідної політики державного регулювання економічних і науково-технічних процесів. Зі свого боку, наша наукова сфера має достатній потенціал для створення в країні економіки знань.

VIII