Виразне читання і мовлення

Виразне читання і мовлення – важливі компоненти професіоналізації майбутніх художників, дизайнерів, а також представників інших гуманітарних галузей.

Презентації творчих робіт, зустрічі з глядачами, відкриття виставок – усе це обов’язково повинні робити митці, використовуючи необхідні технічні ресурси мовлення.

Виразне читання і мовлення – це самостійний вид мистецтва, особливість якого полягає у творчому втіленні дійового слова.

Виразність мовлення свідчить про те, що фактологічна функція в певній ситуації збагачується художньою вартістю, емоційно-експресивною надбудовою і спонукає слухача до естетичного сприйняття звичайного слова.

Основні технічні засоби виконавця: голос, інтонація, міміка, жести.

Техніка виразного читання і мовлення включає в себе три основні вимоги:

1. Зробити читання ясним, гармонійним, приємним для слуху.

2. Донести до слухачів концепцію тексту.

3. Змусити слухачів уявити собі, відчути прочитане, пройнятися

належним ставленням до нього.

Виразність художнього мовлення характеризують такі конкретні і взаємопов’язані ознаки:

1. логічно-смислова точність, тобто відповідність висловлювання, його конкретної словесної форми тій думці про предмет, яка при цьому мається на увазі, реалізує себе у словесному виразі. Із синонімічного ряду слів, якими потенційно можна позначити певне поняття, відбирається саме таке слово, яке містить у собі відтінок, що найбільше відповідає змістові пов’язаної з предметом думки.

2. емоційність, або експресивність (від лат – expressio – виразність), – спрямованість вияву почуттів. Через яскраві емоції в тексті висвітлюється оціночне ставлення письменника до того, що він зображує, прагнути викликати у читача відповідний емоційний настрій;

3. індивідуалізованість мовлення, яка виступає як основна запорука його експресивності.

Критерій індивідуалізованості більшою або меншою мірою передбачає певну новизну, оригінальність, свіжість художнього твору. Проте, з іншого боку, це зовсім не означає, що мова художнього твору складається виключно з неологізмів і вишуканих, добірних метафор.

Культура мовлення тісно пов’язана з мовним етикетом, тобто правилами поведінки, які вироблені суспільством і застосовуються мовцями у різноманітних ситуаціях, в тому числі в офіційно-діловому, повсякденному спілкуванні та ін.

Ось деякі етикетні формули:

– вітання:

Добрий день (доброго дня).

Добридень.

Здрастуйте.

Вітаю Вас.

Моє шанування.

– прощання

До побачення.

До завтра.

Усього найкращого (найліпшого).

На все добре.

До зустрічі.

– подяки

Дякую Вам.

Вдячний Вам.

Спасибі.

Щиро дякую.

– вибачення:

Вибачте мені.

Пробачте мені.

Даруйте.

Перепрошую.

Прошу пробачення (вибачення).

До мовного етикету належать прийняті у суспільстві звертання до офіційних осіб, колег: добродій, добродійко, пане, пані, панно (панночко), товаришу, товаришко, громадянине, громадянко.

Практичне освоєння культури зрозумілого мовлення – техніка мовлення

Техніка мовлення дає поняття про норми артикуляції звуків і використання пауз, сили, темпу і тембру голосу як інтонаційних елементів вимовляння.

Основні елементи техніки мовлення і читання:

– дихання;

• голос;

• дикція.

Володіти диханням означає заповнювати легені потрібною кількістю повітря, використовуючи його при вимовлянні слів і словосполучень.

Використовувати голосові ресурси необхідно для варіювання висотою, темпом, тембром, силою читання.

Вироблення чіткої артикуляції необхідне для творення звуків, тобто дикції, яка полягає в чіткій, правильній вимові кожного звука.

Важливим є також оволодіння інтонаційними прийомами.

Інтонація складається з таких компонентів, як паузи, висота, темп, тембр голосу.

Паузою фіксується кінець речення або кінець строфи у поетичному творі в залежності від смислових зв’язків у реченні, вона може бути малою [/] чи великою [//].

Такі паузи є у строфі:

Нам зорі / на чола/ поклали /печать/ І зорі/ нам світять/ в дорогу //

(В. Сосюра)

У відповідності до змісту, почуттів і мети висловлювання поділяється на такі паузи:

1) синтаксичні;

2) логічні;

3) психологічні;

4) ритмічні;

5) фізіологічні

Синтаксична пауза викликана синтаксичною структурою речення і залежить від характеру розділового знака.

Логічна пауза – зупинка, яка зумовлена конкретним змістом.

Психологічна пауза – зупинка на початку, в середині або в кінці фрази, яка затримує увагу слухача на важливих моментах змісту тексту; викликає певний настрій, емоції.

Ритмічна або віршова – зупинка в кінці віршового рядка при переносі з нього думки в наступний рядок. У всіх інших випадках вона збігається із синтаксичною, логічною.

Фізіологічна пауза – зупинка, зумовлена фізичним станом персонажа (природна зупинка як відпочинок при читанні довгого речення, задишка та ін.).

На письмі ці паузи передаються дефісом, двокрапкою, багатокрапкою.

Висота голосу

Голос кожної людини має 3 звукоряди: низький, середній, високий.

Висота голосу – тональні можливості, які залежать від частоти коливання голосових зв’язок.

За висотою тону розрізнюються речення розповідні, питальні, спонукальні.

У розповідному реченні знижується тональність на кінці речення.

У залежності від того, яке слово головне (ключове) в реченні, ставиться тональність.

Спонукальні речення характеризуються подовженим й посиленням наголошеного складу в інтонаційно виділеному слові.

Темп

Темп – це швидкість читання і мовлення, яка вимірюється кількістю виголошення за секунду складів.

Темп вимови може бути уповільненим або пришвидшеним у зв’язку з видовженням або пришвидшенням вимови.

Як правило, темп пов’язаний жанром і змістом твору. Епічні твори читаються в повільному темпі, драматичні – у більш швидкому.

Дуже багато залежить від індивідуальних особливостей мовця, його темпераменту, теми, змісту матеріалу, який подається. Важливим чинником особливостей темпу є аудиторія, в якій виголошується промова, – її вік, рівень освіти, професія та ін.

Тембр

Тембр – це природне звукове забарвлення голосу, що залежить від анатомічної будови мовленнєвого апарату, з висотою і напруженістю вимови, з паузами і темпом.

Наголос

Наголос в українській мові, по-перше, об’єднує звукові комплекси в окремі слова, по-друге, виступає як засіб розрізнення.

Наголос в українській мові нефіксований і рухомий, він може падати на будь-який склад.