logo
Betsenko_shpori_na_26_01_12

20. Історія

Стилістика розвинулася у 19 — 20 століттях з риторики, яка виникла в античній Греції й Римі як мистецтво судово-вічового красномовства. Теоретичні підстави греко-римської риторики, спершу в їх латинсько-польській бароковій версії, були запроваджені у шкільне навчання по братських школах. У 17 столітті в Київській Академії виникли компілятивні рукописні підручники латинською мовою (найдавніший збережений 1637; спершу з польськими практичними прикладами). З поетик 18 ст. виділяються:

пізніші поетики спираються й на латинсько-німецькі (Й. Ґ. Гайнеке) та російські («Риторика» М. Ломоносова, 1748) зразки (рукопис «Риторика» монастиря в Нямці). Перебрані з риторики поняття (гол. з ділянки «прикрашання» мови: евфонії, ритміки,римування, фігур, тропів) залишаються основним стрижнем стилістики і досі. Їх елементи включала вже «Граматика» М. Смотрицького (1619). Такі елементи традиційної риторичної стилістики, сполучені з правилами віршування і поетикою (напр., Аполлоса-Андрія Байбакова «Правила піитическіе», 1774), увійшли в середньошкільні навчальні програми 19 — 20 ст.ст. У такому дусі складені галицькі підручники зі стилістики початку 1920-их pp. В. Домбровського («Українська стилістика і ритміка», «Українська поетика»).

Настанова на народну мову та новотвори в її дусі і, отже, боротьба проти церковнослов’янських, російських, польських і німецьких кальок у публіцистичному, діловому й науковому стилях, «галицько-наддніпрянська» мовна дискусія початку 20 ст. і поширення сфер ужитку української мови з постанням української держави — все це призвело до студій стилістики українського фолкльору й авторів 19 ст., що писали в дусі народної мови, як і до дослідження немистецьких стилів, які від народної мови віддалялися, — в першу чергу на Центральній Україні у 1920-их pp. (О. Курило, О. Синявський, М. Гладкий, М. Сулима, С. Смеречинський, Б. Ткаченко Й ін.), рідше за її межами (І. Огієнко, В. Сімович, О. Панейко та ін. — тут із скеруванням проти галицьких діалектизмів й провінціалізмів), скрізь із настановою на менше чи більше поміркованиймовний пуризм. Разом з репресіями початку 1930-их pp. на цьому відтинку української культури прийшов в УРСР русифікаційний курс, який з деякими полегшеннями 1939 — 41 та 1960-их pp. триває й досі. Дослідження мистецьких стилів обмежено мовою авторів, офіційно рекомендованих; припинилася боротьба за очищення стилів стандартної літературної мови від русизмів, а головну атаку спрямовано проти українських діалектизмів і так званих архаїзмів та за якнайбільше наближення мови до зрусифікованих норм, які бездискусійно накидають нормативісти з Інституту Мовознавства (І. Білодід, В. Русанівський та ін.). Про обговорення істотних проблем стилістики не було й мови на спеціальних наукових конференціях (із стилістики української мови у Чернівцях, із «культури мови» в Києві 1963), ні в збірниках статей зі стилістики, так званих «культури мови» (серія «Питання мовної культури» 1 — 4, продовжена як «Рідне Слово» 5 — 8, а. далі «Культура слова» 9 — 13, 1967 — 77). Почавши з 1950-их років помітне пожвавлення дослідів у ділянці статистичних метод дослідження стилів (В. Перебийніс й ін.). Створені підручники української стилістики (В. Ващенко, А. Коваль, І. Чередниченко), том «Стилістика» в курсі «Сучасна українська літературна мова» за редакцією І. Білодіда мають переважно нормативний характер. Методологічно вони сильно залежать від концепцій В. Віноградова, але сприйнятих дуже спрощено.

У ділянці дослідів немистецьких стилів, зокрема й позалексично-синтаксичних їх елементів (так зване «мовлення») характеризовано стиль преси (М. Жовтобрюх, П. Дудик й ін.), діалогу й монологу (Д. Баранник, П. Дудик), науковий (Алла Коваль), фоностилістику (П. Тимошенко, В. Ващенко, О. Масюкевич, В. Перебийніс), використання граматичних паралельних форм (В. Ващенко), стилістичні функції словотвору (Д. Баранник), лексики й фразеології (М. Пилинський, В. Мельничайко, Н. Тарасенко, Б. Антоненко-Давидович) та синтакси (В. Ващенко, І. Чередниченко, В. Чернецький). Праці про стиль давніх авторів рідкі (О. Синявський, І. Свенціцький, А. Генсьорський, А. Ніженець, Л. Батюк, Є. Марковський, В. Крекотень, В. Сич, В. Микитась, В. Колосова, П. Яременко,— на еміграції:Д. Чижевський, славісти-чужинці Б. Ґрешель та ін.).

21. Проблема лінгвостилістики й інтерпретації художнього тексту займають в останні десятиліття

особливе місце у філологічній науці і привертають до себе пильну увагу й інтерес мовознавців.

Незважаючи на появу великої кількості робіт, присвячених дослідженням в області лінгвостилістики,

проблема мови і стилю художньої літератури ще не отримала однозначного освітлення. Розбіжності

стосуються самого предмету лінгвостилістики, принципів, методів і основних теоретичних передумов науки про мову художнього твору. Надзвичайно істотним в цьому відношенні є розмежування власне лінгвістичної та літературознавчої стилістики. Дослідження багатьох лінгвістів свідчать про єдність лінгвістичної і літературознавчої стилістики в об'єкті дослідження, а саме в тканині художнього твору, хоча вони і відрізняються своїми завданнями і підходом до матеріалу, принципами і методами дослідження. Тканина художнього твору досліджується ними з різних точок зору. Лінгвістична стилістика виходить із способів реалізації ідейно-тематичного змісту до самого змісту, літературознавча стилістика – з ідейно-тематичного змісту твору і на основі цього розкриває художньо-образотворчі засоби. М. Крупа зазначає, що лінгвоаналіз використовує наступні методи дослідження: семантико-стилістичний, порівняльний, стилістико-статистичний, метод стилістичного експерименту. Крім загальних методів, якими користуються всі підрозділи стилістики, лінгвоаналіз володіє притаманними лише йому, а саме:

1) Метод «слово-образ (мікрообраз)» – виявлення комплексу мовних засобів різних рівнів з усіма

стилістико-смисловими нюансами, що служить для створення поданого мікрообразу в системі художньо- образного мислення письменника; окремий образ відображає ідейно-художній задум тексту.

2) Метод комплексного аналізу художнього тексту, який забезпечує лінгвістична категорія образу

автора.

3) Метод повільного прочитання художнього тексту передбачає лінгвостилістичне опрацювання

кожної мовної одиниці з метою обґрунтованої мотивації авторського відбору.

4) Метод лінгвістичного аналізу за мовними рівнями.

5) Метод комплексного дослідження позатекстових факторів мовної особистості письменника:

мовне оточення, освіта, лектура та ін. Застосування методу передбачає виявлення у художньому тексті тематичних і стильових домінант, образно-асоціативних полів, ключових слів та наскрізних образів.

6) Метод естетичного спостереження над словом у художньому тексті.

7) Метод компонентного аналізу безпосередньо спрямований на розкриття семантичних основ

образності, парадигматики естетичних значень.

8) Метод дослідження лексико-семантичних полів.

22. Стилістика мови вивчає, описує і кваліфікує наявні в структурі національної мови стилістичні засоби (морфеми, слова, словоформи, словосполучення, конструкції"), тобто ті мовні одиниці і їх варіанти, які створюють можливість відбору потрібних для певного типу спілкування виражальних елементів. Завдання стилістики мови — встановити системи стилістичних протиставлень на кожному рівні мовної структури і кваліфікувати мовний матеріал відповідно до його стилістичних ознак (значень, забарвлень), тобто сформувати стилістичні парадигми. Стилістика мови вивчає, крім стилістичних засобів, становлення та історичний розвиток стилів і підстилів літературної мови, її різновидів і виражальних аспектів, специфіку колоритів. Літературна мова відома у двох різновидах: писемному та усному. Відповідно виділяють стилістику писемної мови і стилістику усної мови. Вчення про функціональні стилі літературної мови стосується обох її різновидів: писемного та усного. Поняття писемного та усного різновидів літературної мови не тотожні поняттям книжної і розмовної мови, які характеризують мову з погляду оцінно-емоційного забарвлення, методики виголошення, всього того, що створює колорит. Писемна мова має більше книжного забарвлення, але користується і розмовними прийомами (у діалогах, репризах, гуморесках). Усна мова може мати розмовне чи книжне забарвлення, але переважає в ній розмовне. Стилістика мовлення вивчає використання стилістичних засобів, наявних у системі мови, в суспільній чи індивідуальній мовній практиці. В стилістиці мовлення досліджується функціонування стилів мови у різних видах діалогічного і монологічного мовлення, виявляється творча природа мови і мовця. У завдання стилістики мовлення входить і вивчення найтонших семантико-естетичних та емоційно-експресивних відмін­ностей між різними жанрами і суспільно зумовленими видами усного і писемного мовлення. Стилістика мовлення конкретизує, розширює стилістичну здатність мовних одиниць, породжує нові, додаткові конотації, що зумовлюються суміжністю однотипних чи контрастних мовних одиниць, і тільки постійно відтворюючись у мовленні, здобувають право перейти у стилістику мови.

23. Відомо, що мова усної словесності стала самостійним предметом вивчення лише з середини XX ст. У славістиці завдяки працям А. Євгеньєвої, Й. Оссовецького, Є. Артеменко, О. Хроленка, С. Нікітіної, Є. Сєроцюка, Є. Бартмінського та ін. сформувалася окрема галузь філології, яка виникла

на межі фольклору, стилістики і мовознавства – лінгвофольклористика. Для номінації цього напрямку американські вчені, зокрема, Р. де В. Ренвік та Г. М. Хоені(1966) використовували термін “фольклорна лінгвістика”. Деякі філологи вважають, що треба вивчати мову фольклору в рамках етнолінгвістики, головне завдання якої вбачається в описі народної ментальності через мовні форми (Є.Бартмінський, М.Толстой). Інші дослідники, аналізуючи мову усної поезії, послуговуються категоріями лінгвостилістики. Народну словесність пропонують досліджувати в аспекті лінгвокультурології (О.Хроленко).

Поняття “мова фольклору” трактують різні вчені неоднаково. Фольклористи розуміють її як сукупність поетичних формул і правил їх поєднання, так звану “поетичну граматику” (А. Лорд) або як єдність сюжетотворчих мотивів (Б. Путілов). “Лінгвісти, – підкреслювала С. Нікітіна, – розглядають мову фольклору як наддіалектну художню форму мови, що реалізується в фольклорних текстах і говорять про фонетику, морфологію і лексику цієї мови”. С.Єрмоленко зазначала, що поняття “мова фольклору” “об’єднує мову різних фольклорних жанрів, у яких закладено естетичне сприймання народного слова, його емоційно-експресивний зміст. Зарубіжні мовознавці цим терміном позначають широке коло явищ.

Українську лінгвофольклористику представляють Л.Рак, О.Назарук, П.Мишуренко, Р.Волощук, К.Шульжук, С.Єрмоленко, В.Чабаненко, Т.Воробйова, Н.Журавльова, С. Савицький, Г. Сагач та ін. Мовні особливості українських народних дум у 60-х роках XХ ст. досліджували Л.Рак та О.Назарук. Вони звернули увагу на явище гіперболізації, сталі епітети, здрібнілі форми, тавтологічні вирази, порівняння, паралелізми, складні слова, прикладки. Словотвір іменників зі значенням зменшення в ліричних піснях, прикметникову та дієслівну синонімію розглянуто в працях Р. Волощук. П. Мишуренко з’ясовував функціонування складних слів у мові фольклору, Б.Ключковський досліджував прикладки і сполучення неприкладкового характеру, К.Шульжук – звертання, Й.Дзендзелівський – лексику демонології, В.Чабаненко – засоби експресивності тощо.

Отже, мова української народної поезії потребує детальних студій з урахуванням досягнень світової лінгвофольклористики. Окремі дослідження наших мовознавців ще не дають повного уявлення про системні зв’язки одиниць усної словесності, взаємозалежність з іншими стилями та позалітературними елементами. Потрібно з’ясувати статус фольклору загалом у стилістичній системі сучасної української мови, розпочати роботу над укладанням відповідних словників. Це й повинно стати предметом подальших розвідок.

25. Найдавнішим і найпоширенішим основним мовознавчим методом є описовий.

Описовий метод — планомірна інвентаризація одиниць мови і пояснення особливостей їх будови та функціонування на певному (даному) етапі розвитку мови, тобто в синхронії.

В описовому методі розрізняють такі послідовні етапи: 1) виділення одиниць аналізу (фонем, морфем, лексем, конструкцій тощо); 2) членування виділених одиниць (вторинна сегментація): поділ речення на словосполучення, словосполучення на словоформи, словоформи на морфеми, морфеми на фонеми, фонеми на диференційні ознаки; 3) класифікація й інтерпретація виділених одиниць.

Описовий метод використовує прийоми зовнішньої та внутрішньої інтерпретації. Прийоми зовнішньої інтерпретації бувають двох видів: а) за зв'язком з позамовними явищами (соціологічні, логіко-психоло-гічні, артикуляційно-акустичні); б) за зв'язком з іншими мовними одиницями (прийоми міжрівневої інтерпретації).

Описовий метод має широке застосування. Його використовують не тільки для опису мовних елементів (фонем, морфем, слів, конструкцій, суперсегмент-них одиниць, граматичних категорій та ін.), а й для вивчення функціонування мови. Опис фактів мови є їх якісним аналізом, систематизацією, що створює теорію.

Досягнення описового методу надзвичайно вагомі. На його основі створені описові граматики різних мов (шкільні та для вищих навчальних закладів) і багато типів словників (тлумачні, орфографічні, орфоепічні, синонімічні, антонімічні, фразеологічні, мови письменників та багато інших). Цей метод і донині найповніше і найміцніше пов'язує мовознавство з потребами суспільства.

Описовий метод має широке застосування. Його використовують не тільки для опису мовних елемен-тів (фонем, морфем, слів, конструкцій, суперсегмент-них одиниць, граматичних категорій та ін.), а й для вивчення функціонування мови. Опис фактів мови є їх якісним аналізом, систематизацією, що створює теорію.

Досягнення описового методу надзвичайно вагомі. На його основі створені описові граматики різних мов (шкільні та для вищих навчальних закладів) і багато типів словників (тлумачні, орфографічні, орфоепічні, синонімічні, антонімічні, фразеологічні, мови письмен-ників та багато інших). Цей метод і донині найповніше і найміцніше пов'язує мовознавство з потребами суспі-льства.