Про концепцію національної безпеки російської федерації

Дякую, пане Голово, дякую, і не тільки за надання слова, а й за можливість приїхати сюди, оскільки кожен приїзд до Києва для кожного росіянина важливий і актуальний. Хочу подякувати також Фонду Фрідріха Еберта, котрий багато робить, щоб на просторі СНД ми один з одним зустрічалися. В своєму короткому виступі я хочу зачепити кілька блоків проблем, пов’язаних з викликами російській безпеці. Але я не хочу коментувати офіційні документи, які відомі. Я хочу зазначити ті проблеми, над якими я і мої колеги в Інституті стратегічних досліджень Росії думаємо і не завжди знаходимо відповіді, адекватні можливостям нашої країни, оскільки деякі з них принципово нові й характерні для ХХІ століття, деякі більш традиційні, але не менш складні.

Я хочу звернути увагу на те, що і в Концепції національної безпеки РФ, і в законах, які регулюють сферу безпеки залишається стабільним дуже важливе для нас формулювання, це формулювання безпеки особистості, суспільства і держави. Це не характерне для радянської політичної культури визначення безпеки держави, а саме безпека особистості, суспільства, держави. Саме виходячи із значущості такого підходу до безпеки, ми хочемо на перше місце, говорячи про виклики для нашої безпеки, поставити таку проблему, як ситуація в Чечні. Це цілком природно для кожної держави розглядати передусім ті виклики, що загрожують безпосередньо її громадянам. У Російській Федерації — це солдатам та співробітникам Міністерства внутрішніх справ, співробітникам Федеральної Служби безпеки. Ви всі знаєте, що кожен тиждень там ми несемо втрати і, на жаль, сказати про те, що є оптимістичний прогноз, що ситуація буде остаточно стабілізована найближчим часом і ми не будемо там нести втрати, неможливо. Чечня — це такий кристал, в якому видно дуже багато наших проблем і дуже багато питань безпеки, з якими стикається Російська держава та її громадяни.

По–перше, потрібно сказати, що події 1999 р. були неминучими. Ті дії, які були названі «антитерористичною операцією», могли відбутися і раніше і пізніше, але я цілком впевнений, що вони не могли не трапитися. Вони могли відбутися лише у тому разі, якщо б ми вирішили, що Російська держава як така — недієспроможна і не здатна захищати власних громадян.

У чому полягала головна проблема Чечні до початку операції? Той специфічний режим і та специфічна економіка, яка склалася в Чечні після 1996 р., базувалися на кількох видах бізнесу.

Бізнес № 1, який потребував, безумовно, втручання, це торгівля людьми, торгівля заручниками. На жаль, повної статистики немає, та статистика, що надана Міністерством внутрішніх справ (вона не повна), засвідчує, що понад 3,5 тис. осіб, які за цей досить короткий термін були захоплені й стосовно яких відбувалися дії, які інакше, ніж витонченою формою торгівлі, назвати не можна.

Приблизно половина осіб, які опинилися заручниками в Чечні, це самі чеченці. Захоплювали родичів заможних чеченців, при цьому багато з цих заможних безпосередньо проживають у Росії, а саме в Москві. Після цього змушували їх платити викуп, який становив від 50—60 тис. доларів до кількох мільйонів. Також з цим феноменом зіткнулися громадяни США, Франції, Грузії, Польщі, Угорщини, Словаччини, а також росіяни та українці. На жаль, перелік можна продовжувати. При цьому бізнес охоплював, без жодних сумнівів, не лише чеченців, він був інтернаціональним. До кримінального об’єднання входили люди різних національностей, але основною базою, куди потрапляли захоплені союзники, була Чечня. Наскільки це було широко поширено, свідчить й те, що в усіх крупних поселеннях після того, як вони були звільнені російськими військами, були знайдені спеціальні зіндани або ж в’язниці для утримання цих заручників. Остання деталь, що стосується цього бізнесу, це те, що якщо гроші довгий час не надходили, то заручників піддавали тортурам, знімали це на відеокасету і передавали родичам. Невелика частина цих матеріалів була показана свого часу по російському телебаченню, хоча касет цих було дуже багато, в тому числі й касет, на яких зняті громадяни інших країн.

Другий вид бізнесу, завдяки якому існував цей режим і частково само чеченське суспільство, це участь в транзиті наркотиків. До того ж, на території Чечні вже були створені деякі лабораторії з переробки сировини.

Третій вид — це нелегальна торгівля зброєю і, звичайно, четвертий — нафтовий бізнес.

Ці, досить добре відомі факти в Росії, залишаються, за виключенням вузького кола спеціалістів, невідомими для загалу.

Причому не тільки у Західній Європі й США, а навіть у багатьох країнах СНД масова торгівля людьми залишається невідомою. Зараз для нас це виклик в тому плані, що йде кожен день боротьба за населення Чечні. У цій боротьбі переможе той, хто зуміє переконати жителів республіки, що стабільність і безпека прийде на цю землю лише з конкретною силою: або з представниками федерального центру, або з людьми типу Басаєва, Хаттаба, а також президента Чечні Масхадова.

Наступна проблема, про яку обов’язково потрібно сказати, і яка є також викликом для безпеки особистості, суспільства, держави, це проблема, про яку, як мені здається, теж недостатньо говориться не лише поза межами Росії, а й в самій країні. Це — наркотики, які розповсюджуються з фантастичною швидкістю. Це пов’язано з тим, що останніми роками значно зменшилася вартість наркотиків, особливо рослинного характеру, що надходять передусім з Афганістану і Центральної Азії. І в цьому плані режим талібів зробив значний внесок в їхнє поширення не лише в Росії, а на всьому пострадянському просторі. Нині дедалі більше це відчувають на собі й європейські держави. Для нас очевидно, що силами тих невеликих підрозділів, які є в структурах Міністерства внутрішніх справ, у Федеральної служби безпеки, це лихо зупинити неможливо, тут потрібна міжнародна співпраця і не тільки у межах СНД. Наскільки нам відомо, це лихо зачепило вже й країни Центральної Азії, воно стає дедалі вагомішим і для України, й для інших європейських країн пострадянського простору. Необхідна взаємодія з європейськими країнами і США. На рівні декларацій розуміння начебто є, але європейські країни не можуть дійти згоди щодо конкретної взаємодії. Зокрема, це пов’язано з тим, що структури міжнародного плану просто запізнюються. Наприклад, така структура, як Європол, — це формальна структура, немає реальних можливостей для боротьби зі злочинністю, а тим більше такою могутньою, як наркобізнес.

Є два комплекси проблем, які я позначив, що важливі й для держави, і для суспільства, і для особистості. Є проблеми, що зачіпають питання безпеки іншого порядку, від конкретної особистості ще відгороджені, а суспільство ще не визнає їхнього значення, але для держави ці проблеми — дуже актуальні.

Перша проблема пов’язана із забезпеченням суверенітету Російської Федерації, яку деякі наші сусіди за інерцією продовжують називати «супердержавою».

З моєї точки зору, Росія має лише два атрибути супердержави: це ядерна зброя і постійне членство в Раді Безпеки. І тим не менш питання про суверенітет для нас дуже актуальне. Найбільш очевидний вияв воно має в сфері економіки, оскільки розміри зовнішнього боргу призвели до того, що неможливо сказати, що ми маємо можливість будувати свою економічну політику зовсім автоматично і вибираючи самий оптимальний шлях для себе. Співробітництво з МВФ і Міжнародним Банком для нас є не лише вільним вибором, а й необхідністю, імперативом, пов’язаним з тим, що ми потребуємо реструктуризації зовнішнього боргу. Ця проблема спільна для багатьох країн пострадянського простору, вона стосується й сфери забезпечення безпеки. Досить складне питання і щодо взаємозв’язку з корпораціями, я маю на увазі не тільки активно працюючі ТНК в економіці РФ, ТНК, де домінує іноземний капітал і капітал російський. Проблема взаємозв’язку ТНК і держави зовсім нова для нас, на відміну від наших західноєвропейських партнерів, США. Механізми взаємодії між ТНК і державою не відпрацьовані й досі. Тому подекуди дії державних агентів у вигляді міністерств відбуваються в одному напрямі, а дії корпорацій — в іншому. Держава не знаходить таких важелів впливу, щоб ці інтереси, які періодично суперечать один одному, якимось чином корегувалися. Ускладнюється це й тим, що частина корпорацій є російськими лише за вивіскою, а не за ознакою власника контрольного пакету. І подекуди у країнах СНД діють корпорації, які сприймаються як російські, але за походженням свого капіталу. Це природне явище необхідне, але часто ці корпорації вважають ефективнішим не працювати у межах правового поля, а здійснювати цілеспрямований корумпований вплив на тих чи інших чиновників чи навіть сегменти владного апарату. Це призводить до деформації державної політики і нанесення прямих збитків російським інтересам і всьому суспільству.

Ще один блок питань, на якому я хочу наголосити, це питання про інформаційну сферу. Ми всі час від часу говоримо, що засоби масової інформації є четвертою владою, і не думаємо, що цим визначенням формулюємо проблему. Ми виходимо з того, що живемо в демократичних суспільствах, що влада конституюється згідно принципів демократії, тобто враховуються принципи виборності й змін, але вони не поширюються на четверту владу.

Четверта влада є владою, яка конституюється зовсім за іншими законами. У цьому плані й законодавча, й виконавча влада подекуди стають заручниками четвертої влади. Це виявляється і під час міжнародних криз. Досить сказати, що, наприклад, шифри телеграм, що потрапляють з посольств на столи осіб, які ухвалюють рішення, мають часто менший вплив, аніж картинка, яку демонструють телевізійні компанії. Будь–який політик в демократичному суспільстві розуміє, що шифр — телеграма, з якою він ознайомився, буде відома йому і ще двом—трьом особам в його державі. Що стосується сюжетів, особливо якщо йдеться про страждання конкретних людей, вони стануть відомі не тільки політику, а й мільйонам людей в його державі. І якщо він один, другий, третій, четвертий раз не прореагує, то це може призвести до його програшу на виборах. І з цієї точки зору ефективність засобів масової інформації значна. У той же час ЗМІ мають свій принцип подачі інформації, який кардинально відрізняється від засобу подачі інформації в дипломатичних службах. Адже засоби масової інформації працюють у ринкових умовах і борються за те, щоб картинка даного конкретного каналу найсильніше впливала на свідомість і підсвідомість особистості. Таким чином, досить часто метою є не інформація, а вплив на психіку, щоб люди дивилися саме цей конкретний канал, а не канал конкурентів. Для країн відносно невеликих, які мають обмежену можливість донесення своєї інформації, така значущість ЗМІ має особливе значення. Якщо ми проаналізуємо останні кризи в Європі, пов’язані з Боснією і Косово (тут я буду спиратися навіть не на аналіз косовських дослідників, а на кілька аналізів, які були проведені у Великобританії), то дійдемо висновку про те, що давалася суб’єктивна інформація щодо цих криз, часто важлива інформація замовчувалася, давалися неправильні цифри. Причому ці цифри наводили не лише журналісти, а й офіційні особи. Згодом, рік чи півтора потому, ці цифри заперечувалися, але це було вже для істориків, не для реальної політики. Для Російської Федерації в нинішніх умовах присутність в інформаційному полі є також питанням безпеки. Для нас важливо, щоб нас сприймали не гірше чи краще, ніж ми є насправді, щоб нас сприймали в США та Європі такими, як ми є, щоб не було звинувачень в тих гріхах, в яких ми не винні. Так, ми готові відповідати за ті помилки, які ми робили, але для нас більшою небезпекою є міфологія, яка складається навколо РФ, і це новий і серйозний виклик для моєї країни.

Кілька слів щодо НАТО. НАТО — це суттєвіший елемент європейської безпеки. Мені здається, що після краху СРСР НАТО опинилося в кризовій ситуації, оскільки треба було після зникнення такого могутнього і необхідного супротивника знайти нові орієнтири для свого існування.

Були внутрішні резони існування НАТО, пов’язані з тим, що не потрібно було допустити ренаціоналізації оборонної політики, політики у сфері безпеки європейських країн–старих членів НАТО. Існувала могутня військово–бюрократична структура, яка мала свою внутрішню інерцію і необхідність для того, щоб її зберегти.

Але цілком очевидно, що проблеми оборони вже не стояли так гостро, на країни НАТО в Європі та не тільки в Європі (враховуючи той розрив, який виявився між блоком НАТО і будь–якою іншою країною в світі) ніхто не має бажання нападати. І в цій ситуації була проведена реорганізація і концептуальне переосмислення. Можна сказати, що великим союзником НАТО через свої грубі помилки, навіть виходячи з національних інтересів Югославії, опинився Мілошевич. Його дії призвели до того, що в Європі вперше з’явилася держава–ізгой, від чого насамперед постраждало населення. У створенні цього ізгоя певну лепту внесли ЗМІ та той факт, що серби не мали можливості сказати самі про себе, що вони робили і чого вони не робили.

Зараз ситуація змінилася. Мілошевича немає на політичній арені. У той же час створена велика машина після 1999 р. і структури, які орієнтовані на проведення операцій з підтримання миру, і це є наріжним каменем в стратегії НАТО. І в цьому плані постає питання: на що зорієнтована ця машина?

Операції в Боснії та Косово були проведені ефективно, і не викликає сумніву, що вони здійснювалися проти однієї сторони і в інтересах іншої. Показово це у Косово.

Виникло нове явище на європейській арені — квазідержава, але юридично ні Боснію, ні Косово ми не можемо визнати самостійними державами.

Ними керує міжнародна спільнота. Як виходити з цієї ситуації — незрозуміло, і це виклик для Європи, НАТО, РФ. Оскільки вважається, що операції були проведені ефективно, то ми маємо замислюватися, хто стане об’єктом наступної операції.

Тому, розглядаючи НАТО як об’єктивну реальність, з якою нам співіснувати, у той же час ми ставимо собі питання: як і за чий рахунок НАТО буде долати ту внутрішню кризу вироблення цілей і певною мірою легітимності.

Загалом, я не вважаю, що російська безпека переживає зараз драматичний момент за всіх її труднощів.

На завершення я хочу сказати, що шлях до довготривалого забезпечення безпеки необхідно бачити у співробітництві. Особливу роль, звісно, ми бачимо у співробітництві з країнами регіону. Річ не в тім, що вони пострадянські, а в тім, що ми існуємо в одному регіоні, і регіон цей має свої спільні стратегічні інтереси

Евгений МАТУСЕВИЧ, Беларусь