logo
Авторський та читацький дискурси поетичних творів та проблеми перекладу

3.2 Проблематика віршованого перекладу

Література займає осібне місце серед інших видів мистецтв. На відміну від музики та малярства, які впливають на людей різних національностей безпосередньо, через зір і слух, що притаманні всім здоровим людям, літературний твір інколи стикається з значними перешкодами на шляху до свого читача, якщо цей читач є носієм мовної системи, відмінної від мовної системи автора твору. На жаль полілінгвізм і навіть білінгвізм зараз явище скоріше виключне, ніж розповсюджене. Тоді на допомогу приходить переклад, тобто такий вид творчості, в процесі якого твір, який існує в одній мові, відтворюється в іншій.

Переклад творів художньої літератури - один з важливих засобів збагачення скарбниці національних літератур. Вивчення своєрідних рис перекладацької майстерності дає цінний матеріал для усвідомлення закономірностей становлення стилю письменника, жанрових і стильових модифікацій у творчості поетів, прозаїків та драматургів. Переклад посідає особливе місце у літературному процесі. Кожен вид літератури послуговується певним видом перекладу. Зокрема, художня література послуговується художнім перекладом. Художній переклад - один з найнаглядніших проявів міжлітературної (і значить певним чином міжкультурної) взаємодії [18, 234]. Фактично, переклад є основною частиною національно-літературного процесу, оскільки виступає посередником між літературами, без нього неможливо було б говорити про міжлітературний процес у всій його повноті. Художній переклад має справу не з комунікативною функцією мови, а з її естетичною функцією, оскільки слово виступає як “першоелемент” літератури. Це вимагає від перекладача особливої ретельності та ерудованості.

Обєктом художнього перекладу є художня література - проза, поезія, фольклор [18, 132]. Характерною рисою художнього твору є образно-емоційний вплив на читача. Такий вплив досягається завдяки використанню стилістичних засобів - метафор, епітетів, архаїчної лексики, синтаксичних і звукових повторів. Відповідно, завдання перекладача - максимально відтворити всі особливості форми і змісту оригіналу.

Одним з основних різновидів художнього перекладу є переклад поетичних творів. В останні роки зявилися глибокі дослідження шкіл і напрямків етичного перекладу в Україні (монографія Л.В.Коломієць), критичний аналіз відомих перекладів зарубіжної классики (роботи В.Радчука).

Мистецтво поетичного перекладу знаходиться у владі двох суперечливих тенденцій: з одного боку перекладні вірші повинні справляти на читача безпосереднє емоційне враження, а з іншого, вони повинні вносити в літературу щось нове, збагачувати читачів невідомими до того часу поетичними образами, ритмами, строфами. У першому випадку вони покликані пристосувати чуже мистецтво до сприйняття вітчизняного читача, у другому - розкрити перед читачем різноманітність мистецтва, показати йому красу відмінних національних форм, історичних нашарувань, індивідуальних творчих систем.

Перекладач повинен розуміти текст, над відтворенням якого в рідній мові він працює. Не досить розуміти самі слова, -- треба відчувати крізь них світогляд автора, орієнтуватися в його стилістичному прямуванні, знати обставини, в яких цей текст народився та його місце в житті й розвитку даного автора.

«Трудність перекладача-віршовника полягає в неминучості для нього балансувати не тільки між розбіжними, інколи -- дуже розбіжними, вимогами двох мов (з якої він перекладає і якою перекладає), але ще більше в неминучості балансувати межи вербальністю та музикою ориґіналу, розуміючи під останнім словом усю сукупність естетичних елементів, яких дарма шукати в словнику» [24, 183].

На початку варто зясувати поетичний твір як цілість, а потім, визначити в ній ті деталі -- слова, вирази, звукові сполучення чи то конструкції синтаксичні, -- від яких особливо залежить краса, колоритність вірша. Для цих вузлів повинно знайти сильні і більш-менш природні відповідності з обсягу мови наших почувань, тобто природної нашої мови.

Кожен перекладач намагається підібрати такі еквіваленти, які були б зрозумілими та загальноприйнятими у мові перекладу. Наприклад, у вірші славетного німецького поета-романтика Г. Гейне «Ein Fichtenbaum steht einsam» (Дод. 10) у німецькому оригіналі -- «Ein Fichtenbaum» - це сосна, але німецькою мовою "Еіn Fichtenbaum" -- чоловічого роду, а перекладач Л. Первомайський замінює її на "кедр":

Самотній кедр на стромині

В північній стоїть стороні,

І кригою, й снігом укритий,

Дрімає і мріє вві сні (Дод.11).

У той же час Степан Чарнецький на початку XX ст. у перекладі використовує слово «ялиця»:

Глядить сумна ялиця

На зимні береги;

Над нею студінь злиться,

Окутують сніги. (Дод.12 ).

Первомайський намагався зберегти образ самотньої людини-чоловіка, що мріє про свою половину-жінку, яка на іншому краю світу, його переклад сповнений мелодійності, присутній елемент сонливості, тоді як у перекладі Степана Чарнецького мотив сна відсутній. Задля надання мелодійності та ліризму поезії Л. Первомайський застосовує русизм: замість літературного "скеля" -- "скала", - все це задля збереження ритму та рими, задля збереження наголосу на останньому складі.

Перекладач повинен мати якщо не грунтовні, то принаймні достатні для перекладу знання в області філософії, естетики, етнографії (оскільки в деяких творах змальовуються деталі побуту героїв), географії, ботаніки, мореплавства, астрономії, історії мистецтв та ін. “Ідейно-образна структура оригіналу може стати в перекладі мертвою схемою, якщо перекладач не уявляє собі того суспільного середовища, в якому виник твір, тих причин, які покликали його до життя, і тих обставин, завдяки яким він продовжує жити в інших середовищах і в інші часи”.[15, 52]