3.1 Особливості поетичного твору

Поетичні твори відзначаються особливістю художньої мови , розуміння якої вимагає добре розвиненої уяви, мислення образами, тонкого чуття, вразливості, загального розвитку. Широта художніх узагальнень у ліричних творах обєктивно породжує у читачів різні асоціації залежно від особистого досвіду. саме сприймання лірики відзначається субєктивністю .

Важливим є питання поетичного перекладу. Як зазначає В.Левик, поетичний переклад повинен звучати як оригінальні вірші і це один з елементів точності чи вірності. Але через призму приймаючої мови повинні чітко відчуватись національний дух та національна форма оригіналу, а також індивідуальний стиль поета. [15, 132]. В цій ситуації важливо “щоб між автором оригіналу і перекладачем була внутрішня спорідненість, щоб перекладач не був ремісником, який перекладає все, що йому замовлять перекласти, щоб тут доконче був момент творчого вибору” [15, 145]. В. Левик порівнює перекладача із талановитим актором: яку б роль не грав актор, його завжди впізнають, і в той же час публіка захоплюватиметься тим, як вдало йому вдалося перевтілитися в граний ним образ. Залишаючись самим собою він повинен із кожною новою роллю пропонувати своїм глядачам щось нове, не властиве для нього особисто. Так само й у творчості поета-перекладача: він повинен пропонувати своїм читачам з кожним новим перекладом нові образи, нові форми, нові стилі, але водночас в кожному перекладі повинен вгадуватися його особистий стиль. Ще Максим Рильський з приводу поетичного перекладу писав: «Вважаю неможливим, як дехто цього вимагає, щоб автор поетичного перекладу, отже й сам поет, цілком забув про себе, цілком підкорився індивідуальності іншого поета. Це навіть, здається мені, небажано: таким способом можна стерти пилок з крилець того метелика, що є поезією»[17, 47].

Згідно з визначенням М. Лозинського, існує два основних типи віршованих перекладів, де у першому типі відбувається перебудова (змісту, форми), а у другому - відтворення із можливою повнотою точності змісту і форми [30].

Зміст не може існувати до тих пір, поки для нього не знайдена потрібна форма. Форму вірша становить комплекс взаємоповязаних і взаємодіючих елементів, таких як: ритм, мелодія, архітектоніка,стилістика, смислове, образне, емоційний зміст слів і їхсполучень. Формальна структура віршованого твору є основою для створення його ритму, який вважається "самим глибинним, наймогутнішим організаційним початком поезії "[5, 80]. Ритм вірша заснований на правильному чергуванні у віршованій рядку наголошених і ненаголошених складів (тонічний принцип).

Важливою ознакою віршованої мови є впорядкована повторюваність, а також рима (грец. rhythmos -- мірність, сумірність, узгодженість) -- суголосся закінчень у суміжних та близькорозташованих словах, які можуть бути на місці клаузул або перебувати в середині віршового рядка [35, 295]. Рими поділються: за якістю співзвуч бувають багаті та бідні, за частинами мови - граматична (іменникова,дієслівна тощо), неграматична (римуються слова різних частин мови), за повнотою суголось -- тонічні і приблизні, за розташуванням у строфі -- суміжні (парні), перехресні , кільцеві (охопні), тернарні, кватернарні, за грою значень -- каламбурні, залежно від інтервалу чи за відсутністю його. Подеколи трапляється різнонаголошена рима. Правлячи за основний чинник строфотворення, рима поширена й у астрофічному вірші, може не вживатися у строфі (білий вірш, білий сонет).

Так, наприклад, Генріх Гейне у вірші «Лорелей» використовує перехресну риму:

Ich wei? nicht, was soll es bedeuten,

Dass ich so traurig bin;

Ein Marchen aus alten Zeiten,

Das kommt mir nicht aus dem Sinn (Дод. 1).

Даний вид римування застосовує у перекладі і Л. Первомайський:

Не знаю, що стало зо мною,

Сумує серце моє,--

Мені ні сну, ні спокою

Казка стара не дає (Дод. 7).

Отже, характер рим є дуже важливим, тому що вони є основою стилістики вірша і створюють мелодію вірша.

В основі класичної системи віршування закладено поняття метра (або розміру) - канонічно заданої схеми співвідношення стоп, їх характеру і кількості, незалежної від конкретних ритмічних варіацій. Метр членує мовний потік на чітко обмежені паузами і співмірні між собою відрізки - рядки або вірші. Як правило, вірш витримується в одному і тому ж розмірі, однак суворі формули віршованого розміру можуть зазнавати деяких модифікацій конкретного словесного матеріалу, що входить до віршованих рядків [36, 436].

Відомий німецький поет-романтик у своєму творінні «Ein Fichtenbaum steht einsam» використовує ямб, коли перший склад ненаголошений, а другий наголошений:

Ein Fichtenbaum steht einsam

Im hohen Norden auf kahler Hоh.

Ihn schlafert, mit weisser Decke

Umhullen ihn Eis und Schnee (Дод. 10).

Цей вид віршування використовує також перекладач поезій Гейне Л. Первомайський

I бачить він сон про пальму,

Що десь у південній землі

Сумує в німій самотимні

На спаленій сонцем скалі (Дод. 7).

У цьому ж аспекті також дуже важливий характер переносів, які виникають тоді, коли словосполучення може бути синтаксично не закінчено до кінця рядка, і його завершення переноситься на наступний рядок. Вони великою мірою визначають інтонаційний рух вірша, допомагають передати протягом поетичної думки, підкреслюють смислові наголоси.

Група віршів, взаємно повязаних схемою чергування розмірів і рим,звичайно правильно повторюється протягом усього твору, утворює строфу - ритмічну одиницю метричного членування віршованого тексту.

Строфа лежить на стику метрики і композиції: у більшості випадків строфа має не тільки ритмічну й інтонаційно-синтаксичну закінченість, що викликає паузу сильнішу, ніж паузи між окремими віршами всередині строфи, але і певну семантичну завершеність.

У віршованому творі строфа виступає як істотний структурний фактор, як важлива ланка, яка звязує план вираження і план змісту художнього цілого.

Строфа може розглядатися як складне синтаксичне ціле, що служить формою вираження закінченого авторського висловлювання, що відображає рух поетичної думки. Однак поняття єдиної теми, більш-менш повно розкриває будь-який бік явища, залишається провідною ознакою складного синтаксичного цілого.

Строфіка - форма послідовності віршів, архітектоніка віршів, а недотримання строфіки оригіналу призводить до порушень загального стилю твору. Вимога відтворити строфічні побудову з максимальною відповідністю оригіналу не припускає простого копіювання строфічних схем, а відображає прагнення до встановлення функціональної еквівалентності між структурою оригіналу і структурою перекладу.

Однак, навіть якщо в оригіналі і в перекладі використовується однакова система віршування, багато чого також залежить і від таких особливостей слова, як його величина і звучання. Очевидно, що при віршованому перекладі завжди потрібно як можна більш точне відтворення всіх перерахованих вище елементів.

У перекладі дуже важливо зберегти розмір вірша, тобто щоб кількість рядків в оригіналі та в перекладі була відповідною. У поезії відомого поета Йоганна Вольфганга Гете «Heidenroslein »- 21 рядок (Дод. 13), а переклад Тараса Малковича зберігає цю кількість «Вересова ружа» (Дод. 14). Проте основним своєрідністю поетичного перекладу, як це не парадоксально, є його умовно-вільний характер.

Увагу читача завжди привертає думка вірша, його образ, адже поезія мислить образами. Число образів обмежене, підказане самим життям і поет рідко коли буває їх творцем.

Отже, написання невеликого за обсягом вірша, а також його переклад та розуміння вимагає від автора, перекладача та читача гарних знань в області літератури, стилістики, а від перекладача ще й адекватної передачі думки поета. Перед перекладачем стоїть нелегке завдання: передати точно зміст, основну думку поетичного твору, не звертаючи при цьому уваги його форму, або зберегти форму і не турбуватися за зміст. Проте у останньому випадку це вже буде не переклад, а політ фантазії самого перекладача, тому що вірш матиме в собі його індивідуальний стиль.