2.3 Читач - співавтор

Читач, як субєкт комунікації, досліджувався не лише багатьма науками, але і з різних позицій. Дихотомія стосунків читача і автора складає значну частку історії літератури.

Сучасна лінгвістика оперує широким спектром термінів, які позначають читача: укр. - адресат, реципієнт, партнер по комунікації, співбесідник, слухач, інтерактант; респондент; англ. - hearer, receiver, audience, locutionary target, addressee, user, patron, beta reader [23, 87-88]. Це свідчить про важливість ролі категорії читача, багатозначність цього поняття, а також про його недостатнє дослідження.

Категорія читача залишалася на периферії гуманітарних наук до шестидесятих років XX століття, за винятком деяких досліджень по соціології і психології. У словнику В. І. Даля читач визначається як «людина, що читає книги для себе» [35, 345]. Процес сприйняття тексту вважається багаторівневим: з одного боку, на метачитача, це закладається у автором; з іншого - наповнюється співтворчістю читача, знаходиться в інтерпретації. Статус читача залежить як від індивідуально-психологічних, так і соціально-історичних характеристик.

Автор, створюючи шедевр, вкладає в нього своє бачення тієї теми чи проблеми яку він бажає висвітлити, а читач, у свою чергу, володіючи певним багажем знань та використовуючи асоціативне мислення, намагається інтерпретувати даний текст по-своєму. Але часом виникають непорозуміння між тим, що було вкладено в зміст повідомлення, та тим, як його розуміють. Головними причинами є - індивідуально-психологічні та соціально-історичні характеристики, а також сюди можна віднести розходження у релігійних поглядах, різниця у віці, гендерні відносини та інші.

Оптимальне відношення між формулою письменника, формулою книги і формулою читача - дати читачеві „відповідну" книгу, оскільки сприйняття однієї і тієї ж книги у різних читачів різне. Характер впливу книги на читача залежить не від книги, а від психологічних особливостей читача. У. Іванушкин запропонував наступне визначення читача: « соціологічна особа, яка вступає в певний контакт і формою книги», - і тут же він підкреслював, що психіка читача - не пасивний реципієнт думок, ає критичною, навіть при незначному інтелектуальному розвитку, є апаратом, який коректує авторські думки [23, 92].

В даний час визначення „читач" уточнюється, доповнюється, читач розглядається як індивід, що сприймає друкарський текст та володіє необхідними для цього мовними й культурними навичками та знаннями.

Читачів можна поділити на декілька наступних груп:

Уявні з майбутнього, які не належать до сучасного для письменника суспільства і часу;

(можуть бути як уявними, так і реальними), які „сліпо" захоплюються письменником і буквально наслідують дії героїв;

нащадки, читачі, які навязують авторові свої ідеї і свої образи;

читачі, які самі „взялися за перо", тобтопочали писати і творити, компенсуючи художньої уяви читацькою памяттю і майстерністю комбінацій [20, 154].

Основною формою усвідомлення потреби в читанні є мотиви читання. В ролі мотивів можуть виступати інтереси та емоції, установки й ідеали.

Класифікацію мотивів читання художньої літератури розробляла Л. Беляєва. Під мотивами читання вона розуміла „всю сукупність внутрішніх спонукаючих - потреб, бажань, схильностей, які в своєму взаємозвязку означають його інтереси в області художньої літератури"[6, 69].

Л. Беляєва виділяє сім груп мотивів:

Мотиви, повязані із звичкою людей до читання ( в дорозі, перед сном).

Мотиви саморозвитку і самоосвіти.

Пізнавальні мотиви.

Мотиви осмислення життя.

Мотиви пізнання людей, самопізнання, самоосвіти, пошуку ідеалу.

Мотиви відвернення від життєвих ситуацій.

Мотиви, повязані з потребами активізації окремих сторін психічної діяльності [13, 176].

Сюди так само можна віднести естетичні, морально-етичні, загальнопізнавальні, утилітарно-практичні, когнітивні, гуманістичні і інтеракціональні [10, 91]. Ці мотиви виявляються для читача в особових інтересах. Але в той же час формується і розвивається суспільний або груповий читацький інтерес. На груповий читацький інтерес впливають дії, норми, традиції, звичаї, думки, оцінки, настрої. Він залежить від процесів спілкування і взаємовпливу читачів. Також важливе місце відводиться такому поняттю, як «читацька мода». Читацька мода - це динамічна форма стандартної поведінки читача, яка виявляється в демонстративно-вибірковому до друку в співвідношенні культурними нормами референтних груп в певний проміжок часу [12, 154].

Не менш важливими є теоретичні питання, що стосуються читацьких інтересів. Своє бачення суті цієї проблеми висловив Сахаров В.Ф.: «Читацький інтерес - вибірково - позитивне відношення соціального субєкта до читання друкарських добутків, що набувають для нього значущості та емоційної привабливості в мір їх відповідності його духовним потребам та особливостям його читацької психології» [10, 56]. Тут акцентується увага на двох основних ознаках читацького інтересу, а саме: значення певної літератури для читача і позитивне емоційне відношення до її читання.

Читацькі інтереси, залежно від того, хто виступає субєктом (носієм), діляться на особові (відношення особи), групові (відношення групи, колективу, аудиторії) і суспільні (відношення суспільства до читання певної літератури). Особовий підхід полягає в тому, що процес читання розглядається не ізольовано, а залежно від особливостей читацької психології людини.

Отже, автор, створюючи шедевр, вкладає в нього своє бачення тієї теми чи проблеми, яку він бажає висвітлити, емоції, котрі переповнюють його душу на той момент, а читач, у свою чергу, володіючи певним багажем знань, та, використовуючи асоціативне мислення, намагається інтерпретувати даний текст по-своєму. Значну роль відіграє і часовий проміжок, який розділяє ці два субєкти один від одного, бо незнання окремих історичних подій чи культури, традицій, звичаїв, побуту того народу, який зображується у поетичному творі, - призводить до викривлення сприйняття реципієнтом цього твору. Таким чином, читач стає співавтором, оскільки він не лише читає, а й сприймає та аналізує подану автором інформацію, вкладаючи в неї свої думки світобачення.