1.4 Час в культурології

Різні культури виявляють різну тимчасову орієнтацію, що зберігається в системі  мислення  представників цих культур. Культурологія традиційно розділяє монохронні і поліхронні культури, і в основі такого поділу лежить спостереження за тим, як жителі різних країн відносяться до часу [Вежбицкая А., 1996: 364].  Представники монохронної культури (Західна Європа і США) схильні планувати час заздалегідь, маючи в своєму розпорядженні справи одну за іншою. Витоки пунктуальності  швейцарців, німців, шведів, 

американців  та інших народів, «стурбованих часом», потрібно шукати у релігійній трудовій етиці. У протестантській Європі, а також у  старообрядців   Росії,  праця  була частиною релігійного служіння, а діловий успіх − знаком глибокого особистого зв'язку з Богом, покликання. Було поширене уявлення про те, що час − це  капітал, наданий Богом людині для того, щоб той правильно його «вклав». Це підгрунтя західного ставлення до часу відчувається до цих пір.  Представниками  поліхронної культури (країни Південної Європи, Латинської  Америки і Африки) справи плануються як набір певних можливостей і ніколи не виконуються в суворій послідовності. Поліхронні культури орієнтовані на  спілкування  з людьми, налагодження зв'язків, на сім'ю, а монохронні культури орієнтовані на завдання, роботу з формальними даними, на індивідуальні досягнення. 

У концепції часу втілюється  рефлексія   епохи і діяльності, ритм  соціального часу. Всі ці моменти знаходять своє відображення в мові.