55. Використання займенників.

Займенник — це самостійна частина мови, яка вказує на предмети, ознаки, кількість, але не називає їх. Своє конкретне лексичне значення займенник набуває лише в контексті, коли його співвідносять з певними частинами мови.

Так, особові, питально-відносні, заперечні, неозначені займенники можуть заступати іменник і в реченні відігравати роль підмета чи додатка.

Наприклад: я, ти, ніхто, ніщо тощо.

Присвійні, означальні й вказівні займенники частіше заступають прикметники й у реченні виконують роль означення.

Наприклад: наш, кожний, інший, такий, весь та ін.

За українською мовною традицією дійова особа в реченні, виражена займенником, стоїть переважно у називному відмінку, а не в орудному, як у російській мові.

Наприклад: Основну увагу ми звернули на виготовлення предметів широкого вжитку; Весь свій час вони зосередили на переробці високоякісних лаків та фарб.

Характерна ознака займенників — це те, що вони не зберігають, як правило, своєї основи в непрямих відмінках. І Цим вони відрізняються від інших частин мови, у яких основа залишається незмінною.

Наприклад: я — мене; ти — тебе; він — його: вона — її; ми — нас; ви — вас; вони — їх; хто— кого; що — чого.

Під час відмінювання змінюється й основа займенників: я —мені; ти — тобі; хто — кому; що — чим та ін.

Важливо пам'ятати, що в основі багатьох займенників відбувається чергування і, й, о —мій —мого, моєму; твій — твого, твоєму.