24. Томізм і проблема гармонії віри з розумом.

Відомий теолог Т.Аквінський намагався розгорнути філософську систему, в якій можна було б поєднати філософію Арістотеля і офіційне вчення Католицької Церкви. Опрацювання філософської спадщини Арістотеля дало змогу науково довести істини св. Письма і,таким чином, зняти розбіжності, які існували між вірою і розумом. Бажаючи осягнути істину, яка перебуває у лоні католицького віровчення, Тома вважав, що потрібно вдатись до послуг природного розуму, оскільки язичники не апелювали до авторитету св. Письма.

Т.Аквінський вважав, що існує двоїста форма науки. Дані, які отримуються за допомогою природних пізнавальних здібностей, є підвладні розумові, а інші дані, які грунтуються на знанні, належать Богові і відкриті лише тим, хто мав одкровення (Об`явлення). І тому теологія є священною наукою, бо свої положення отримує безпосередньо від Бога. Але, попри священне походження, теологія користується філософськими знаннями, не в силу власної необхідності, а в силу доступності викладених положень. Саме в такому випадку філософія є “служницею теології”.

Функції філософії, як “служниці теології” полягають у тому, щоб репрезентувати та тлумачити у категоріях розуму релігійні істини(об`явлення) і заперечувати, як хибні аргументи розуму проти віри. Сама філософія не може довести надприродну істину, бо це поза і над її можливостями, але вона у рамках своїх можливостей може послабити виставленні розумом аргументи проти віри.

Між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечностей. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому. Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об’єктом теології і філософії є Бог, то не може бути принципової суперечності між Одкровенням і розумом. Водночас не всі “істини Одкровення” можна довести раціонально, та це не означає, що вони не правдиві чи суперечать розумові. Богословські істини надрозумні, але не „протирозумні”. Аргументи, які використовуються з позиції розуму проти християнської віри, безпідставні, бо суперечать вищому, Божественному розумові.

25. Основні риси філософії Відродження.

Філософія Відродження (15-16 ст. н.е.) - це посередня ланка між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням нового часу. За своїм змістом вона є подвійною і супереч-ливою. На відміну від офіційної (так .званої університетської) священної науки середньовіччя виникають і поширюються не священні, а світські, людські (для всіх людей, а не тільки для вибраних) знання. Для багатьох країн Західної Європи XV століття було переломним у їх розвитку. Наступала нова епоха – епоха краху феодальної системи і виникнення буржуазних суспільних відносин, котрі руйнували феодальну замкненість господарських стосунків, їхню обмеженість і вимагали простору для подальшого розвитку продуктивних сил. Ці зміни були пов'язані насамперед з процесом секуляризації (звільнення світського життя від релігії та церковних інститутів) і відбувалися спочатку досить повільно і по-різному протікали у різних країнах Європи. Першою країною, в якій почав розвиватися капіталізм на рубежі XV – XVI століть, була Італія. Пріоритет останньої в цьому відношенні і обумовив її видатну роль в подальшому розвитку культури, науки, мистецтва, філософії в епоху, котра отримала в історії назву – Відродження.

У філософії відбувається зміна у її предметності. Поряд з вивченням природи, природних явищ, в центр вивчення ставиться людина, особистість, її творчість, гідність, свобода. Цей новий напрямок одержав назву гуманізму.

У філософії відроджується античний матеріалізм і стихійна діалектика; відбувається гостра критика схоластики, софістики, релігії; створюється нова картина світу на основі геліоцентризму – заперечення геоцентричної системи Птоломея. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньовічної культури, а тому несе в собі ще й такі риси, які не були притаманні античності. Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була його орієнтація на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо Середньовіччя було зорієнтоване на релігію, то Відродження – це епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було природно-космічне життя, а в середні віки – Бог і священна ідея спасіння, то в епоху Відродження – людина. Тому філософське мислення цього періоду називають антропоцентристським.

На розвиток філософії в цей період значний вплив мав відомий італійський філософ, теолог, географ, механік, астроном і математик, кардинал римської церкви – Микола Кузанський (1401 – 1464). Основні риси філософії епохи Відродження.

1. Гуманізм;

2. Геліоцентризм;

3. Критика схоластики;

4. Відродження античної діалектики;

5. Пантеїзм;

6. Повернення до матеріалізму;

7. Дослідження проблем формування держави на переломному етапі переходу до буржуазних суспільних