logo
лінвг

Морфологічний рівень аналізу тексту

Як відомо, у кожному художньому творі найголовнішу роль відіграють лише три частини мови: іменники, дієслова, займенники. Усі інші є допоміжними, оскільки лише доповнюють чи супроводжують основну канву твору. Однак співвідношення цих частин мови у різних підстилях художнього стилю різна.

Як відомо, іменникові характерні категорії роду, числа та відмінка. Якщо рід у іменниках здебільшого стабільний, то число може позначати як один предмет, так і іх сукупність. Але є іменники, які позначають постійну однину чи постійну множину. Однак у художніх текстах можемо натрапити на оказіональні форми множини іменників - загальні назви, ужиті лише в однині. Це слова з абстрактним значенням, які в такому разі "набувають відтінку конкретності", що звичайно супроводжується виникненням образних характеристик. Більшість дослідників вважає, що функція цих форм не пряма, кількісна, а експресивно-поетична. Наприклад:

"Я блукав по світах, сидів аж у королівському кабінеті, відправляв уряд писаря військового, бачив гніви, незгоди, властолюбства, роздвоєння, заздрощі, ворожнечі, чвари з кровопролиттям" (П. Загребельний).

За нашими спостереженнями, для П. Загребельного характерне вживання у множині слово добро в значенні "сукупність належних комусь цінностей та інше майно", зокрема у романі "Д Богдан" читаємо: " Всі мої добра були в Суботові, та й те муляло очі конецьпольським", "осолінський обростав славою, а ще більше -добрами'' тощо. Зазначимо також у П. Загребельного поодиноку незвичну форму множини конкретного іменника пекло: "Занесений над

104

моєю головою палаш Конецьпольського після зухвалих моїх слів про Кодацьку кріпость спам 'ятав мене, кинув у отхлань, у самі пекла".

Певну кількість множинних форм іменників, які в мові уживаються лише в однині, у творах письменників XIX - XX ст. проаналізував B.C. Ващенко.70

Частіше, за нашими спостереженнями, у художньому мовленні вживаються оказіональні форми множини власних назв. Іноді такі форми можуть бути морфологічними оказіоналізмами, якщо означають тільки множинність того, що названо словом, без зміни його лексичного значення: "Анастасія... просто відрекомендувала: Петро Андрійович. Ну, а Петрів Андрійовичів тільки в Європейській частині можна знайти тисячі" (П. Загребельний).

Поширеніше в художньому мовленні поєднання морфологічної оказіональності власних назв із семантикою, оскільки у смисловій структурі іменника з формами числа пов'язані відмінності не тільки граматичні, а й лексико-семантичні. Нерідко вживаються форми множини географічних назв, які в таких випадках набувають поширено-узагальнюючих значень:

Ходять Африки й жовті Азії

Біля мудрих очей твоїх, брате! (А. Малишко).

"Скільки тих доріг... виведе Лисогора... На стежку, сьогодні віддалену від нього десятками років, десятками тисяч кілометрів, неосяжними просторами Сибірів, Монголій, Китаїв, Японій та Америк" (В. Козаченко).

Для власних імен людей або відомих персонажів літературних творів у формі множини характерне поширювальне вживання, нерідко з позитивними відтінками:

...Щоб росло воно (поле) Українками,

І Тарасами, і Франками (А. Малишко).

Але частіше форми множини імен людей, іноді - географічних назв мають відчутний негативний характер: "Не біда, що засушений і нікчемний на вигляд, а вогонь би з нього так і забурхав, аби лиш запопасти до рук ту жінку з її багатством, якого б стачило не на одного й не на сотню Шморгайликів" (П. Загребельний). "Усього

70 Ващенко B.C. Стилістичні явища в українській мові. - Харків, 1958.- С. 73 - 74. а також Ващенко B.C. Мова Тараса Шевченка.-Харків, 1963. -С. 166- 168.

105

спробував, усього скуштував князь по всяких там Парижах" (А. Головко).

Зневажальність значення таких форм числа, особливо власних імен людей, у багатьох письменників супроводжується і графічним засобом відтворення виражальності - написанням їх з малої літери: "Чого варті всі ваші тамерлани та наполеони без коня?" (О. Гончар). "За те, що я не став дворушничати ні перед крикливіш Ступачем, ні перед мовчазною землею, за те, що не кидав зерно у мерзлу домовину, а жду тепла і зриваю ступачам графік" (М. Стельмах).

І. Г. Чередниченко, розглядаючи такі форми множини власних імен людей і написання їх з малої літери, звертав увагу лише на функції узагальнення і вираження "негативного ставлення до сукупності типів, осіб або явищ, яким дається така узагальнююча назва",71 хоча, як свідчить наведений матеріал, узагальнення, створюване множинною формою, нерідко містить і позитивну характеристику.

Випадки, коли форма однини може означати множинність, поетично зображувану як одиничність, становлять другий спосіб виражального використання категорії числа іменників. З естетичного погляду такі слововживання менш цікаві, порівняймо:

У темнім лісі за горами

Зібравсь усякий звір (Л. Глібов).

"Родючий баштан жовтіє динями, зеленіє кавунами і усяким овощем" (Марко Вовчок).

Проте інколи спостерігаються досить яскраві індивідуально-авторські образні слововживання такого типу:

Забравши прусів у полон,

На них п' ятою наступив тевтон

("Данило Галицький" М. Бажана).

В український мові, як і в багатьох інших, дієсловами насамперед передається поняття часу, бо вони за своєю морфолого-семантичною природою уже містять певну часову ознаку. Саме цю властивість досить часто майстерно використовував Т. Шевченко. Згадаймо зачин поеми "Гайдамаки":

Все йде, все минає - і краю немає,

куди ж воно ділось? відкіля взялось?

71 Чередниченко І.Г. Нариси з загальної стилістики сучасної української мови. - К., 1962.-СЛ55.

106

І дурень, і мудрий нічого не знає.

Живе... умирає ... одно зацвіло,

А друге зав'яло, навіки зав'яло...

І листя пожовкле вітри рознесли.

І сонечко встане, як перше вставало... - це тонкий філософський роздум про вічний плин часу, про перехід одних форм буття в інші. Неважко помітити, що в наведеному уривку чергуються дієслова трьох часових форм72.

Подія як основа змісту епічного твору може оформлятися у двох основних структурах мовленнєвого плану: в розповіді і динамічному описі. Однак мовленнєва форма оповіді із властивою їй завершеністю в минулому часі не характерна для цього жанру. Визначальною особливістю зображення дійсності є динамічний опис, а визначальною особливістю зображення дійсності в епосі є її поділ на ряд однотипних, часто повторювальних епізодів, де головну роль відіграє ситуація поєдинку. Специфіка динамічного опису полягає в тому, що його мовленнєва структура якнайбільше збігається з реальною ситуацією, розчленованою сприйняттям і передається за допомогою дієслів. М. Коцюбинський в оповіданні "Дорогою ціною", показуючи розпач Соломії, яка заблукала в комишах і не може знайти місця, де залишила пораненого Остапа, вдається до нагнітання дієслів, що передають внутрішній стан героїні та динаміку її дії: "Соломія кинулася на нього... Вона рвала його, ламала, крутила і била ногами, а він згинався вгорі китицями, ранив їй руки і тільки корінням тремтів, немов од скритого реготу".

У ліро-епічних чи суто епічних творах оповідь здебільшого ведеться у певній часовій формі, ознаки якої закладені у дієслові. Перспектива часу в українській мові виражається формами дієслів минулого, теперішнього і майбутнього часу. А інколи й давньоминулого. Кожна з цих граматичних форм виконує окрему стилістичну функцію.

Текстова організація народних дум побудована на зіставленні двох часових форм: минулого і теперішнього, що сприяє динамічному описові, наприклад:

Ой іще козак не примірився,

А татарин ік лихій матері з коня покотився!

72 Желєзняк М.Г. Засоби вираження часу в поемі "Гайдамаки" // Культура слова.-1989. - Вип. 37. -С.ЗО-33.

107

Він йому віри не донімає,

До його прибуває,

Келепом межи плечі гримає,

Коли ж огледиться, аж у його й духу немає.

Він тоді добре дбав,

Чоботи татарські істягав,

На свої козацькі ноги обував;

Одежу істягав,

На свої козацькі плечі надівав;

Бархатний шлик іздіймає,

На свою козацьку голову надіває;

Коня татарського за поводи взяв,

У город Січ припав,

Там собі п 'є -гуляє,

Поле килиїмське хвалить-вихваляє".

У більшості художніх творів основним часовим фоном виступає минулий час.

Дієслова минулого часу найчастіше позначають події, що відбувалися до моменту мовлення про них.

Уживання у тексті лише дієслів у формі минулого часу без жодних інших слів створює гумористичний ефект, наприклад:

Звичайний день.

Почув. Прокинувся. Дослухав. Задрімав. Проспав. Схопився. Одягнувся. Вмився. Поголився. Надпив. Обпікся. Побіг. Забувся. Повернувся. Вхопив. Помчав. Дочекався. Втиснувся. Приїхав.

Запізнився. Наслухався. Вибачився. Поклявся. Побожився. Зайшов. Сів. Замислився. Встав. Перекусив. Покрутився. Пообідав. Подрімав. Поговорив. Послухав. Посміявся. Зібрався. Попрощався. Пішов. (О. Потапенко).

У сфері функціонування дієслівних часів спостерігається використання минулого часу недоконаного виду для позначення заздалегідь наміченої дії, яка мала здійснитися в момент, майбутній щодо щодо певного періоду минулого,73 наприклад: "Шугалій віїжджав з Озерська через день. Перед від'їздом вони зустрілися з Буровим на березі світлого озера... - чи можна залишити Озерськ, не покупавшись і

73 Єрмоленко С. Я. Про один семантичний різновид минулого часу ("Заплановане майбутнє в минулому") // Культура слова. - 1983.-Вип. 24. - С. 31 -33.

108

не пооласувавши справжньою юшкою?" (Р. Самбук). Вживання минулого часу в даному реченні, яке можна було б назвати "запланованим майбутнім у минулому", мотивується тим, що в певний момент минулого дія, яка планувалася, але не була ще здійснена, вже існувала як намір, програма дії, розпорядок і т.д., тобто ідеально у формі "попереднього "відображення. Із самого факту вживання минулого не доконаного в цьому значенні не випливає, що заплановану дію було втілено в життя. Про це ми дізнаємося лише з контексту.

Зміст запланованого майбутнього в минулому може передаватися за допомогою сполучення лексем на зразок мав, повинен був з інфінітивом відповідного дієслова: "Було це тридцятого чи тридцять першого серпня - заняття мали початися другого чи третього дня (Ю. Смолич).

Рідше зустрічаються твори, де переважають форми теперішнього часу, і зовсім немає творів, де протягом усієї розповіді про події вживався б майбутній час дієслів. Це пояснюється тим, що майбутній час виражає дію, яка має відбуватися або після моменту мовлення, або після дії в минулому чи майбутньому часі, до якої вони відносяться, наприклад: "Зараз будемо вечеряти. Згода?" (П. Загребельний). "Звідкись дізналася Маринка, що у великому львівському театрі виступатимуть артисти" (С. Журахович).

В авторській розповіді про події дуже часто майбутній час виступає у складнопідрядному реченні, рідше - у складносурядному, безсполучниковому або простому реченні, поєднуючись з минулим чи теперішнім, наприклад: "Комісія довго не могла їй роз'яснити, що ніхто нікуди не буде забирати її чоловіка - хай тільки чесно він живе" (М. Стельмах).

Можна натрапити на форми майбутнього часу недоконаного виду і в авторських відступах, що висловлюють ставлення до подій, характеризують минуле або, навпаки, відкривають читачеві секрети майбутнього, наприклад: "Про нащадків, тобто мостищан, мовитиметься тут досить розлого й докладно, а тепер треба сказати все про міст" (П. Загребельний).

Однією з функцій майбутнього часу в художньому творі є його участь у розкритті думок, мрій, сподівань, уявлень героя. Це явище може обмежуватися одним реченням або поширюватися на ширший контекст, наприклад:

109

"Ні, давно не переживав такого щастя Василько. Він уявив, як усі дивитимуться в селі, а Тимко Куличок так витріщиться на безкозирку, що, напевне, і про корів своїх забуде. Вони й підуть у город до баби Секлети...А Василько піде далі, і всі у селі оглядатимуться на нього"(О.Довженко).

Внутрішній світ героя нерідко розкривається за допомогою невласне прямої мови, яка за своїм значенням перебуває на межі прямою і авторською мовами, наприклад:

"Лукія в той момент мовби бачить його зовсім дорослим, в його майбутньому, в його завтрашньому самостійному житті. Ким він буде? Чи минатиме його життя тут, в рідному селі, чи буде він в далеких, може, навіть космічних мандрах, і вона виглядатиме його додому..." (О. Гончар).74

Засобами вираження часу у художньому творі можуть виступати прислівники. Це загальновживані слова на на позначення часу доби (вночі, опівночі, уранці) або днів стосовно моменту мовлення (позавчора, вчора, завтра), чи прислівники із узагальненою часовою ознакою (довго, давно, тепер, поки, тим часом) тощо. Проміжки часу в українській мові переважно передаються сполукою прийменників від -до з родовим відмінком іменника, наприклад: Од Конашевича і досі

Пожар не гасне, люде мруть... (Т. Шевченко "Гайдамаки"). Лексичний час виражається досить широкою групою слів з опорною часовою семою: весна, осінь, зима, давній, тривати тощо.

Якщо ми звернемо увагу на часове оформлення сучасного наукового тексту, то побачимо, що в ньому переважають форми дієслів теперішнього часу. Майбутній час вживається рідко, він здебільшого виконує функцію заохочення до спільної дії, домовляння про щось, наприклад: "Ці дотичні будемо називати осями локальної криволінійної системи координат" (В. Панасюк. "Деякі контактні задачі теорії пружності").

Таке використання форм майбутнього часу трапляється у наукових текстах. Дієслівні форми у цих випадках не мають значення майбутнього часу і легко можуть замінюватися формами теперішнього часу. Рідше у науковому тексті дієслово майбутнього часу виражає майбутню дію

74 Див. Шумарова Н.П. Про майбутній час дієслова // Культура слова. — 1979. - Вип. 17. - С. 63 - 66.

110

щодо моменту написання даної роботи, наприклад: "'Україна і надалі розвиватиметься як без 'ядерна держава".

У текстах офіційно-ділового стилю форми майбутнього часу вживаються надзвичайно рідко. Переважають аналітичні форми, характерні саме для книжного мовлення.

Особові займенники, як правило, не мають яскравого стилістичного забарвлення через свою відносну граматичну несамостійність. Залежно віж сфери вживання і сполучуваності з іншими словами займенники виявляють себе носіями багатьох стилістичних властивостей.

Включені в поетичний текст, займенники виступають уже не тільки у власному значенні, але і як елемент змісту та форми твору. Ситуація, що лежить в основі поетичного тексту, розкриває смислові і стилістичні можливості займенників. Наприклад: "В мені весь час немовби світ світа і тягнуться тужаві вгору віти..." (П. Тичина).

В одній із фронтових поезій О. Гончара воїн-партизан упродовж усього твору, крім назви вірша, не має конкретного власного чи загального імені. Його існування на грані фізичного знищення і безсмертя фіксує парадигма особового займенника він (його, йому...), що виконує роль семантичного конденсатора:

Привезли,

Щоб вішати його.

І зійшов він сам на поміст,

І видно було його,

Людям далеких міст...

Квітка,

Ніби зоря, пронеслась

І впала йому до ніг... (Словацький партизан").75

Займенники можуть виступати як узагальнені назви описуваної ситуації:

"Живе поезія у мові, якої мати вчила нас, у гніві, в усмішці, в любові. В красі звичайній, без прикрас" (М. Рильський).

Повторюючись, замінюючи один одного, створюючи соціально важливі образи, займенники я та ми виражають особистість у поезії, оскільки вміщують ту частку інформації, яка їй необхідна. Ступінь інформативності особових займенників першої особи простежується у

75 Калашник О.П. "Ще один голос звідти, з далекого..."(Мовностилістичні особливості фронтових поезій Олеся Гончара) // УМЛШ - 1989. - № 5. - С.21.

111

тексті: "Мій народе! У сади твої, залиті сонцем, не повернуться ночі страшні. Я твій атом, в твоїй я орбіті, і другої не треба мені" (В. Сосюра).

Особливого експресивного відтінку набувають займенники я, ми на тлі іменників або займенників, вжитих паралельно: "Містом, селами ще й ланами попід лісом віковим ми йдемо з Франком Іваном, розмовляємо із ним "(П. Тичина).

Досить виразним може бути вживання форм особових займенників і відповідних їм дієслівних форм. Передусім це різноманітні, нерідко досить оригінальні випадки обігрування різниці між невимушеним або інтимним звертанням на "ти" і ввічливим або офіційним на "ви", що передає характер особистих взаємин між персонажами. Наприклад: "Здрастуй! Надійко! Пробачте, Надіє Михайлівно...Я сестру чекав, а зустрів тебе. От радість!" Він звертався до неї то на "ти", то на "ви", називав її то "Надійною", то "Надією Михайлівною", сам не знаючи, як тепер поводитись: офіціально чи, як раніше, по-дружньому" (Я. Баш).

Соня. Ходім же поки в хату. Я вам заграю, а ви заспіваєте, а то тато любить спів.

Калинович. Ходім. (Ідуть). Я буду співать, щоб ти... щоб ви...

Соня. Ну, ну, воює не поправляйся, говори "ти", для мене це приятно.

Калинович. Щоб ти у кожній ноті чула моє до тебе кохання!..." (І. Карпенко-Карий).

Зазначимо також своєрідне сполучення імені по батькові з формою однини займенника і дієслова у романі А. Головка "Артем Гармаш ":

"Василю Івановичу, ти ляж на ліжко". Кузнецов був років на десять старший за Артема, і хоч вони були на "ти ", але звертався до нього Артем з поваги - на ім' я по батькові".

Підкреслене протиставлення звертань у формах однини і множини в романі О. Чорногуза "Аристократ" із Вапнярки": " Тобі, докторе, не здається, що ти мене починаєш ображати?" - вам. Грак, не здається, що все це йде від моєї любові до вас?"

Своєрідно звертається Хома Хаєпький до іноземців у "Прапороносцях" О. Гончара: "Хома, розглянувши свій портрет, був задоволений. "Схожий!- сказав він. - І вуса, і кінь, як живий... Ач, як

112

басує... Ти, Ференц, маєш добрячі руки!" - Хома на художника "тикав". Він взагалі чомусь тикав на всіх іноземців".

У деяких випадках займенники передають гонористість людини, наприклад: "Ну, гаразд. Докладно про це - в понеділок. Ми подумаємо". Він сказав "ми", ніби про влаштування її буде вирішувати ціла колегія. Пізніше Надія дізналась іще про одну рису Морозова: він любив виставляти себе єдиновладним" (Я. Баш).

Своєрідне вживання ми в сполученні з множиною іменника спостерігаємо в романі О. Ільченка "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця":

"Гей, сотнику! - знову гукнув через голови, ставши на камені, отець Мелхисидек, - Тебе кличу, пане Михаиле!

... - Кличуть, синочку! - підштовхнула Михайлика неня, як і завше зрозумівши все з півслова.

- Але чому ж... -розгублено поглянув він на матір.

-Тому що ми з тобою, лебедику... ми з тобою стали зараз оце...сотниками,-стиха пояснила ненька. -Як то, мамо?

- Ми з тобою вже сотники, синку! - голосніше сказана ненька." Мати настільки звикла опікувати сина, що наче поділяє з ним

призначення його сотником.

Отже, в українській художній літературі вживаються

найрізноманітніші прийоми використання категорії числа як ефективного виражального засобу.

Поезія Р. Скиби побудована на повторі дієслів, займенників та інших службових слів, що створює ефект виділення, привернення уваги, малює образ самоти, депресивного стану.

Ходить сніг по далеких містах, Ходить сніг по застиглім столітті. Я -не страх, я -не страх, я -не страх,

Я лиш зболений шурхіт у вітті. На рожево сміються таксі, На чорняво ридають каштани, Ще не всі, ще не всі, ще не всі Підпекли недоспівані рани. Не потрібно ні слів, ні хвилин, Не потрібно ні блиску, ні ранку.

113

Я - один, я - один, я - один,

Хто спинився при вашому ґанку. Ходить сніг по забутій пітьмі. Ходить сніг по промерзлому літі. Ви самі, ви самі, ви самі

Загубили мене в цьому світі.

Службові частини мови також відіграють певну стилістичну роль у тексті, а їх повтор нерідко створює обрамлення і основну канву твору. Прослідкуємо, наприклад, як вдало Ліна Костенко використовує прийменник ЗА у своїй поезії:

Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлених Едем

І за волошку в житі золотому.

За свій світанок і за твій зеніт,

І за мої обречені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

За те, що вчора встигло оддзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.

За те, що можу, і за те, що мушу.

Вечірнє сонце, дякую за всіх,

Котрі нічим не осквернили душу...

За те, що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролито.

Вечірнє сонце, дякую за день,

За цю потребу слова: як молитви.

Як бачимо, вірш набрав форми поетичної молитви з глибоким філософським підтекстом.

Для стилізації під просторіччя в художніх текстах використовуються позанормативні морфеми чи форми слів. Наприклад, в О, Вишні: "Той усе на світі знає. Давній охотник, тільки правое не вибрав", "Посічанська баба Палажка лікувала мене од ... зубей". "Закладайте в місцях профбюра!" Або у О. Гончара: "Там, дітки, какаом солодким вас напували..."

Список рекомендованої літератури

114

І.Бурбело В. Б. Про деякі особливості актуалізації категорії часу в епічному творі // Мовознавство.-1986.- № 2.

  1. .Ващенко В. С. Стилістичні явища в українській мові. - Харків, 1958.

  2. Ващенко B.C. Мова Тараса Шевченка. - Харків, 1963.

  1. Григораш А.А. Прислівники і прикметники в художньому творі // Культура слова.- 1981.- Вип. 20.

  2. Єрмоленко С.Я. Про один семантичний різновид минулого часу ("Заплановане майбутнє в минулому") // Культура слова.- 1983.- Вип. 24.

6. Ковальов В.П. Експресивне використання категорії числа в українській художній літературі // Українська мова та література в школі. - 1988. - № 2.

7. Мельничайко Володимир. Елементи лінгвістичного аналізу художнього тексту на уроках мови // Дивослово. -1998. -№ 2.

8. Серажим К.С. Морфологічні засоби стилістики. - К., 1996.