лінвг

Рівєнь цілісного тексту

Заголовок. Почнімо з першого знака тексту - заголовка. Скільки б не було сказано й написано про заголовок, вичерпати цю тему повністю, напевно, неможливо. Настільки велика його роль у тексті. Множинність його функцій можна пояснити тим, що він є актуалізатором практично усіх текстових категорій. Заголовок характерний переважно для нехудоженіх текстів (публіцистичних, наукових), а в художніх має факультативне значення: може бути відсутнім у поетичних текстах, але є обов'язковим у великих епічних полотнах, у новелах, оповіданнях, повістях, драматичних творах. Багато слів і словосполучень перебирає письменник, перш ніж знайде заповітне слово для назви твору. У рукописах Е.Золя збереглось до двадцяти варіантів назв роману "Жерміналь". Відомо, що Хемінгуей придумував близько сотні

заголовків до кожного свого оповідання, а потім викреслював їх один за одним. Так методом виключення він приходив нарешті до оптимального варіанта. За словами П.Загребельного, "заголовок - це цілий світ, де повинні жити твої герої, нехай він не істинний, а лише породжений твоєю уявою, але це справжній світ, де є свої закони, свої протиріччя і де існують свої межі, чітко позначені саме назвою - заголовком. " "Письменник має право брати назву, орієнтуючись на побічні лінії, другорядні мотиви сюжету чи теми",- вважав І. Кочерга.-Починається дуже цікавий лабораторний процес, так би мовити, повторного збагачення п'єси через назву. Знайшовши ключ назви в такому другорядному, побічному мотиві п'єси, драматург починає розвивати і посилювати цей мотив назустріч назві".

Один письменник і рядка не напише, доки остаточно не обере заголовка. Інший дає назву книзі лише тоді, коли робота вже підходить до кінця або коли дописана остання фраза. Третій перебирає кільканадцять заголовків і до і після написання книги. Грузинський письменник К.Гамсахурдія писав: "Я виходжу в основному від заголовка твору, і при розгортанні сюжету герої ніби самі знаходять своє місце. Я надаю великого значення заголовкам і підзаголовкам."

Французький літературознавець Луї Форест написав дослідження про заголовки книг. Він доводив, що часто успіх книги залежить від вдалого заголовка: "Хороша книга з хорошим заголовком може мати успіх; хороша книга з поганим, невдалим заголовком ніколи не матиме успіху; погана книга з хорошим заголовком нерідко має успіх ". Тому, за його теорією, письменник, який бажає привернути увагу читачів, повинен дати своїй книзі яку-небудь інтригуючу назву. Свій єдиний роман О` Генрі назвав "Королі і капуста", чесно попередивши, що тут читач знайде все, крім королів і капусти.¹⁷

Заголовок - це структура, що передує текстові, стоїть над ним і перед ним. Тому заголовок сприймається як мовний знак, який знаходиться поза текстом і має певну самостійність. Водночас заголовок - повноправний компонент тексту, входить в його структуру і утворює цілісність тексту. Заголовок, на думку О. Траченко¹⁸ , проходить три етапи: на першому сприймається узуальне значення мовних знаків, які

Блисковский З.Д. Муки заголовка. - М.,1981. - С.100.
Траченко О. С. Парадигма заголовків // Іноземна філологія..- 1990. -№ 97.

складають заголовок. Це значення попередньо готує читача до сприйняття та розуміння тексту, що є першим кроком "нульового циклу" його аналізу. На другому етапі сприймається смисл заголовка, що лягає в основу побудови "читацької моделі" тексту або попередньої гіпотези. Третій етап є завершальним. Це сприйняття смислу заголовка на його виході із тексту.

На жаль, досі серед лінгвістів немає єдиної думки про статус заголовка. Дехто вважає заголовки номінативними предикативними утвореннями. Деякі вчені розглядають їх як речення лише з психологічного боку, ще інші вважають заголовки різними реченнєвими утвореннями.

Дослідження останніх років дають підставу твердити, що заголовок є рівноправною частиною тексту, як і вступ, основна частина, висновки. Як текстова одиниця, заголовок - зовнішній індикатор тексту і може здійснювати свої найважливіші функції: текстоутворюючу та текстооформлюючу. Він може бути основним засобом включення тексту в загальномовний і позамовний контекст і пов'язувати, з одного боку, текст з екстралінгвістичною ситуацією, а з іншого - адресанта і адресата.

Проблеми заголовка художнього тексту торкалися О. Траченко та Є. Бортняк¹⁹. Рекламний заголовок - у полі зору І. Анніної²⁰. Дослідниця стверджує, що мова реклами - це різновид публіцистичного стилю. І заголовки у ній виконують функцію переконання, орієнтують у виборі товару чи послуг.

Заголовкові в газеті присвячений посібник Є. Лазарєвої.²¹

Інколи говорять, що заголовок - це свого роду вивіска, і що вона яскравіша, то більше гарантії, що матеріал буде прочитано. Звичайно, яскравий, виразний заголовок привертає увагу читачів

Заголовки у газетах сприяють:

а) зацікавленню читача ( "Людина, яка не їсть і не п'є", "Жінка, перед якою відступив лев ");

Траченко О., Бортняк Є. Заголовок художнього твору: проблема вертикального контексту // Іноземна філологія. -1987.- № 88.
Анніна І. Інформативність рекламного заголовка // Культура слова . - 1988 .- Вип. 35.-С.26-29.
Лазарева Є. Заголовок в газете.- М., 1968.

б) передають суть матеріалу ( "Вирок виконано", "Знову пікет перед мерією");

в) ставлять проблему ("Куди зник Бетховен?'''); г) містять висновок публікації ("Алкоголізм - ворог державності").

Заголовки несуть в собі певну модальність, яка відображає світ, побачений очима автора, містять певну конотацію та експресію. Однак сприйняття заголовка на початку, перед прочитанням твору, не дорівнює тим асоціаціям, які виникають пізніше, після його прочитання. Заголовок є невід'ємною частиною вертикального контексту.

Вертикальну зв'язність тексту підтримують слова-концепти , або гак звані ключові слова, що несуть на собі ідейний зміст твору. Вони є стрижневими для розуміння тексту твору. У Шевченка такими словами є Україна, край, хата, Дніпро, мати. У його розумінні Україна- це не тільки місце, територія чи країна. Це - стан душі, стан буття. За словами американського дослідника творчості Шевченка Григорія Грабовича, "це стан буття, екзистенціальна категорія у теперішньому часі, а в майбутньому - форма ідеального існування". У Шевченковій поезії слова-концепти утворюють лексико-семантичне поле з надзвичайно широким спектром поетичних значень.

На основі ключових слів формується лейтмотив твору, актуалізуються позатекстові уявлення, зміцнюються асоціативні зв'язки. У "Санаторійній зоні" М. Хвильового повторюються слова мука, тривога, сум, безнадія, сіро, скучно, невесело, невідомий, божевільний, що налаштовує нас на відповідний лад і настрій. Ключові слова відіграють важливу роль для сприйняття та інтерпретації тексту.

Повторення слова на текстовому та поняттєвому рівні сприяє розвитку символічного значення. Зауважимо, що не кожна повторювана одиниця є символом. Сутність останнього визначають підтекстові смисли, які виникають на основі асоціативних комплексів і узагальнень.

Символ як універсальне загальнофілософське поняття у художній системі стає фактом відповідної словесно-художньої реальності, своєрідним конструктом, поза яким не можна уявити конкретної мистецької даності як цілісності.

Однією з визначальних ознак символу слід вважати його непряму співвіднесеність із конкретним предметом. Тобто символ-номінант завжди вказує на об'єкт. Враховуючи факт, що значення символу не готожне значенню загальномовного слова, можна твердити про роздвоєння денотата слова і про набуття останнім символічного

значення. Символ Прометея має загальнолюдський, суспільно -філософський контекст. Цей образ проходить через творчість Есхіла і Гесіода, Шевченка, Франка. Лесі Українки, Тичини, А.Малишка, І.Драча і виступає то як символ людської цивілізації взагалі, то як символ боротьби і нескореності. Символізму в художніх текстах набувають й інші біблійні образи. Іуда - це зрада. Голгофа - розп'яття, людські муки. Символ червоної калини - національний, народно-поетичний. Він традиційно пов'язаний з дівочою красою. У сучасній поезії зазнає семантизації у кількох напрямах: це і зв'язок з рідною землею. І вірність червоній крові батьків, що пішли у безсмерття.

Під впливом відповідного фольклорного контексту дівчина-полонянка виступає символом розореної, сплюндрованої України в ряді баладних творів про турецьку неволю. З'являється асоціативний ланцюг. калина - символ дівчини, дівчина- символ України, калина - символ України.

Бувають символи індивідуально-авторські, які народжуються і живуть тільки в конкретному творі письменника. Своєрідним ключовим образом у творах О.Гончара став біблійний Арарат. Мало хто звертав увагу, що висота 805, де загинув Ю. Брянський, це, за словами Шовкуна, - "наш Арарат", тобто "останнє пристанище" чи, скажімо, у "Твоїй зорі" письменник називає Араратом хмари.

Важко уявити собі поезію без символіки. За період тривалого історичного розвитку віршового мовлення склалося чимало традиційних образів-символів суспільного та духовно-емоційного життя людини. Деякі з них становлять творче надбання поезії у цілому. Скажімо, існує стійка образна аналогія між дорогою і життям, порами року і віком людини тощо.²² До таких традиційних поетичних формул належить і образ ріки як символу життя та органічно пов'язаний з ним образ моря житейського, що широко використовується у мовній практиці поетів. Смислове наповнення цих словесних символів служить надійним засобом втілення авторських роздумів над філософськими проблемами буття, тонкої гами естетичних почуттів. Поетів завжди хвилювала думка про плинність, невблаганний рух вперед людського життя, яке має свій початок і свій кінець:

22 Ставицька Л, Ріка життя і лебеді часу // Культура слова. - 1988- Вип. 35. - С. 13-17.

Мені відкрилась істина печальна:

Життя зникає, як ріка Почайна (Л.Костенко).

"Час рікою пливе" (Б. Лепкий), "Ми часто час порівнюєм з рікою" (П.Воронько), "Вже літа зосталися позаду на тому боці вічної ріки "(Б.Олійник).

Словосполучення ''вічна ріка" вже стало своєрідним перифразом життя, збагативши словник сучасної поезії (зб. "Над берегами вічної ріки " Л. Костенко)

Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки...

Інакомовного смислу у творах поетів набувають не тільки слова ріка, море, а й різноманітні найменування ознак водяного простору. М. Вінграновський використовує розгорнуті метафори зі смисловими центрами ріка, море, що вказують на діалектику життя, у творах з аналогічними назвами: "Моєму морю", "Я молодіш прийшов до тебе, море" тощо. Художній мотив руху людського життя органічно варіює І.Драч у вірші "Велика вода" /зб. "Теліжинці"/. Увесь твір є розгорнутою метафорою, центр якої - велика вода - інакомовне позначення прожитих років:

Підступає Велика Вода до мого тимчасового дому...

У цього автора своєрідна система символів.²³ Образ сонця у нього тісно пов'язаний з образами серця і слова. Яскраві сонячні барви знайшли своє відображення у назвах його збірок і творів: "Сонячний Фенікс", "Соняшник", "Протуберанці серця", "Сонце і слово". Із сонцем у поета пов'язується усе найсвітліше і найдорожче, усе те, що стає для нього джерелом натхнення. Воно символізує процес художньої творчості ("пірнаю глибоко в сонце", " пишу про клекіт сонця спомин ", "смак сонця на чолі").

Серед засобів створення зв'язності тексту виділяють повтори -багаторазове відтворення різних лінгвістичних одиниць: фонем, морфем, лексем, слів, словосполучень, речень. Причому повтори не лише засіб, а й необхідна умова / хоч і недостатня/ зв'язності тексту. Вони беруть участь у горизонтальній та вертикальній зв'язності, сприяючи

23 Калашник В. Символіка образно-смислових єдностей у поетичній мові І. Драча // Культура слова .- 1988. -Вип. 34. - С. 11-15.

внутрішній цілісності. Повтор, на думку дослідників²⁴, виконує дві основні функції структурно-організуючу (функцію зв'язку) і стилістичну ( емоційно-експресивну функцію). Залежно від реалізації засобів виділяють різні види повторів: звукові, морфемні, лексичні, синтаксичні. Деякі учені (Гіндін С.І.) вводять поняття семантичного повтору, тобто повтору деякого значення, деякої сукупності семантичних ознак, що дає змогу проводити аналіз семантичного зв'язку у тексті, незалежно від способу лінгвістичного вираження повтору. Виділяють такі види семантичного повтору: тотожний (те саме повторюється), синонімічний, антонімічний, лексико-семантичні лінії, номінаційні ланцюжки. Про них піде мова нижче, під час розгляду рівневих зрізів.

Вертикальній зв'язності тексту сприяють власні імена. Антропонімії - це особливі мовні одиниці, що виділяють, конкретизують об'єкт, але не класифікують його, не відносять до розряду ідентичних предметів. Власні імена в ізольованому стані не мають денотативного /предметного/ значення. Однак у мовленні антропонім наповнюється змістом, містить якісну і кількісну характеристику-інформацію. На думку учених, існує три значення власного імені в суспільстві: а/ доантропонімічне (етимологічне); б/ антропонімічне /вказівне/;

в/ відантропонімічне, що виражає суспільну оцінку носія імені, що переходить на саме ім'я.

Імена, що сьогодні існують, пройшли через першу стадію розвитку. Для багатьох з них відтворити свою етимологію навіть зусиллями великих спеціалістів надзвичайно важко або й неможливо. Деякі, навпаки, чудово зберегли свою внутрішню форму і їх можна легко співвіднести з тим вихідним поняттям, що лягло в основу першого іменного позначення. Наприклад, Марина -" морська", Віктор -"переможець", що відомо багатьом. Але тонкощі таких імен, як Клавдія -"кульгава", Михайло - "подібний до Бога" - лише спеціалістам.

Відантропонімічного значення набули такі імена, як Гамлет Гобсек, Плюшкін та багато інших. У художньому творі антропоніми відіграють функцію зв'язності тексту, виявляють особливості творчої манери автора.

24 Синиця І. Лексичний повтор як засіб реалізації семантичної зв'язності тексту // Мовознавство. - 1994. - №.6. - С. 56.

Серед антропонімів української художньої літератури виділяємо окрему групу імен, оцінний матеріал яких сформований у попередніх літературних джерелах. Це насамперед імена загальновідомих біблійних персонажів.²⁵

Найвищою частотою уживання характеризується ім'я Богоматері -Марія. В українській літературі воно стало символом матері, жінки -страдниці. В одних творах, де зображується Богоматір, значення імені Марія доповнюється натяком на долю української жінки / "Марія" Т.Шевченка, "Три Марії" Н. Ковалевої, "Скорбна мати" П. Тичини/, в інших де Марією іменується жінка-страдниця, - це ім'я є виразником найвищого драматизму через асоціяції із стражданнями Марії - Матері Божої /"Ледащиця" Марка Вовчка, "Мати" О. Довженка "Дім на горі" В. Шевчука, "Стражгора" С. Пушика тощо/.

Долю нещасних українських жінок супроводжує ім'я Катерина Катря/. Ця традиція йде від однойменної поеми Т. Шевченка. Важко сказати, чому саме так назвав Шевченко свою героїню. Можливо, на честь старшої і улюбленої сестри Катрі, а може, спрацювала грецька семантика цього слова - "чиста", "чистота". Згодом це ім'я стало символом трагічної долі української жінки.

М. Старицький в "Оболозі Буші" назвав символічним ім'ям палку патріотку, яка ціною власного житгя підриває замок, захоплений порогами. Автор примушує читача замислитись, чому за часів козаччини Катря гине за долю України, а Шевченкова - через наругу москаля.

Починаючи від оповідання П. Куліша "Дівоче серце", Катрями називають все частіше жінок-страдниць. У романі О. Гончара "Циклон" дружина полоненого Решетняка - Катря невтомно шукає чоловіка: "Скільки тих шляхів пройшла, скільки загорож обходила". У "Тронці" також зустрічаємося з драматичним образом Катрі: "У тітки Катерини обличчя іконно-темне, суворе, передчасно зістарене, а очі молоді". Отже, в українській літературі антропонім Катря, Катерина стало символом понять "дівчина-покритка", "нещасна дівчина","жінка страдниця".

25 Белей Л. Літературно-художні імена-символи // Культура слова.- 1996 .- Вип. 46-47.-С. 63-67. .

Літературних персонажів, провідників нових суспільно-політичних ідей в Україні, часто називають іменами апостолів та євангелістів. Наприклад: Павло Чубань / Не судилося" М. Старицького/, Лука Літостанський /''Київські прохачі" І. Нечуя-Левицького/, Марко Безсмертний /"Правда і кривда" М. Стельмаха. Марко Римик /"Кам'яне поле" Р.Федоріва тощо. А у драмі "Прощай, село" М. Куліш не випадково протиставив двох персонажів з біблійними іменами: патріархального, богомільного діда Зосима депортує за межі України " нова людина", комуніст Марко, що має таке саме ім'я, як новозавітний євангеліст.

В українській культурі Марко має ще одну конотацію, пов'язану із апокрифічним Марком Безсмертним, що товчеться в пеклі. Гадаємо, що М. Куліш мав на увазі саме це значення імені.

Експресивний і характеристичний заряд прізвища Адаменко в романі Ю. Яновського "Вершники" також грунтується на "репутації" біблійного персонажа Адама. Прізвище влучно характеризує правомочність українського селянського роду та його мимовільну гріховність у час революції.

Чоловіче ім`я Андрій після твору М.Гоголя "Тарас Бульба" набуло репутації зрадництва. М.Хвильовий, Г. Косинка, Ю.Яновський не без цього впливу називають зрадників Андріями. /"Мати" М.Хвильового/, Андрій Шкура /"Гармонія" Г. Косинки/, Андрій Половець /"Вершники" Ю. Яновського /.

Засобом виразності й образності у художній мові є характерологічні прізвища, утворені, як складні слова. Комічним і сатиричним ефектом, який викликали назви-прізвища, вдало користувалися українські письменники-класики, наприклад: Пустолобов, Чорнодушка / Г.Квігка-Основяненко/, Гнучкошеєнко /Т.Шевченко/, Мордохай, Сорокатисячников /І.Карпенко-Карий/, Тягнивус, Голохвостов, Загнибіда /М.Старицького/, Закрутько-Одвертинський, Кандалупенко, Тупу-Табунець-Буланенький /М .Кропивницький/ тощо²⁶.

Ці традиції творчо використовують і розвивають сучасні письменники. Виникає запитання: чому автори надають перевагу складним назвам? Складне слово, утворене із словосполучення чи

26 Стішов О. Складні прізвища як художній засіб // Культура слова. - 1990.- Вип. 38.-С.26-29.

описового звороту, зберігає ширшу й конкретнішу, ніж у звичайному слові семантику, наприклад: Старий дуб - Стародуб, той. що дуби вивертає - Вернидуб.

Письменник певною мірою через прізвище виражає своє ставлення до героя. Семантика й емоційне забарвлення складних прізвищ різноманітні і в кожному конкретному випадку підпорядковані характеристиці персонажа. Їх можна умовно поділити на позитивні та негативнооцінні. Перші з них переважають у драмах, трагедіях, прозі, віршах, а другі - в усмішках, гуморесках; фейлетонах, комедіях, сатиричних повістях і романах. Отже, це, зумовлено не тільки індивідуально-авторськими уподобаннями, а значною мірою й жанрами твору.

Помічено, що позитивних героїв автори наділяють красивими, привабливими прізвищами: Горицвіт /М. Стельмах/, Великодний Г.Тютюнник, Лавровишня /Є.Гуцало/.

Часто прізвища доповнюють зовнішню і внутрішню

характеристику особи, дають їм оцінку, наприклад, у драматичних творах І. Микитенка - Чорнобривець - молодий парубок, Добродух — робітник "Арсеналу".

За походженням розрізняють загальнонародні, здавна вживані і пройняті народним гумором прізвища, такі, як: Тягнирядно /А. Головко/, Нетудихата /І.Микитенко/, Непийпиво, Пустоцвіт, Роззяврот-Сліпенко /С.Олійник/ Задерихвостецький, Тринди-пляшка /О.Вишня/, Неплюйвборщ /М.Білкун/.

Сповнені дотепу, часто глузів, складні прізвища підкреслюють якусь спрецифічну рису персонажа, його поведінку, вдачу: Хокейфутболенко - мав надмірне захоплення лише хокеєм та футболом /О.Вишня/, Синьомрійненко - бездарний художник, Снохода - завжди заспаний сотник /О.Ільченко/, Пустоцвіт - недалекий розумом /Ф.Лузан/.

Увагу привертають прізвища, утворені на основі фразеологізмів. Фразеологізм здатен замінити багатослівну характеристику, образно узагальнити сказане, надати йому своєрідної емоційно-експресивної тональності. Тому складні прізвища, пов'язані зі стійкими висловами, несуть у собі величезний гумористично-сатиричний заряд. Від фразеологізму "блиснути п'ятами" - тобто ганебно втекти - О.Вишня створив найменування Оверко Блисьп'ята, а П. Глазовий від фразеологізму "липкі руки" утворив власну назву Липкорукий, тобто

хапуга. Аналогічно: "трясця йому в пуп" - Трясцяйомупупенький /О.Вишня/, "приший кобилі хвіст" - Пришийкобилїхвіст /О Ільченко/ "замилювати очі" - Окозамилювайло" /О.Вишня/, "мотати кишки" Кишкомот /Б.Янчук/ тощо. Як бачимо, вони утворені від усталених виразів негативного змісту і викликають у читача осуд, зневагу до них персонажів.

Часто на основі грубої, лайливої лексики української мови автори творять стилізовані під іншомовні прізвища, викликаючи осуд, зневагу, сміх, наприклад: Сукенцуцке /О.Вишня/. А герой М. Прудника Григорій Жабоїд називає себе Жорж Жабо, і це викликає іронічну посмішку.

Отже, прізвища завдяки своїй прозорій будові виконують важливу образотворчу і стилістичну функцію в мові художньої літератури. Художні функції власних імен найчастіше пов'язують з поетикою підтексту.

Вибір імені для літературного героя не буває випадковим. письменник вкладає в нього певну оцінку, характеристику, тобто використовує власні імена як додатковий художній засіб для вираження ідейно-естетичного задуму. Власне ім'я - антропонім - найлаконічніший засіб характеристики героя.

Гумористичний твір характеризується "значущими" іменами та прізвищами. У сатиричних творах імена часто шаржуються. Твори романтичного спрямування містять імена, принципово не схожі на буденні, які нерідко вказують на просторово-часову віддаленість від сучасності. У реалістичних творах використовуються імена, що входять до активного фонду мови.³⁷ Вони відіграють важливу роль орієнтира в часі і просторі. Будь-який художній твір містить імена героїв, які є типовими для відповідної соціальної групи певної епохи. Солоха, Мощі, Карпо, Пріська, Лаврін - імена літературних персонажів XIX століття, а Зізі, Єлька, Вірунька, Ген - імена наших сучасників, героїв повістей та романів XX століття.

27 Лисюк Л.П. Стилистичні функції антропонімів у драматичних творах Лесі Українки// Організації тексту: граматика і стилістика.- К., 1979; Жайворонок В.В. Що не ім'я - то образ, що не прізвище - шукай змісту // -Рідне слово. - 1974. - Вип. 8.-С.23.

Список рекомендованої літератури 1. Ващенко B.C. Про становлення й визначення лінгвостилістики як науки /У Українська народна лексика.- Дніпропетровськ, 1973. 2 Жайворонок В.В. Що не ім'я - то образ, що не прізвище - шукай змісту // Рідне слово. - 1974.- Вип. 8.

Ковалик І., Мацько Л., Плющ М. Методика лінгвістичного аналізу тексту.-К., 1984.
Козланюк Г.Т., Кузнецова Л.А. Параметри інтерпретації тексту II Вісник Львівського політехнічного інституту. - 1981.- № 157.
Леонова Н. А. К постановке научных основ курса "Лингвистический анализ текста" II Русский язык в школе.-1980. - № 1.

о. Масенко Л. Т. Про семантику ключових слів у поезії Т. Шевченка II Мовознавство.- 1989. -№ 2.

7. Мелъничайко В.Я. Лінгвістика тексту в шкільному курсі української мови.-К., 1986.

8. Мойсієнко А.К. Символ як явище аперцепції // Мовознавство . - 1993. №3.

9 Мороховський А.М. Деякі основні поняття стилістики й лінгвістики тексту.-К.,1981.

10. Рожило Л.П. Загальні основи лінгвістичного аналізу художнього тексту // Українська мова й литература в школи. -1978.- № 2.

Содержание