Історія української мови

Усі слов'янські мови мають одне джерело: правослов'янську, або спільнослов'янську основу, яка існувала у слов'янських племінних мов приблизно з середини III тисячоліття до н.е. і до V століття н.е. (ця обставина пояснює наявність в усіх цих мовах багатьох спільних рис, зокрема, основних закономірностей у фонетиці, лексиці і граматиці).

З перетворенням і формуванням слов'янських племен в окремі народності в загальних рисах сформувалися і усі слов'янські мови, внаслідок чого виникли нові спільні мови-основи. Так, предком східнослов'янських мов можна вважати давньоруську мову, яка склалася в V- IХ ст. в Київській Русі і проіснувала до ХIVст.

Давній період української мови породив багатющий український фольклор: історичний, обрядовий, календарний, соціальний, господарський, побутовий.

У часи І.Котляревського, Григорія Квітки-Основ'яненка, Тараса Шевченко мова збагатилася народнорозмовним фольклором. Основоположником цієї нової української мови можна вважати видатного українського поета Тараса Шевченко, який синтезував усе найкраще з книжних традицій, з усної творчості і мовлення українців Наддніпрянщини, виробив і закріпив фонетичні, морфологічні і синтаксичні норми.

Після Т.Шевченка українською мовою майстерно користувалися, постійно її збагачуючи, такі талановиті письменники і діячі культури ХIХ- ХХ ст., як Л.Глібов, Марко Вовчок, Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, Іван Франко, Леся Українка, М.Драгоманов, М.Коцюбинський.

У розвиток сучасної української мови вагомий внесок внесли українські письменники В.Сосюра, П.Тичина, М.Рильський та ін.