logo
Zagal_39_ne_movoznavstvo_M_Kochergan

1 Пролегомени (грец. Ргоіедотепа, від ргоІе§о «кажу заздале­гідь») — вступні пояснення, преамбула, попередні відомості про предмет, поняття; передмова.

98

Історія мовознавства

залежно від генеалогічної й типологічної класифіка­цій. Іншими словами, Єльмслев робить спробу створи­ти загальну теорію мови.

Лінгвістика, на думку Єльмслева, має досліджувати мову не як механічне поєднання позамовних (фізич­них, фізіологічних, психологічних, логічних, соціологіч­них) явищ, а як самодостатнє ціле, структуру 8ііі §епегіз (своєрідну). Водночас лінгвістична теорія повинна нех­тувати відхиленнями в мовленні і шукати «постійне, яке лежить в основі змін», те, що робить мову мовою, якою б вона не була. Лінгвістична теорія має відповіда­ти трьом вимогам: несуперечливості, простоті й повно­ті (вичерпності).

Точні науки пішли значно вперед порівняно з соці­альними, бо мають справу тільки з відношеннями між речами, з функціями. Такий самий підхід повинен бути й щодо мови. Тому метою глосематики є опрацювання такого методу опису мови («алгебри» мови), «який опе­рував би невизначеними єдностями» і став основою створення дедуктивної теорії мови.

Об'єктами дослідження є тексти. Необхідно створи­ти процедурний метод, за допомогою якого можна було б описати не тільки якісь конкретні датські тексти, а й усі тексти, навіть уявні. «Користуючись інструментом лінгвістичної теорії, — зауважує Єльмслев, — ми може­мо вилучити з вибірки текстів запас знань, який знову можна використати на інших текстах. Ці знання сто­суються не тільки і не стільки процесів або текстів, із яких вони вилучені, а системи, або мови, на основі якої побудовані всі тексти певної природи і з допомогою якої ми можемо побудувати нові тексти». Однак інду­ктивний аналіз даних проводиться лише на початково­му етапі, далі — вже дедуктивний.

Лінгвістична термінологія Єльмслева не має нічого спільного з традиційною лінгвістичною термінологією (немає таких термінів, як родовий, давальний і т. д. від­мінки, керування, прилягання тощо; немає специфічних термінів для фонетики, морфології, синтаксису). Він уводить загальні, універсальні терміни, що ґрунтуються на відношеннях між мовними елементами, тому їх мо­жна застосувати і до фонем, і до морфем, і до слів, і до речень: 1) взаємозалежності, за яких один член передба­чає існування іншого і навпаки, називаються інтерде-пенденціями (англ. іпіегйерепЛепсе «взаємозалеж-

Структуралізм і генеративізм

99

ність»); 2) однобічні залежності, за яких один член пе­редбачає існування іншого, але не навпаки, називаються детермінація ми (англ. йеіегтіпаііоп «визначення»); 3) вільніші залежності, в яких обидва члени є сумісни­ми, але жоден із них не передбачає існування іншого, називаються констеляціями (англ. сопзіеіаііоп «сузі­р'я»). Елементи залежностей Єльмслев називає об'єк­тами, а сам аналіз — діленням. Аналіз тексту полягає в поетапному членуванні. Об'єкт, що аналізується, — це клас, інші об'єкти, які встановлено наступним чле­нуванням, — сегменти класуу а об'єкти третього члену­вання — сегменти сегментів. Класи у мовленні — лан­цюжки, а сегменти цих класів — частини ланцюжків. Класи в системі — парадигми, а сегменти класів у сис­темі — члени парадигми. Таку процедуру в цілому Єльм­слев називає дедукцією. Єльмслев, намагаючись пере­творити лінгвістику на точну науку, бере за основу методики досліджень метод дедукції, який притаман­ний математичним наукам. Індукція, яка не допускає формулювання загальних понять, за його переконан­ням, не може забезпечити несуперечливий і простий опис. Як образно висловився автор «Пролегоменів», індукція «звичайно є ближчою до поезії, ніж до чистої науки».

Мета аналізу не просто у членуванні мови на все менші одиниці, а у встановленні взаємозалежностей між ними і в об'єднанні їх у класи, що мають спільні функції. Єльмслев один із перших спробував система­тизувати наявні в мові функції, використовуючи понят­тя константи і змінної.

Він услід за Соссюром розглядає мову як знакову систему. Специфіка мови як знакової системи в тому, що в неї «можуть бути переведені всі інші семіотики». Усі знаки мови, кількість яких необмежена, склада­ються з незнаків, тобто фонем, кількість яких обмеже­на. Такі незнаки вчений називає фігурами.

Аналіз знаків Єльмслев проводить у плані вира­ження і плані змісту (це його терміни, які згодом поширилися в лінгвістиці). Однак зміст і виражен­ня вжиті ним не в традиційному значенні (не як зна­чення і форма, субстанція і форма). І у плані змісту, і у плані вираження він виділяє субстанцію та форму. Субстанцією змісту є мовна інтерпретація відобра­женого в мозку людини зовнішнього світу, а формою змісту є спосіб упорядкування і комбінації ідей, тоб-

100

Історія мовознавства

то система моделей, яка представляє систему значен-нєвостей (цінностей). Субстанція змісту є однією й тією самою для всіх мов, а форма змісту в кожній мові своя, власна і неповторна. Визначальною для Єльмслева є фор­ма. Мову потрібно вивчати як форму. Субстанція, куди входять, наприклад, фонетика й семантика, — нелінгві-стичний предмет, вивчати який повинні інші спеціаль­ні (нелінгвістичні) науки, такі, як фізика, психологія тощо. У статті «Метод структурного аналізу в лінгвіс­тиці» Єльмслев писав: «Будь-який звук може бути за­мінений іншим звуком або буквою, або умовленим си­гналом, система ж залишається тією самою».

Вивчення форми змісту Єльмслев називає плере-матикою (грец. ріегез «повний»), а відповідні одиниці — плеремами; вивчення форми вираження називає кенематикою, а відповідні одиниці — кенемами (не фонемами). План вираження і план змісту мовних одиниць і уявлення датського вченого про предмет мовознавства (глосематики) можна зобразити такою схемою:

План ві

іраження

План з]

шсту

Субстанція

Форма

Форма

Субстанція

Фонетика

Кенематика

Плерематика

Семантика

Г л о с є і

отика

Для мовознавства, стверджує Єльмслев, надзвичайно важливо зафіксувати відношення між досліджувани­ми одиницями. Для цього потрібно мати «метод, який дає змогу в певних умовах звести дві сутності до одні­єї» або «ототожнити дві сутності», тобто визначити ва­ріанти й інваріанти. Таким методом він вважає кому­тацію — операцію, що полягає в заміні одного елемен­та іншим. Якщо заміна якогось елемента одного плану іншим елементом того самого плану зумовлює зміну в протилежному плані мови, то ці два елементи є само­стійними елементами системи, інваріантами. Якщо ж такої зміни немає, то це є варіанти одного інваріанта. Поняття інваріантів і варіантів дозволяє ототожнювати елементи, зводити їх до обмеженої кількості найпрості­ших елементів.

Усе наведене вище — тільки найголовніші ідеї глосе­матики. У 40—60-ті роки це відгалуження структуралі-

Структуралізм і генеративізм

101

зму стало широко відомим у всьому світі, однак його оцін­ка була неоднозначною — від різко негативної до пози­тивної. Наприклад, французький мовознавець А. Мар-тіне порівняв глосематику з «баштою зі слонової кості».

Позитивним у копенгагенському структуралізмі було прагнення опрацювати точний метод аналізу, який спирається на дані математичної логіки. Глосематики розширили поняттєвий апарат мовознавства, запропону­вали цінні методологічні принципи. Науковці вважають, що глосематика може бути корисною для створення формальних універсальних мов (мов-посередників) для машинного перекладу і для створення типологічної кла­сифікації мов.

В історію науки глосематика ввійшла як спроба гра­нично абстрагованого від будь-якої конкретики підхо­ду до мови. Будучи загальною дедуктивною теорією мови, вона стала однією з перших спроб поєднання лінгвістики з формальною логікою і тим вплинула на вдосконалення методів дослідження мови. Такі глосе-матичні терміни, як схема, комутація, детермінація, ко­реляція, реляція, план вираження, план змісту, конкрет­ні типи функцій та ін., увійшли в лінгвістику.

Недоліком глосематики є значне звуження і збіднен­ня об'єкта дослідження, відірваність мови від людини, суспільства, культури, історії, а також перебільшення ро­лі відношень за рахунок елементів, що співвідносяться.

На основі глосематики не можна досліджувати реа­льні мови і не можна зводити мовознавство до побу­дови схем, як це роблять глосематики. Як зауважує В. М. Алпатов, «колись впливова глосематика нині ста­ла історією» [Алпатов 1998: 176].

Американський структуралізм (дескриптивізм)

На відміну від Празького лінгвістичного осередку і глосематики американський структуралізм не є пря­мим продовженням запропонованих Соссюром теоре­тичних положень.

Американський структуралізм, або дескриптивізм (від англ. сіезсгірї'ме «описовий»), — мовознавчий напрям, для якого характерний форма­льний підхід до вивчення мовних фактів (сполучуваність одиниць, їх місце в мовленні стосовно інших одиниць тощо).

Виник у 30-ті роки XX ст. і розвивався до 50-х років. Між ним і європейськими школами структуралізму іс-

102

Історія мовознавства

нують відмінності, що зумовлено специфікою суспіль­но-історичних, філософських і мовних умов розвитку мовознавчої науки в США: поширенням філософій неопозитивізму, прагматизму та біхевіоризму, актуаль­ністю проблем, пов'язаних із вивченням туземних мов американських індіанців і різнорідних етнічних груп іммігрантів. Можна стверджувати, що це відгалужен­ня структуралізму виникло з суто практичних потреб. Згодом, переносячи свої методи на вивчення англійсь­кої та інших індоєвропейських мов, мов семітської і тюркської родин, дескриптивна лінгвістика прагнула зберегти свою практичну спрямованість, передусім зв'язок із методикою викладання мов.

Зародження дескриптивізму пов'язане з іменем ві­домого антрополога і лінгвіста Франца Боаса (1858— 1942). Він довів непридатність опрацьованих на мате­ріалі індоєвропейських мов методів і принципів для дослідження індіанських мов. Це пов'язано з тим, що цим мовам властиві інші мовні категорії і до них не можна застосувати порівняльно-історичний метод, бо вони «не мають історії», тобто зафіксованих у писем­них пам'ятках попередніх етапів свого розвитку. Саме цим зумовлено те, що, по-перше, ці мови можна вивча­ти тільки на синхронному зрізі, і, по-друге, потрібно створити такі об'єктивні методи їх опису, які б ґрунту­валися на суто зовнішніх, формальних ознаках.

Ідеї Боаса розвинули у двох різних напрямах його учні Едуард Сепір (1884—1939) і Леопард Блумфільд (1887—1949). Сепір зосередив свою увагу на вивченні мо­ви у зв'язку з культурою і таким чином заклав основи етнолінгвістики, а Блумфільд обґрунтував принципи «механістичної лінгвістики», яка розчленовує процес мовного спілкування на ряд стимулів і реакцій (мову розумів як різновид поведінки людини і її вивчення орієнтував на положення біхевіоризму — панівної на той час школи в американській психології, яка вважа­ла предметом психології не свідомість, а поведінку як сукупність реакцій на певні стимули). Блумфільд та­кож сформулював у дусі біхевіористської психології теоретичні положення синхронічного опису мови і за­пропонував дескриптивний метод.

Дескриптивна лінгвістика не була однорідною течі­єю. У ній чітко виокремлювались дві школи: єльська (Л. Блумфільд, Б. Блок, Дж.-Л. Трейджер, 3. Харріс, Ч. Хоккет та ін.), яка досліджувала лише проблему

Структуралізм і генеративізм

103

структури мови, і анн-арборська (Мічиганський уні­верситет), яку цікавила ширша проблематика, зокре­ма значення мовних одиниць (ця школа зближувала­ся з етнолінгвістикою). Представники — Ч.-К. Фріз, К.-Л. Пайк, Ю.-А. Найда та ін.

Мовознавці єльської школи зосереджували свою ува­гу на описі зовнішніх формальних елементів структури мови, уникаючи всього, що має якийсь стосунок до логі­ки, психології та інших дисциплін. Вони розробляли не загальну теорію мови, а лише методи синхронного опису мови. Так, скажімо, Трейджер усе, що стосується науко­вого вивчення мови, визначив як макролінгвістику, яка в свою чергу поділяється на пралінгвістику, мікролінг-вістику і металінгвістику. Пралінгвістика вивчає про­блеми експериментальної фонетики (акустичні й арти­куляційні властивості звуків) і частково психологію мо­влення. М ікро лінгвістика — це власне лінгвістика, яка є основним об'єктом дослідження дескриптивістів. Ме-талінгвістика вивчає значення мовних знаків, що не належить до власне лінгвістичних явищ, а входить, за Блумфільдом, до * фізіологічної сфери стимулів і реак­цій». Дескриптивісти єльської школи свідомо відмежу­валися від значення. Пояснення мовних явищ через ка­тегорії мислення і психіки людини Блумфільд назвав менталізмом (від лат. тепіаііз «мисленнєвий») і вва­жав його головною перешкодою перетворення лінгвісти­ки на точну науку. Метою дескриптивістів є індуктивне встановлення на основі текстів мовної системи як су­купності деяких одиниць і правил їх розташування.

Загальний метод дескриптивістів ґрунтується на стру­ктурних властивостях мови, які можуть бути виражені в абстрактних термінах і поняттях. Звідси їх прагнення до формалізації опису, до репрезентації його у вигляді суво­рої й лаконічної системи постулатів і визначень, запози­чених із математики й математичної логіки.

Основними методиками дослідження мови дескрип-тивістами є дистрибутивна й безпосередніх складників (див. розділ «Методи мовознавства»). Очевидною є фети­шизація дистрибутивної методики. Дистрибуція (суку­пність усіх оточень елемента, в якому він трапляється), за Блумфільдом, — це єдина мовна універсалія (інші мовні універсали він не визнавав). Харріс у праці «Ме­тод у структуральній лінгвістиці» (1948) наголошує: «Головною метою дослідження в дескриптивній лінгві­стиці, а разом із тим і єдине відношення, яке буде роз-

104

Історія мовознавства

глядатися в цій праці, є відношення порядку розташу­вання (аранжування) або розподілу (дистрибуція) в процесі мовлення окремих її частин чи ознак стосовно один одного».

Американські структуралісти детально опрацювали методику дистрибутивного аналізу, визначили його рів­ні та сфери застосування. Найуспішніше ця методика «спрацьовувала» у застосовуванні до тих елементів мовної системи, які не мають плану змісту (значення), тобто до одиниць фонетичної системи. Однак дескрип-тивісти проголосили ізоморфізм дистрибутивної ме­тодики, тобто придатність її застосування до всіх мов­них рівнів. Суть цієї методики зводилася до таких процедур: