1) Наявність спільної семантичної ознаки (збірність, речовинність, статальність, зворотність та ін.);

2) необов'язковість формального показника (збірні іменники мають формальне вираження — суфікси -ство> -ат тощо, тоді як, скажімо, статальні дієслова такого формального показника не мають — бути, сиді­ти, лежати);

3) взаємодія з пов'язаними з ними граматичними ка­тегоріями. Так, зокрема, від зворотності дієслів зале­жить категорія стану, від перехідності/неперехіднос­ті — категорія активу/пасиву, від істоти/неістоти — ка­тегорії відмінка і роду, від особи/неособи — категорія роду, від назв власних і загальних — категорія числа;

4) необов'язковість протиставлення в межах лекси­ко-граматичного розряду рядів форм, тобто відсутність регулярних парадигм (наприклад, речовинні іменни­ки, збірні іменники тощо, які не мають ні внутрішніх, ні зовнішніх опозиційних рядів форм).

Отже, граматичні категорії важливі не тільки в зміс­товому, а й у структурному плані. Вони об'єднують сло­ва не лише в межах певної частини мови, а й поза цими межами, тобто слова різних частин мови (категорії ро­ду, числа, особи є спільними для іменників, займенни­ків і дієслів, категорії роду, числа і відмінка — для іменників, прикметників тощо). Це забезпечує струк­турну організацію всієї системи частин мови.

Морфологічний рівень

Граматична система мови складається з двох рів­нів — морфологічного і синтаксичного. Морфологіч­ний рівень — це система механізмів мови, яка забезпе­чує побудову словоформ та їх розуміння. Морфологія як наука вивчає структуру значеннєвих одиниць мови, які за протяжністю не перевищують синтагматичного слова, тобто словоформи. Спрямованість морфології на передачу значень саме некореневими морфемами від­різняє морфологію від лексикології, яка вивчає зна­чення коренів і цілих слів.

Традиційне членування граматики на морфологію, тобто граматику слова, і синтаксис, або граматику ре­чення, не є універсальним. Якщо в синтетичних мовах

244

Теорія мови

морфологія є дуже важливою, то в аналітичних мовах вона переходить на задній план, а в так званих «амор­фних» мовах її вартість нульова.

Морфема

Донині в науці немає єдиного погляду на основну одиницю морфологічного рівня. Одні вчені нею вва­жають морфему, інші — слово, ще інші — словофор­му. Б. М. Головін заперечує правомірність виділення як основної будь-якої з названих одиниць і вважає, що такою одиницею є граматична категорія [Березин, Головин 1979: 175]. З такою думкою важко погоди­тися хоч би тому, що всі мовні одиниці вичленовують-ся сегментно (фонема, слово, речення), а граматичну категорію так виділити неможливо. Проблематичним є віднесення до основної морфологічної одиниці і сло­ва, оскільки воно — основна одиниця лексико-семан-тичного рівня, а кожен рівень повинен мати свою оди­ницю. З тієї причини найбільш прийнятною є думка Г. Глісона, підтримана В. Скалічкою, О. О. Реформатсь­ким та багатьма іншими вченими, що основною одини­цею морфологічної системи мови є морфема.

Морфема — мінімальна двостороння одиниця мови, в якій за пев­ною фонетичною формою закріплений певний зміст і яка не поді­ляється на простіші одиниці того самого роду.

Деякі лінгвісти у визначенні морфеми вказують на характер значення, на здатність траплятися в різних оточеннях, а також стверджують, що це частина слова. Для введення до визначення таких уточнень немає під­став, бо, по-перше, морфеми можуть мати як лексичне (корені), так і лексико-граматичне (префікси і суфік­си) і чисто граматичне (флексії) значення; по-друге, є група морфем, що трапляються тільки в одному ото­ченні, наприклад рос. корінь бужен-, який вживаєть­ся лише в поєднанні з суфіксом -ин- {буженина) чи укр. суфікс -ад'-, що фіксується лише в слові попадя; по-третє, морфеми не завжди є частиною слова (незмі­нювані іменники, артиклі, прийменники тощо).

Морфема — результат так званого першого лінгвіс­тичного членування (вираз А. Мартіне), тобто членуван­ня мовленнєвого ланцюжка на двосторонні одиниці. Друге лінгвістичне членування — це сегментація тексту на склади. У синтетичних мовах морфема і склад не

Граматична система мови

245

збігаються, а в кореневих — збігаються (для кореневих мов у мовознавстві використовується й специфічний термін силабоморфема, або морфосилабема).

Морфема як мовна одиниця — це абстрактний інва­ріант, який реалізується в мовленні у вигляді варіан­тів—морфів. Скажімо, в словах писати, пишу, письмо і рука, ручка, руці одна морфема виступає в трьох мор­фах — пис, пиш, пис' ірук,руч,руц\ Графічно ці морфе­ми можуть бути позначені так:

с к

пи ш , ру ч . с ц

Про абстрактність морфеми свідчить також наяв­ність нульових морфем.

Частини мови

Одним із найважливіших для морфології є поняття частин мови, які становлять її чітку підсистему.

Частини мови — класи слів, які виділяють на основі спільності логі-ко-семантичних (поняттєвих), морфологічних і синтаксичних влас­тивостей.

Оскільки в частинах мови своєрідно переплелися лексичні (поняттєві), морфологічні і синтаксичні влас­тивості, то наукове визначення частин мови вияви­лося важкою справою. Невипадково німецький мово­знавець Я. Зюттерлін дійшов такого висновку: те, що йменується в граматиках частинами мови, являє со­бою три різні самостійні класифікації, а саме: класи­фікацію за морфологічними властивостями (відміню­вані, дієвідмінювані, незмінювані слова); класифіка­цію за значенням (позначення явищ і відношень, при цьому перші поділяються на позначення предметів і властивостей); класифікацію за синтаксичним вжи­ванням (див.: [ЗсЬтШі 1965: 59—60]).

Деякі вчені пропонували за основу класифікації частин мови взяти якусь одну чи дві ознаки або в разі врахування всіх трьох ознак установити для них певну ієрархію. П. Ф. Фортунатов та його учні вважали, що частини мови мають морфологічний характер і тому виділяти їх потрібно на основі морфологічних ознак. О. О. Шахматов розвивав поняттєву концепцію частин мови (слова, які позначають субстанції, відносив до

246

Теорія мови

іменників, слова зі значенням якості, властивості — до прикметників, а зі значенням дії чи стану — до дієс­лів тощо). О. О. Потебня та І. І. Мєщанинов підтриму­вали синтаксичну концепцію. Л. В. Щерба вважав за потрібне враховувати всі три ознаки.

Саме на щербівській концепції й базуються сучасні теорії частин мови і, відповідно, практика віднесення слів до певної частини мови. Із трьох ознак традиційно на перше місце ставлять морфологічні. Однак для бага­тьох мов такий підхід не спрацьовує. Це стосується передусім кореневих (ізолюючих) й аналітичних мов. Тут надається перевага головним чином синтаксичному підходу, тобто враховується здатність слова стояти в певній синтаксичній позиції. Так, зокрема, в китайсь­кій мові при віднесенні слів до частин мови врахову­ється тільки синтаксична позиція слова (принагідно за­уважимо, що раніше в китайському мовознавстві у зв'язку з відсутністю морфологічних ознак у словах вчення про частини мови взагалі не існувало). У тюрк­ських мовах прикметники не відмінюються і, таким чином, морфологічно не відрізняються від прислівни­ків, а іменники, вживаючись у предикативній функ­ції, дістають особові закінчення. У мові зулу (сім'я бан­ту) іменник у функції присудка набуває показників особи, часу, виду, але, тим не менше, не стає дієсло­вом. Можливо, мають рацію ті лінгвісти, які вважа­ють, що у визначенні частин мови для кожної мови потрібно використовувати різні критерії, оскільки час­тини мови в кожній мові є специфічними.

Лексико-семантичні (поняттєві) ознаки враховують­ся завжди як додаткові, бо до однієї частини мови нерід­ко потрапляють слова з неоднорідним лексичним зна­ченням (див. людина, вовк, ліс, олівець, кмітливість, краса, читання, біг, п'ятірка, десятка, сотня). Наведені тут сло­ва, що належать до однієї частини мови — іменника, позначають предмети (особу, тварину, неістоту), абстрак­тну і конкретну якість, дію, кількість. Віднесення цих різних за характером лексичної семантики слів до однієї частини мови стало можливим тому, що тут лексичні значення предмета, якості, ознаки, дії, кількості пере­творилися на граматичне значення предметності. Так, слово біг> наприклад, означає рух, але цей рух мислить-ся не як творений якимсь предметом, а як щось, що існує саме собою, подібно до предмета і яке має ознаки предмета, тобто є носієм ознак суб'єктів або об'єктів дії.

Граматична система мови

247

Не всі частини мови виділяють за одним принци­пом. Якщо, скажімо, іменник, прикметник, дієслово, прислівник виокремлюють за морфологічними і, відпо­відно, синтаксичними ознаками, то займенники і числів­ники — за логіко-семантичною (поняттєвою) ознакою. До класу займенників і числівників належать різнорід­ні за морфологічними і синтаксичними ознаками лек­сичні одиниці (пор. я, ти, хто, що, хтось, ніхто і мій, такий, наш, цей, той, якийсь тощо; п'ять, десять, бага­то, мало, двоє, десятеро, дві третіх і перший, десятий тощо). Невипадково в лінгвістичних працях виділяють займенники-іменники, займенники-прикметники, за-йменники-числівники, займенники-прислівники, чис-лівники-іменники та числівники-прикметники. Катего­рія стану як особлива частина мови виділяється власне на синтаксичній основі: слова категорії стану відріз­няються від омонімічних іменників, прикметників та прислівників тим, що виступають у ролі присудків (че­рез що їх називають предикативами), поєднуються з іменником чи займенником у формі давального відмін­ка і мають синтаксичну категорію часу (пор. Великий жаль бере його за серце і Йому було (є, буде) жаль за сестрою; Рада та весела жінка поверталась додому і Вона рада (була, є, буде) хлопцеві, як рідній дитині; Співали весело і Весело йому було (є, буде) на душі). Наведені приклади засвідчують «розмитий» характер меж між частинами мови, чим і пояснюється наявна в різних авторів розбіжність у віднесенні тих чи інших класів слів до певних частин мови (дієприкметник, діє­прислівник, порядкові числівники, присвійні займенни­ки тощо).

У системі частин мови найчіткіше оформлені імен­ники і дієслова. Можна стверджувати, що в частино­мовній системі є ядро і периферія. Очевидно, ядро і периферія є і в кожній частині мови. Зокрема, до пери­ферії належать слова з неповним набором словоформ. Загалом можна констатувати, що частини мови органі­зовані за польовою моделлю.

Склад частин мови в різних мовах неоднаковий. Особливо ця різниця помітна, коли порівнювати части­ни мови в типологічно далеких мовах. Звичайне для слов'янських мов протиставлення дієслова і прикмет­ника не існує в китайській, корейській і японській мо­вах. Те, що у слов'янських мовах розподіляється між названими двома класами, в цих мовах об'єднується в

248

Теорія мови

одній частині мови — предикативі. Звичайним для цих мов є виділення трьох повнозначних частин мови — іме­ні, предикатива і прислівника. В індіанській мові йума наявні тільки дві частини мови — ім'я і дієслово.

Проблема виділення і класифікації частин мови є дискусійною. Перші класифікації частин мови було розроблено ще в давніх Індії, Греції та Римі. Теперішні частиномовні концепції, по суті, перенесені на сучасні мови стародавні класифікації, які не завжди наклада­ються на реальні морфологічні системи живих мов. Найпоширенішими нині є дві класифікації — шкільна і В. В. Виноградова. За шкільною класифікацією виді­ляють десять частин мови, з них шість самостійних (іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник), три службових (прийменник, сполучник та частка) і вигук. В. В. Виноградов до частин мови від­носить не всі слова, а тільки ті, які можуть бути члена­ми речення. Тому, крім семи частин мови (іменників, прикметників, числівників, займенників, дієслів, прис­лівників і категорії стану), він виділяє ще частки мови (власне частки, зв'язки, прийменники та сполучники), модальні слова й вигуки. Його класифікація створена на матеріалі російської мови. Якоюсь мірою вона може бути перенесена на інші слов'янські мови. Створити одну універсальну для всіх мов класифікацію частин мови неможливо.

Синтаксичний рівень

Синтаксичний рівень — система механізмів мови, яка забезпечує творення мовленнєвих одиниць. У сві­домості кожного мовця зберігається невелика кількість абстрактних моделей, за якими можна побудувати не­обмежену кількість конкретних мовленнєвих утво­рень — інтонаційно оформлених висловлень. Об'єктом синтаксису як науки є дослідження структури і функ­цій висловлення, інтерпретованих у комунікативному аспекті, тобто у відношенні до позначуваної ситуації, до мовця і слухача.

Синтаксис складається з двох розділів — синтак­сису частин мови і синтаксису речення. Синтаксис частин мови вивчає сполучувальні можливості слова (їх синтаксичну валентність), способи їх реалізації (узгодження, координація, керування, прилягання, замикання, ізафет тощо) і виражені ними відношен-

Граматична система мови

249

ня (предикативні, атрибутивні, об'єктні, релятивні тощо). Цей розділ називають синтагматичним син­таксисом. Синтаксис речення описує внутрішню структуру, комунікативний тип речень, їхню семан­тику і синонімічні перетворення. Синтаксис речення протиставляється синтагматичному синтаксису як та­кому, що позбавлений комунікативної функції. Таким чином, синтагматичний синтаксис і синтаксис речення — це два абсолютно різних за призначенням і дією меха­нізми мови. Саме неможливість ні звести ці два аспек­ти до одного, ні усунути з опису мови якийсь один із них призвела до виділення двох самостійних розділів — учення про сполучувальні властивості слова і вчення про речення. Представники різних граматичних нап­рямів надають цим розділам нерівноцінного значен­ня. Прибічники загальної (логічної) граматики розг­лядають синтаксис як учення про речення, а прибічники формальної і структурної граматики надають перевагу словосполученню.

Отже, постає проблема визначення основної син­таксичної одиниці. У мовознавстві довго точилася су­перечка, що вважати основною синтаксичною одини­цею — словосполучення чи речення. Дехто значно збільшує кількість основних синтаксичних одиниць, відносячи до них словосполучення, просте речення, ускладнене й складне речення і навіть текст. Однак якщо синтаксис розглядають як окремий цілісний рівень мовної структури, то він подібно до всіх інших мовних рівнів, чи підсистем, повинен мати одну основ­ну одиницю. У мовознавстві здавна намагалися знайти таку одиницю. Для П. Ф. Фортунатова це — словоспо­лучення (він уважав, що речення — всього лише різно­вид словосполучення); для Ф. де Соссюра — синтагма, що по суті те саме, бо під синтагмою він розумів два слова, пов'язаних підрядним зв'язком. Прийняти сло­восполучення за основну синтаксичну одиницю однак не можна, бо в мові досить широко представлені одно­слівні речення (Пожежа! Води! Геть! Світає та ін.). Як правильно зазначив Е. Бенвеніст, «число знаків, що вхо­дять до речення, не відіграє жодної ролі: одного знака досить, щоб виразити предикативність» [Бенвенист 1965: 466]. Водночас саме словосполучення є недостат­нім для утворення комунікативної одиниці (див. швид­ко бігти, уроки співів, читати книжку тощо). Г. О. Зо-лотова як основну синтаксичну одиницю запропонува-

250

Теорія мови

ла синтаксему, під якою розуміється словоформа, яка бере участь в організації речення. Хоч сам термін добре вписується в загальнолінгвістичну термінологічну пара­дигму (фонема для фонологічного рівня, морфема для морфологічного рівня, лексема для лексико-семантич-ного рівня, синтаксема для синтаксичного рівня), однак навряд чи можна словоформу, хай і наповнену синтак­сичним змістом, прийняти за основну синтаксичну одиницю, оскільки синтаксис — це рівень структур. Очевидно, слід погодитися з тими мовознавцями, які вважають, що основною синтаксичною одиницею є кон­струкція _у тим більше що її (конструкцію) можна за­стосувати як до синтагматичного синтаксису (слово­сполучень), так і до синтаксису речення. Усі конструк­ції є предметом синтаксису, але вихідною структурою є просте речення — єдина універсальна синтаксична одиниця, оскільки просте речення характерне для всіх мов, тоді як словосполучень у деяких мовах, а саме тих, для яких не характерна словозміна, на думку багатьох лінгвістів, немає (див.: [Попова 1987: 134]).

Сучасні теорії речення

Речення — одне з основних понять синтаксису. Це висловлення, яке повідомляє про щось і розраховане на слухове або зорове (на письмі) сприйняття.

На відміну від слова і словосполучення речення ха­рактеризують комунікативність (семантика речення співвіднесена з основною логічною формою мислення — судженням, що сприяє передачі конкретного змісту в логічно зрозумілих формах, і структура речення здатна входити до будь-яких форм спілкування, вписуватися в конситуацію мовлення); відносна самостійність (кож­не речення виражає відносно закінчену думку і відділя­ється від інших речень паузами); структурна цілісність (кожне речення будується за певним структурним зраз­ком, у його основі лежить якась структурна модель).

Основними ознаками речення, крім комуніка-тивності, є предикативність й інтонація. Предикатив­ність — це співвіднесеність змісту речення з дійсніс­тю. Завдяки предикативності зміст речення трактуєть­ся як реальний (такий, що мав, має або буде мати місце) або ірреальний (можливий, бажаний тощо). Пре­дикативність формується за допомогою категорії спо­собу і модальності. Під модальністю розуміють став-

Граматична система мови

251

лення мовця до змісту речення. Смислову основу мо­дальності становить поняття оцінки як інтелектуаль­ної (раціональної), так і емоційної. Модальність вира­жається вставними і вставленими одиницями (здаєть­ся, кажуть, безумовно, напевно тощо), модальними частками (ніби, хіба що, чого доброго), вигуками (леле!, горе!, гай-гай!, та ба!), спеціальними інтонаційними за­собами, порядком слів (Гарний друг!) та ін. Ш. Баллі вважав, що в будь-якому висловленні має місце фак­тичний зміст (диктум) і його оцінка (модус). Заува­жимо, що в мовознавстві є й інше, широке трактування модальності, яке по суті збігається з наведеним вище визначенням предикативності.

Що ж стосується інтонації, то у формуванні речен­ня її роль виняткова. Будь-яке слово може стати речен­ням, якщо його вимовити з певною інтонацією (Мама! Дощ? Уперед!). Очевидно, без інтонації не може бути виражена ні модальність, ні предикативність узагалі.

Щодо природи речення в науці про мову існує три погляди: 1) визначення речення за комунікативною функцією і віднесення його до мовлення; 2) визначен­ня речення за структурно-граматичною ознакою і від­несення його до одиниць мови; 3) виділення двох оди­ниць — речення і висловлення, перша з яких характе­ризується як певна структурна модель і належить мові, а друга як лексично наповнена модель із певним інто­наційним контуром і належить мовленню.

Для третьої концепції важливими є критерії розме­жування речення і висловлення. Одні вчені такими критеріями для речення вважають граматичну струк­туру й інтонаційну автономність, інші беруть до уваги лише структуру, а інтонаційну автономність розціню­ють як достатній критерій для виділення висловлен­ня. Таким чином, згідно з третьою концепцією, речен­ня — це абстрактна віртуальна мовна одиниця, конст­рукція, яка описується без урахування її лексичного наповнення і вираженого комунікативного завдання. Висловлення — конкретна мовленнєва одиниця, що характеризується лінійною реалізацією віртуальної моделі, комунікативною націленістю, інтонаційним оформленням і ситуативним значенням. Як зазначав С. О. Карцевський, речення — це граматична структу­ра, якій притаманна наявність предиката, а вислов­лення (фраза) — це актуалізована одиниця комуніка­ції [Кагсеузкіі 1931: 190; 1948: 33—34]. Тут потрібно

252

Теорія мови

наголосити на обов'язковості інтонації для висловлен­ня. Як зауважив Ф. Данеш, бувають висловлення, поз­бавлені форми речення, але не буває висловлення, яке б не мало інтонації [Бапез 1960: 44].

Речення і висловлення часто не збігаються за обся­гом. Висловлення може бути більшим (ширшим) за структурну модель (за рахунок відокремлених зворо­тів, вставних слів, звертань тощо) і меншим, як то маємо в неповних та еліптичних висловленнях і в різ­них кліше, репліках згоди—незгоди, привітаннях, які взагалі не відповідають структурним схемам і кваліфі­куються в синтаксисі як неграматичні речення (На все добре!, Будьмо!, Па-па!, Годі!, Ні кроку!, Буде вам!, Де там!).

Речення вивчає структурний (конструктивний) син­таксис, а висловлення — актуальний (комунікативний, функціональний). Хоч більшість мовознавців теоре­тично розрізняють речення і висловлення, однак тер­мін висловлення поки що не знайшов широкого прак­тичного застосування, звичайно в цьому значенні тра­диційно вживається термін речення з уточненням у комунікативному (функціональному) аспекті.

Перш ніж перейти до структурної і функціональної характеристики речення, коротко зупинимося на істо­рії вивчення речення. Спочатку речення вивчали в ло­гічному аспекті. Логічна концепція речення панувала з часу зародження теорії речення аж до другої полови­ни XIX ст. Чи не найповніше вона була представлена в граматиці Пор-Рояля, яка розглядала синтаксис як учення про способи вираження думки, а речення — як мовне вираження судження. Підмет ототожнювався з суб'єктом, присудок з предикатом, складне речення з умовиводом.

На зміну логічному напрямові прийшов психоло­гічний, який замінив логічну інтерпретацію речення комунікативно-психологічною. Під реченням розуміли поєднання у психіці мовця декількох уявлень.

Наприкінці XIX ст. синтаксис стали інтерпретува­ти як вчення про функції слів у реченні і речення визначали як поширене словосполучення (див. концеп­цію П. Ф. Фортунатова). Цей напрям стимулював ви­никнення вчення Вілема Матезіуса про синтаксис як систему засобів і способів комбінації номінативних одиниць і вчення про синтаксичні валентності Люсьєна Теньєра.

Граматична система мови

253

У 30-ті роки XX ст. розвивається структурний синтаксис (дистрибутивний), у центрі уваги якого ва­лентність, реляційні й дистрибутивні властивості слова, який з часом (60-ті роки) переростає в трансформацій­ний (генеративна лінгвістика Ноама Хомського), метою якого стало дослідження породження речень, тобто поетапного перетворення семантичної структури на конкретне висловлення. Наприкінці 60-х років заяв­ляє про себе і прагматичний синтаксис, предметом якого є комплекс проблем, пов'язаних з мовцем і адре­сатом, їхньою взаємодією в процесі комунікації (явна і прихована мета висловлення, мовленнєва тактика, оцінка мовної компетенції слухача, ставлення мовця до сказаного тощо).

На сучасному етапі синтаксис вивчають у різних напрямах — формально-структурному, комунікатив­ному і прагматичному. Намітилися такі тенденції: «1) від вивчення форми до вивчення змісту синтак­сичних одиниць, зокрема відношення речення до по-значуваної ним ситуації (так званий семантичний синтаксис); 2) вихід за межі речення у сферу дискур­су, тексту (аналіз надфразових єдностей, абзацу, ціліс­них текстів); 3) від мови до мовлення (дослідження комунікативних настанов і умов уживання мовленнє­вих витворів); 4) від об'єктивних характеристик ре­чення до суб'єктивної інтерпретації висловлень (вив­чення непрямих мовленнєвих смислів); 5) від статич­ного синтаксису до динамічного (вивчення процесів функціонування і перетворення одиниць синтаксису); 6) від правил сполучення (формації) до правил поро­дження (трансформації)» [Лингвистический знцикло-педический словарь 1990: 450].

У зв'язку з цими тенденціями намітилися декілька напрямів вивчення речення: 1) вчення про речення як складну неоднорівневу структуру, яка репрезентує со­бою декілька ступенів мовної абстракції (В. Матезіус, М. Докуліл, Ф. Данеш, Н. Ю. Шведова); 2) аналіз ре­чення як синтагматичного ланцюжка зв'язків та від­ношень (Л. Блумфільд, Л. Теньєр); 3) дослідження речення як семантичної одиниці (О. Єсперсен, А. Гар-динер, У. Вайнрайх, Н. Д. Арутюнова); 4) вивчення ре­чення в аспекті породжувальної граматики і трансфор­маційного синтаксису (Н. Хомський, Д. Ворт, Р. Ру-жичка та ін.).

254

Теорія мови

До основних характеристик простого речення нале­жать його синтаксична структура, семантична струк­тура, порядок слів, інтонація.

Основу конструкції простого речення утворює струк­турна схема, що складається зі словоформ, які вира­жають суб'єкт і предикат думки. Суб'єкт і предикат думки не завжди збігаються з підметом і присудком. Пор. Блискавка ударила в дерево і Блискавкою удари­ло в дерево; Я скучаю і Мені скучно. Тут підмети і їх еквіваленти-додатки позначають один і той же суб'єкт думки. Суб'єкт і предикат, тобто мовні форми преди­кації, утворюють структурну схему простого речення, його формальну модель. Наприклад:

N1^ Біжить хлопець; Мій брат учиться

Ї^СорМх/5 Мої батьки були учителі/учителями

М₃Рг асіу Мені холодно

У_іп{Рг асіу Писати для дітей треба цікаво

Символи розшифровують так: N — іменник, V — дієслово, іп£ — інфінітив, Рг айу — категорія стану (предикативний прислівник), Сор — зв'язка, і — змі­нювана форма (дієслова), 1,3,5 — порядковий номер відмінка (відповідно називний, давальний і орудний).

Синтаксисти по-різному визначають кількість і склад структурних схем речення, але в усякому разі у схемі повинно бути не менше двох складників. Як до­вела Г. О. Золотова, навіть у таких реченнях, як Світає, Морозить, є суб'єкт думки — час і природне середови­ще: зараз, тут.

Оскільки структурні схеми узагальнюють типи пре­дикативних відношень, то їх кількість обмежена. Вони мають національну специфіку, хоча види предикатив­них відношень за змістом є загальнолюдськими. Якщо структурною схемою простого речення є мовні форми предикації, то структурною схемою складного речення є спосіб зв'язку між предикативними частинами, що входять до складного.

Як бачимо, до структурної схеми речення входить тільки мінімум (суб'єкт і предикат думки), через що такі речення, як Сусіди купили автомобіль і Мої сусі­ди вчора купили в автомагазині новий імпортний автомобіль будуть мати одну й ту ж структурну схему. Для того щоб у разі потреби розрізнити подібні випад­ки, як доповнення до структурної схеми стали вико­ристовувати розширену структурну схему, або, інши­ми словами, позиційну схему висловлення (якщо пер-

Граматична система мови

255

ша містить предикативний мінімум, то друга — номі­нативний мінімум, тобто все, що необхідно для розу­міння речення). До позиційної схеми, крім головних членів, належать різні поширювачі, тобто другорядні члени речення (в традиційному розумінні), або актанти і сирконстанти (за сучасною термінологією). Узагаль­нено схему членів речення можна схематично зобрази­ти так (схема запозичена в 3. Д. Попової [Попова 1977: 146]):

додатки

обставини

означення

дієслівні атрибути

Вважають, що в системі мови закладені тільки структурні схеми, а позиційні схеми формуються в мовленні.

Говорячи про відношення між членами речення, не можна оминути питання про його вершину, тобто який із членів ядерної структури речення — підмет чи при­судок — є важливішим. З цього приводу в мовознавс­тві існувало дві протилежні думки. О. О. Шахматов, О. М. Пєшковський, С. О. Карцевський, А. де Гроот уважали, що оскільки у формі підмета нема показни­ків підпорядкованості якомусь іншому слову, то він є абсолютно незалежним членом. По-іншому це питан­ня трактували А. Мартіне, О. О. Дмитрієвський. Усу­нення підмета, на їхній погляд, не призводить до руй­нування речення, тоді як редукція присудка руйнує його (Співається пісня —» Співається; Співається піс­ня —> Пісня). Звідси висновок: присудок становить мінімум речення, його конститутивний центр і, та­ким чином, є єдиновладним у структурі речення. Цю позицію підтримав Л. Теньєр.

Отже, підмет і присудок мають подвійну природу, їх статус змінюється залежно від того, в якому аспекті —

256

Теорія мови

конструктивному чи комунікативному — їх розгляда­ють. Синтагматично присудок підпорядковується під­мету. В аспекті актуалізації (у відношенні не до яко­гось члена речення, а до всього висловлення) присудок займає центральну позицію (предикативність, а саме такі її складники, як категорії способу і часу, містять­ся саме в присудку).

Опозиції структурних схем за вираженими ними синтаксичними ознаками предикативних відношень утворюють системні зв'язки між цими структурними схемами, формують парадигматику речень. Питання парадигматики речень поки що не має однозначного розв'язання. У трансформаційній граматиці (Н. Хом-ський та його школа) під парадигматикою речення ро­зуміють структурно відмінні, але семантично співвід­носні синтаксичні конструкції (речення), що рівно­значне перифразам. Розширено трактує парадигматику П. Адамець: це ієрархічно організована система, в яку входять ядерне речення і всі його трансформи, що пе­редбачають зміни в синтагматичній будові при стабіль­ності змістової сторони; всі його модифікації, зумовле­ні зміною модального і фазисного значення; всі його варіанти, викликані зміною морфологічних категорій виду, часу, способу, числа [Адамец 1966: 79]. Сформу­льований П. Адамцем принцип має на меті побудову загальної системи мови як сукупності багаточленних та ієрархічно організованих парадигм обмеженого чис­ла ядерних моделей, тобто того, що можна назвати синтаксичним полем речення.

У деяких концепціях парадигматику речення трак­тують як сукупність усіх морфологічних видозмін речен­ня (Б. Ю. Норман; див.: [Общее язьїкознание 1983: 257]). Очевидно, беруть до уваги тільки внутрішньомодельні перетворення у межах категорій часу, модальності, особи, числа, роду і виду за комунікативною метою.

Ще вужче трактує парадигму речення Н. Ю. Шведо-ва, відносячи до неї тільки зміни, пов'язані з модаль­ними і часовими значеннями присудка. Так, повна па­радигма простого речення, утворювана морфологічним варіюванням присудка, має 8 членів: три форми інди­катива — теперішній, минулий і майбутній час і п'ять форм ірреальних способів — кон'юнктивний, умовний, бажальний, спонукальний, обов'язковий: Вона пра­цює. Вона працювала. Вона працюватиме/буде працю­вати. Вона працювала б. Якби вона працювала. Лише

Граматична система мови

257

б вона працювала. Хай вона працює. Вона працюй, [а він тільки їсть та вилежується].

Як і в морфології (пор. рос: ти победишь, он побе-дит, я ?), синтаксичні парадигми бувають повні і не­повні. Повнота парадигми простого речення залежить від його граматичної структури і від лексичного напов­нення структури. Так, скажімо, речення Перемога — це чудово має не восьмичленну (повну) парадигму, а неповну чотиричленну: Перемога — це чудово. Пере­мога — це було чудово. Перемога — це буде чудово. Перемога — це було б чудово. Тут відсутні такі форми ірреальних способів, як обов'язковість, бажальність, спонукальність. Речення Цвісти садам має всього ли­ше двочленну парадигму — теперішній час (Цвісти садам) і бажальний спосіб (Цвісти б садам) [ПІведо-ва 1967: 7 і наст.; Грамматика современного русского литературного язьїка 1970: 577 і наст.].

Існує ще одна концепція парадигми речення, за якою до однієї парадигми належать речення, які спів­відносяться з одним і тим самим денотатом, тобто є синонімічними. Такий парадигматичний підхід до ре­чення характерний для напряму логічної семантики в синтаксисі.

Поняття парадигматики речення широко використо­вують як у конструктивному, так і в комунікативному синтаксисі. Як правило, парадигматичний підхід засто­совують у вивченні простого речення. Складне речення характеризується за іншими параметрами (тут визна­чальними є зв'язки між предикативними частинами). Водночас треба зазначити, що складне речення не є ме­ханічним об'єднанням двох чи більше простих. Всту­паючи в певні синтаксичні відношення, одна з частин може зазнавати таких структурних змін і мати таку структурну організацію, яка простим реченням не влас­тива. У позиційній схемі складного речення особливий порядок слів, є позиції для сполучників, сполучних і співвідносних слів, часток, дейктичних (вказівних) слів та інших спеціалізованих засобів вираження зв'язку. Комунікативний тип складного речення, за Г. Кржиж-ковою, визначається головною частиною.

Побудова (синтагматична організація) речення під­порядкована його двом функціям — номінативній і ко­мунікативній. Номінативна функція пов'язана з по-значуваною реченням ситуацією (подією), тоді як ко­мунікативна — з виділенням у висловленні ядра і теми

258

Теорія мови

повідомлення. Відповідно до цих двох аспектів речен­ня у функціональному синтаксисі стали розрізняти но­мінативний (семантичний) синтаксис і комуніка­тивний синтаксис.

Для номінативного (семантичного) синтаксису важ­ливим є поняття пропозиції. Пропозиція — це семан­тичний інваріант, спільний для всіх членів модальної і комунікативної парадигми речень.

Так, наприклад, речення Командир вручив воїнові орден, Командир нагородив воїна орденом, Командиром вручений орден воїнові передають одну й ту саму інфор­мацію. У пропозиції відображається денотативна ситу­ація. З цього погляду речення — це «драма в мініатю­рі» (Л. Теньєр). Кожний актант і сирконстант (іншими словами, кожна словоформа) в позиційній схемі речен­ня «відіграє» певну роль, позначаючи мовну семанти­ку високого рівня абстракції, як, наприклад, діяч, дія, об'єкт дії, знаряддя дії, місце дії, мета дії тощо. Ч. Філл-мор, який уперше опрацював цю «відмінкову грамати­ку» [Гііітоге 1968: 24—25], виділив такі ролі: агентив (А), датив (Б), інструменталь (І), фактитив (Б*) — пред­мет або особа, що виникають внаслідок дії, локатив (Ь), об'єктив (О). Нині цей перелік ролей дещо змінився, розширився й отримав нове символічне позначення: а£епз, асі, оЬі, іпзіг, Іетр, Іос, ехізі; «буття», іпсер «поча­ток» тощо. Так, скажімо, речення Я відчинив двері клю­чем матиме такий запис у термінах пропозитивної но­мінації: а§епз асі оЬ] іпзіг. Ці семантичні феномени в тій послідовності і в тому наборі, в якому вони вияви­лись у наведеному висловленні, утворюють його (вис­ловлення) пропозицію.

Пропозитивна номінація і позиційна структура ви­словлення не завжди збігаються. У мові існують ре­чення, де в один синтагматичний ряд злиті дві чи біль­ше пропозиції, які обслуговує спільний механізм акту­алізації. Так, зокрема, в реченні Я знав його дитиною реалізовано дві пропозитивні номінації: Я знав його і Він був дитиною. У різних мовах механізми актуалі­зації і номінації ситуації характеризуються різним сту­пенем автономності, взаємозалежності.

З ученням про пропозицію пов'язана теорія глибин­них і поверхневих структур. Глибинна структура — це спосіб абстрактного опису семантичної структури ре­чення, це абстрактна формула, утворена найбільш за­гальними, універсальними елементами смислу. Так,

Граматична система мови

259

наприклад, речення Будинок зводиться робітниками і Зведення будинку робітниками мають одну й ту ж глибинну структуру Робітники зводять будинок, яку можна передати як адепз асі оЬ]. Якщо глибинна структура є узагальненим змістом речення, то поверх­нева структура — це конкретний опис синтаксичної будови речення. Поверхнева структура забезпечує ви­раження глибинної синтаксичної семантики граматич­ними класами слів, тобто частинами мови. Як прави­ло, одна глибинна структура реалізується в декількох поверхневих (див. наведені вище речення). Значно рід­ше трапляються випадки, коли одній поверхневій структурі відповідають дві глибинні. Наприклад: Очі­куваного запрошення письменника ще не було, Прийом депутата відбувся успішно. Тут можливі дві інтер­претації: письменника запросили і письменник запро­сив, депутата приймали і депутат приймав. Поверхне­ва структура цих речень є недостатньою для однознач­ного витлумачення висловлення. Найчастіше це буває тоді, коли речення дає можливість двояко інтерпрету­вати зв'язки між своїми членами (випадки так званої синтагматичної омонімії): Спостереження над мовою маленьких дітей (спостереження дітей чи над мовою дітей), Сильно засмаглий юнак кидає каміння (сильно засмаглий чи сильно кидає). Як бачимо, синтаксичні зв'язки в реченнях є семантичними. Більшість помил­кових аналізів речень є наслідком неправильного роз­ставлення синтагматичних зв'язків.

Теорія глибинних структур, таким чином, поставила в центр граматичних досліджень семантику (основопо­ложник цієї теорії Н. Хомський стверджував, що гли­бинна структура лежить у плані змісту). «Глибинний синтаксис» — це семантичний синтаксис. Для цього напряму характерна зацікавленість усім прихованим, не даним у «поверхневій» формі вираження, прагнення опрацювати універсальну модель, яку можна було б за­стосувати до будь-якої мови, глибока інтерпретація се­мантики речення, залучення до семантичного вивчення речення мовленнєвої ситуації (пресупозиції висловлень) і, що особливо важливо, зняття широко практикованого раніше різкого протиставлення синтаксису і лексики.

Саме «глибинний синтаксис» дав поштовх для ви­вчення лексичного наповнення речення. Дослідження 60—80-х років XX ст. довели, що між структурою ре­чення і його лексичним наповненням існує тісний вза-

260

Теорія мови

ємозв'язок. Так, з одного боку, уже значенням дієслова, що входить до предикативного центру речення, зада­ється структура речення (відчинити що і чим, тоді як світати не може мати поширювачів), з іншого боку, на всі граматичні зразки речення накладаються лексичні обмеження. Цікаво, що навіть такі узагальнені (логіч­ні) значення, як екзистенція, номінація, характериза-ція, ідентифікація, в різних мовах актуалізуються в спеціалізованих структурних схемах. Через те в логі-ко-граматичному синтаксисі виділяють чотири типи речень: 1) речення характеризації (Люди спокійні. Цей будинок гарний); 2) речення тотожності, або ідентифі­кації (В. Винниченко — письменник і політичний ді­яч. Багряний колір — це густо-червоний, пурпуровий); 3) речення-найменування, або номінації (Це дерево зветься акацією); 4) буттєві речення (У цьому саду є груші. У Карпатах водяться дикі кабани).

Крім семантичного, речення має великий прагма­тичний потенціал — передає відношення до предмета мовлення, до ситуації і до адресата. Ці прагматичні компоненти, взаємодіючи з семантичною структурою речення, формують його глибоку й багатоступеневу смислову структуру.

Комунікативний (функціональний) синтаксис по­в'язаний із розподілом функціонального навантажен­ня речення між його членами, який дістав назву акту-ального членування речення. Оскільки в будь-якому повідомленні є те, що відоме слухачеві, і те нове, зара­ди чого породжується повідомлення, то висловлення відповідно поділяється на дві частини: вихідну части­ну — тему і на те, що говориться про неї, — рему (нову інформацію). Актуальне членування речення здійснюється за допомогою порядку слів та інтона­ції. Тема звичайно розміщується на початку фрази, рема — в кінці (Студенти в аудиторії), однак за до­помогою інтонації можна як рему виділити початок фрази (Студенти в аудиторії; тобто не викладачі, не гості, а саме студенти). Додатковими маркерами реми можуть бути видільні частки (тільки, лише, саме), не­означені артиклі, додатки-агенси в пасивних конст­рукціях тощо.

Актуальне членування речення зумовлене не логіч­ними відношеннями між його компонентами, а умова­ми комунікації, зовнішньою ситуацією, інтересами співбесідників тощо. Воно представляє комунікатив-

Граматична система мови

261

ний аспект, а не логіко-граматичний рівень. Водночас потрібно зауважити, що актуально членуються не всі речення. Однослівні, безособові і взагалі більшість односкладних речень, а також ті двоскладні речення, які є відповідями на запитання «Що сталося?», не мають актуального членування. Так, у реченнях Ле­леки прилетіли, Скресли ріки, Мати повернулася з роботи весь зміст є новим, тому ці речення не члену­ються на тему і рему. Отже, актуальне членування не можна ототожнювати з логічною структурою ре­чення.

Основоположником теорії актуального членування речення вважають французького мовознавця А. Вейля, ідеї якого розвинув чеський мовознавець В. Матезіус, який і запропонував сам термін.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте типи граматичних значень і граматичних ка­тегорій. Що розуміють під прихованими граматичними категоріями?

2. Проаналізуйте сучасні теорії морфеми і частин мови.

3. Охарактеризуйте сучасні теорії речення. Що таке структурна і позиційна схема речення? Як у сучасних дослідженнях трактується парадигматика речення?

4. Чим різняться конструктивний і комунікативний синтаксис? Що таке глибинна структура речення?

5. У чому сутність актуального членування речення?

Література

Основна

Семчинський С. В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С. 151—198.

Общее язьїкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 236—287.

Общее язьїкознание: Внугренняя структура язьїка / Отв. ред. Б. А. Се-ребренников. — М., 1972. — С. 200—393.

Додаткова

Есперсен О. Философия грамматики. — М., 1958.

Матезиус В. О системном грамматическом анализе // Пражский лин-гвистический кружок. — М., 1967.

Докулил М. К вопросу о морфологической категории // Вопр. язьїко-знания. — 1967. — № 6.

Бондарко А. В. Теория морфологических категории. — Л., 1976.

Бондарко А. В. Функциональная грамматика. — Л., 1984.

Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. — К., 1988.

262

Теорія мови

Вихованець І. Р. Нариси з функціонального синтаксису української мо­ви. — К., 1992.

Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови. Синтаксис. — Донецьк, 2001.

Золотова Г. А. Очерк функционального синтаксиса русского язьїка. — М., 1973.

Ломтев Т. П. Предложение и его грамматические категории. — М., 1972.

Арутюнова Н. Д. Предложение и его смьісл. — М., 1976.

Падучева Е. В. Вьісказьівание и его соотнесенность с действительнос-тью. — М., 1985.

Современньїе зарубежньїе грамматические теории. — М., 1985.

3.7. Лексико-семантична система мови

Лексико-семантична система — одна з найскладні­ших мовних систем, що зумовлено багатовимірністю її структури, неоднорідністю її одиниць, різноманітніс­тю відображених у них відношень і відкритістю для постійного поповнення новими одиницями (словами та значеннями). Своєрідність її також в тому, що вона на відміну від інших мовних систем (фонологічної і гра­матичної) безпосередньо пов'язана з об'єктивною дійс­ністю, віддзеркаленням якої вона є. Усе це утруднює її вивчення.

Поняття лексико-семантичної системи

Якщо системність фонологічного рівня і грамати­ки в мовознавців післясоссюрівського періоду не викликала сумнівів, то щодо системності лексики їхні погляди не збігалися. Так, скажімо, французький мовознавець А. Мартіне стверджував, що лексика не­системна, а англійський мовознавець К.-Х. Ульман допускав, що в лексиці системними є тільки деякі пласти.

У вітчизняному мовознавстві про системність лек­сики було заявлено ще в минулому столітті. Українсь­кий мовознавець О. О. Потебня, який ґрунтовно опра­цював загальну теорію слова як у плані форми, так і в аспекті змісту (теорія внутрішньої форми слова, вчен­ня про ближче і дальше значення слова, його багато­значність та історичну змінність значень), закликав учених вивчати семантичні відношення між словами,

Лексико-семантична система мови

263

закони і правила внутрішніх змін у групах семантич­но пов'язаних слів.

Істотний внесок у теорію системності лексики зро­бив російський мовознавець М. М. Покровський. На його думку, слова в своєму семантичному розвитку орієнтуються на своїх системно з ними пов'язаних партнерів (синоніми, антоніми тощо). Так, зокрема, рос. слово крепкий мало спочатку значення «міцний, силь­ний», а його антонім слабий відповідно протилежне значення — «який не відзначається фізичною силою» (крепкий парень — слабий парень). Коли з часом сло­во крепкий набуло значення «сильний за концентра­цією, насичений» (крепкий чай), то, орієнтуючись на нього, в цьому ж напрямку розвиває своє значення сла­бий (слабий чай).

Таких прикладів, де розвиток значень слів зумов­люється не логікою речей, а лише системними зв'язка­ми навіть усупереч логіці, є чимало в будь-якій мові. Як уже згадувалося, в українській мові слово південь спершу мало значення «полудень, 12-та година дня», а його антонім північ відповідно «12-та година ночі» (ли­ше такі значення мають у російській літературній мові полдень і полночь). Коли ж слово південь набуло зна­чення «південна частина світу» (для цього були реаль­ні причини, бо опівдні сонце перебуває в південній час­тині неба), слово північ стало позначати протилежну півдневі сторону світу, хоч для цього об'єктивних по­замовних причин не було: опівночі на північній части­ні неба немає ні сонця, ні місяця. Рос. батюшка і ма­тушка спочатку функціонували як пестлива форма на­зивання батька і матері. Згодом батюшкой стали ще називати попа. Це вмотивовано тим, що піп є пасто­ром, батьком для своєї пастви. Матушкой стали нази­вати дружину попа, хоч до пастви вона не має прямого стосунку. Уже за життя сучасного покоління виникло словосполучення злоякісна пухлина, яким позначають дуже шкідливу, загрозливу для життя ракову пухли­ну. Усі інші (не ракові) пухлини стали називати добро­якісними, хоч у них жодних добрих якостей немає.

Наведені тут та інші подібні факти свідчать про те, що лексика — це не механічне нагромадження слів, а система. На системність лексики вказують такі факти:

1) вивідність одних одиниць із інших одиниць тієї самої мови, тобто можливість тлумачення будь-якого слова мови іншими словами тієї ж мови: мовознавст-

264

Теорія мови

во — наука про мову; учитися — засвоювати які-не-будь знання, вивчати що-небудь;

2) можливість описати семантику слів за допомо­гою обмеженого числа елементів — семантично най­більш важливих слів, так званих елементарних слів (компонентний, семний аналіз): йти — переміщува­тися, земля (ноги), в одному напрямку; ходити — переміщуватися, земля (ноги), в різних напрямках; бігти — переміщуватися, земля (ноги), в одному на­прямку, швидко; летіти — переміщуватися, повітря (крила), в одному напрямку; плавати — переміщу­ватися (вода), в різних напрямках; марширувати — переміщуватися, земля (ноги), ритмічно тощо (де­тальніше про це див. у розділі «Методи дослідження мови»);

3) системність і впорядкованість об'єктивного сві­ту, що відображений у лексиці. Мав рацію французь­кий письменник Анатоль Франс, коли говорив, що «словник — це всесвіт, розташований в алфавітному порядку».

На утвердження думки про системність лексики ве­ликий вплив мали дослідження німецьких лінгвістів Г. Остгофа, К. Мейєра, Г. Шпербера, Й. Тріра, Г. Іпсе-на, В. Порціга. Так, зокрема, Г. Остгоф говорив про існування в мові системи значень. К. Мейєр, аналізую­чи прусську військову термінологію, дійшов висновку, що кожен термін отримує свою вартість із власної по­зиції в загальній номенклатурі. Г. Шпербер прийшов до думки про існування полів значень. Й. Трір вису­нув ідею про поняттєві поля, Г. Іпсен — про лексико-граматичні поля (етимологічно різні слова, входячи в одну смислову систему, набувають спільних граматич­них ознак), а В. Порціг — про лексико-синтаксичні поля (йти — ноги, бачити — очі, чути — вуха, цілувати — губи тощо). Далі Е. Оксар і О. Духачек уводять поняття лексико-семантичне поле, В. В. Виноградов — лекси-ко-семантична система, а О. І. Смирницький — лекси-ко-семантичний варіант. Помітний внесок у розробку лексико-семантичної теорії зробили українські мово­знавці В. М. Русанівський, О. О. Тараненко та ін.

Як будь-яка система, лексико-семантична систе­ма базується на відношеннях, найголовнішими серед яких є парадигматичні, синтагматичні та епідигма-тичні.

Лексико-семантична система мови

265

Парадигматичні відношення

Значення слова, його цінність (значеннєвість) зале­жить тією чи іншою мірою від значень інших семан­тично пов'язаних із ним слів, від місця слова в лекси-ко-семантичній парадигмі, тобто від його парадигма­тичних відношень.

Парадигматичні відношення в лексико-семантичній системі — відношення між словами і групами слів на основі спільності або протилежності їх значень.

Слова, як і фонеми, морфеми, конструкції, знахо­дяться між собою в різних опозиціях і об'єднуються в різноманітні парадигми.

Найбільшим парадигматичним об'єднанням є лек-сико-семантичне поле. Лексико-семантпичне поле — це сукупність лексичних одиниць, які об'єднані спіль­ністю змісту (іноді й спільністю формальних показ­ників) і відображають поняттєву, предметну або функ­ціональну подібність позначуваних явищ. Це слова, пов'язані з одним і тим самим фрагментом дійсності. Так, скажімо, в лексико-семантичній системі будь-якої мови можна виділити поле руху (переміщення), поле часу (темпоральне), поле погоди (метеорологічне), поле розумової діяльності (мислення), поле почуттів тощо. Лексико-семантичні поля є відносно автономними, бо пов'язані між собою, що засвідчується багатозначними словами, які різними своїми значеннями входять до різних полів. Так, можна стверджувати про зв'язок лексико-семантичних полів руху, мислення і говорін­ня; часу і погоди тощо. Дієслова руху використовують для називання мисленнєвих процесів (схопити думку, дійти висновку, наблизитися до розв'язання проблеми та ін.) і процесу говоріння (повернувся язик, смикнуло за язик, рос. вертишся на язике, болг. да се оберна «звернутися» тощо). Темпоральні лексеми майже в усіх мовах світу використовують для номінації погод-них (метеорологічних) понять. Так, укр. і рос. погода є похідним від год, болг. време має значення «час» і «по­года», укр. година означає «час», «60 хвилин» і «гарна сонячна погода», чеськ. росазі «погода» є похідним від саз «час», словацьк. сНиіІа «дуже короткий час» і «гар­на сонячна погода», рос. діал. время і укр. гуцульське верем'є «час» і «погода». Час і погоду позначають також ісп. Петро, італ. іетро, алб. коНе, утор. Мд. Графічно зга­дані тут поля можна зобразити так: