2.4. Виклад основного змісту наукового дослідження

Ця частина студентської наукової роботи може складатися із такої кількості розділів та інших структурних частин (підрозділів, пунктів, підпунктів, параграфів, підпараграфів), яка є адекватною для повного та кваліфікованого висвітлення теми. Традиційною та апробованою під будь-яким кутом зору вважають таку структуру студентської наукової роботи, яка включає від двох до чотирьох розділів (кожен розділ має починатися з окремої сторінки). Щоправда, сучасні підходи та модерні концепції побудови наукових робіт, базовані у т.ч. й на експериментуванні із формою, дозволяють використовувати стільки розділів, скільки їх, на думку самого дослідника, є необхідно. При цьому кількість розділів, навіть у традиційних за обсягом роботах, може сягати десяти і більше. У зрозумілому сенсі така поглиблена та розширена структуризація у формі подрібнення розділів (чи створення багатьох підрозділів або параграфів) є цілком виправданою та доречною з точки зору чіткішого представлення фактологічного та аналітичного мате-ріалу. Цей структурний модернізм не повинен перешкоджати якісному та логічному висвітленню проблематики дослідження.

Оскільки тем і варіантів їхнього вирішення є необмежена кількість, навряд чи можливо дати вичерпні та універсальні рекомендації стосовно того, за яким принципом слід структуризувати всі типи інформації, які може містити наукова робота, та, відповідно, ділити виклад основного змісту роботи на розділи. Спосіб і механізм поділу наукової роботи на частини визначає логіка розвитку авторської думки та специфіка дослідження.

Єдиним універсальним правилом може і повинен залишитися той принцип, за яким методологічні та найзагальніші теоретичні частини роботи повинні передувати іншим структурним компонентам, у першу чергу – емпіричним. Тобто, перший розділ (чи декілька перших розділів) традиційно має бути присвячений розглядові термінологічної бази дослідження, формулюванню та з’ясуванню основних категорій, до яких звертаються у роботі, поглибленому аналізові наукової літератури з певного питання, виробленню та представленню власних візій як щодо досліджуваного предмета, так і щодо всього комплексу проблем, які супроводжували дослідження.

Поширеною та вмотивованою є практика завершення кожного із розділів одним чи кількома абзацами, в яких автор концентровано подає т.зв. висновки “першого порядку”, тобто головні із спостережень та результатів емпіричних досліджень чи аналітичних розробок, яким автор присвячував цей конкретний розділ. Висновки наприкінці розділу допомагають зробити проміжний підсумок, який є важливим чи як основа для розгортання подальших міркувань у наступному розділі, чи як важливий результат, що має цінність сам по собі, оскільки означає завершення окремого етапу в реалізації цілісного дослідницького задуму. Не буде помилкою чи недоречним повторенням, коли основні ідеї проміжних висновків (але не їхні деталі чи подробиці) будуть озвучені ще раз у загальних висновках до роботи, що зайвий раз засвідчить логічність, послідовність та вмотивованість побудови дослідження, а також взаємопов’язаність її структурних елементів і, як наслідок, – отриманих результатів.