9_ (270-245)2 [ (220-245)2 245 245

У таблиці числових значень «хі-квадрата» вказано, що ступінь свободи 1 при 5% дорівнює 3,84. Результат у цьому разі значно перевищує цю цифру, звідки випливає висновок, що відхилення від середньої часто­ти є суттєвими.

У вивченні мовних функціональних стилів засто­совують два різновиди статистики: ймовірнісний і сим­птоматичний. Ймовірнісна статистика допомагає встановити ступінь достовірності одержаних результа­тів, величину й кількість вибірок для аналізу із зада­ною точністю, вибрати об'єктивні критерії для дифе­ренціації різних стилів, визначити відстань між стиля­ми. Симптоматичну статистику застосовують у статистичному описі функціональних стилів, оскільки за її допомогою можна виявити процентне співвідно­шення між різними типами мовних явищ.

Статистичну методику використали вчені відділу структурно-математичної лінгвістики Інституту мово­знавства ім. О. О. Потебні НАН України під керівниц­твом В. С. Перебийніс (див.: Статистичні параметри стилів. — К., 1967, де різні функціональні стилі оха­рактеризовані за частотними параметрами фонем, ти­пів складів, кінцевих афіксів, дієслівних форм, дієслів­ного оточення, сполучників, префіксів і префіксальних словоформ, розділових знаків, а також за розподілом довжини речення).

Крім статистичних методів, у мовознавстві застосо­вують методи теорії інформації, математичної логіки, теорії ймовірностей і теорії множин.

400

Методологія мовознавства

Дані теорії інформації використовуються для най-економнішої передачі інформації засобами мови. Кож­на мова має значну кількість надлишкової інформації. Щоб переконатися в цьому, варто звернутися до фено­мену телеграми: незважаючи на скорочення слів і усу­нення деяких службових слів, її зміст залишається зрозумілим. У мовленні, зокрема, в одній фразі повто­рюється (інколи по п'ять і більше разів) вказівка на рід, число, відмінок, вживаються підряд синоніми, та сама думка часто дублюється (уточнення, що почина­ються словами тобто, інакше, іншими словами тощо) та ін. Встановлено, що, наприклад, російська мова має 39,8 % надлишкової інформації, англійська — 30,7 %. Різним ступенем надлишковості характеризуються сти­лі тієї самої мови. Найбільша надлишковість притаман­на діловому стилю, менша — публіцистичному і худож­ньо-белетристичному і найменша — непідготовленому усному мовленню. Надлишковість інформації в мові не можна розцінювати як недолік. Часто надлишковість при перешкодах на каналі зв'язку є допоміжним засо­бом сприйняття повної інформації.

З математичної логіки мовознавство запозичило символічну мову. Так, зокрема, знак с означає вхо­дження, п — перетин, и — поєднання, л — і, V — або, + — функцію, а, в, с — змінні, > — більше, < — мен­ше, ~ — подібно. Використання елементів математич­ної логіки вплинуло на збагачення прийомів дослі­дження мови — алгоритмізацію, графічні обчислення, матричне визначення істинності функцій складних висловлень тощо. Застосування логіко-математичних методик і прийомів моделювання зумовило появу різ­них видів логіко-математичного моделювання мови, мисленого експерименту і гіпотетико-дедуктивного способу дослідження.

Усе в мові підпорядковується не жорстким, а ймо­вірнісним закономірностям. Тому цілком природно, що в дослідженні мовних одиниць використовують тео­рію ймовірностей¹. Під ймовірністю розуміють відно­шення в середньому спостережуваного числа вдалих результатів до загального числа експериментів (подій).

Найпростіше питання, яке допомагає з'ясувати тео­рія ймовірностей, — частотність звуків у мовленні.

¹ Застосування теорії ймовірностей і теорії множин у мовознавстві викладаємо за Ю. С. Степановим [Степанов 1966: 75—91].

Методи дослідження мови

401

Якщо огрублено ототожнити звук з буквою, то в будь-якому російському тексті на 1000 букв і пробілів буде 175 пробілів, 90 — о, 62 — а, 53 — т, 45 — с, 40 — р, 38 — в ... і тільки 2 — ф. Цей тип ймовірності назива­ється середньою ймовірністю. Подібні дослідження використовують для складання друкарських кас, для опису особливостей окремих мов, різних стилів однієї мови або індивідуального авторського стилю.

Однак звуки в мовленні розташовуються не як-не­будь, а більш-менш визначеними для кожної мови способами (приголосний + голосний + голосний чи приголосний + голосний 4- приголосний тощо). У біль­шості мов світу переважає проміжний тип — приго­лосний + голосний. Знання таких закономірностей дає змогу визначити ймовірність появи в мовленнєвому лан­цюжку голосного чи приголосного. Так, якщо взяти перший тип мов, до яких належать полінезійські, де після приголосного, як правило, йдуть два голосних, то після першого навгад вибраного приголосного ймовір­ність, що наступним звуком буде голосний, практично дорівнює 1. Знання цих обмежень важливе для дешиф­рування тексту. Цей тип ймовірності, де у кожному но­вому експерименті враховується результат попередньо­го експерименту, називають умовною ймовірністю.

Другий тип, як і перший, не відображає суті мов­них явищ. При такій інтерпретації виходить, ніби всі приголосні в середньому однаково часто поєднуються з голосними. У мовленні на суто фонетичну сполучу­ваність накладаються ще й інші обмеження, виклика­ні тим, що деякі можливі звукосполучення мають зміст і є морфемами, а інші не мають змісту і не є морфемами (пор.: смола і жмола, хмола, вмола). Ймо­вірність перших різко зростає, а ймовірність других різко знижується, по суті дорівнює нулю. Цей тип ймовірності називається індуктивною ймовірністю. Для функціонування мови саме він має особливе зна­чення, оскільки людина, сприйнявши декілька зву­ків, очікує певне, а не будь-яке продовження. Індук­тивна ймовірність виражає очікування того чи іншого мовного елемента з погляду людини, яка розуміє зміст мовленнєвого ланцюжка.

Аспект мови, до якого застосовують теорію ймовір­ностей, називається теоретико-ймовірнісним.

Теорію множин використовують для дослідження класів мовних елементів, які складають уже не мовлєн-

402

Методологія мовознавства

нєвий ланцюжок, а парадигматику мови. Множину трактують як сукупність об'єктів, об'єднаних якоюсь спільною ознакою. Ознака, яка об'єднує об'єкти у складі множини, може бути якою завгодно. Так, скажімо, всі фонеми певної мови, усі словоформи певного тексту, всі тексти української мови можна інтерпретувати як окре­мі множини. Об'єкти, що складають певну множину, на­зивають елементами. Позначають множину фігурними дужками. Наприклад, запис А = {х, у,..., г) читається так: існує множина А, яка складається з елементів х, у,..., г.

Множину задають двома способами: простим пере­рахуванням 'її елементів або вказівкою на ознаку цих елементів. Наприклад: А = {ґ, к, х, ґ\ к\ х'} або А є мно­жина задньоязикових приголосних української мови.

Множина може складатися не тільки з багатьох, а й з одного елемента (наприклад, множина середньоязи­кових складається з одного звука [і]), може бути й порожньою (наприклад, множини довгих і коротких голосних в українській мові). Елементом множини мо­же бути інша множина (дзвінкі приголосні — підмно-жина множини приголосних, а приголосні — під мно­жина множини звуків). Належність елемента множині записується так: х є А, що читається: «елемент х нале­жить до множини А», а належність під множини мно­жині записується, як А с М (множина А є підмножи-ною множини М). Дві і більше множин можуть мати спільні елементи. У такому разі говорять, що ці мно­жини перетинаються (наприклад, множини губних приголосних і дзвінких приголосних). Поділ множин на підмножини, які не перетинаються, є класифікаці­єю елементів.

Розглянемо фонеми як множину. В мові кожна фо­нема протиставлена всім іншим. Для опису системи фо­нем будь-якої мови достатньо 12 ознак, причому кож­на з цих ознак може бути наявною або відсутньою. Таким чином, множина буде складатися з 2^і5, тобто 4096 елементів. Кожен елемент — це певне поєднання однієї ознаки з декількома іншими з дванадцяти. Отже, 12 членів однієї множини можуть поєднуватися 4096 різними способами і утворювати таку кількість підмножин. Скільки є можливих підмножин, стільки може бути і фонем, оскільки кожна підмножина — це певне поєднання ознак фонем.

Аспект мови, до якого застосовують теорію множин, називають теоретико-множинним.

Методи дослідження мови

403

Отже, сучасне мовознавство характеризується праг­ненням поєднати і розумно комбінувати різні загаль-нонаукові та спеціальні лінгвістичні методи. Це пози­тивно впливає на розвиток лінгвістики, оскільки різні методи доповнюють один одного і разом ефективніше допомагають вивчити такий складний феномен, як мова.

Запитання. Завдання

1. Що таке метод, методика і прийом у мовознавчих дослідженнях?

2. Які вихідні прийоми застосовують у мовознавчих дослідженнях?

3. Охарактеризуйте описовий метод і його прийоми.

4. У чому суть порівняльно-історичного методу? На чому він ґрунту­ється?

5. Де застосовують метод лінгвістичної географії?

6. У чому полягає специфіка зіставного методу? Що таке мовна типологія і мовні універсалі!?

7. У яких методиках реалізується структурний метод? Розкрийте суть кожної з них.

8. Які методи використовують у соціолінгвістичних і психолінг­вістичних дослідженнях?

9. Розкажіть про застосування математичних методів у мовознавстві.

Література

Основна

Кодухов В. И. Общее язьїкознание. — М., 1974. — С. 202—281.

Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее язьїкознание. — М., 1979. — С. 279—292. 296—307, 330—365.

Общее язьїкознание: Методьі лингвистических исследований / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1973. — 318 с.

Засорина Л. Н. Введение в структурную лингвистику. — М., 1974. — С. 157—310.

Додаткова

Білецький А. О. Основні методи дослідження в сучасному мовознав­стві // Методологічні питання мовознавства. — К., 1966.

О принципах и методах лингвистического исследования. — М., 1966.

Степанов Ю. С. Методьі и принципу современной лингвистики. — М., 1975.

Иванова Л. П. Методьі лингвистических исследований. — К., 1995.

Єрмоленко С. Я. Лінгвістичні теорії, конкретні методи дослідження // Мовознавство. — 1981. — № 4.

Широков О. С. Современньїе проблеми сравнительно-исторического язьїковедения. — М., 1961.

Мельничук А. С. О всеобщем родствеязьїков мира // Вопр. язьїкозна-ния. — 1991. — № 2.

404

Методологія мовознавства

Жирмунский В. М. 0 некоторьіх проблемах лингвистической геогра-фии // Вопр. язьїкознания. — 1954. — № 4.

Чагишева В. И. Лингвистическая география как метод исследования язьїка // Вопр. общ. язьїкознания. — Л., 1967.

Методьі сопоставительного исследования язьїков. — М., 1988.

Ярцева В. Н.Теория и практика сопоставительного исследования язьї­ков // Изв. АН СССР. Серия лит. и яз. — 1986. — Т. 45. — № 6.

Универсалии и типологические исследования. — М., 1974.

Новое в лингвистике. Язьїковьіе универсалии. — М., 1970. — Вьіп. 5.

Методи структурного дослідження мови. — К., 1968.

Структурно-математичні дослідження української мови. — К., 1964.

Апресян Ю. Д. Идеи и методьі современной структурной лингвисти-ки. — М., 1966.

Проблеми та методи структурної лінгвістики. — К., 1965.

Плотников Б. А. Дистрибугивно-статистический анализ лексических значений. — Минск, 1979.

Харрис 3. Совместная встречаемость и трансформация в язьїковой структуре // Новое в лингвистике. — 1962. — Вьіп. 2.

Трансформационньїй метод в структурной лингвистике. — М., 1964.

Гульїга Е. В., Шендельс Е. И. О компонентном анализе значимьіх еди-ниц язьїка // Принципьі и методьі семантических исследований. — М., 1976.

Кузнецов А. М. От компонентного анализа к компонентному синтезу. — М., 1986.

Перебийніс В. С. Статистичні методи для лінгвістів. — К., 2002.

Головин Б. Н. Язьік и статистика. — М., 1970.

Лесохин М. М., Лукьяненков К. Ф., Пиотровский Р. Г. Введение в ма-тематическуюлингвистику. — Минск, 1982.

Носенко И. А. Начала статистики для лингвистов. — М., 1981.

Література

Аветян 3. Г. Природа лингвистического знака. — Ереван, 1968.

Аврорин В. А. Проблему изучения функциональной стороньї язьїка. — Л., 1975.

АдамарЖ. Исследования психологии процесса изобретения в облас-ти математики. — М., 1970.

АдамецП.Квопросуосинтаксическойпарадигматике//Сезко$^еп5-ка шзізііка. — 1966. — XI. — № 2.

Алефіренко М. Ф. Теоретичні питання фразеології. — Харків, 1987.

Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998.

Амирова Т. А., Ольховиков Б. А., Рождественский Ю. В. Очерки по ис-тории лингвистики. —- М., 1975.

Андреев Н. Д., Зиндер Л. Р. О понятиях речевого акта, речи, речевой вероятности и язьїка // Вопр. язьїкознания. — 1963. — № 3.

Античньїетеории язьїка и стиля. — М.—Л., 1936.

Апресян Ю. Д. Идеи и методьі современной структурной лингвистики. — М., 1966.

Апресян Ю. Д. Лексическая семантика: Синонимические средства язьї­ка. — М., 1974.

Ардентов Б. П. Общее язьїкознание. — Кишинев, 1971.

Арутюнов С. А. Зтнические процессьі и язьік // Расьі и народьі. — М., 1985.

Арутюнова Н. Д. Предложение и его смьісл. — М., 1976.

Арутюнян Ю. В. Социально-культурное развитие и национальное са-мосознание // Социс. — 1990. — № 7.

Ахманова О. С. Фонология, морфонология, морфология. — М., 1966.

Ахунзянов 3. М. Общее язьїкознание. — Казань, 1981.

Білецький А. О. Основні методи дослідження в сучасному мовознавстві // Методологічні питання мовознавства. — К., 1966.

Білецький А. О. Про мову і мовознавство. — К., 1996.

Базьілев В. Н. Синергетика язьїка: Овнешнение в гадательньїх практи­ках. — М., 1998.

Балли Ш. Общая лингвистика и вопросьі французского язьїка. — М., 1955.

Баран Я. А. Фразеологія в системі мови. — Івано-Франківськ, 1997.

Баранов А. Н. Категории искусственного интеллекта в лингвистичес-кой семантике. Фреймьі и сценарии //Актуальньїе проблемьі прикладного язьїкознания. — М., 1987.

Барт Р. Избранньїе работьі: Семиотика. Позтика. — М., 1989.

Басин Е. А., Краснов В. М. Социальньїй символизм // Вопр. филосо-фии. — 1971. — № 10.

Бацевич Ф. С. Нариси з комунікативної лінгвістики. — Львів, 2003.

Бацевич Ф. С. Основи комунікативноїдевіатологіі'. —Львів, 2000.

Бацевич Ф. С, Космеда Т. А. Очерки по функциональной лексиколо-гии. — Львов,1997.

Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства. — К., 1991.

Беликов В. И., Крьісин Л. П. Социолингвистика. — М., 2001.

Белл Р. Т. Социолингвистика: Цели, методьі и проблемьі. — М., 1980.

Бенвенист 3. Уровни лингвистического анализа // Новое в лингвис-тике. — М., 1965. — Вьіп. IV.

Березин Ф. М. История лингвистических учений. — М., 1984.

406

Література

Березин Ф. М. 0 парадигмах в истории язьїкознания XX в. // Лингвис-тические исследования в конце XX в. — М., 2000.

Березин Ф. М., Головин Б. М. Общее язьїкознание. — М., 1979.

Блакар Р. М. Язьік как инструмент социальной власти // Язьік и моде-лирование социального взаимодействия. — М., 1987.

Блзк М. Лингвистическая относительность (Теоретические воззрения Беджамена Л. Уорфа) // Новое в лингвистике. — М., 1960. — Вьіп. 1.

Бодузн де Куртенз И. А. Избранньїе трудьі по общему язьїкознанию. — М., 1963а. — Т. 1.

Бодузн де Куртенз И. А. Избранньїе трудьі по общему язьїкознанию. — М., 19636.— Т. 2.

Бондалетов В. Д. Социальная лингвистика. — М., 1987.

Бондарко А. В. Теория морфологических категорий. — Л., 1976.

Бондарко А. В. Функциональная грамматика. — Л., 1984.

Будагов Р. А. Проблеми развития язьїка. — М., 1965.

Будагов Р. А. Система и антисистема в науке о язьіке // Вопр. язьїко­знания. — 1978. — № 4.

Будагов Р. А. Человек и его язьїк. — М., 1974.

Будагов Р. А. Что такое развитие и совершенствование язьїка? — М., 1977.

Булаховський Л. А. Вибрані праці в п'яти томах. — К., 1978. — Т. 3.

Бульїгина Т. В. О границах и содержании прагматики // Изв. АН СССР. Серия лит. и яз. — 1981. — № 4.

Бульїгина Т. В. Проблему теории и практики морфонологического опи­сання // Изв. АН СССР. Сер. лит. и яз. — 1975. — Т. 34. — Вьіп. 4.

Вайнрайх У. Одноязьічие и многоязьічие // Новое в лингвистике. Язьі-ковьіе контактьі. — М., 1972. — Вьіп. 6.

Вайнрайх У. Язьїковьіе контакту. — К., 1979.

Васильєв Л. М. Современная лингвистическая семантика. — М., 1990.

Вежбицкая А. Язьїк. Культура. Познание. — М„ 1996.

Венцкович Р. М., Шайкевич А. Я. История язьїкознания. — М., 1974. — Вьіп. 1— 6.

Ветров А. А. Семиотика и ее основньїе проблеми. — М., 1968.

Виноградов В. А. Всегда ли система системна? // Система и уровни язьїка. — М., 1969.

Виноградов В. В. Избранньїе трудьі. Исследования по русской грам-матике. — М., 1975.

Вихованець І. Р. Нариси з функціонального синтаксису української мо­ви. — К., 1992.

Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. — К., 1988.

Волков А. Г. Язьїк как система знаков. — М._г 1966.

Вьіготский Л. С. Мьішление и речь. — М. — Л., 1934.

Гак В. Г. Сопоставительная лексикология. — М., 1977.

Гардинер А. Различия между речью и язьїком // В. А. Звегинцев. Исто­рия язьїкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. — М., 1960. — Ч. 2.

Георгиев В. К вопросу о балканском язьїковом союзе // Новое в лин­гвистике. — М., 1972. — Вьіп. 6.

Гируцкий А. А. Общее язьїкознание. — Минск, 2001.

Головин Б. Н. Язьїк и статистика. — М., 1970.

Горелов И. Н. Невербальньїе компонентьі коммуникации. — М., 1980.

Горнунг Б. В. Место лингвистики в системе наук и использование в ней методов других наук // Вопр. язьїкознания. — 1960. — № 4.

Література

407

Городенська К. П, Кравченко М. В. Словотвірна структура слова. — К., 1981.

Городецкий Б. Ю., Кобозева И. М., Сабурова И. Г. Ктипологии комму-никативньїх неудач // Диалоговое взаимодеиствие и представление зна­ний. — Новосибирск, 1985.

Грамматикасовременного русскоголитературного язьїка. — М., 1970.

Гримм Я. О происхождении язьїка // В. А. Звегинцев. История язьїко-знания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. — М., 1960. — Ч. 1.

Гульїга Е. В., Шендельс Е. И. О компонентном анализе значимьіх єди­ний язьїка // Принципи и методьі семантических исследований. — М., 1976.

Гумбольдт В. фон. О различии строения человеческих язьїков и его вли-янии на духовное развитие человеческого рода // В. А. Звегинцев. История язьїкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. — М., 1960. — Ч. і.

Гухман М. М. Лингвистическая теория Л. Вайсгербера // Вопросьі тео-рии язьїка в современной зарубежной лингвистике. — М., 1961.

Гухман М. М. Понятие системьі язьїка в синхронии и диахронии // Вопр. язьїкознания. — 1962. — № 4.

Демський М. Т. Системні зв'язки в сфері фразеології // Мовознавст­во. — 1991. — № 2.

Демьянков В. 3. Когнитивная лингвистика как разновидность интер-претирующего подхода // Вопр. язьїкознания. — 1994. — № 4.

Денисова С. П. Типологія категорій лексичної семантики. — К., 1996.

Докулил М. К вопросу о морфологической категории // Вопр. язьїко­знания. — 1967. — № 6.

Ельмслев Л. Пролегомени ктеории язьїка // Новое в лингвистике. — М., 1960а. — Вьіп. 1.

Ельмслев Л. Язьік и речь // Звегинцев В. А. История язьїкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. — М., 19606. — Ч. 2.

Есперсен О. Философия грамматики. — М., 1958.

Єрмоленко С. Я. Лінгвістичні теорії, конкретні методи дослідження // Мовознавство. —1981. — № 4.

Жинкин Н. И. Механизмьі речи. — М., 1958.

Жирмунский В. М. О некоторьіх проблемах лингвистической геогра-фии // Вопр. язьїкознания. —1954. — № 4.

Жлуктенко Ю. О. Мовні контакти. — К., 1966.

Жовтобрюх М. А. Нарис історії українського радянського мовознавст­ва (1918—1941). — К., 1991.

Журавлев В. К. Внешние и внутренние факторьі язьїковой зволюции. — М., 1982.

Журавлев В. К. Диахроническая фонология. — М., 1986.

Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови. Синтаксис. — Донецьк, 2001.

Засорина Л. Н. Введение в структурную лингвистику. — М., 1974.

Звегинцев В. А. История язьїкознания XIX—XX веков в очерках и из­влечениях. — М., 1964. — Ч. 1.; 1965. — Ч. 2.

Звегинцев В. А. Научно-техническая революция и лингвистика // Вопр. философии. — 1976. — № 10.

Звегинцев В. А. О научном наследии Вильгельма фон Гумбольдта // В. фон Гумбольдт. Избранньїетрудьі по язьїкознанию. — М., 1984.

Звегинцев В. А. Очерки по общему язьїкознанию. — М., 1962.

Звегинцев В. А. Предисловие // Н. Хомский. Аспектьі теории синтак-сиса. — М., 1972.

Звегинцев В. А. Теоретико-лингвистические предпосьілки гипотезьі Се-пира — Уорфа // Новое в лингвистике. — М., 1960. — Вьіп. 1.

408

Література

Зиндер Л. Р., Маслов Ю. С. Л. В. Щерба — лингвист-теоретик и пе­дагог. — Л., 1982.

Золотова Г. А. Очерк функционального синтаксиса русского язьїка. — М., 1973.

Иванов В. В. Единство предмета науки о язьіке // Изв. АН СССР. Серия лит. и яз. — М., 1973. — Т. 32. — Вьіп. 3.

Иванова Л. П. Методьі лингвистических исследований. — К., 1995.

Иллич-Свитьіч В. М. Сравнительная грамматика славянских язьїков // Советское язьїкознание за 50 лет. — М., 1967.

История лингвистических учений. Древний мир. — Л., 1980.

История лингвистических учений. Позднеесредневековье.— Л.Д991.

История лингвистическихучений.СредневековаяЕвропа. —Л.,1986.

История л ингвистических учений. Средневековьій Восток. —Л.,1981.

Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. — Дрогобич, 1994.

Караулов Ю. Н. Частотний словарь семантических множителей русс­кого язьїка. — М., 1980.

Касевич В. Б. Морфонология. — Л., 1986.

Касевич В. Б. О когнитивной лингвистике // Общее язьїкознание и теория грамматики. — СПб., 1998.

Касевич В. Б. Проблема предмета язьїкознания // Вестник Ленин-град. ун-та. — 1974. — № 14. — Вьіп. 3.

Касевич В. Б. Семантика. Синтаксис. Морфология. — М., 1988.

Касевич В. Б. Фонологические проблеми общего и восточного язьїко­знания. — М., 1983.

Касевич В. Б. Злементьі общей лингвистики. — М., 1977.

Кацнельсон С. Д. Лингвистические концепции Ф. де Соссюра // Вопр. общ. язьїкознания: Материальї респ. семинара преп. общ. язьїкознания. — Л., 1967.

Кибрик А. Е. Сепир и современное язьїкознание // 3. Сепир. Избран-ньіе трудьі по язьїкознанию и культурологии. — М., 1993.

Кибрик А. Е. Современная лингвистка: откуда и куда?//Вестник Моск. ун-та. Серия 9. Филология. — М., 1995. — № 5.

Клименко Н. Ф., Карпіловська Є. А. Словотвірна морфеміка сучасної української літературної мови. — К., 1998.

Климов Г. А. Синхрония — диахрония и статика — динамика // Про­блеми язьїкознания. — М., 1967.

Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. — К., 1964.

Ковалик І. І., Самійленко С. П. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичної думки. — К., 1985.

Ковалик І. І. Питання іменникового словотвору слов'янських мов. — Львів, 1958.

Кодзасов С. В., Кривнова О. Ф. Современная американская фоноло-гия. — М., 1981.

Кодухов В. И. Общее язьїкознание. — М., 1974.

Колгушкин А. Н. Лингвистика в военном деле. — М., 1970.

Колшанский Г. В. О вербальности мьішления // Изв. АН СССР. Серия лит. и яз. — М., 1977. — Т. 36. — № 1.

Колшанский Г. В. Паралингвистика. — М., 1974.

Кондратов А. Звуки и знаки. — М., 1978.

Кондрашов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979.

Кондрашов Н. А. Общее язьїкознание. — М., 1974.

Копьіленко М. М., Попова 3. Д. Очерки по общей фразеологии. — Во­ронеж, 1978.

Література

409

Корольова А. В. Типологія наративних кодів інтимізації в художньому тексті. — К._г 2002.

Косериу 3. Синхрония, диахрония, история // Новое в лингвистике. — М., 1963. — Вьіп. 3.

Коструба П. П. Основні поняття фонології // Укр. мова і літ. в школі. — 1965. — № 7.

Коструба П. П. Фонетика, фонологія і морфонологія // Методологічні питання мовознавства. — К., 1966.

Котов Р. Г. Лингвистика и современное состояние машинного перево-да в стране // Вопр. язьїкознания. —1976. — № 5.

Кочерган М. П. Мова як знакова система // Укр. мова і літ. в школі. — 1973. — № 4.

Кочерган М. П. Слово і контекст. — Львів, 1980.

Кримський А. Ю. — україніст і орієнталіст. — К., 1974.

Крьісин Л. П. Социальная маркированность язьїковьіх единиц // Вопр. язьїкознания. — 2000. — № 4.

Кубрякова Е. С. Актуальньїе проблемьі современной семантики. — М., 1984.

Кубрякова Е. С. Комментарий к книге Л. Блумфилда «Язьік». — М., 1968.

Кубрякова Е. С. Начальньїезтапьі становлення когнитивизма: лингвисти­ка — психология — когнитивная наука // Вопр. язьїкознания. 1994. — № 4.

Кубрякова Е. С. Проблему словообразования на современном зтапе // Вопр. язьїкознания. — 1978. — № 6.

Кубрякова Е. С. Семантика в когнитивной лингвистике (о концепте кон­тейнера и формах его обі>ективации в язьіке) // Изв. РАН. Серия лит. и яз. — 1999. — Т. 58. — № 6.

Кубрякова Е. С, Демьянов В. 3., Панкрац Ю. Г., Лузина Л. Г. Краткий словарь когнитивньїхтерминов. — М., 1996.

Кубрякова Е. С, Панкрац Ю. Г. Морфонология в описаний язьїков. — М., 1983.

Кузнецов А. М. От компонентного анализа к компонентному синтезу. — М., 1986.

Кузнецов С. Н. Теоретические основьі интерлингвистики. — М., 1989.

Кузнєцова Т. В. Мова білінгвальної сім'ї у функціональному аспекті: Автореф. дис.... канд. філол. наук. — К., 1999.

Л. А. Булаховский и современное язьїкознание. — К., 1987.

Лайонз Дж. Введение в теоретическую лингвистику. — М., 1978.

Лакофф Дж., Джонсон М. Метафори, которьіми мьі живем // Язьік и моделированиесоциального взаимодействия. — М., 1987.

Ларцев В. Г. Евгений Дмитриевич Поливанов. Страницьі жизни и дея-тельности. — М., 1988.

Левицкий В. В. Семантика и фонетика. — Черновцьі, 1973.

Лекции Л. В. Щербьі по русскому синтаксису // Вопр. язьїкознания. — 1970. — № 6.

Леонтьев А. А. Язьік, речь, речевая деятельность. — М., 1969.

Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1975.

Лесохин М. М., Лукьяненков К. Ф., Пиотровский Р. Г. Введение в ма-тематическую лингвистику. — Минск, 1982.

Лингвистические исследования в конце XX в. — М., 2000.

Лингвистический знциклопедический словарь. — М., 1990 (друге доповнене видання. — М., 2002).

Лисиченко Л. А. Лексикологія сучасної української мови: Семантична структура слова. — Харків, 1977.

Ломтев Т. П. Общее и русское язьїкознание. — М., 1976.

410

Література

Ломтев Т. П. Предложение и его грамматические категории. — М., 1972.

Лосев А. Ф. Знак. Символ. Миф. — М., 1982.

Лоя Я. История лингвистических учений. — М., 1968.

Лурия А. Р. Основньїе проблеми нейролингвистики. — М., 1975.

МакКормак. Когнитивная теория метафорьі // Теория метафорьі. — М., 1990.

Манакин В. Н. Основьі контрастивной лексикологии: Близкородствен-ньіе язьїки. — К.—Кировоград, 1994.

Мартине А. Основьі общей лингвистики // Новое в лингвистике. — М., 1963. — Вьіп. 3.

Мартине А. Принцип зкономии в фонетических изменениях: Пробле­му диахронической фонологии. — М., 1960.

Мартине А. Распространение язьїка и структурная лингвистика // Но­вое в лингвистике. — М., 1972. — Вьіп. 6.

Масенко Л. Т. Мова і політика. — К., 1999.

Маслов Ю. С. Знаковая теория язьїка // Вопр. общ. язьїкознания. — Л., 1967.

Матезиус В. О системном грамматическом анализе // Пражский лин-гвистический кружок. — М., 1965.

Мейе А. Сравнительньїй метод в историческом язьїкознании. — М._г 1954.

Мельников Г. П. Кибернетический аспект различения сознания, мьіш-ления, язьїка и речи // Язьік и мьішление. — М., 1967.

Мельничук А. С. Глоссематика // Философские основу зарубежньїх направлений в язьїкознании. — М., 1977.

Мельничук А. С. О всеобщем родстве язьїков мира // Вопр. язьїкозна­ния. — 1991. — № 2.

Мельничук А. С. Понятие систему и структуру язьїка... // Вопр. язьїко­знания. — 1970. — № 1.

Мельничук О. С. Методологічні проблеми аналізу співвідношення іде­ального і матеріального в сфері мови // Мовознавство. —1987. — № 1.

Мельничук О. С. Мова як суспільне явище і як предмет сучасного мо­вознавства // Мовознавство. — 1997. — № 2—3.

Методи структурного дослідження мови. — К., 1968.

Методу сопоставительного исследования язьїков. — М., 1988.

Мечковская Н. Б. Социальная лингвистика. — М., 1996.

Минский М. Фрейму для представлення знаний. — М., 1979.

Мкртчян Л. Слово в семье слов // Лит. газ. — 1976. — № 35.

Мокиенко В. М. Славянская фразеология. — М., 1980.

Мороховський О. М. Про співвідношення понять мовлення — норма — система // Мовознавство. — 1973. — № 1.

Муравицкая М. П. Семасиологические категории в украинском язьіке (психолингвистический аспект): Автореф. дисс. ... докт. филол. наук. — К., 1989.

Национальньїй язьік и национальная культура.— М., 1978.

Никитин М. В. Основу лингвистической теории значення. — М., 1988.

Німчук В. В. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. — К., 1985.

Німчук В. В. Староукраїнська лексикографія в її зв'язках з російською та білоруською. — К., 1980.

Новое в зарубежной лингвистике. Когнитивньїе аспекту язьїка. — М., 1988. — Вьіп. 23.

Література

411

Новое в зарубежной лингвистике. Л ингвистическая прагматика. — М., 1985. — Вьіп. 16.

Новое в лингвистике. Социолингвистика. — М., 1975. — Вьіп. 7.

Новое в лингвистике. Язьїковьіе универсалии. — М., 1970. — Вьіп. 5.

Носенко И. А. Начала статистики для лингвистов. — М., 1981.

О принципах и методах лингвистического исследования. — М., 1966.

Общее язьїкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983.

Общее язьїкознание: Внугренняя структура язьїка / Отв. ред. Б. А. Се-ребренников. — М., 1972.

Общее язьїкознание: Методьі лингвистических исследований/ Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1973.

Общее язьїкознание: Формьі существования, функции, история язьїка / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970.

Общее язьїкознание: Хрестоматия / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1987.

Основьі теории речевой деятельности. — М., 1974.

Павловские средьі. — М. — Л., 1949. — Т. 1.

Падучева Е. В. Вьісказьівание и его соотнесенность с действительнос-тью. — М., 1985.

Панов Е. Н. Знаки, символьї, язьїки. — М., 1978.

Панов М. В. Русская фонетика. — М., 1967.

Панов М. В. Современньїй русский язьїк. Фонетика. — М., 1979.

Панфилов В. 3. Взаимоотношение язьїка и мьішления. — М., 1971.

Панфилов В. 3. Язьїк, мьішление, культура // Вопр. язьїкознания. — 1975. — № 3.

Пап Ф. Количественньїй анализ словарной структури некоторьіх русс-кихтекстов // Вопр. язьїкознания.— 1961. — № 6.

Паршин П. Б. Теоретические перевороти и методологический мятеж в лингвистике XX века // Вопр. язьїкознания. — 1996. — № 2.

Пауль Г. Принципи истории язьїка. — М., 1960.

Перебийніс В. С. Кількісні та якісні характеристики фонем сучасної української літературної мови. — К., 1970.

Перебийніс В. С. Статистичні методи для лінгвістів. — К., 2002.

Пещак М. М. Мовно-інформаційний фонд Національної академії наук України // Друкарство. —1995. — Січень — квітень.

Пилинський М. М. Мовна норма і стиль. — К., 1976.

Пименов А. В. Социальньїй символизм во французской речи // Нацио-нально-культурная специфика речевого поведения. — М., 1977.

Питання фразеології східнослов'янських мов. — К., 1972.

Плотников Б. А. Дистрибугивно-статистический анализ лексических значений. — Минск, 1979.

Плотников Б. А. Общее язьїкознание: Семинарий. — Минск, 1986.

Плотников Б. А. Основи семасиологии. — Минск, 1984.

Подолян І. Е. Ідея лінгвальної відносності в сучасному науковому кон­тексті // Вісник Київського лінгвістичного університету. Серія: Філологія.— 2001. — Т. 4. — № 2.

Попова 3. Д. Общее язьїкознание. — Воронеж, 1987.

Попова 3. Д., Стернин И. А. Лексическая система язьїка. — Воронеж, 1984.

Попович М. В. Мова як знакова система. — К., 1965.

Поспелов Д. А. Прикладная семиотика и искусственньїй интеллект// Программньїе продукти и системи. — Тверь, 1996.

Потебня А. А. Мисль и язик. — К., 1993.

412

Література

Потебня А. А. Зстетика и позтика. — М., 1976.

Потебня О. Мова. Національність. Денаціоналізація. — Нью-Йорк, 1992.

Почепцов Г. Г. Теорія комунікації. — К., 1999.

Принципьі и методьі социолингвистических исследований. — М., 1989.

Проблема знака и значення. — М., 1969.

Проблеми та методи структурної лінгвістики. — К., 1965.

Проблемьі интерлингвистики. — М., 1976.

Радевич-Винницький Я. Україна: Від мови до нації. — Дрогобич, 1996.

Радзієвська Т. В. Текст як засіб комунікації. — К., 1998.

Рамишвили Г. В. Вильгельм фон Гумбольдт — основоположниктеоре-тического язьїкознания // В. фон Гумбольдт. Избранньїе трудьі по язьїко-знанию. — М., 1984.

Рахилина Е. В. Когнитивньїй анализ предметних имен: семантика и со-четаемость. — М., 2000.

Реформатский А. А. Введение в язьїковедение. — М., 1967.

Реформатский А. А. О сопоставительном методе // Рус. язьік в нац. школе. — 1962. — № 5.

Реформатский А. А. Фонологические зтюдьі. — М., 1975.

Рубинштейн С. Л. К вопросу о язьіке, речи и мьішлении // Вопр. язьї­кознания. — 1957. — № 2.

Рубинштейн С. Л. Основьі общей психологии. — М., 1946.

Русанівський В. М. Прогностичні функції соціолінгвістики // Мовознав­ство. — 1989. — № 1.

Русанівський В. М. Структура лексичної і граматичної семантики. — К., 1988.

Русанівський В. М. Україністика //Українська мова: Енциклопедія.— К., 2000.

Русанівський В. М., Тараненко О. О., Широков В. А. Теоретико-лінгві-стичні засади та інформаційно-комп'ютерне забезпечення україномовних лінгвістичних інтелектуальних систем // Мовознавство. —1996. — № 4—5.

Русская разговорная речь. — М., 1973.

Свадост 3. Как возникнет всеобщий язьїк. — М., 1968.

Сводеш М. К вопросу о повьішении точности в лексикостатистическом датировании // Новое в лингвистике. — М., 1960а. — Вьіп. 1.

Сводеш М. Лексико-статистическое датирование доисторических зт-нических контактов // Новое в лингвистике. — М., 19606. — Вьіп. 1.

Селіванова О. О. Актуальні напрями сучасної лінгвістики. — К., 1999.

Семчинський С. В. Загальне мовознавство. — К., 1996.

Сепир 3. Избранньїе трудьі по язьїкознанию и культурологии. — М., 1993.

Сепир 3. Язьїк. — М., 1934.

Серебренников Б. А. Об относительной самостоятельности развития системьі язьїка. — М., 1968.

Сеченов И. М. Избранньїе произведения. — М., 1952.

Скрелина Л. М. Противоречие как источник развития язьїка // Фило-логические науки. — 1970. — № 1.

Славянская морфонология. — М., 1987.

Слюсарева Н. А. Теория Ф. де Соссюра в свете современной лингвис-тики. — М., 1975.

Смерчко А. А. Фразеологічні інновації як відображення сприйняття сві­ту: Автореф. дис.... канд. філол. наук. — К., 1997.

Смирницкий А. И. Синтаксис английского язьїка. — М._г 1957.

Современная западная социология: Словарь. — М., 1990.

Література

413

Современньїе зарубежньїе грамматические теории. — М., 1985.

Соколов А. Н. Внутрення речь и мьішление. — М., 1968.

Солнцев В. М. Язьік как системно-структурное образование. — М., 1977.

Солнцев В. М. Язьїковой знак и его свойства // Вопр. язьїкознания. — 1977. — № 2.

Соломоник А. Семиотика и лингвистика. — М., 1995.

Соссюр Ф. де. Трудьі по язьїкознанию. — М., 1977.

Сосюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики. — К., 1998.

Степанов Ю. С. Альтернативний мир, Дискурс, Факт и принцип При-чинности // Язьік и наука конца 20 века. — М., 1995.

Степанов Ю. С. В поисках прагматики // Изв. АН СССР. Серия лит. и яз. — 1981. — № 4.

Степанов Ю. С. Методьі и принципи современной лингвистики. — М., 1975.

Степанов Ю. С. Основи общего язьїкознания. — М., 1975.

Степанов Ю. С. Основи язьїкознания. — М., 1966.

Степанов Ю. С. Семиотика. — М., 1971.

Структурно-математичні дослідження української мови. — К., 1964.

Супрун А. Е. Лекции по лингвистике. — Минск, 1980.

Супрун А. Е. Лекции по теории речевой деятельности. — Минск, 1996.

Супрун А. Е. Лекции по язьїковедению. — Минск, 1978.

Супрун А. Е. Лекции по язьїкознанию. — Минск, 1971.

Сучасна українська літературна мова: Вступ. Фонетика. — К., 1969; Морфологія. — К., 1969; Синтаксис. — К., 1972; Стилістика. — К., 1973.

Тараненко А. А. Язиковая семантика в ее динамических аспектах (ос-новньїе семантические процессьі). — К., 1986.

Тараненко О. О. Полісемічний паралелізм і явище семантичної анало­гії. — К., 1980.

Тарасов Е. Ф., Школьник Л. С. Социально-символическая регуляция поведения собеседника // Национально-культурная специфика речевого поведения. — М., 1977.

Телия В. Н. Типи язикових значений. Связанное значение в язьіке. — М., 1981.

Теоретические проблеми социальной лингвистики. — М., 1981.

Тищенко К. М. Загальна структура лінгвістичних знань // Мовознавст­во. — 1989. — № 6.

Тищенко К. М. Лінгвістичний знак як єдність знаків мови і мовлення // Мовознавство. — 1980. — № 1.

Ткаченко О. Б. Олександр Савич Мельничук як людина і вчений // Мо­вознавство. — 2001. — № 6.

Томсен В. История язьїковедения до конца XIX века. — М., 1938.

Томсон А. И. Общее язьїкознание. — Одесса, 1910.

Трансформативно-генеративная грамматика в свете современной на-учной критики. — М., 1980.

Трансформационньїй метод в структурной лингвистике. — М., 1964.

Трубецкой Н. С. Некоторьіе соображения относительно морфонологии // Пражский лингвистический кружок. — М., 1967.

Трубецкой Н. С. Основи фонологии. — М., 1960.

Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. — К., 1980.

Українська радянська енциклопедія. — К., 1983. — Т. 10.

Универсалии и типологические исследования. — М., 1974.

414

Література

Успенский Б. А. Отношение подсистем в язьіке и связанньїе с ними универсалии // Вопр. язьїкознания. — 1968. — № 6.

Уфимцева А. А. Лексическое значение. — М., 1986.

Філософський словник. — К., 1986.

Философский знциклопедический словарь. — М., 1983.

Франчук В. Ю. Олександр Опанасович Потебня. — К., 1985.

Фрумкина Р. М. Вероятностьзлементовтекста и речевоеповедение. — М., 1971.

Харрис 3. Совместная встречаемость и трансформация в язьїковой структуре // Новое в лингвистике. —1962. — Вьіп. 2.

Хауген 3. Направлення в современном язьїкознании // Новое в лин­гвистике. — М., 1960. — Вьіп. 1.

Хроленко А. Т. Общее язьїкознание: Руководство к самост. работе над курсом. — М., 1981.

Чагишева В. И. Лингвистическая география как метод исследования язьїка // Вопр. общ. язьїкознания. — Л., 1967.

Черемисина М. И. Лекции по лингвистике: Язьїк. Речь. Текст. — Ново-сибирск, 1970.

Чесноков П. В. Неогумбольдтианство // Философские основьі зарубе-жньїх направлений в язьїкознании. — М., 1977.

ШарадзенидзеТ. С. Лингвистическая теория И. А. Бодузна де Куртенз и ее место в язьїкознании XIX—XX веков. — М., 1980.

Шведова Н. Ю. Парадигматика простого предложения в современном русском язьіке//Русский язьїк. Грамматические исследования. — М., 1967.

Швейцер А. Д., Никольский Л. Б. Введение в социолингвистику. — М., 1978.

Широков О. С. Современньїе проблему сравнительно-исторического язьїковедения. — М., 1961.

Шмелев Д. Н. Проблемьі семантического анализа лексики. — М., 1973.

Шовгун Н. О. Формування українського сленгу в мовленнєвій діяльно­сті малих соціальних груп: Автореф. дис.... канд. філол. наук. — К., 2000.

Штелинг Д. О. О неоднородности грамматических категорий // Вопр. язьїкознания. — 1959. — № 1.

Штерн І. Б. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики: Енцикло­педичний словник. — К., 1998.

Шумарова Н. П. Мовна компетенція киян: соціолінгвістичний аспект// Мовознавство. —1992. — № 4.

Щерба Л. В. Язьїковая система и речевая деятельность. — Л., 1974.

Зйнштейновский сборник. — М., 1967.

Знциклопедический словарь. — М., 1985.

Язьїк и мьішление. — М., 1967.

Язьїк и наука конца 20 века. — М., 1995.

Якобсон Р. О. Лингвистика и позтика // Структурализм: «за» и «про-тив». — М., 1975.

Ярцева В. Н. Диахроническое изучение системьі язьїка // О соотноше-нии синхронного анализа и исторического изучения язьїков. — М., 1960.

Ярцева В. Н. Теория и практика сопоставительного исследования язьї­ков // Изв. АН СССР. Серия лит. и яз. — 1986. — Т. 45. — № 6.

Аизїіп .1. Регїогтат.іУе — Сопігазгіуе // Рпііозорпу апсі Огсііпагу І_ап£иа&е. _ у_гЬапа, 1963.

Вієп/уізсії М. ЗосіаІ ОігТегепІіаІіоп от" 1_ап£иа£е Зігисіиге // І_ап£иа£е |_П Росиз Роипсіаіюп, Меіпосіз апсі Зузіетз. — Рогаїеспі, 1976.

Література

415

Вгсллт Р., Рогсі М. Асігезз іп Атегісап Еп£Іізп // .ІоитаІ от" АЬпогтаІ апсі ЗосіаІ РзуспоІо£у. — 1961. — V. 62. — № 2.

Вгипег .1.5. Асіз от" Меапіп^. — СатЬгісІ£е (Мазз.); 1_опсІоп, 1990.

Оапез Р. Зепіепсе Іпіопаїіоп тїот а Рипсііопаї Роіпіої уїєуу// \Л/огсІ. — 1960.—V. 16. —№1.

ЕІіаз N. ЗутЬоІ ТМеогу. — і-опсіоп: 5АРЕ РиЬІісаІіоп На*., 1992.

РіІІтоге СИ. Ною Іо Кпо\л/ ^ИеаШег Уои'ге Соттіп£ ог 6оіп£ // 0. РаисН (е<і), Еззауз оп йеіхіз. — ТйЬіп£еп: Нагг., 1983.

РіІІтоге СН.ТЇіе Сазетог Сазе // ІІпіуегзаІз іп І_іп£иі5ІісТМеогу. _ ^У., 1968.

Нутез 0. Роипсіаііопз іп Зосіоііпбиізіісз: Ап ЕІппо£гарпіс Арргоасп. — Рпііасіеірпіа, 1974.

.Іопзоп М. ТИе Восіу іп Іпе МіпсІ. — Спіса^о, 1987.

Кагсеузку 5. 8иг Іа рагаїахе еі Іа зупіахе еп гиззе // Сапіегз Р. сіє Заиззиге. — 1948. — № 7.

Кагсеузкіі 3.5иг Іа рпопоіо^іе сіє Іа їтазе // Тгауаих сій Сегсіе Ііп£иізІідие сіє Рга^ие. — 1931. — № 4.

І_аЬоу М. І_ап£иа£е іп Іпе Іппег Сіїу: Зіисііез іп Іпе ВІаск Еп£ІізИ Уегпасиїаг. — РпіІасіеІрпіа, 1972.

І_аЬоуУУ.5осіоІіп£иізІіс Раїїегпз. — РпіІасІеІрпіа, 1972.

1.акогт" С. Мотеп, Ріге апсі Оап£егоиз Тпіп^з: \Л/паІ СаІе£огіез РеуеаІ аЬоиІІИе МіпсІ. — Спіса^о, 1987.

І_ап£аскег р. а уїєуу от" 1_іп£иізІіс Зетапіісз // Рисігка-Озіуп (есі.), 1988.

1_ап£аскег Р. Сопсегі, Іта£е апсі ЗутЬоІ: Тпе Со£піііує Вазіз ої (Згаттаг. — М.У.: Моипіоп сіє (Згиуіег, 1991.

1_апбаскег Р. Роипсіаііопз ої Со£піііує Сгаттаг. — ЗІаптогсІ: 51ІР. — 1987.—УоІ. 1.

І_ап£аскег р. РоипйаІіопзотХо£піІіуеСгаттаг: ОезсгірІіуеАррІісаІіоп. — ЗІаптогсІ: ЗУР. —1991. — УоІ. 2.

І_еесп СИ. РгіпсірІез от* Ргабтаїісз. —1_. — М.У., 1983.

і_єуіпзоп 51. Ргабтаїісз. — І.. — N. У., 1983.

МіІеуузкі Т. ^2уко2пажзІ\лю. — Магзгаюа, 1972.

Розсп ЕІеопог. Нитап СаІе£огі2аІіоп // Зіисііез іп Сгозз-СиІІигаІ Рзуспо!о£у. — Ьопсіоп, 1977.

ЗсптісК \Л/. СгипсИа^еп сіег сіеиізспеп (Згаттаїік. — Вегііп, 1965.

Зперагс" Р. N. Сеогб МіІІегз Оаіа апсі Оеуоіортепі от* Меіпосіз 1"ог РергезепІіпбСобпіІіуе5ігисІиге5//ТпеМакіпбо^СобпіІІУе5сіепсе: Еззауз іп Нопог от" <Зеог£ МіІІег. — СатЬгісІ£е (Мазз.), 1988.

Зітоп Н. А., КарІап С. А. Роипсіаііопз ої Со£піііує Зсіепсе. — СатЬгісІ£е (Мазз.), 1989.

Таїту І_. Рі£иге апсі СгоипсІ іп Сотріех Зепіепсез // СгеепЬеп* еі аі. (есіз), ІІпіуегзаІз ої Нитап І.ап£иабе. _ ЗІапїогсІ: 51ІР. — 1978. — уоі. 4.

Короткий термінологічний словник

Абсолютні універсали — універсали, які не мають винятків.

Аглютинативні мови (пат.§Іиіеп — клей, а££Іиіїпо — приклеюю) — мови, в яких граматичні значення виражаються стандартними афікса­ми (приклейками), що механічно приєднуються до слова-основи.

Аглютинація (лат. а£§Іиііпаіїо — склеювання) — спосіб слово- і фор­мотворення, за якого до основи або кореня, що зберігають стабільний звуковий склад, приєднуються однозначні стандартні афікси.

Агрегатування (лат. а££ге£аіїо — приєднання) — процес утворення багатозначності слова, за якого різні слова-значення утворюються від од­нієї твірної основи за допомогою однакового або багатозначного афікса, а потім дві лексичні одиниці сприймаються як одне багатозначне слово.

Адстрат (лат. абзігаіит — нашарування) — сукупність рис мовної системи, які з'явилися внаслідок впливу однієї мови на іншу в умовах тривалого співіснування і контактів сусідніх народів.

Актанти (лат. а£о — приводжу в рух) — обов'язкові (валентні) по­ширювачі слова в реченні.

Актуалізація (лат. асіиаііз — діяльний) — реалізація потенційних властивостей мовних елементів у мовленні.

Актуальне членування речення — в комунікативному синтаксисі членування висловлення на дві частини — тему (дане, основа, відоме) і рему (нове, ядро, повідомлюване).

Актуальний синтаксис — синтаксис речення, який вивчає його ак­туальне членування. Див. Комунікативний синтаксис.

Акцентологія (лат. ассепіиз — наголос і Іб£оз — слово, вчення) — розділ мовознавства, що вивчає природу і функціонування наголосу, а також система пов'язаних із наголосом явищ мови.

Аломбрф (грец. а//оз — інший і морф) — варіант морфеми, 11 конк­ретна реалізація, зумовлена її поз^ці_єю у слові.

Алофон (грец. аііоз — інший і ріпопе — звук)—див. Варіант фонеми.

Американський структуралГзм —див.ДескриптивГзм.

Аморфні мови (грец. атогріїоз — безформний) — мови, які не ма­ють афіксів і тому виражають відношення між словами за допомогою поєднання слів між собою способом прилягання або за допомогою служ­бових слів. Синоніми: кореневі мови, ізолюючі мови.

Аналітйзм (грец. апаїузіз — розклад, розчленування) —типологіч­на ознака мовної структури, що виявляється в роздільному вираженні лексичного і граматичного значень слова.

Аналітичні мови — мови, яким властива тенденція до окремого (аналітичного) вираження лексичних і граматичних значень (лексичне значення виражається повнозначними словами, а граматичне — служ­бовими словами, порядком слів, інтонацією).

Аналогія (грец. апаІо§іа — відповідність) — процес формального і/або семантичного уподібнення однієї мовної одиниці до іншої.

Антиномії (грец. апііпотіа) — протилежні начала, внутрішні супе­речності мови, боротьба між якими призводить до її змін.

Антоніми (грец. апіі — проти і бпута — ім'я) — різні за звучанням слова, які мають протилежні, але співвідносні значення.

Антропоцентризм (грец. апііігброз — людина і лат. сепігит — осе­реддя) — мовознавчий напрям, який мовні явища розглядає через при­зму людського чинника і вивчає мову з метою пізнання її носія —людини.

Короткий термінологічний словник

417

Апостеріорні мови (лат. а розіегіогі— з наступного; залежно від досвіду) — штучні мови, створені за зразком природних мов.

Апріорні мови (лат. а ргіогі— з попереднього; незалежно від до­свіду) — штучні мови, позбавлені зв'язку з природними.

Ареальна лінгвГстика (лат. агеа — площа, простір) — розділ мово­знавства, який на основі методу картографування мовних явищ вивчає їх територіальне поширення. Синоніми: лінгвогеографія, просторова лінгвГстика.

Артикуляцїйно-акустйчні прийоми — прийоми вивчення звуків у фізіологічному (артикуляція — місце і спосіб творення звуків) і фізич­ному (участь голосу і шуму, тембр, тон тощо) аспектах.

Архетйп (грец. агсЬеіуроп — прообраз) —- див. Прафбрма.

Архісема (грец. агсл/ — префікс, що означає головний, старший, і зета — знак) — сема, спільна для певного лексико-семантичного по­ля чи тематичної групи лексики.

Архіфонема (грец. агсл/ — головний, старший і фонема) — абст­рактна фонологічна одиниця, яка конструюється на основі сукупнос­ті диференційних ознак, спільних для двох фонем у позиції їх нейтра­лізації.

Асиметричний дуалГзм мовного знака — непаралельність плану вираження і плану змісту мовного знака, суть якого полягає в тому, що позначувальне прагне мати інші значення, а позначуване (значення) прагне виразитися іншими знаками.

Асиміляція (лат. аззітіїаііо — уподібнення) — артикуляційне упо­дібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова або словосполучення.

Асоціативний експеримент— психолінгвістичний експеримент, суть якого полягає в анкетуванні мовців для виявлення асоціацій (реа­кцій), які в них викликають мовні одиниці (стимули).

Аспектолбгія (лат. азресіиз — зовнішній вигляд і Іб£оз — слово, вчення) — розділ граматики, який вивчає дієслівний вид і всю сферу видових і суміжних із ними значень, що мають у мові те чи інше вира­ження.

Атомізм (грец. аіотоз — неподільний) — дослідницький підхід, за якого окреме явище мови вивчається незалежно від інших, без враху­вання його системних зв'язків у структурі мови.

Атрибут — див. Означення.

Афазія (грец. арЬазіа — оніміння) — повна або часткова втрата здатності говорити або розуміти мову внаслідок ураження мовних центрів.

Афікс (лат. аШхиз — прикріплений) — службова морфема, приєд­нана до кореня, яка виражає граматичне і словотвірне значення.

Афіксація — спосіб словотворення за допомогою афіксів.

БагатомГрні опозиції фонем — опозиції, в яких спільні ознаки двох фонем повторюються в третій фонемі.

Безеквівалентна лексика — слова певної мови, що позначають специфічні явища культури і не мають однослівного перекладу на іншу мову.

Білатеральна теорія знака — теорія, згідно з якою знак є двосто­ронньою одиницею, що має план вираження і план змісту.

Білінгвізм (лат. Ьі, від Ь/'з — двічі і Гт£иа — мова) — практика інди­відуального або колективного використання двох мов у межах однієї державної чи соціальної спільноти у відповідних комунікативних сферах.

418

Короткий термінологічний словник

Біт (англ. Ьіпагу — двійковий і б\&ії — знак, цифра) — одиниця ви­мірювання кількості інформації в двійковій системі.

Біхевіоризм (англ. Ьеіїачіоиг— поведінка) — система поглядів на суть і функції мови, яка бере свій початок в одному з напрямів психоло­гії, в основі якого лежить розуміння поведінки людини як сукупності ру­хових, вербальних та емоційних реакцій на певні стимули і заперечен­ня свідомості як предмета психологічного дослідження.

Борейська теорія —див. Ностратйчна теорія.

Варіант фонеми — конкретний звук, в якому реалізується фоне­ма; представник, маніфестант фонеми. Синонім: алофон.

Висловлення — одиниця мовлення, побудована за законами від­повідної мови; речення, що розглядається в комунікативному аспекті.

ВГльне варіювання мовних одиниць — стан мовних одиниць, ко­ли вони трапляються в тому самому оточенні і при цьому не розрізня­ють значень.

Вільний асоціативний експеримент — методика психолінгвістич­ного опитування (анкетування), за якої реципієнти відповідають на сло-во-стимул одним словом, яке першим спало на думку, або кількома сло­вами, що виникли у свідомості за певний час.

Внутрішнє мовлення — використання у процесах розумової дія­льності психічних відображень мовних знаків (слів і речень) без вимо­вляння їх уголос і без писемної фіксації.

Внутрішні причини мовних змін — причини, закладені в самій мо­ві, в її системі; суперечності, боротьба між якими спричиняє мовні зміни.

Внутрішня лінгвГстика — галузь мовознавства, яка вивчає систе­мні відношення мовних одиниць без звертання до зовнішньолінгваль-них чинників.

Внутрішня флексія — чергування звуків у корені слова, які вира­жають відмінності граматичних форм; спосіб вираження граматичного значення за допомогою чергування звуків.

Внутрішня форма слова — семантична і структурна співвіднесеність морфем слова з іншими морфемами цієї ж мови; ознака, покладена в основу номінації при творенні нового лексичного значення слова.

Волюнтатйвна функція мови (лат. чоіипіаз — воля) — функція во­левиявлення мовця, впливу на слухача.

Гаплологія (грец. Ьаріооз — однаковий, простий і Іб£оз — слово) — випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх однакових або подібних складів.

Генеалопчна класифікація мов (грец.£елеа/о£/з — родовід) — ви­вчення і групування мов світу на основі споріднених зв'язків між ними (спільного походження від прамови).

ГенеративГзм (англ. їо §епегаі:е — породжувати) — напрям у мо­вознавстві, який визнає пріоритет дедуктивного підходу до вивчення мови над індуктивним, інтерпретує мову як феномен психіки людини і опрацьовує формальні моделі процесів породження мовних конструк­цій. Синоніми: порбджувальна лінгвГстика, генеративна лінгвГстика.

Генеративна лінгвГстика —див. ГенеративГзм.

Генетичне мовознавство (грец. £епезіз — походження) — істори­чне мовознавство.

Герменевтика (грец. ґіегтепеиіікбз — пояснювальний) — теорія тлумачення рукописних і друкованих текстів.

Гіпербнім (грец. Гіурег— префікс, що означає надмірність, підви­щення, і бпута — ім'я) — слово — родова назва.

Короткий термінологічний словник

419

Гіпбнім (грец. Ііурб — префікс, що означає зниження; під, внизу, і бпута — ім'я) — слово — видова назва.

ГіпонімГя (грец. пурб — під, внизу і бпута — ім'я) — одне з основ­них парадигматичних відношень в лексико-семантичній системі — іє­рархічна організація її елементів, яка ґрунтується на родо-видових від­ношеннях. Синонім: квазісинонімГя.

Гіпотеза вроджених мовних структур — гіпотеза Н. Хомського, суть якої зводиться до того, що мовні структури не набуваються через до­свід, а народжуються разом із людиною й існують у кожного індивіда в потенції.

Гіпотеза лінгвальної відносності — концепція, згідно з якою стру­ктура мови визначає структуру мислення і спосіб пізнання світу. Сино­нім: гіпотеза СепГра — Убрфа.

ПпсГтеза СепГра —Убрфа —див. Гіпотеза лінгвальної відносності.

Ппотетико-дедуктйвний метод — метод, який полягає у висуненні припущення (гіпотези) і його наступній експериментальній перевірці.

Глибинна структура — у теорії трансформаційних породжувальних граматик спосіб абстрактного опису побудови речення, який дозволяє відобразити смислову близькість речень, що мають одні й ті самі лексич­ні одиниці й розрізняються лише деякими граматичними значеннями.

Глибинний синтаксис— використовуваний у теорії трансформа­ційних породжувальних граматик (генеративній лінгвістиці) спосіб абс­трактного опису семантичнрї структури речення.

Глосематика (грец. £Іоззета, род. відм. £ІоззетаІоз — слово) — лінгвістична течія структуралізму, яка трактує мову як абстрактну стру­ктуру й описує її суто формальними способами без звертання до її суб­станцій (реального змісту і звучання). Синоніми: копенгагенський стру­ктуралізм, датський структуралізм.

Глотогенез (грец. §Іоїїа — мова і §епезіз — походження) — про­цес становлення людської природної звукової мови.

Глотогоні чна теорія (грец. £/о На — мова і £олоз — народження, походження) — теорія походження і розвитку мови М. Я. Марра, згідно з якою всі мови пройшли у своєму розвитку аморфну, аморфно синтетичну, аглютинативну і флективну стадії.

Глотогонія (грец. £Іоіїа — мова і £опоз — народження) — похо­дження мови, а також розділ мовознавства, що вивчає походження і розвиток мови.

Глотохронологія (грец.£Ша — мова, спгбпоз — час і Іб£оз — сло­во, вчення) — розділ порівняльно-історичного мовознавства, який до­сліджує швидкість мовних змін і визначає на цій основі час розділення споріднених мов та ступінь близькості між ними.

Гносеологічна функція мови (грец.£позіз — пізнання і Іб£оз — сло­во, вчення) — пізнавальна функція (мова як інструмент пізнання світу). Синоніми: пізнавальна функція, когнітйвна функція.

Градуальна сема (лат. £гадаііо — поступове посилення, підвищен­ня, від £гасІиз — крок, ступінь) — сема, яка не представляє якоїсь но­вої ознаки, а лише ступінь вияву, інтенсивність тієї ж ознаки, що є і в інших близьких за значенням словах.

Градуальні опозиції фонем — протиставлення фонем за різним сту­пенем (градацією) однієї й тієї самої ознаки.

Граматика (грец. £гаттаІіке (іесппе) — мистецтво читати і писати букви, від £гатта — буква) — 1) будова мови, тобто система способів словотворення, морфологічних категорій і форм, синтаксичних катего-

420

Короткий термінологічний словник

рій і конструкцій; 2) розділ мовознавства, що вивчає граматичну будо­ву мови.

Граматична категорія — система протиставлених один одному ря­дів граматичних форм з однорідними значеннями.

Граматичне значення — узагальнене, абстрактне мовне значен­ня, властиве багатьом словам, словоформам, синтаксичним конструк­ціям і яке має у мові своє регулярне (стандартне) вираження.

Грамема — 1) компонент граматичної категорії, видове поняття що­до граматичної категорії як родового поняття; 2) елементарна одиниця граматичного значення.

Датський структуралГзм —див. Глосематика.

Дедуктивні універсали —універсали, які встановлюються шляхом припущення і які є обов'язковими для всіх мов.

Дедукція (лат. бебисііо, в'їдсіесіисо) — спосіб дослідження, який по­лягає в переході від загального до окремого; одна з форм умовиводу, за якої на основі загального правила з одних положень, як істинних, виводиться нове істинне положення.

Делімітатйвна функція фонем (лат. деІітіШіо — віддалення, відо­кремлення) — розмежувальна функція; функція, що вказує на межі слів.

Денотат (лат. сіепоіаіиз — позначений) — предмет чи явище навко­лишньої дійсності, з яким співвідноситься певна мовна одиниця; те, що можна назвати певним іменем.

Дериватолбгія (віддеривація і -логія) —див. Словотвір 2.

ДеривацГйне значення —див. СловотвГрне значення.

Деривація (лат. дег'маїїо — відведення води з ріки) — див. Слово­твір 1.

ДескриптивГзм (англ. сіезсгірїме — описовий) —лінгвістична течія структуралізму, для якої характерний формальний підхід до вивчення мовних фактів на основі їх дистрибуції (сполучуваності одиниць, їх місця у мовленні стосовно інших одиниць тощо). Синонім: американський стру­ктуралГзм.

Детермінація (лат. сіеіегтіпаііо — визначення)—однобічна залежність, за якої один із двох членів синтагматично визначає інший, а не навпаки.

Диглбсія (грец. с// —двічі \&Іозза — мова) — мовна ситуація, за якої в одному суспільстві існує дві мови або дві форми однією мови, що ви­конують відмінні функції.

Диз'юнкція фонолопчна (лат. бізіипсііо, від с(/5/і/л£о — роз'єдную, розрізняю)— протиставлення фонем за декількома диференційними ознаками.

Диктум (лат. сіісіит — сказане) — фактичний зміст речення (висло­влення).

Дисиміляція (лат. сііззітіїаііо — розподібнення) — розподібнення артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак.

Дискурс (франц. йізсоигз — мовлення) — текст у сукупності праг­матичних, соціокультурних, психологічних та інших чинників; мовлення, «занурене в життя».

Дистинктивна функція фонем (лат. бізііпциеге — розпізнавати, розрізняти) — функція, яка полягає у фонетичному розпізнаванні і се­масіологічному ототожненні/розрізненні слів і морфем.

Дистрибутивний аналіз — одна з основних методик визначення і класифікації одиниць мови в дескриптивній лінгвістиці, яка базується

Короткий термінологічний словник

421

виключно на розподілі одиниць відносно одна одної у потоці мовлення, вивченні оточення (дистрибуції) аналізованої одиниці.

Дистрибутивний синтаксис — синтаксис, предметом якого є ва­лентність, реляційні й дистрибутивні властивості слова. Синонім: струк­турний синтаксис.

Дистрибуція (англ. бізігіЬиііоп — розподіл, розповсюдження, від лат. бізігіЬиііо — поділ, розподіл) — узагальнена сукупність усіх оточень, у яких трапляється одиниця мови — фонема, морфема, слово і т. д., на відміну від оточень, у яких вона траплятися не може.

ДиференцГйна сема — сема, за якою розрізняються слова пев­ного лексико-семантичного поля.

ДиференцГйні ознаки фонем — розрізнювальні ознаки; ознаки, за якими протиставляються фонеми.

ДіалексГя (грец. біа — префікс, що означає наскрізний рух, прони­кнення, розділення, і /ех/з — слово) — лексемні розходження у двох зі-ставлюваних мовах.

Діалект (грец. біаіекіоз — говір, наріччя) — різновид певної мови, який є засобом спілкування людей, тісно пов'язаних територіально, со­ціально або професійно (територіальний діалект, соціальний діалект).

Діалектизми —фонетичні, морфологічні, синтаксичні й лексичні осо­бливості, властиві окремим діалектам (і відсутні в літературній мові).

Діалектолоп чний атлас — систематизоване зібрання карт, які по­казують поширення діалектних особливостей певної мови на всій тери­торії и побутування.

Діалектологія (грец. біаіекіоз — говір, наріччя і Іб£оз — слово, вчення) — розділ мовознавства, що вивчає територіальні (місцеві) го­вори певної мови.

ДіаморфГя (грец. біа — префікс, що означає наскрізний рух, про­никнення, розділення, і тогрЬе — вид, форма) — розходження на мор­фологічному рівні в зіставлюваних мовах.

ДіасемГя (грец. біа — префікс, що означає наскрізний рух, проник­нення, розділення, і зета — знак) — семантичні розходження у зістав­люваних мовах.

Діафонїя (грец. біа — ррефікс, що означає наскрізний рух, прони­кнення, розділення, і рлоле — звук) — розходження на фонологічному рівні в зіставлюваних мовах.

ДіахронГчне мовознавство — мовознавство, яке розглядає мову в її історичному розвитку. Синонім: історичне мовознавство.

Діахронічний словотвГр — словотвір, який вивчає шляхи виник­нення похідних слів у різні періоди розвитку мови та їх етимологічну сло­вотвірну будову, а також історичні зміни словотвірної структури слів.

ДіахронГчні універсали — спільні властивості в розвитку всіх або більшості мов.

ДіахронГя (грец. біа — через і сіігопоз — час, тобто різночас­ність) — 1) історичний розвиток мови; 2) дослідження мови в часі, в її історичному розвитку.

Діереза (грец. біаігезіз — поділ, розділяння) — викидання звука чи складу в слові для зручності вимови.

Додаткова дистрибуція — див. Доповняльна дистрибуція.

Доповняльна дистрибуція — дистрибуція, за якої мовні одиниці не трапляються в однакових оточеннях. Синонім: додаткова дистрибуція.

ЕвфемГзми (грец. еиріїетізтбз, від еи — добре і рЬеті— гово­рю) — емоційно нейтральні слова або вирази, вживані замість синоні-

422

Короткий термінологічний словник

мічних їм слів або виразів, які здаються мовцеві непристойними, гру­бими чи нетактовними.

Еквіполентні опозиції фонем (лат. аециіроіепз — рівносильний, рі­вноцінний) — опозиції, в яких обидва члени логічно рівноправні, тобто не характеризуються ні різним ступенем якоїсь однієї ознаки, ні наявніс­тю в одному з членів опозиції ознаки, якої не має інший член опозиції.

Екзотйзми (грец. ехоіікоз — чужий) — слова, запозичені з мало­відомої мови і вживані для надання мовленню особливого (місцевого) колориту.

ЕкспансіонГзм (франц. ехрапзіоппізте, від лат. ехрапзіо — розши­рення, поширення) — використання здобутків інших наук для пояснен­ня мовних явищ; вихід лінгвістики (когнітивної) в інші науки.

Експланаторність (англ. Іо ехріаіп — пояснювати) — принцип по­яснення мовних явищ.

Експонент (лат. ехропепз — той, що виставляє напоказ) — план вираження мовного знака, позначувальне.

Екстралінгвальні причини мовних змін (лат. ехіга — поза, зовні, крім і Ііп£иа — мова) — див. Зовнішні причини мовних змін.

Елементарні універсалі'! —універсалі'!, які стверджують наявність або відсутність чогось у всіх мовах. Синонім: прбстГуніверсалі'!.

ЕмГчний рГвень — мовний рівень на відміну від мовленнєвого.

Емотивна функція мови — функція вираження почуттів і емоцій.

ЕнантіосемГя (грец. епапііоз — протилежний і зета — знак) — на­явність у слові протилежних (антонімічних) значень; внутрішньослів-на антонімія.

ЕнтропГя (грец. еп — в і Ігоре — поворот, зміна, перетворення) — міра невизначеності ситуації (обсягу недостатньої інформації), яка за­лежить від кількості знаків у коді й імовірності їх появи в тексті.

Епентеза (грец. ерепіґіезіз — вставка) — поява у словах неетимо-логічного звука між двома іншими для полегшення переходу між арти-куляціями різних звуків.

Епідигматика — один із трьох аспектів системного вивчення лек­сики, який визначається асоціативно-дериваційними зв'язками між сло­вами за формою і за змістом.

Ергативні мови (грец. ег&аіез—діюча особа) — мови, в яких речення з перехідними і неперехідними дієсловами мають різну структуру: суб'єкт при неперехідному дієслові оформляється як об'єкт при перехідному, а су­б'єкт при перехідному дієслові стоїть в особливому (ергативному) відмінку.

Естетична функція мови — функція вираження і виховання пре­красного. Синонім: поетична функція.

Етимологія (грец. еіітоп — істина і Іб£оз — слово, вчення) — 1) походження слів; 2) розділ мовознавства, який вивчає походження слів.

ЕтнолінгвГстика (грец. еіііпоз — народ і лінгвістика) — напрям у мовознавстві, який вивчає мову в її зв'язках з культурою, взаємодію мовних, етнокультурних і етнопсихологічних чинників у функціонуванні та розвитку мови.

Закон економії сил — див. Закон мовної економії.

Закон мовної економії — прагнення мовця зекономити зусилля при користуванні мовленням як одна з причин мовних змін. Синоніми: закон економії сил, теорія мінімального зусилля.

Закон Цйпфа — лінгвостатистичний закон, згідно з яким відношен­ня рангу слова в частотному словнику до частотності слова в мові ста-

Короткий термінологічний словник

423

новить постійну величину (константу): гі = с, де г — ранг слова в часто­тному словнику, г~— частота слова, с — постійна величина.

Зворотна деривація —див. Зворотне словотворення.

Зворотне словотворення — різновид морфологічного способу сло­вотворення, наслідком якого є лексична одиниця, що за структурою про­стіша від твірного слова. Синоніми: зворотна деривація, редеривація.

ЗвуковГ закони —див. Фонетичні закони.

ЗвукосимволГзм — закономірний, не довільний, фонетично моти­вований зв'язок між звучанням і значенням слова. Синоніми: звуко­вий символізм, фонетичний символізм, символіка звука.

Зіставне мовознавство — мовознавча дисципліна, яка вивчає дві чи більше мов з метою виявлення їх подібностей і відмінностей на всіх рівнях мовної структури. Синоніми: контрастйвна лінгвГстика, кон-фронтатйвна лінгвГстика.

Зіставнйй метод — сукупність прийомів дослідження й опису мови через її системне порівняння з іншою мовою з метою виявлення її спе­цифіки. Синоніми: контрастйвний метод, типолоп чний метод.

Знак— матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який є пред­ставником іншого предмета і використовується для отримання, збері­гання і передачі інформації.

Знак-Гндекс (лат. /лс/ех, від іпсіісо — вказую) — знак, пов'язаний з позначуваним предметом, як дія зі своєю причиною. Синоніми: знак-прикмета, знак-симптбм.

Знак-кбпія — відтворення, репродукція, подібна на позначуваний предмет.

Знак-прикмета —див. Знак-Гндекс.

Знак-сигнал — знак, який вимагає після себе певних дій, реакції.

Знак-симптбм {грец.5утрїота —збіг обставин, ознака) —див. Знак-Гндекс.

Знаковий рГвень мови — рівень мови, на якому її одиниці висту­пають як знаки (словосполучення, слова і морфеми).

Зовнішнє мовлення — мовлення у власному сенсі (втілене у зву­ки, таке, що має звукове вираження).

Зовнішні причини мовних змін — причини, які знаходяться поза мовою; суспільно-політичні, економічні, історичні, географічні та інші чинники, пов'язані з розвитком і функціонуванням мов. Синонім: екс-тралінгвальні причини.

Зовнішня лінгвГстика — галузь мовознавства, яка вивчає сукупність етнічних, суспільно-історичних, соціальних, географічних та інших чинни­ків як нерозривно пов'язаних з розвитком і функціонуванням мови.

Ідеалізована когнітйвна модель — усі уявлення про предмет (об'­єкт) зразу, в цілому; нерозчленований образ, який зумовлює певну по­ведінку (рольову структуру) мовного знака.

ІдеографГчні словники — словники, що подають лексичний склад мови за семантичними розрядами (поняттєвими рубриками). Синоні­ми: ідеологГчні словники, тематичні словники, тезауруси.

Ідеолопчні словники —див. ІдеографГчні словники.

ІєрархГчні відношення у мові — відношення структурно простіших одиниць до складніших: фонеми до морфеми, морфеми до лексеми, ле­ксеми до речення.

Ієрогліф (грец. л/егбз — священний і £ІурГіе — різьблене зобра­ження) — графічний знак, у зображенні якого зберігається деяка сим­волічна подібність із зображуваним предметом.

424

Короткий термінологічний словник

Ізафет (араб, аль-ідафату — додаток, доповнення, приєднання) — атрибутивне словосполучення в тюркських мовах, що складається з двох іменників, перший з яких є означенням, але показник зв'язку знахо­диться в другому (головному, стрижневому) слов].

Ізоглоса (грец. Гзоз — рівний, однаковий і £/озза — мова) — лінія, якою на лінгвістичних картах позначають межі поширення певного мо­вного явища.

Ізольовані опозиції фонем — опозиції, які властиві тільки даній парі фонем, тобто більше ніде не повторюються.

Ізолюючі мови — мови, які не мають афіксів і граматичні значен­ня виражають способом прилягання одних слів до інших або за допо­могою службових слів. Синонім: кореневі мови.

Іллокуція (лат. /7— префікс, який має посилювальне значення, вказує на рух всередину чогось, і англ. Іосиііоп — мовний зворот) — відношення мовлення до мети, мотивів і умов здійснення комунікації.

ІмплікацГйні універсали (лат. ітрНсаҐю, від ітріісо — тісно зв'я­зую) — універсали, які стверджують певну залежність між різними мо­вними явищами. Синонім: складнГ універсали.

Гндекс деривації — відношення числа словотвірних морфем до чи­сла слів.

Гндекс синтетичності — відношення числа морфем до числа слів.

Індоєвропейські мови — родина споріднених мов, до якої входять індійська, іранська, слов'янська, балтійська, германська, романська, кельтська, грецька, албанська, вірменська групи мов.

Індуктивні універсалі! — універсалії, які встановлюються емпіри­чно і є в усіх відомих мовах.

Індукція (лат. іпбисііо — наведення, збудження) — прийом дослі­дження, за якого на підставі вивчення окремих явищ робиться загаль­ний висновок про весь клас цих явищ, узагальнення результатів окре­мих конкретних досліджень.

Інженерна лінгвГстика — див. Обчислювальна лінгвїстика.

Інкорпорація (пізньолат. іпсогрогаііо— введення до свого складу, від лат. /п — в і согрив — тіло) — спосіб синтаксичного зв'язку компоне­нтів словосполучення або всіх членів речення, за якого компоненти по­єднуються в єдине ціле без формальних показників у кожному з них.

Інкорпоруючі мови — див. Полісинтетичні мови.

Інтегральна сема (лат. іпІе£гаІів — нероздільно пов'язаний з цілі­стю) — сема, спільна для двох чи більше лексичних значень.

Інтегральні ознаки фонем (лат. іпІе§гаІіз — нероздільно пов'яза­ний з цілістю) —- ознаки, які не утворюють опозицій даної фонеми з ін­шими, тобто не служать для розрізнення значень слів чи морфем. Си­нонім: недиференцГйні ознаки фонем.

ІнтерлінгвГстика (лат. іпіег— між і лінгвістика) — розділ мово­знавства, який вивчає міжнародні мови як засіб міжмовного спілку­вання.

Інтерференція (лат. іпіег— між, взаємно і гег/о — торкаюся, уда­ряю) — взаємодія мовних систем за двомовності, яка виражається у відхиленнях від норми і системи другої мови під впливом рідної.

Інтонація (лат. іпіопаге — голосно вимовляти) — ритміко-мелодій-ний малюнок мовлення, який служить у реченні засобом вираження син­таксичних значень і емоційно-експресивного забарвлення.

Інформатика —див. Теорія інформації.

Істбрико-культурна функція мови —див. Кумулятивна функція мови.

Короткий термінологічний словник

425

Історичне мовознавство —див. ДіахронГчне мовознавство.

ЙмовГрнісна сема —див. ПотенцГйна сема.

Категоризація (англ. саіе^огіїаііоп, від грец. каІе£огіа — ознака) — підведення явища, об'єкта, процесу тощо під певну рубрику досвіду (ка­тегорію) і визнання його членом цієї категорії, а також процес утворен­ня і виділення самих категорій, членування зовнішнього і внутрішнього світу людини відповідно до сутнісних характеристик його буття й існу­вання, упорядковане представлення різноманітних явищ через зведен­ня їх до меншого числа розрядів або об'єднань.

Категорія (грец. каІе£огіа — ознака) — 1) одна з пізнавальних форм мислення людини, яка дозволяє узагальнити її досвід і здійснювати його класифікацію; 2) у когнітивній лінгвістиці — когнітивна структура, конце­птуальний клас, що складається з елементів — членів категорії, об'єдна­них «родинною подібністю».

Категорія стану — незмінні слова, які означають стан і вживають­ся у функції співвідносного з присудком головного члена односкладно­го речення. Синонім: предикатйви.

КвазісинонімГя (лат. ді/аз/ — ніби, майже, немовби і синонімія) — див. ГіпонімГя.

Квантитативна типологія мов (лат. ^иапШаз — кількість) — типо­логія, в основу якої покладено статистичні індекси, які відображають ступінь наявності в різних мовах тієї чи іншої якісної ознаки.

Керування — тип синтаксичного зв'язку, коли одні граматичні зна­чення стрижневого слова викликають у залежному слові інші, але кон­кретно визначені граматичні значення, тобто форма залежного слова повністю зумовлюється стрижневим словом.

Кібернетична лінгвГстика — лінгвістика, яка розглядає мову як од­ну з керуючих і керованих систем; мова інтерпретується як система пра­вил творення, перетворення і комбінування її одиниць.

КГлькісні методи в мовознавстві — використання підрахунків і ви­мірювань при вивченні мови і мовлення.

Класема — найбільш узагальнена за змістом сема, що відповідає значенню частини мови (предметність, ознака, дія тощо).

Класифікаційні категорії— граматичні категорії, які характеризу­ють ціле слово, є його постійною ознакою і служать рубриками класифі­кації слів (напр., категорія роду іменника, категорія виду дієслова тощо).

Когезія (лат. соїіаезиз — зв'язаний, зчеплений) — засоби зв'яз­ності в тексті (повтори, дейктичні й анафоричні слова, сполучники, пс> рядок слів тощо).

Когнітивна лінгвГстика (англ. со£піїіоп — знання, пізнання; пізна­вальна здатність) — мовознавчий напрям, в якому функціонування мо­ви розглядається як різновид когнітивної (пізнавальної) діяльності, а когнітивні механізми та структури людської свідомості досліджуються через мовні явища.

Когнітивна модель — 1) концепція мови як різновиду когнітивно-го процесу; 2) модель розуміння тексту як результату природної оброб­ки мовних даних; 3) характеристика процесу категоризації у мові (про-позиційні, схематичні, метафоричні й метонімічні моделі).

Когнітивна семантика — теорія значення, яка стверджує, що зна­чення мовної одиниці не може бути зведеним до об'єктивної характе-ризації позначеної нею ситуації і тому необхідно враховувати й ракурс, що обирається концептуалізатором при розгляді ситуації і способу її ви­раження.

426

Короткий термінологічний словник

Когнітйвна функція мови (лат. со£позсо — пізнавати) — див. Гносеолопчна функція мови.

Когнітолбгія (англ. со£піІіоп — знання, пізнання; пізнавальна зда­тність і грец. Іб£оз — слово, вчення) — інтегральна наука про когнітив-ні (пізнавальні) процеси у свідомості людини, що забезпечують опера­тивне мислення та пізнання світу.

Код (франц. сосіе) — система символів для передавання, обробки й зберігання різної інформації; спосіб запису інформації.

Коментатйв (лат. соттепіаіог — пояснюю, тлумачу) — див. Пере-повіднйй спосіб.

Компаративний метод (лат. сотрагаїмиз — порівняльний) —див. Порівняльно-історйчний метод.

Компонент значення —див. Сема.

Компонентний ана'ліз (лат. сотропепз — той, що складає) — мето­дика дослідження плану змісту значеннєвих одиниць мови з метою роз­щеплення значення на мінімальні семантичні складники (компоненти).

Комп'ютерна лінгвГстика — див. Обчислювальна лінгвГстика.

Комунікативна лінгвГстика — напрям сучасного мовознавства, що вивчає мовне спілкування, яке складається з таких компонентів, як мо­вець, адресат, повідомлення, контекст, специфіка контакту та код (за­соби) повідомлення.

Комунікативна функція мови (лат. соттипісаііо — повідомлення, зв'язок) — функція спілкування між людьми, народами.

Комунікативний синтаксис — синтаксис, об'єктом якого є актуа­льне членування речення, комунікативна парадигма речень, типологія висловлень тощо.

Комунікатйвність речення — одна з основних ознак речення, яка полягає у співвіднесеності його семантики з логічним судженням і здат­ності входити до будь-яких форм спілкування, вписуватися в конситуа-цію мовлення.

Комутація (лат. соттиіаїю — зміна) — співвідношення між двома знаками мови, за якого одиниці плану вираження цих знаків перебувають у такій самій відповідності, як і одиниці плану змісту цих знаків.

Конатйвна функція мови (лат. соп-паіиз — народитися (виникну­ти) разом, одночасно; бути вродженим) — функція засвоєння.

Конвергенція (лат. сопчег&о — сходжусь, наближаюсь) — 1) збіг двох чи більше звуків мови в один звук; 2) зближення і збіг двох мов Унаслідок контактування.

Конверсйви — слова, які передають двобічні суб'єктно-об'єктні від­ношення в лексико-семантичній системі.

Конверсія (лат. сопуєгзіо — обертання, перетворення) — 1) у сема­нтиці— зображення однієї ситуації поперемінно з двох протилежних сто­рін {Роман купує у Степана книжку— Степан продає Романові книжку); 2) у словотворенні — спосіб словотворення без використання спеціаль­них словотвірних афіксів, перехід слів із одної частини мови в іншу.

Конкретне мовознавство — мовознавство, яке вивчає окремі (конкретні) мови (україністика, русистика тощо).

Конотація (лат. со (п) — префікс, що означає об'єднання, сумісність, і поіаііо — позначення) — додаткові семантичні і прагматичні особли­вості («співзначення») лексичного значення та значень інших мовних рівнів, які нашаровуються на їхній предметно-поняттєвий аспект.

Конститутивна функція фонем (лат. сопзіііиіиз — визначений) — функція, пов'язана зтворенням одиниць вищого рівня — морфем і слів.

Короткий термінологічний словник

427

Конструктивне мовознавство (лат. сопзігисііо — побудова, скла­дання) — мовознавство, яке вивчає мову, н структуру на відміну від фу­нкціонального мовознавства, яке вивчає мовлення.

Конструктивний синтаксис (лат. сопзігисііо — побудова, складан­ня) — синтаксис мови (не мовлення); вивчає речення як структурні схеми.

КонструкцГйна граматика — граматика, яка при інтерпретації фо­рми та змісту висловлень і фраз враховує не тільки форму і зміст їхніх складників, а й значення самих конструкцій, які накладають певні об­меження на складники.

Контекст (лат. сопіехіиз — поєднання, зв'язок) — мовне оточення або ситуація, в яких уживається лінгвальна одиниця.

Контенсйвна типологія мов (англ. сопіепі — зміст) — типологія, зорієнтована на зміст, семантику (на семантичні категорії мови і спо­соби їх вираження).

Контрастйвна лінгвГстика — див. Зіставне мовознавство.

Контрастйвний метод —див. Зіставнйй метод.

Контрастна дистрибуція (франц. сопігазіе — протилежність) — дистрибуція, коли мовні одиниці перебувають у тих самих оточеннях, але мають різне значення (дім — дим —дум —дам).

Конфронтатйвна лінгвГстика —див. Зіставне мовознавство.

Концепт (лат. сопсеріиз — думка, поняття) — у когнітивній лінгвіс­тиці — одиниця ментальних або психічних ресурсів свідомості і тієї ін­формаційної структури, яка відображає знання й досвід людини; опе­ративна змістова одиниця пам'яті, ментального лексикону, концептуа­льної системи і мови мозку (Ііп£иа тепіаііз), усієї картини світу, відображеної в мозку людини; відомості проте, що індивід знає, припу­скає, думає, уявляє про об'єкти світу.

Концептуалізація (англ. сопсеріиаіііаііоп, від лат. сопсеріиз — ду­мка, поняття) — поняттєва класифікація; процес пізнавальної діяльно­сті людини, який полягає в осмисленні інформації, що надходить до неї, і призводить до утворення концептів, концептуальних структур і всієї концептуальної системи в мозку людини; процес структурації знань і виникнення різних структур представлення знань із деяких мінімаль­них концептуальних одиниць.

Концептуальна система—сукупність усіх концептів, наявних у ро­зумі людини, їх упорядковане об'єднання.

Концептуальний аналіз — у когнітивній лінгвістиці — методика до­слідження концептів на основі сполучуваності відповідних лексем, а та­кож більш широких контекстів їх вживання.

Копенгагенський структуралГзм — див. Глосематика.

Кореляти вні опози ції фоне'м (лат. со — префікс, що означає об'єд­нання, спільність, сумісність, і геїаііо — відношення) — опозиції, члени яких розрізняються тільки однією ознакою, а за всіма іншими — збігаються.

Кореляція (лат. соггеїаііо — співвідношення) — 1) ряд фонематич­них опозицій за однією диференційною ознакою; 2) взаємна зумовле­ність, семіологічна залежність двох чи більше одиниць мови.

Кореневі мови —див. Ізолюючі мови.

Корінь — основна, єдина обов'язкова для кожного слова морфе­ма, що є носієм його лексичного значення, повторюється в усіх грама­тичних формах і споріднених словах.

Креольські мови (франц. Сгеоіе, від ісп. сгіоііо — людина мішано­го походження, від батьків двох рас) — мови, сформовані на основі піджинів і які стали рідними для певного колективу їх носіїв.

428

Короткий термінологічний словник

Кульмінативна функція фонем (лат. сиїтеп — вершина) — функ­ція, яка полягає в забезпеченні цілісності та виділеності слова, що до­сягається завдяки наголосу або сингармонізмові.

Кумулятивна функція мови (лат. ситиіо — згрібаю, нагрома­джую) — функція зберігання всього того, що виробила нація в духовній сфері. Синонім: історико-культурна функція.

Ларингальна теорія (грец. Іагіпх — гортань) —теорія найдавнішо­го складу, походження і чергування індоєвропейських голосних, яка ви­ходить з існування у прамові особливих фонем, умовно названихларин-галами.

Лексема (грец. Іехіз — слово, вислів) — слово як сукупність усіх його форм і значень, як структурний елемент мови.

Лексико-граматичні розряди (категорії) — граматично релевант-ні групи слів у межах певної частини мови, для яких характерна спільна семантична ознака (збірність, речовинність, зворотність тощо).

Лексикографія (грец. Іехікбп — словник і £гарІто — пишу) — роз­діл мовознавства, пов'язаний зі створенням словників та опрацюван­ням їх теоретичних засад.

Лексико-семантйчна група —тісне об'єднаня слів у межахлекси-ко-семантичного поля.

Лексико-семантйчна система — один із рівнів мовної структури, що складається із слів та їхніх значень.

Лексико-семантйчне поле — сукупність парадигматично пов'яза­них лексичних одиниць, які об'єднані спільністю змісту (іноді й спільніс­тю формальних показників) і відображають поняттєву, предметну й функ­ціональну подібність позначуваних явищ.

Лексико-семантйчний спосіб словотворення — спосіб словотво­рення, за якого основним словотворчим засобом є зміна лексичного зна­чення твірного слова (при збереженні його матеріальної структури).

Лексико-синтаксйчний спосіб словотворення —спосіб словотво­рення, за якого нові слова творяться шляхом поєднання в одному слові двох чи більше слів або словоформ внаслідок лексикалізації словоспо­лучень.

Лексичне значення — історично закріплена у свідомості людей від-несеність слова з певним явищем дійсності.

ЛінгвГстика тексту — галузь мовознавчих досліджень, об'єктом яких є правила побудови зв'язного тексту та його змістові категорії.

Лінгвістична географія —див. Ареальна лінгвГстика.

Лінгвістична типологія — див. Типолопчне мовознавство.

Лінгвогенетйчний метод (лат. Ііп£иа — мова \£епезіз — походжен­ня) — див. Порівняльно-історйчний метод.

Лінгвогеографія — див. Ареальна лінгвГстика.

Лінгводидактика (лат. Ііп£иа — мова і грец. бібакіікоз — повчаль­ний) — теорія освіти, що обґрунтовує і розкриває зміст, методи і форми навчання мови.

Лінгвостатйстика — розділ математичної лінгвістики, який вивчає статистичні закономірності в мові.

Логіко-граматйчний синтаксис — синтаксис, в якому речення і його компоненти інтерпретуються з позиції логіки.

Логіцизм — див. Лопчний напрям у мовознавстві.

Лопчний напрям у мовознавстві —сукупність течій, концепцій, що вивчають мову в її зв'язках із мисленням та знанням і орієнтуються на певні школи в логіці та філософії. Синонім: логіцизм.

Короткий термінологічний словник

429

Локуція (англ. Іосиїюп — мовний зворот, вислів) — використання мовних засобів для досягнення мети.

Маркер (франц. тагсіиеиг, від тащиег — робити мітку) — див. Сема.

Математична лінгвістика — галузь мовознавства, яка вивчає мож­ливості застосування математичних методів для дослідження й опису мов.

Математична логіка — формальна логіка, яка застосовує матема­тичні методи й спеціальний апарат символів і досліджує мислення за допомогою обчислень (формалізованих мов).

Машинний переклад — переклад текстів з однієї мови на іншу за допомогою ЕОМ.

Ментальні репрезентації (франц. тепіаі — мислений, розумовий, від лат. тепз, тепііз — розум, думка, мислення і гергезепіаі'ю — наоч­не зображення) — ключове поняття когнітивної науки, яке стосується процесу представлення (репрезентації) світу в голові людини й одиниць такого представлення; умовні функціонально визначені структури сві­домості та мислення людини, що відтворюють реальний або видуманий світу свідомості, втілюють знання про нього й почуття, які він викликає, відображають стани свідомості та процеси мислення.

Метамбвна функція — функція мови бути засобом дослідження і опису мови у термінах самої мови.

Метод глотохронології (грец. іібііа — мова, сґігбпоз — час і Іб§оз — слово, вчення) — статистичний метод датування, який застосову­ється для визначення тривалості окремого існування двох споріднених мов шляхом підрахунку процентного співвідношення спільних елементів у їх ос­новному словниковому фонді.

Метод лінгвістичної географії — метод, який полягає у нанесенні на географічну карту даних про особливості певних мовних явищ у ви­гляді ізоглос (ліній, які позначають межі поширення певного мовного явища).

Методика безпосередніх складників — спосіб подання словотві­рної структури слова і синтаксичної структури словосполучення чи ре­чення у вигляді ієрархії вкладених один в одного елементів.

Методика семантичного поля — спосіб дослідження лексико-семантичних систем двох чи більше мов, який полягає в тому, що семанти­чне поле однієї мови накладається на відповідне поле іншої і таким чином установлюються їхні відмінності, зумовлені неоднаковим членуванням мо­вами навколишнього світу.

Методика фізіолопчнихреакцій — методика, яка полягає в реєст­рації фізіологічних реакцій людського організму (судинна реакція, роз­ширення зіниць ока, зміни частоти пульсу тощо) на певні мовленнєві стимули.

Мова — природна система комунікативних знаків і правил їх функ­ціонування.

Мбва-еталбн — ідеальна мовна система, спеціально сконструйо­вана лінгвістом, у якій представлені універсальні властивості всіх мов, як основа (тло) для зіставних досліджень мов.

Мова-оснбва —див. Прамова.

Мовленнєвий акт — цілеспрямована мовленнєва дія, здійснювана відповідно до прийнятих у суспільстві правил мовленнєвої поведінки.

Мовлення — конкретно застосована мова; засоби спілкування в їх реалізації.

Мовна асиміляція — процес утрати етносом рідної мови і перехід на мову іншого (панівного) етносу.

430

Короткий термінологічний словник

Мовна картина світу —спосіб відбиття реальності у свідомості лю­дини, що полягає у сприйнятті цієї реальності крізь призму мовних та культурно-національних особливостей, притаманних певному мовному колективу, інтерпретація навколишнього світу за національними кон­цептуально-структурними канонами.

Мовна компетенція (лат. сотреіепііа, в'щсотреіо — взаємно праг­ну; відповідаю, підходжу) — рівень знання своєї мови певним інди­відом.

Мовна норма — сукупність мовних засобів, що відповідають систе­мі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування.

Мовна полГтика — сукупність ідеологічних принципів і практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на роз­виток мовної системи у певному напрямі.

Мовна ситуація — сукупність форм існування однієї мови або су­купність мов у їх територіально-соціальному взаємовідношенні у межах певних адміністративно-політичних утворень.

Мовна типологія (грец. Іуроз — форма, зразок і 16&оз — вчення) — 1) визначення загальнолінгвістичних таксономічних категорій як ос­нова для класифікації мов за типами; 2) розділ мовознавства, який до­сліджує принципи і опрацьовує способи типологічної класифікації мов.

Мовний етикет — усталені мовні звороти, типові формули, які ви­користовуються у конкретних ситуаціях спілкування і відповідають на­ціонально-культурним традиціям певного соціуму.

Мовний союз — особливий тип ареально-історичної спільності мов, що характеризується певною кількістю подібних структурних і матеріаль­них ознак, набутих внаслідоктривалого й інтенсивного контактного й кон­вергентного розвитку в межах єдиного географічного простору.

Мовні контакти (лат. сопіасіиз — дотик) — взаємодія двох чи більше мов, яка впливає на структуру і словниковий склад однієї чи багатьох із них.

Мовні універса'лії(лат. ип'мегзаііз — загальний) — явища, власти­ві всім мовам або більшості з них.

Модальність (від сер.-лат. тосіаііз — модальний; лат. тодиз — мі­ра, спосіб) — функціонально-семантична категорія, яка виражає різні види відношення висловлення до дійсності, а також різні види суб'єкти­вної кваліфікації повідомлюваного.

Модифікаційне словотвГрне значення (лат. тосІіГісаііо — видозмі­на, перетворення) —додаткова ознака до значення твірного слова без зміни частиномовної належності слова.

Модус (лат. тосіиз — міра, спосіб) — частина речення (висловлен­ня), яка виражає ставлення мовця до повідомлюваного; оцінка змісту речення (висловлення).

Молодограматйзм — напрям у порівняльно-історичному мово­знавстві, що поставив собі за мету досліджувати живі мови, які нібито розвиваються за суворими, що не знають винятків, законами.

Моногенез — див.^Гебрія моногенезу.

Морф (грец. тогрґіе — вигляд, форма) — конкретний лінійний пред­ставник морфеми, один із формальних її різновидів; найкоротший міні­мальний відрізок словоформи, наділений значенням.

Морфема (грец. тогріїе — вигляд, форма) — мінімальна двосто­роння одиниця мови, тобто одиниця, що має план вираження і план змі­сту і яка не членується на простіші одиниці такого самого роду.

Морфологічний рівень мови — система механізмів мови, яка за­безпечує побудову словоформ та їх розуміння.

Короткий термінологічний словник

431

МорфологГчний спосіб словотворення — спосіб словотворення, за якого словотворчим формантом є афіксальні засоби.

Морфологія (грец. глогрле — вигляд, форма і Іб£оз — слово, вчен­ня) — 1) граматична будова слова; система притаманних мові морфо­логічних одиниць, категорій і форм, а також правил їх функціонування; 2) розділ граматики, який вивчає закономірності функціонування і роз­витку цієї системи.

Морфблого-синтаксйчний спосіб словотворення — спосіб слово­творення, за якого нові слова творяться шляхом переведення слова або окремої словоформи з однієї частини мови в іншу.

Морфонема (від морфема і фонема) — ряд фонем, що замінюють одна одну в межах тієї самої морфеми і представлені в її аломорфах.

Морфонолопчний проміжний рГвень — рівень мови, проміжний між фонологічним і морфологічним.

Морфонологія — розділ мовознавства, який вивчає фонологічну структуру морфем і використання фонологічних відмінностей для вира­ження граматичних значень.

Морфосилабема (від морф і грец. зуІІаЬе — склад) — мінімальна фономорфологічна одиниця в кореневих мовах, де морфема і склад збі­гаються. Синоніми: силабема, силабоморфема.

Надлишкбвість інформації — різниця між граничною можливістю коду і середнім обсягом передаваної інформації.

Надфразова єдність — відрізок мовлення, що складається з двох чи більше речень, об'єднаних спільністю теми в композиційно-синтаксичну конструкцію.

Натуралізм —див. Натуралістичний напрям у мовознавстві.

Натуралістичний напрям у мовознавстві — напрям, який винику межах порівняльно-історичного мовознавства І половини XIX ст. і поши­рював принципи й методи природничих наук на вивчення мови і мов­леннєвої діяльності. Синонім: натуралізм.

Національно-мбвна полГтика — мовна політика як частина націо­нальної політики держави.

НедиференцГйні ознаки фонем —див. Інтегральні ознаки фонем.

НейролінгвГстика (грец. пеиго — жила, нерв і лінгвістика) — нау­кова дисципліна, яка виникла на межі неврології та лінгвістики й ви­вчає систему мови у співвідношенні з мозковим субстратом мовної по­ведінки.

Нейтралізація фонем (лат. пеиігаїіз — не належний ні тому, ні іншо­му) — зняття фонологічного протиставлення у певних положеннях (по­зиціях).

Неогумбольдтіанство — напрям улінгвістиці, який характеризуєть­ся прагненням вивчати мову в тісному зв'язку з культурою її носіїв.

НеолінгвГстика — опозиційний до молодограматизму напрям, який трактував мову з позицій ідеалізму й естетизму.

Несистемний контекст — контекст, який не випливає із семанти­ки слова; невластивий для слова контекст.

Номінативна функція (лат. потіпаї'миз — називний, від потіпо — називаю) — функція позначення предметів і явищ зовнішнього світу і свідомості. Синоніми: репрезентативна функція, референтна функція.

Номінативний синтаксис — синтаксис, який вивчає номінативну функцію речень, тобто функцію, пов'язану з позначуваною реченням ситуацією (подією).

432

Короткий термінологічний словник

Номінативні мови (лат. потіпаї'миз — називний) — мови, в яких єдино можливою формою підмета є називний (номінативний) відмінок незалежно від перехідності (неперехідності) дієслова.

Норма мовна —див. Мовна норма.

Ностратйчна теорія (лат. позіег — наш) — теорія, згідно з якою окремі мовні родини об'єднуються на глибшому етапі реконструкції в одну ностратичну надродину. Синонім: борейська теорія.

Нульова морфема — морфема, яка не має реального звукового вираження в одній із форм парадигми і виділяється, усвідомлюється тільки у співвідношенні з матеріально вираженими морфемами в ін­ших формах цієї ж парадигми.

Обчислювальна лінгвістика — лінгвістика, предметом якої є ви­вчення мови, пов'язане з можливостями машинної обробки і перероб­ки інформації, що міститься в одиницях мови, й інформації про саму мову, її будову і функціонування.

Одномірні опозиції фонем — опозиції фонем, в яких їхні спільні ознаки в такій сукупності більше ніде в цій системі не повторюються.

Омоніми (грец. Ііотоз — однаковий і бпута — ім'я) — слова, які звучать однаково, але мають різні значення.

Ономасіолбгія (грец. бпотазіа — найменування і Іб£оз — слово, вчення) — теорія номінації; один із двох аспектів семантики (поряд із семасіологією), який вивчає природу, закономірності і типи мовного по­значення елементів дійсності.

Описовий метод — метод планомірної інвентаризації одиниць мо­ви і пояснення особливостей їх будови та функціонування на певному етапі розвитку мови, тобто в синхронії.

Опозиції фонем (лат. оррозіііо — протиставлення) — протиставлен­ня двох чи кількох фонем для виявлення різниці між ними.

ОпозицГйний прийом — прийом, який полягає в зіставленні мов­них одиниць для встановлення їхніх диференційних ознак і на цій осно­ві об'єднання їх у певні парадагматичні класи.

Орфографія (грец. огіЬо&гарЬіа, від оПЬбз — правильний і &гарЬо — пишу) — історично сформована й загальноприйнята система правил щодо передачі мовлення на письмі.

Особа — граматична словозмінна категорія дієслова (в деяких мо­вах також іменника в позиції присудка), що означає відношення суб'єкта дії до мовця.

Палаталізація (лат. раїаіит — піднебіння) — пом'якшення приго­лосних у певних фонетичних позиціях внаслідок піднесення середньої спинки язика до піднебіння.

Парадигма (грец. рагадеі&та — приклад, зразок) — 1) у широко­му розумінні — ряд протиставлених мовних одиниць, кожна з яких ви­значається відношеннями до інших; 2) у вужчому розумінні — об'єднання мовних одиниць у певні класи, де кожна з них може у мовленні бути заміненою іншою одиницею цього класу.

Парадигматика — один із двох системних аспектів у вивченні мови, що розглядає мовні одиниці як сукупності структурних елементів, об'єд­нуваних у пам'яті мовців і пов'язаних відношенням протиставлення.

Парадигматичні відношення — відношення вибору, асоціації, що ґрунтуються на подібності й відмінності позначувальних і позначуваних одиниць мови.

Паракінесика (грец. рага — біля, коло, поряд і кіпеіїкоз — той, що рухає) — жести і міміка як засоби спілкування.

Короткий термінологічний словник

433

ПаралінгвГстика (грец. рага — біля, коло, поряд і лінгвістика) — 1) сукупність невербальних засобів спілкування; 2) розділ мовознавст­ва, який вивчає ці засоби.

Переповіднйй спосіб — спосіб, який позначає неочевидну дію (ін­формацію з чужих уст) і може виражати відтінок недовір'я, сумніву, зди­вування. Синонім: коментатйв.

Перлокуція (лат. рег — префікс, що означає посилення, завершен­ня, дію, спрямовану на щось, крізь щось, і англ. Іосиііоп — мовний зво­рот, вислів) — вплив мовлення на свідомість та поведінку адресата.

Перформатйв (лат. регїогто —дію) — висловлення, еквівалентне дії, вчинку.

Перформатйвна функція — функція мовлення, яка полягає у вико­нанні перформативного акту, тобто такого, який рівнозначний здійснен­ню дії. Див. Перформатйв.

Перцептйвна функція фонем (лат. регсерііо — сприймання, пізна­вання) — розпізнавальна функція.

ПГджини (від спотвореного англ. Ьиз/лезз — справа) — змішані мови зі спрощеною структурою, які використовуються як засіб міжетні­чного спілкування.

Пізнавальна функція мови —див. Гносеологічна функція мови.

Побутовий контекст — див. Ситуативний контекст.

Поверхнева структура — спосіб конкретного опису синтаксичної по­будови кожного окремого речення з його глибинних структур. Див. Гли­бинна структура.

Поетична функція мови —див. Естетична функція мови.

ПолісемГя (грец. роїузетоз — багатозначний) — наявність різних лексичних значень в одному й тому самому слові.

Полісинтетичні мови (грец. роїуз — багато і зулМіез/з — поєднан­ня) — мови, в яких різні частини висловлення у вигляді аморфних слів-основ (коренів) об'єднані в єдині складні комплекси, сукупність яких оформляється службовими елементами. Синонім: інкорпоруючі мови.

Поняттєві категорії— загальні смислові компоненти, властиві не окремим словам і системам їхніх форм, а широким класам слів, що вира­жаються в мові різноманітними засобами (прямо чи непрямо, явно чи приховано, лексично, морфологічно або синтаксично).

Поняття — форма мислення, в якій відбиваються загальні істотні властивості предметів і явищ об'єктивної дійсності, загальні взаємо­зв'язки між ними у вигляді цілісної системи ознак.

Порівняльно-історйчне мовознавство— лінгвістичний напрям, який досліджує мови для встановлення їхньої спорідненості та вивчен­ня історичного розвитку споріднених мов.

Порівняльно-історйчний метод -¹- сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп, а також окре­мих мов для встановлення закономірностей їх розвитку. Синоніми: компаративний метод, лінгвогенетйчний метод.

Порбджувальна лінгвГстика —див. ГенеративГзм.

ПотенцГйна сема — сема, яка не характеризує позначені словом предмет чи поняття, але може виявлятися у певних ситуаціях. Синонім: ймовірнісна сема.

Прагматика (грец. рга£таіік6з — дійовий, чинний) — сфера дослі­джень у семіотиці й мовознавстві, в якій вивчається функціонування мов­них знаків у мовленні; розділ мовознавства, який вивчає комплекс про­блем, що стосується мовця, адресата, їх взаємодії в комунікації.

434

Короткий термінологічний словник

Прагматична функція мови — функція, що вказує на ставлення мо­вця до висловленого.

Прагматичний синтаксис — синтаксис, предметом якого є ком­плекс проблем, пов'язаних з мовцем і адресатом, їх взаємодією у про­цесі комунікації.

Прамо'ва—мова, з діалектів якої виникла група (сім'я) споріднених мов.

Прафбрма — вихідна для пізніших утворень мовна форма, реконс­труйована на основі закономірних відповідників у споріднених мовах. Синонім: архетйп.

Предикат (лат. ргаебісаіит — сказане) — конститутивний елемент судження, тобто те, що говориться (стверджується або заперечується) про суб'єкт.

Предикатйви (лат. ргаесіісаііуиз — стверджувальний, категорич­ний) —див. Категорія стану.

Предикативність — комплексна синтаксична категорія, яка вира­жає відношення повідомлюваного до дійсності і формує речення як ко­мунікативну одиницю.

Пресупозйція (лат. ргае — попереду і зиррозіііо — припущення, презумпція) — компонент смислу речення, який повинен бути істинним для того, щоб речення не сприймалось як семантично аномальне або недоречне в даному контексті.

Приватйвні опозиції фонем — опозиції, в яких один елемент має якусь ознаку, а інший и не має.

Прийом відносної хронології — прийом порівняльно-історичного методу, який полягає у встановленні послідовності появи в часі мовних явищ (яке з них виникло раніше, а яке пізніше).

Прийом внутрішньої реконструкції — прийом порівняльно-істори­чного мовознавства відтворення незасвідчених мовних форм шляхом порівняння мовних одиниць всередині однієї мови.

Прийом зовнішньої реконструкції — прийом порівняльно-історич­ного мовознавства відтворення незасвідчених мовних форм на основі порівняння відповідних одиниць споріднених мов.

Прийом «слів і речей» — прийом дослідження лексики, за якого історію слова вивчають разом з історією позначуваної словом речі.

Прийом тематичних груп — прийом дослідження лексики, за яко­го слово вивчають у зв'язку з іншими словами, пов'язаними з ним спі­льною темою.

Прийоми внутрішньої інтерпретації — способи вивчення мовних явищ на основі їх системних парадигматичних і синтагматичних зв'язків.

Прийоми зовнішньої інтерпретації — способи вивчення мовних явищ за зв'язком з позамовними (соціологічними, логіко-психологіч-ними та ін.) явищами.

Прийоми міжрГвневої інтерпретації — способи дослідження мов­них явищ, які полягають у тому, що одиниці одного рівня використову­ють як засіб лінгвістичного аналізу одиниць іншого рівня.

Прикладне мовознавство — напрям у мовознавстві, який опра­цьовує методи вирішення практичних завдань, пов'язаних із викорис­танням мови.

Прилягання — тип синтаксичного зв'язку між словами, який вира­жається позиційно (порядком слів) або інтонаційно.

Принцип конгеніальності (лат. соп — префікс, що означає об'єд­нання, спільність, сумісність, і §епіиз — дух) — принцип гармонізації творчих можливостей автора і читача.

Короткий термінологічний словник

43Ь

Приховані категорії — семантичні й синтаксичні ознаки слів чи сло­восполучень, які не мають явного морфологічного вираження, але є сут­тєвими для побудови й розуміння висловлення, зокрема тому, що вони впливають на сполучуваність слів.

Пропозиція (лат. ргорозіііо — основне положення) — семантичний інваріант, спільний для всіх членів модальної й комунікативної пара­дигм речень.

ПропорцГйні опозиції фонем — опозиції, в яких відмінність між фо­немами така сама, як і в іншій опозиції.

Просодія (грец. ргозобіа — приспів, наголос) — надсегментні особ­ливості мовлення: висота тону, часокількість, сила голосу; наголошення.

ПрбстГ універсалі! — див. Елементарні універсали.

Просторова лінгвістика — див. Ареальна лінгвГстика.

Протеза (грец. ргбіїіезіз — додання, приєднання) — поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення вимови.

Прототип (англ. ргоіоіуре, від грец. ргоШуроп — прообраз) — 1) одиниця, яка виявляє найбільшою мірою властивості, спільні з іншими одиницями даної групи; 2) одиниця, яка реалізує спільні для групи влас­тивості без домішки інших властивостей.

ПсихолінгвГстика (грец. рзусіїе — душа і лінгвістика) — галузь мо­вознавства, яка вивчає процеси породження і сприймання мовлення в їх співвідношенні з системою мови.

Психолінгвістичні методи — методи дослідження мовних явищ, які полягають в обробці й аналізі мовних фактів, отриманих від інформан­тів у результаті спеціально організованих експериментів.

Психолопзм — див. Психолоп чний напрям у мовознавстві.

Психолопчний напрям у мовознавстві — сукупність течій, шкіл і окремих концепцій, які розглядають мову як феномен психологічного стану і діяльності людини або народу. Синонім: психолопзм.

Редеривація (лат. ге — префікс, що означає зворотну або повтор­ну дію, і дериваціяі— див. Зворотне словотворення.

Рема (грец. гґііта — сказане) — компонент актуального членуван­ня речення, те, що стверджується або запитується про вихідний пункт повідомлення — тему і створює предикативність, закінчене виражен­ня думки.

Репрезентативна функція (лат. гергезепіаііо — наочне зображен­ня) — див. Номінативна функція.

Референт (англ. геїег — співвідносити, посилатися; лат. геїегепз — той, що відносить) — об'єкт позамовної дійсності, який має на увазі мо­вець, коли вимовляє певний мовленнєвий відрізок.

Референтна функція — див. Номінативна функція.

Речення — основна синтаксична одиниця, яка являє собою інто­наційно оформлене смислове і граматичне ціле, що формує і виражає окрему відносно закінчену думку й відношення її змісту до дійсності.

РГвні мови — складові частини структури мови (яруси), кожна з яких характеризується сукупністю відносно однорідних одиниць і набором правил, що регулюють їх використання і групування в різні класи й під­класи, і знаходиться в ієрархічних відношеннях щодо інших (фонологіч­ний, морфологічний, лексико-семантичний і синтаксичний рівні).

Рід — граматична категорія, яка властива різним частинам мови і полягає в розподілі слів за двома чи трьома класами, традиційно спів­віднесеними з ознаками статі або їх відсутністю.

4с$Ь

Короткий термінологічний словник

Сема (грец. зіта — знак) — мінімальна, гранична одиниця плану змісту. Синоніми: компонент значення, семантичний множник, маркер.

Семантика (франц. зетапґщие — наука про зміст, від грец. зе тапіікбз — який має значення, означає) — 1) план змісту в мові; 2) зна­чення мовної одиниці; 3) розділ мовознавства, що вивчає план змісту в мові.

Семантичний диференціал — психолінгвістичний прийом (анкету­вання), який полягає у використанні комплексу пар семантичних дифе-ренційних ознак для характеристики одиниць мови (визначення відстані між значеннями слів, їх місця в лексико-семантичній системі, вивчен­ня звукосимволізмутощо).

Семантичний множник — див. Сема.

Семіолбгія —див. Семіотика.

Семіотика (грец. зетеіоп — знак) — наукова дисципліна про різні системи знаків, які використовують для передачі інформації.

Сигніфікатйвна функція фонем (лат. зі£пііїсаге —давати знати, ви­являти) — функція розрізнювати значення слів і морфем.

Силабема (грец. зуІІаЬе — склад) — див. Морфосилабема.

Силабоморфема — див. Морфосилабема.

Сильна позиція фонем — позиція, в яких протиставлення і розріз­нення фонем досягають повної сили.

Символіка звука —див. ЗвукосимволГзм.

СингармонГзм (грец. зуп — разом і Кагтопіа — співзвучність) — характерний здебільшого для тюркських мов фонетичний процес уподі­бнення (асиміляції) наступних голосних звуків афіксів попереднім го­лосним звукам кореня.

Синкретизм (грец. зупкгеіїкоз — з'єднання) — формальне нероз­різнення, злиття в одній формі різнорідних мовних елементів.

Синоніми (грец. зупбпітоз— однойменний)— слова, які мають значення, що повністю або частково збігаються.

Синтагматика (грец. зупіа§та, буквально — разом побудоване; по­єднання, зв'язок) — один із двох системних аспектів у вивченні мови, який розглядає відношення між послідовно розташованими одиниця­ми за їхнього безпосереднього поєднання в реальному потоці мовлен­ня або в тексті, тобто сполучуваність мовних одиниць.

Синтагматичний синтаксис — розділ синтаксису, який вивчає синтак­сичну валентність слова, способи її реалізації і виражені нею відношення.

Синтагматичні відношення — відношення одиниць, розташованих лінійно; здатність мовних одиниць поєднуватися.

Синтаксема— мінімальна семантико-синтаксична одиниця, яка виділяється на основі семантико-синтаксичних відношень і позначає відповідні явища дійсності; словоформа, яка бере участь в організації речення.

Синтаксис (грец. зупіахіз — побудова, порядок) — 1) граматична будова речень та словосполучень, правила їх творення і функціонуван­ня; 2) розділ граматики, який вивчає речення і словосполучення.

Синтаксична типологія мов —типологія, яка ґрунтується на відно­шеннях суб'єкта, дії й об'єкта у реченні.

Синтактика — один із аспектів дослідження мови, за якого виділя­ються відношення між одиницями мови.

Синтетйзм (грец. зупіііезіз — поєднання)—типологічна ознака мо­вної структури, що виявляється в об'єднанні в межах одного слова кіль­кох морфем (лексичних, словотвірних, словозмінних).

Короткий термінологічний словник

437

Синтетичні мови (грец. зупіґіезіз — поєднання) — мови, в яких гра­матичне значення синтезується з лексичним у межах слова (граматич­не значення виражається за допомогою флексій, формотворчих афік­сів, чергування звуків і суплетивізму).

СинхронГчне мовознавство — мовознавство, яке вивчає мову в синхронії (див. СинхронГя).

СинхронГчний словотвГр — словотвір, який вивчає систему слово­твірних засобів, наявних у мові на певному етапі її розвитку, і структуру слів, яка визначається її синхронними мотиваційними відношеннями з іншими словами.

СинхронГя (грец. зупсіїгопоз — одночасний) — 1) стан мови на пе­вний момент (період) її розвитку; 2) вивчення мови в цьому стані (в аб­стракції від часового чинника).

Сирконстанти (франц. сігсотзіапсе, від лат. сігситзіапііа — об­ставини, умови) — вільні, не зумовлені валентними властивостями по­ширювачі слова (обставини часу, місця, способу дії тощо).

Система мови (грец. зузіета — ціле, що складається з частин; по­єднання) — множинність елементів будь-якої природної мови, які пе­ребувають у відношеннях і зв'язках один з одним і утворюють певну єдність і цілісність.

Системний контекст — контекст, за якого сполучуваність слова зу­мовлена його індивідуальним значенням.

Ситуативний контекст — контекст, зумовлений певною ситуацією. Синонім: побутовий контекст.

Склад — звук або комплекс звуків, що вимовляється одним по­штовхом видихуваного повітря; мінімальна одиниця мовленнєвого по­току, яка складається з максимально звучного звука і прилеглих до нього менш звучних звуків.

СкладнГ універсали — див. ІмплікацГйні універсали.

Слабка позиція фонем — позиція, в якій протиставлення фонем є неповним або зовсім зникає.

Слово —- основна структурно-семантична одиниця мови, яка спів­відноситься з предметами, процесами, явищами дійсності, їхніми озна­ками та відношеннями між ними, вільно відтворюється у мовленні й слу­жить для побудови висловлень.

СловозмГна —творення граматичних форм одного й того самого слова.

СловозмГнні граматичні категорії— категорії, яких слово може набувати залежно від іншого слова, з яким воно поєднується у мовлен­нєвому ланцюжку.

Словосполучення —два чи більше повнозначних слів, об'єднаних синтаксичним зв'язком.

СловотвГр — 1) творення похідних слів за дериваційними прави­лами і словотвірними типами. Синоніми: словотворення, деривація; 2) розділ мовознавства (традиційно — граматики), що вивчає будову і творення похідних слів. Синонім: дериватолбгія.

СловотвГрна модель —див. СловотвГрнийтип.

СловотвГрна мотивація — семантична і формальна зумовленість значення похідного слова значеннями його складників; семантичні й формальні відношення між похідним і твірним словом.

СловотвГрна похГдність — семантична вивідність властивостей по­хідного слова з властивостей вихідних одиниць.

СловотвГрне гніздо — сукупність слів, упорядкованих відношення­ми похідності і об'єднаних спільним коренем.

438

Короткий термінологічний словник

Словотвірне значення — узагальнене категоріальне значення слів пе­вної словотвірної структури, що встановлюється на основі семантичного співвідношення похідних слів та їхніх твірних і виражається за допомогою словотвірного форманта. Синонім: деривацГйне значення.

СловотвГрний ланцюжок— комплексна одиниця словотвірного гніз­да, що об'єднує ряд споріднених слів, які перебувають у відношеннях послі­довної похідності і взаємозалежності.

СловотвГрний проміжний рГвень — рівень мови, проміжний між мор­фологічним і лексико-семантичним.

СловотвГрний тип — формально-семантична схема побудови похідних слів, яка характеризується спільністю трьох ознак: частини мови, форманта, словотвірного значення. Синонім: словотвГрна моде'ль.

Словотворення —див. СловотвГр 1.

Словоформа — граматична форма того самого слова, його граматич­ний різновид, який виявляє лексичну тотожність з іншими співвідносними словоформами цього слова і протиставляється їм за своїми граматичними значеннями.

Соціальний символГзм — один із виявів взаємозв'язку між соціаль­ною структурою суспільства і його культурою; регуляція соціальних стосун­ків за допомогою культурних, в т. ч. мовних, засобів.

Соціолінгвістика (лат. зосіеіаз — спільність і лінгвістика) — мовозна­вча наука, яка вивчає соціальну природу мови, її суспільні функції, взаємо­дію мови і суспільства.

Соціолінгвістичні методи — методи, які ґрунтуються на синтезі лінгві­стичних і соціологічних процедур.

Соціологічний напрям — сукупність течій, шкіл і окремих концепцій, які трактують мову передусім як соціальне явище.

Споріднені мови — мови, які походять від спільної прамови.

Спосіб словотворення — прийом зміни твірного слова або словоспо­лучення (його морфемної будови, звукового складу, лексичного значення), внаслідок чого утворюється нова похідна одиниця.

Стадіальність —див. Теорія стадіальності.

Стан — граматична категорія дієслова, якою передається взаємовід­ношення суб'єкта й об'єкта в процесі виконання дії.

Статистичні методи — сукупність операцій та обчислень, використо­вуваних математичною статистикою для аналізу великих масивів даних, що підлягають дії значної кількості факторів, які неможливо індивідуалі­зувати.

Статистичні універсалі! — універсалії, які позначають явища високо­го ступеня ймовірності, але не охоплюють усі мови. Синонім: фреквенталії.

Стилостатйстика — галузь стилістики, що досліджує авторські та фун­кціональні стилі і жанри статистичними методами. Синонім: статистична стилГстика.

Структура мови — спосіб організації мовної системи, її внутрішня бу­дова.

СтруктуралГзм — мовознавчий напрям, який розглядає мову як чітко структуровану знакову систему і прагне до суворого (наближеного до мате­матичних наук) формального її опису.

Структурна схема речення — абстрактний зразок речення, до складу якого входить мінімум компонентів, необхідних для його побудови.

Структурний метод — метод синхронного аналізу мовних явищ лише на основі зв'язків і відношень між мовними елементами.

Структурний синтаксис —див. Дистрибутивний синтаксис.

Короткий термінологічний словник

439

Суб'єкт (лат. зуЬ]есіит — підкладене) — формально-семантична категорія синтаксису, що означає предмет або істоту, про які повідом­ляється у реченні; підмет.

Субзнаковий рГвень мови (лат. зиЬ — під) — рівень мовних оди­ниць, які не є знаками, а лише складниками знаків.

Субкбд (лат. зиЬ — під і код) — підвид коду, різновид коду.

Субстрат (лат. зиЬ — під і зігаіит — шар, пласт) — мова-підоснова, елементи якої розчинилися в мові, що нашарувалася на неї; сліди виті­сненої місцевої мови.

Суперзнаковий рГвень мови (лат. зирег— над) — рівень мовних одиниць, що складаються зі знаків; надзнаковий рівень.

Суперстрат (лат. зирег— над і зігаїит — шар, пласт) — мова-надоснова, елементи якої розчинилися в мові, над якою вона нашару­валася; сліди мови чужинців, асимільованих корінним населенням.

Сценарій (італ. зсепагіо, від лат. зсаепа — сцена) — різновид струк­тури репрезентації, який виробляється внаслідок інтерпретації тексту, коли ключові слова й ідеї тексту створюють тематичні («сценарні») струк­тури, що вилучаються з пам'яті на основі стандартних, стереотипних зна­чень, приписуваних термінальним елементам.

Табу (франц. ІаЬои, від полінезійського іари — заборонений, свя­щенний) — заборона на вживання певних слів, що зумовлюється міс­тично-забобонними, соціально-політичними, культурними та морально-етичними чинниками.

Тезаурус (грец. іЬезаигоз — скарб, скарбниця) — див. ІдеографГ-чні словники.

Тема висловлення (грец. Ііїета — те, що покладено в основу) — компонент актуального членування речення, вихідний пункт повідом­лення — те, про що стверджується у реченні (дане, відоме).

Тематичні словники —див. Ідеографічні словники.

Теорія ієрархії мовних рГвнів — теорія французького мовознавця Еміля Бенвеніста, згідно з якою мовні одиниці планом вираженння спи­раються на нижчий рівень, а планом змісту входять до вищого р[вня.

Теорія ізоморфГзму (грец. /'505 — рівний, однаковий і тогрГіе — вид, форма) —-теорія польського мовознавця Єжи Куриловича, яка доводить відсутність якісної відмінності між різними рівнями мови і дозволяє за­стосовувати в їх дослідженні одні й ті самі методи і принципи.

Теорія інформації— наука, яка вивчає проблеми передавання, приймання, зберігання, перетворення й обчислення інформації. Сино­нім: інформатика.

Теорія ймовГрностей — математична наука, що вивчає способи об­числення ймовірностей одних випадкових подій за ймовірностями ін­ших подій.

Теорія (концентричних) хвиль —теорія німецького мовознавця Йо-ганеса Шмідта, згідно з якою кожне нове мовне явище поширюється з певного центра хвилями, що поступово згасають, через що споріднені мови непомітно переходять одна в одну.

Теорія мінімального зусилля —див. Закон мовної економії.

Теорія множин — розділ математики, в якому вивчаються загаль­ні властивості множин (сукупностей яких-небудь об'єктів).

Теорія моногенезу (грец. глбпо5 — один і §епезіз — народження, походження) — вчення про походження людської мови з одного джерела.

Теорія номінації (лат. потіпаііо — називання, найменування) — розділ мовознавства, що вивчає загальні закономірності утворення мо-

440

Короткий термінологічний словник

вних одиниць, взаємодію мислення, мови і дійсності в цих процесах, ролі людського чинника у виборі ознак найменування, мовну техніку найменування тощо.

Теорія родовідного дерева — теорія німецького мовознавця Авгус-та Шлейхера про походження індоєвропейських мов від однієї прамови.

Теорія стадіальності — інтерпретація історичного розвитку мов як зміни стадій (станів), що мають універсальний характер.

Типологічне мовознавство (грец. іуроз — відбиток, форма, зра­зок і Іо£оз — слово, вчення) — розділ мовознавства, що досліджує прин­ципи й опрацьовує способи типологічної класифікації мов. Синонім: лінгвістична типологія.

Типологічний метод — див. Зіставнйй метод.

Тон (грец. іопоз — напруження)— наділене значеннєвістю конт­растне варіювання висотно-мелодичних голосових характеристик при виголошенні мовних одиниць.

ТопологГчна семантика — напрям у когнітивній лінгвістиці, який вивчає відношення міжркремими значеннями слова. Див. ТопологГч­на схема.

ТопологГчна схема (грец. Іороз — місце і І6§оз — слово, вчення) — схема, яка показує зв'язки між значеннями полісемічного слова.

Топонім (грец. Іороз — місце і бпута — ім'я, назва) — власна на­зва будь-якого географічного об'єкта.

ТранспозицГйне значення — найзагальніше словотвірне значен­ня, пов'язане з набуттям утвореним словом значення тієї частини мо­ви, в яку воно транспонувалося (значення предметності, процесуаль-ності, ознаковості тощо).

Транспозиція (лат. ігапзрозШо — перестановка) — використання однієї мовної форми у функції іншої форми (перехід слова з однієї час­тини мови в іншу тощо).

ТрансформацГйна граматика —див. Генеративна лінгвГстика.

ТрансформацГйний аналіз — експериментальний прийом визна­чення синтаксичних і семантичних подібностей і відмінностей між мов­ними об'єктами через подібності й відмінності в наборах їх трансфор­мацій.

Трансформація (лат. ігапзіогтаїіо — перетворення) — закономі­рна зміна основної моделі (ядерної структури), що призводить до ство­рення вторинної мовної структури.

Узгодження — тип синтаксичного зв'язку, за якого граматичні зна­чення стрижневого слова повторюються в залежному слові.

Узус (лат. изиз— користування, вживання, звичай) — загально­прийняте вживання мовної одиниці на відміну від його оказіонального (випадкового, індивідуального) вживання.

Універсальні граматики — граматики, в яких граматичні категорії пояснюються через категорії мислення; всезагальні граматики, грама­тики, спільні для всіх мов.

Унілатеральна теорія знака (лат. ипиз — один і Іаіиз — сторона) — теорія, згідно з якою знак є одностороннім, тобто має лише план вира­ження (значення перебуває поза знаком).

УсГчення — утворення нових слів шляхом скорочення {кілограм — кіло).

Фатйчна функція мови (грец. рґіаіоз — говорити, оповідати, вес­ти пусті розмови) — функція, що полягає у встановленні та підтриманні контакту.

Короткий термінологічний словник

441

Фігура—фон —терміни гештальтпсихології, які використовуються в когнітивніи лінгвістиці й означають когнітивну та психічну структуру (гештальт), що характеризує людське сприйняття й інтерпретацію дійс­ності і не зводиться до сукупності її частин. Частина диференційовано­го поля, яка інваріантно виділяється чітко відмінним способом — фігу­ра, все інше — фон, основа фігури.

Філологія (грец. рЬіІоІо£іа, від рл/7ео — любити і Іб£оз — слово) — загальна назва дисциплін, які вивчають мову, літературу й культуру на­роду переважно через дослідження писемних текстів.

Флексія (лат. г7ех/о — згинання, відхилення)— змінний афікс наприкінці слова, що виражає синтаксичні відношення між словами у словосполученні й реченні.

Флективні мови — мови, в яких провідну роль у вираженні грама­тичних значень відіграє флексія (закінчення). Синонім: фузГйні мови.

Фон — див. Фігура.

Фонема (грец. рГіопета — звук, голос) — мінімальна звукова оди­ниця мови, яка служить для розпізнавання й розрізнення значеннєвих одиниць — морфем і слів.

Фонетичний символГзм —див. ЗвукосимволГзм.

Фонетичні закони — закони, що керують регулярними змінами зву­кових одиниць, їхніх чергувань і сполучень. Синонім: звуковГ закони.

Фонологічна система — сукупність фонем певної мови в їхніх вза­ємозв'язках.

Фонологічні опозиції — лінгвально суттєві протиставлення (відмін­ності) двох чи більше фонем, за якими ці фонеми розрізняються і які служать для смислорозрізнення.

Фонологія (грец. рлбле — звук і Іб£оз — слово, вчення) — розділ мовознавства, який вивчає структурні й функціональні закономірності звукової будови слова.

Фонотактика (грец. рлбле — звук і іахіз — розташування, розмі­щення) — сполучуваність фонем.

Формально-структурний синтаксис —див. Структурний синтаксис.

Фразеологізм — відтворювана одиниця мови з двох чи більше слів, цілісна за своїм значенням і стійка за складом та структурою.

Фразеологічний промГжний рівень мови — рівень мови, який пе­ребуває на стику лексико-семантичного й синтаксичного рівнів.

Фразеологічні вирази — стійкі за складом і вживанням семантич­но подільні звороти, які складаються зі слів із вільним значенням.

Фразеолопчні єдності — семантично неподільні фразеологічні оди­ниці, цілісне значення яких умотивоване значенням їх компонентів.

Фразеолопчні зрощення — семантично неподільні фразеологічні одиниці, значення яких не випливає зі значень їх компонентів.

Фразеолопчні сполучення — звороти, в яких самостійне значен­ня кожного слова є абсолютно чітким, але один із компонентів має зв'я­зане значення.

Фразеологія (грец. рґігазіз — вираз і Іб&оз — слово) — 1) сукуп­ність фразеологізмів певної мови; 2) розділ мовознавства, який вивчає фразеологічний склад мови.

Фрейм (англ. іїате — каркас, остов; будова, структура, система; рамка; окремий кадр фільму) — структура, що репрезентує стереотип­ні, типізовані ситуації у свідомості людини і призначена для ідентифі­кації нової ситуації, яка ґрунтується на такому самому ситуативному шаблоні.

442

Короткий термінологічний словник

Фреквенталії (лат. їґеуиепз, род. відм. іїециепііз — частий, чис­ленний) —див. Статистичні універсали.

ФузГйні мови (лат. їизіо — плавлення) —див. Флективні мови.

Функції мови (лат. ґипсіїо — виконання, здійснення) — призначен­ня, роль, завдання, що їх виконує мова в суспільному вжитку.

Функціоналізм —див. Функціональна лінгвГстика.

Функціональна лінгвГстика — сукупність шкіл і напрямів, які хара­ктеризуються переважною увагою до вивчення функціонування мови як засобу спілкування. Синонім: функціоналізм.

Функціональний синтаксис — 1) синтаксис, об'єктом вивчення яко­го є функції синтаксичних засобів у побудові зв'язного мовлення; 2) син­таксис, який використовує в дослідженні функціональний підхід (підхід від функції до засобів її вираження).

Функціонально-семантйчне поле — система різнорівневих мовних одиниць (лексичних, морфологічних, синтаксичних), здатних виконувати од­ну спільну функцію, що грунтується на спільності категоріального змісту.

Цілеспрямований асоціативний експеримент — методика психо­лінгвістичного опитування (анкетування), за якої експериментатор ви­значає реципієнту конкретні завдання (навести означення до слів-стимулів, оцінити в балах семантичну відстань між словами тощо).

Час— граматична категорія дієслова, що співвідносить дію або стан з моментом мовлення.

Частини мови — лексико-граматичні класи слів, які виділяють на основі спільності логіко-семантичних, морфологічних і синтаксичних вла­стивостей.

Частотні словники — словники, в яких слова розташовуються не за алфавітом, а за спадом частот, тобто в порядку від найбільш частотного до найменш частотного.

Члени речення — мінімальні синтаксичні одиниці, які виконують у реченні формально-синтаксичні та семантико-синтаксичні функції і ви­ражаються повнозначними словами або сполуками слів.

Школа естетичного ідеалГзму — мовознавчий напрям, представ­ники якого критикували молодограматизм з позицій так званої естети­чної філософії мови, розглядали мову як творчу діяльність індивіда.

Школа «слів і речей» — мовознавчий напрям, який висунув прин­ципи вивчення лексики у зв'язку з культурою й історією народу.

Предметний покажчик

Абсолютний і відносний прогрес у розвитку мови 353

Абсолютні універсалі! 371, 416

Автоматичний (машинний) переклад 18,19

Аглютинативні мови 45, 52, 53,116,125, 282, 351, 416

Агрегатування 272, 416

Адстрат 78, 343, 416

Актанти 255, 258, 416

Активна граматика 128,129

Актуалізація 89

Актуальне членування речення 95,188, 205, 260—261, 360, 416

Актуальний синтаксис 252,416

Акциденції 29

Алофон 227,416, 416

Аморфні мови 244, 369, 416

Аналіз 359

Аналітизм 177, 416

Аналітичні мови 116, 244, 246, 352, 369, 416

Аналогісти 28—29

Аналогія 28, 66, 72, 83,142, 346, 416

Аномалісти 28—29

Аномалія 28

Антиномії 49, 268, 416

Антонімія 177, 268, 295, 416

Антропоцентризм 149,157,158,161, 416

Апостеріорні мови 330,417

Апперцепція 60—61

Апріорні мови 330, 417

Ареальна лінгвістика 372, 417, 428

Ареальний метод 357

Артикуляційно-акустичні прийоми 361, 417

Архетипи 362, 363, 417, 435

Архісема 387, 417

Архіфонема 222,417

Асиметричний дуалізм мовного знака 177, 417

Асоціативний експеримент 392—393, 417

Атомізм 66, 417

Атрибут 12, 417

Афазія 82,128,190, 417

Афікс 23, 417

Багатомірні опозиції фонем 229,417

База 154

Безеквівалентна лексика 321—322,417

Білатеральна теорія знака 175,417

Білінгвізм (двомовність) 128,129, 327, 328, 341, 417

Біт 17, 418

Біхевіоризм 102,108, 416,418

Борейська теорія 365, 418, 433

Варіанти фонем 227, 418

Варіації фонем 227

Вербальний символізм 304—305

Висловлення 89, 251, 252, 418

Відмінкова граматика 157

Вільне варіювання 375, 418

444

Предметний покажчик

Вільний асоціативний експеримент 392—393, 418

Внутрішнє мовлення 190—191,199, 418

Внутрішні причини мовних змін 128, 343—349, 418

Внутрішня лінгвістика 85, 89, 90,115, 418

Внутрішня флексія 31, 282, 418

Внутрішня форма мови 48—49,111, 418

Внутрішня форма слова 49, 61

Волюнтативна функція 299, 418

Генеалогічна класифікація мов 53, 363, 418

Генеративна лінгвістика 14, 63, 91,105,106—111,129, 253, 418

Генетичне мовознавство 9, 418

Герменевтика 14,150,161, 418

Гіпероніми 269, 418

Гіперфонема 233

Гіпоніми 269, 419

Гіпонімія 269, 419

Гіпотеза 358

Гіпотеза вроджених мовних структур 14,109, 298, 419

Гіпотеза лінгвальної відносності 121—122,191—192, 419

Гіпотетико-дедуктивний метод 358, 419

Глибинна семантична структура речення 258—259, 419

Глибинний синтаксис 259, 419

Глибинні структури 35,108—109,110, 205, 258—259, 360, 419

Глосематика 96—101, 419

Глотогенез 14, 419

Глотогонічна теорія 352, 419

Глотохронологія 365, 419

Гносеологічна функція 178, 300, 419, 434

Градуальна сема 388, 419

Градуальні опозиції фонем 229, 230, 419

Граматика 26, 234, 419

Граматика Пор-Рояля 34,107,108,168,169, 252

Граматична система 234—261, 278

Граматичне значення 234—238, 287, 420

Граматичні категорії 189, 238—243, 420

Грамема 235, 420

Гештальтпсихологія 150

Давньогрецьке мовознавство 27—29

Давньоіндійське мовознавство 22—25

Давньокитайське мовознавство 22, 25—27

Дедуктивні універсалі'! 371, 420

Дедукція 358, 420

Делімітативна функція фонем 223, 420

Денотат 170, 420

Дескриптивізм 101—105, 416, 420

Диглосія 328, 420

Диз'юнкція 229, 420

Диктум 89, 251, 420

Дискурс 161—162, 306, 310, 420

Дистинктивна функція фонем 223, 420

Дистрибутивний аналіз 103,104, 373—377, 420

Дистрибутивний синтаксис 253, 421, 439

Дистрибуція 106, 373, 374, 421

Диференційна сема 387, 421

Диференційні ознаки фонем 224—226, 421

Діалексія 368, 421

Предметний покажчик

445

Діалектологічні атласи 366—367, 421

Діалектологія 24, 26, 421

Діаморфія 368, 421

Діасемія 368, 421

Діафонія 368, 421

Діахронічне мовознавство 8—9, 87—88, 89,115, 421, 425

Діахронічний словотвір 284, 421

Діахронічні універсалі! 371, 421

Діахронія 48, 81, 87—88, 90, 93—94,146,156, 207, 334, 366, 421

Домени 153

Доповняльна дистрибуція 375, 421

Евфемізми 13, 421

Еквіполентні опозиції фонем 229, 230, 422

Екзотизми 321—322, 422

Експериментальна фонетика 16

Експонент 176,177, 422

Експресивна функція 117—118

Елементарні універсалі! 371, 422

Емічний рівень 205

Емотивна функція 299, 300

Ентропія 17

Епідигматика 276, 422

Епідигматичні відношення 275—278

Ергативні мови 131—132, 370

Естетична функція 299, 422

Етимологія 26, 28, 36, 71, 78, 422

Етнолінгвістика 13, 50, 63,102,114,161, 422

Загальне мовознавство 8—9, 50

Закон мовної економії 81,158, 328, 345—346, 422, 439

Закон Ципфа 396,422

Закони розвитку мови 52, 55, 81

Зворотне словотворення 288, 423, 436

Звукосимволізм 176, 394, 423, 436

Зіставне мовознавство 9, 423, 427

Зіставний метод 24, 367—372, 423, 427, 440

Знак 16, 35, 87, 95, 96, 99,168—182, 423

Знаки-індекси (симптоми) 170,172, 423

Знаки-копії 170,171, 423

Знаки-сигнали 170,171,172, 423

Знаки-символи 170,171,172

Знакова теорія мови 16, 28, 35, 81—82, 87, 90, 97, 99,144,168—183

Знаковий рівень мови 179, 423

Значеннєвість (цінність) 86

Значення слова і поняття 188

Зовнішнє мовлення 190,199, 423

Зовнішні причини мовних змін 128, 336—343, 423

Зовнішня лінгвістика 85, 90,115, 423

Зовнішня форма мови 49, 61

Ідеалізована когнітивна модель 152, 423

Ієрархічні відношення 213, 423

Ієрогліфи 25, 26, 423

Ізоглоса 16, 77, 366, 424

Ізолюючі мови 52, 53,116,125, 246, 416, 424, 427

Ізольовані опозиції фонем 230, 424

Іллокуція 163,164, 424

Імпліфікаційні універсалі'! 371, 424, 437

446

Предметний покажчик

Індекс деривації 370, 424

Індекс синтетичності 370, 424

Індуктивні універсали 371, 424

Індукція 358, 424

Інженерна лінгвістика 17,18, 424

Ініціаль 26

Інкорпоруючі мови 45,131, 369, 424

Інтегральна сема 387, 424

Інтегральні ознаки фонем 225, 424, 432

Інтерлінгвістика 18, 330—332, 424

Інтерференція 341, 424

Інтонація 251, 252, 260, 424

Інформаційна мова 18

Інформаційна служба 18,19

Історико-порівняльний метод 364

Історичне мовознавство 9, 422, 425

Ймовірнісна сема 387, 425, 434

Казанська лінгвістична школа 70, 79—83

Категоризація 148,150, 425

Категорія стану 127, 247, 425, 434

Квазісинонімія 269, 425

Квантитативна типологія мов 370, 425

Кібернетична лінгвістика 17, 425

Кількісні методи 395, 425

Класема 387, 425

Класифікаційні категорії 241, 242, 425

Когезія 160, 425

Когнітивна граматика 157

Когнітивна лінгвістика 63,109,146—158,160,161,425

Когнітивна психологія 150

Когнітивна семантика 149—157, 425

Когнітивна функція 299, 300, 420, 426

Когнітологія 147,161, 426

Код 17, 345, 426

Койне 29

Командна мова 20

Компаративний метод 362, 426

Компетенція (мовна) 107,108,110, 203

Компонентний аналіз 264, 359—360, 373, 385—388, 426

Комп'ютерна лінгвістика 17, 426

Комунікативна лінгвістика 162—166, 426

Комунікативна функція 117, 257, 299, 300, 426

Комунікативний синтаксис 258, 260, 416, 426

Комунікативний шум 165

Комунікативність 250, 426

Конативна функція 299, 426

Конвергенція мов 341, 426

Конверсиви 268, 426

Конверсія 268, 269, 426

Конкретне мовознавство 7—8, 426

Конотативна функція 300

Конотація 322, 426

Конститутивна функція фонем 223, 426

Конструктивне мовознавство 9, 427

Конструктивний синтаксис 252, 427

Конструкційна граматика 157, 427

Предметний покажчик

447

Конструкція 250

Контекст 274—275, 427

Контенсивна типологія мов 370, 427

Контрастивний метод 367, 427

Контрастна дистрибуція 375, 427

Концепт 152,153, 427

Концептуалізація 148, 427

Концептуальна система 154,161, 427

Концептуальний аналіз 153,427

Копенгагенський структуралізм 96—101,419, 427

Корелятивний аналіз 390—391

Корелятивні опозиції фонем 230, 427

Кореляція 229, 427

Кореневі мови 45, 53, 245, 246, 351, 369, 416, 427

Креольські мови 341, 427

Кульмінативна функція фонем 224, 428

Кумулятивна функція 299, 425, 428

Ларингальна теорія 84, 428

Лексема 205, 283, 428

Лексико-граматичні розряди (категорії) 242—243, 428

Лексико-семантична група 135—136, 267, 269, 428

Лексико-семантична система 211, 212, 262—278, 290, 339, 428

Лексико-семантичне поле 265—266, 269, 428

Лексико-семантичні категорії 205, 267

Лексичне значення 235, 237—238, 287, 428

Лінгвістика брехні 165

Лінгвістика тексту 160—162,428

Лінгвогенетичний метод 362, 428

Лінгвогеографія 16, 73, 78, 85, 237—238, 357, 428

Лінгводидактика 18, 368, 428

Лінгвосеміотика 168,169

Лінгвостатистика 395—397, 428

Логіко-граматичний синтаксис 260, 428

Логіко-психологічні прийоми 360

Логічний напрям 12, 28, 428

Локуція 163,429

Маркер 385,429

Математична лінгвістика 17, 429

Математична логіка 16, 34, 400, 429

Математичні методи 16, 394—402

Машинний переклад 17, 429

Менталінгвістика 50

Ментальні репрезентації 151, 429

Метамовна функція 178, 299, 300, 429

Метод глотохронології 349, 365, 429

Метод інтроспекції 126,128

Метод лінгвістичної географії 365—367, 429

Методи дослідження мови 148, 355—403

Методика безпосередніх складників 103,105,106, 373, 377—381, 429

Методика дослідження 357, 358

Методика фізіологічних реакцій 15, 391—392,429

Мова-еталон 368—369, 429

Мова й етнос 316—320

Мова й культура 111,115,117,119—120, 321—325

Мова й мислення 12, 47, 59—60,115,117,120,134,144,149,183—194

Мова й мовлення 82, 85, 89, 94, 97,127—128,134,135,146,194—207

448

Предметний покажчик

Мовна асиміляція 341, 342, 429

Мовна картина світу 148, 331, 430

Мовна культура 18

Мовна політика 329—330, 430

Мовна ситуація 326—329, 430

Мовна типологія 369—370, 430

Мовний етикет 162—163, 324, 430

Мовний союз 78, 82, 95, 341—342, 367, 430

Мовні контакти 95,115,130, 337—343, 430

Мовні універсалі! 10, 36, 63, 369, 370—372, 430

Мовознавство й анатомія 15

Мовознавство й археологія 13—14

Мовознавство й біологія 14

Мовознавство й військова справа 20

Мовознавство й географія 15

Мовознавство й етнографія 13

Мовознавство й інформатика 18

Мовознавство й історія 11—12

Мовознавство й кібернетика 17,18

Мовознавство й літературознавство 14

Мовознавство й логіка 12

Мовознавство й математика 16—17,18

Мовознавство й медицина 15, 20

Мовознавство й психологія 15

Мовознавство й семіотика 16

Мовознавство й соціологія 12—13

Мовознавство й теорія інформації (інформатика) 17

Мовознавство й фізика 16

Мовознавство й фізіологія 15

Мовознавство й філософія 10—11

Модальність 237, 250—251, 430

Модифікаційне словотвірне значення 287, 430

Модус 89, 251, 430

Молодограматизм 51, 63—69, 76, 77, 80, 83,123,430

Моногенез 14, 78, 365, 430

Морф 205, 245, 280, 430

Морфема 82,178—179, 205, 244—245, 279—282, 430

Морфологічний рівень 243—248, 283, 285, 430

Морфологічні категорії 241—242

Морфологія 68, 94, 243—244, 279, 431

Морфонема 280—281, 431

Морфонологічний проміжний рівень 216, 279—283, 285,431

Морфонологія 82, 279—283, 431

Морфосилабема 245, 431, 436

Московська лінгвістична школа 67,123

Московська фонологічна школа 232—233

Надлишковість інформації 17, 344, 431

Натуралістичний напрям 14, 51—55, 431

Національно-мовна політика 329—330, 431

Нейролінгвістика 15,190, 431

Нейтралізація фонем 222, 431

Неогумбольдтіанство 111—122,123,192, 431

Неолінгвістика 76—78, 431

Несистемний контекст 275, 431

Номінативна функція 257, 299, 431, 436

Номінативний синтаксис 258—260, 431

Предметний покажчик

449

Номінативні мови 131,132, 370, 432

Норма 90,130,198,199, 219, 301—304, 344, 432

Ностратична теорія 365, 418, 432

Нульова морфема 23, 68, 208, 245, 432

Обчислювальна лінгвістика 17,18, 427, 432

Одномірні опозиції фонем 229, 432

Омонімія 62,177, 295, 432

Ономасіологія 72, 432

Описовий метод 360—361, 432

Опозиції фонем 94, 228, 229—231, 432

Опозиційний прийом 95, 361, 432

Орфографія 18, 432

Основні і проміжні яруси мови 215—216

Палеонтологічний метод 125, 357

Парадигма 9, 265, 432

Парадигма речення 256—257

Парадигматика 224, 256, 361, 402, 432

Парадигматична методика 361

Парадигматичні відношення 211—212, 213, 264, 265—273, 275, 432

Паракінесика 180,181—182, 432

Паралінгвістика 180—181, 433

Пасивна граматика 128,129

Пасивні мови 131,132

Переповідний спосіб (коментатив) 338, 426, 433

Перлокуція 163,164, 433

Перформатив 118,164—165, 433

Перформативна функція 299, 433

Перцептивна функція фонем 223, 433

Піджини 341, 433

План вираження 99

План змісту 99

Плани (різновид фрейму) 155

Поверхнева структура 35,108—109,110, 259, 433

Поетична функція 299, 300, 433

Позиції фонем 226

Позиційна схема висловлення 254—255, 258

Полісемія 62,177, 269—273, 294, 295, 433

Полісинтетичні мови 116, 369, 433

Поняттєві категорії 132, 433

Поняття 12, 433

Порівняльно-історичне мовознавство 22, 23,39—55, 56,63,76,78,83,90,