1. Чим зумовлена поява структуралізму?

2. Вкажіть основні ознаки структуралізму.

3. Назвіть структуралістські школи. Чим вони різняться між собою?

4. Чому Празьку лінгвістичну школу називають школою функціо­нальної лінгвістики, американський структуралізм — дескриптивізмом, а датський — глосематикою?

5. Які достоїнства і недоліки структуралізму?

6. Розкрийте суть генеративної лінгвістики. Що нового вніс у тео­рію мовознавства Н. Хомський? Який вплив мала його теорія на пода­льший розвиток мовознавства?

Література

Основна

Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998. — С. 167—209,309—323.

Березин Ф. М. История лингвистических учений. — М., 1984. — С. 189—251.

Удовиченко Г, М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. — К., 1980. — С. 131—154.

Кондрашов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979. — С. 117—162.

Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее язьїкознание. — М., 1979. — С. 308—344.

Неогумбольдтіанство

111

Додаткова

Кодухов В. И. Общее язьїкознание. — М., 1974. — С. 78—96.

Звегинцев В. А. История язьїкознания XIX—XX веков в очерках и из-влечениях. — М., 1960. — Ч. 2.

Апресян Ю. Д. Идеи и методьі современной структурной лингвисти-ки. — М., 1966.

Засорина Л. Н. Введение в структурную лингвистику. — М., 1974. — С. 5—45, 82—157.

Мельничук А. С. Глоссематика // Философские основи зарубежньїх направлений в язьїкознании. — М., 1977.

Хауген 3. Направлення в современном язьїкознании // Новое в лин-гвистике. — М„ 1960. — Вьіп. 1.

Трансформационно-генеративная грам мати ка в свете современной научной критики. — М., 1980.

Звегинцев В. А. Предисловие //Хомский Н. Аспектьі теории синтакси-са. — М., 1972.

2.6. Неогумбольдтіанство

Одночасно зі структуралізмом виник інший мово­знавчий напрям — неогумбольдтіанство.

Неогумбольдтіанство — напрям у лінгвістиці, який характеризуєть­ся прагненням вивчати мову в тісному зв'язку з культурою її носіїв.

Таку назву цей напрям отримав у зв'язку з тим, що вперше проблема «мова і народ» на широкій науковій основі була поставлена В. Гумбольдтом.

На думку Гумбольдта, у мові закладено певне світо­бачення, яке відображає духовний світ народу — носія мови. Мова знаходиться між людиною й зовнішнім сві­том, і людина бачить світ таким, яким він зафіксова­ний у рідній мові: «Людина оточує себе світом звуків, щоб сприйняти й засвоїти світ предметів [...]. Оскільки сприйняття й діяльність людини залежать від її уяв­лень, то її відношення до предметів цілком зумовлене мовою». Отже, за Гумбольдтом, як уже згадувалося, мо­ва описує навколо людини ніби зачароване коло, вийти з якого можна лише тоді, коли вступити в інше коло, тобто вивчити іншу мову. Перехід на іншу мову спри­чиняє зміну світобачення. На цих теоретичних заснов­ках і на вченні про внутрішню форму мови, яка, на думку Гумбольдта, фіксує особливості національного світогляду, ґрунтується неогумбольдтіанство.

Виокремлюють два різновиди неогумбольдтіанства: європейське й американське.

112

Історія мовознавства

Європейське неогумбольдтіанство

Європейське неогумбольдтіанство виникло в 20-ті роки XX ст. в Німеччині як реакція на обмеженість (однобічність) молодограматизму і прагнення відроди­ти гумбольдтівські традиції в мовознавстві.

Найяскравіший представник європейського неогум-больдтіанства — німецький учений Лео Вайсгербер (1899 — 1985). До цього напряму належали також ні­мецькі мовознавці Йост Трір (1894—1970), Гарольд Гольц (нар. 1930), Гюнтер Іпсен (нар. 1899), Петер Гарт-ман (нар. 1923), швейцарський дослідник Ганс Глінц (нар. 1913) та ін.

Основні ідеї Вайсгербера викладено в чотиритомній праці «Про сили німецької мови», яка вийшла в 1950 р. в Дюссельдорфі. Найважливіші теоретичні положення містяться у другому томі «Про світогляд німецької мо­ви». Уже самі назви засвідчують тенденційність учен­ня мовознавця, необ'єктивне акцентування на націона­льних рисах німецької мови та культури, їхніх нібито перевагах над іншими мовами й культурами. За це не­одноразово праця Вайсгербера була піддана критиці.

Вайсгербер спирається на ідеї Гумбольдта (його ме­тою було застосування ідей Гумбольдта до розв'язання етнолінгвістичних проблем), приймає теорію знакової природи мови Соссюра й теорію семантичного поля Трі-ра. Від Гумбольдта, зокрема, вчений запозичив ідею, що мова — духовна сила народу, рушійна сила історії.

Виходячи з положення про те, що мова — достемен­ний світ, який розкриває дух народу, Вайсгербер називає мову «уявним проміжним світом», утвореним внаслі­док взаємодії світу речей і світу свідомості. Положен­ня про співвіднесеність світу мови із зовнішнім сві­том учений заперечує. Мова сама створює навколиш­ній світ. Вона є картиною світу і водночас світоглядом народу, а оскільки кожна мова пов'язана з певним етносом, то відмінність мов є відмінністю поглядів на світ. Представники різних етносів бачать світ по-різ­ному. Завдання мовознавців — проникнути у світо­гляд мови. Для цього її потрібно вивчати як культу -ротворчий феномен, оскільки вона творить культуру і фіксує результати цієї творчості. Водночас мова ви­ступає як сила, що творить історію, бо «охоплює собою й духовно стимулює постійного носія історичного життя — народ».

Неогумбольдтіанство

113

Культурний зміст мови, її світогляд Вайсгербер ви­вчає, використовуючи методику семантичного поля, вве­деного в мовознавство Тріром. Суть цієї методики по­лягає в тому, що семантичне поле однієї мови (слова, які об'єднані на основі спільної семантичної ознаки, спільної теми) накладається на відповідне поле іншої мови і в такий спосіб установлюються їхні відмінності, зумовлені неоднаковим членуванням мовами навко­лишнього світу. Семантичні поля двох мов ніколи не збігаються, оскільки зафіксовані елементи реальності в одній мові не повторюються в такій самій формі в ін­шій мові.

Для того щоб показати, що реальний світ і його відображення в мові не є ідентичними, Вайсгербер звер­тається до картини зіркового світу. Зірки об'єднані в сузір'я Ведмедиця, Скорпіон, Близнюки тощо не на ос­нові їх справжнього просторового розміщення, а на ос­нові «земного бачення» (в одне сузір'я потрапляють зірки, що перебувають на більшій відстані, ніж зірки, які належать до різних сузір'їв). Водночас учений звер­тає увагу на те, що це «земне бачення» не є стабільним і видозмінюється залежно від часу в різних народів. Так, скажімо, картини зіркового світу давніх греків, гер­манців і китайців мають певні відмінності.

Роль мови, за Вайсгербером, не тільки в тому, що вона дає найменування об'єктам «мисленнєвого проміж­ного світу». Мова є також тим засобом, за допомогою якого створюється цей «мисленнєвий проміжний світ». Існує стільки світів і стільки світобачень, скільки мов. З огляду на це Вайсгербер застерігає, що сферу значен­ня слів не можна сплутувати зі сферою речей. Сфера значення належить до духовного, «мисленнєвого проміж­ного світу», за допомогою якого здійснюється людське пізнання. Так, слово Ипктаиї «бур'ян» є наслідком людського судження з практичного погляду (непридат­ність для вживання, використання; шкідливість для культурних рослин). Бур'ян не існує в природі, а тільки в свідомості (міркуваннях, оцінці) людей. У природі існує осот, пирій, повійка тощо.

Завдання лінгвіста дослідити, як мова класифікує предмети і явища зовнішнього світу, які відношення встановлює між ними, як їх оцінює, іншими словами, розкрити своєрідність «картини світу» кожної мови та її динаміку в часі. Сам Вайсгербер робить спробу дослі­дити картину світу німецької мови в історичному ас-

114

Історія мовознавства

пекті. Так, зокрема, він показує, що мовна картина тва­ринного світу в середньоверхньонімецькій мові була зо­всім іншою, ніж у сучасній німецькій мові. Слово У/игтп, яке в сучасній мові має значення «черв'як», по­значало не тільки черв'яків, а й змій, драконів, павуків і гусениць, тобто все, що повзає; слово Уо&еІ «птах» — не тільки птахів, а й бджіл, метеликів і мух, тобто все, що літає. Слова, яке б позначало тварин взагалі, не було, зате були слова для йменування чотирьох груп тварин: Тіег «тварини, які бігають», Уо&еІ «тварини, які літа­ють», УізсН «тварини, які плавають» і Уїигтп «тварини, які повзають».

Суть праці німецького вченого полягає в тому, щоб показати активний вплив мови на мислення і на ево­люцію людської свідомості. У ній надмірно акценту­ється на інтелектуальному аспекті мови. Мова, за Вайс-гербером, керує розвитком людської свідомості, визна­чає шляхи її розвитку. Однак усе це — перебільшення ролі мови в житті суспільства. Мова справді є посеред­ником між людиною й реальним світом, але лише в тому сенсі, що без неї неможлива пізнавальна діяль­ність людини, не може ефективно здійснюватися про­цес мислення.

Американське неогумбольдтіанство

Існує думка, що американське неогумбольдтіанство (цей напрям частіше називають етнолінгвістикою) сформувалось незалежно від гумбольдтівських тради­цій. Однак це твердження не є переконливим, оскільки в дослідженнях американських етнолінгвістів відчут­ний відгомін ідей Гумбольдта.

Зародження американського неогумбольдтіанства пов'язують з іменем Франца Боаса (1858—1942), який присвятив своє життя вивченню мов корінного насе­лення Північної Америки — ескімосів та індіанців. Йо­го дослідницькі праці (а в них загальнолінгвістичні по­гляди) представлені в колективному «Довіднику мов американських індіанців» (1911). Він один із перших звернув увагу на теоретичне значення вивчення мов американських індіанців: «Психологічні основи і мор­фологічний розвиток американських мов настільки не­звичайні, що їх вивчення буде справжнім відкриттям для лінгвістів, які працювали в галузі індоєвропейсь-

Неогумбольдтіанство

115

ких або семітських мов. Для лінгвіста, який звертаєть­ся до мов нашого континенту, добре відомі проблеми, що обговорювалися багато років, постають у новому світлі, у нього швидко виробляється широкий погляд на лінгві­стичні проблеми». В етнографії, твердив Боас, на зміну загальним теоріям повинен прийти ґрунтовний і без­пристрасний аналіз усіх сторін життя кожного народу. Слід зазначити, що Боас сповідував рівність усіх мов світу, був непримиренним антирасистом.

Працю Боаса (дослідження індіанських мов) продов­жив його учень Едуард Сепір (1884—1939). За освітою він був антропологом, що позначилося на його науковому світогляді. Свої дослідження проводив на стику етноло­гії, психології, соціології, психіатрії, фольклористики та релігії. Такий широкий підхід до предмета дослідження позитивно вплинув на результати наукових пошуків.

У Сепіра є розвідки із загального мовознавства, інді­анських мов, порівняльно-історичного мовознавства, психолінгвістики, соціолінгвістики й культурології. Наивідомішою працею вченого є «Мова», яка вийшла друком у 1921 р. Як зізнається сам автор «Мови», ме­тою книжки було показати, що таке мова у його розу­мінні, «як вона змінюється у просторі й часі та які її взаємозв'язки з іншими людськими інтересами, з про­блемою мислення, з явищами історичного процесу, ра­си, культури, мистецтва». У книжці розглянуто багато проблем: природа мови, внутрішня і зовнішня, синхро­нічна й діахронічна лінгвістики, мова й мислення, мова й культура, мова й література, мовні контакти, типоло­гія мов та ін., і з кожної проблеми автор висловив свою оригінальну думку.

Що стосується мови і мислення, то, за переконан­ням Сепіра, вони взаємопов'язані, однак «межі мови і мислення не збігаються. У кращому разі мову можна вважати лише зовнішньою гранню мислення на найви­щому, найзагальнішому рівні символічного виражен­ня». Мова не тільки і не стільки ярлик для думок, скільки спосіб мислення, тому мислення залежить від конкретної мови, яка це мислення виражає. «Ми бачи­мо, чуємо або іншим чином сприймаємо дійсність так, а не інакше тому, що мовні норми нашого суспільства на­лаштовують на певний відбір інтерпретацій». У цій ци­таті відчувається відгомін думок Гумбольдта, викладе­них у праці «Про різноманітність будови людської мови і її вплив на духовний розвиток людства».

116

Історія мовознавства

Щодо співвідношення раси, мови і культури Сепір вважає, що вони не існують паралельно, «що їхні зони поширення найхимернішим способом перехрещують­ся і що їхня історія розвивається відрубними шляха­ми». Як і Боас, він стверджує, що немає рас вищих і нижчих.

Широковідомою є типологічна класифікація мов Се-піра. Традиційна типологія мов його не влаштовувала, оскільки у ній зігноровано перехідні (проміжні) типи (як взаємовиключні розглядалися флексія й аглюти­нація тощо, хоч вони нерідко співіснують у тій чи ін­шій мові).

Типологічна класифікація мов Сепіра є багатовимір­ною. Вона ґрунтується на трьох ознаках:

1) ступінь складності слова (аналітичні, синтетичні та полісинтетичні мови);

2) ступінь злютованості елементів усередині слова (ізолюючі, аглютинативні, флективні та символічні, тобто із внутрішньою флексією, мови);

3)типи значень у мові та спосіб їх передачі (основ­ні, або конкретні, значення, які виражаються словами чи коренями; менш конкретні дериваційні, які вира­жаються словотвірними суфіксами; ще більш абстрак­тні конкретно-реляціині; суто реляційні синтаксичні значення (два останні типи виражаються афіксами, внутрішньою флексією, а суто реляційні — ще й по­рядком слів). Оскільки в усіх мовах представлені пер­ший і четвертий типи значень, то всі типологічні від­мінності мов стосуються наявності чи відсутності дру­гого та третього типів.

На основі всіх названих вище ознак Сепір устано­вив 21 тип мов. Так, до простого суто реляційного ізо­люючого аналітичного типу належать китайська і в'єт­намська мови; до складного суто реляційного аглюти­нативного синтетичного типу — турецька мова; до простого змішано-реляційного флективного синтетич­ного типу — французька; до змішано-реляційного фу­зійного аналітичного типу — англійська; до змішано-реляційного символічного синтетичного типу — семіт­ські мови. Ця класифікація є всеосяжною та найбільш витонченою з усіх наявних, тому отримала схвальну оцінку типологів.

У статті «Статус лінгвістики як науки» (1928) Се­пір розглядає взаємозв'язки мовознавства з іншими науками, наголошує на необхідності співпраці лінгвіс-

Неогумбольдтіанство

117

тів із культурологами, психологами, соціологами. Особливе значення надає антропології та історії куль­тури, вважаючи, що саме через мову можна вивчити культуру, бо «система культурних стереотипів кожної цивілізації впорядковується за допомогою мови, яка відображає певну цивілізацію». У цій статті ще більш рельєфно, ніж у книжці «Мова», сформульовано поло­ження про вплив мови на мислення й поведінку лю­дей: «Мова служить керівництвом до сприйняття «со­ціальної дійсності». Хоч мова звичайно мало цікавить учених, які займаються соціальними науками, вона має могутній вплив на їхню інтерпретацію соціальних про­блем і процесів. Людське створіння живе не в одному тільки об'єктивному світі і не в одному тільки світі суспільної діяльності, як це звичайно думають. Знач­ною мірою людина перебуває в полоні конкретної мови, яка є засобом вираження в цьому суспільстві [...]. Фак­ти засвідчують, що «реальний світ» значною мірою не­свідомо будується на мовних нормах цього суспільства [...]. Світи, в яких живуть різні суспільства, — це різні світи, а не один і той самий світ із різними навішаними на нього ярликами. Ми бачимо, чуємо і взагалі сприй­маємо навколишній світ саме так, а не інакше голов­ним чином завдяки тому, що наш вибір у його інтер­претації визначається мовними звичками нашого сус­пільства».

Щодо зв'язку мови з культурою, то Сепір категорич­но заперечує будь-яку кореляцію між формальним ас­пектом мови (фонетичною і граматичною структурою) та культурою. З культурою пов'язана лише лексика, тобто зміст мови. Історія мови й історія культури, на думку дослідника, розвиваються паралельно. Тому культуру народів можна вивчати на основі досліджен­ня культурної лексики. Так, скажімо, можна реконст­руювати культуру індоєвропейців на основі реконструк­ції індоєвропейського словника.

Значну увагу приділяє Сепір функціям мови. На його думку, головною є не комунікативна функція, а символічна (мова як засіб передачі знань і вираження культури народу). Комунікативна функція є похід­ною від символічної: «Нерідко важко чітко розмежу­вати об'єктивну реальність і наші мовні символи, які до неї відсилають; речі, якості й події загалом сприй­маються так, як вони називаються». Сепір виділяє та­кож такі функції, як експресивну, соціалізації (мова —

118

Історія мовознавства

символ солідарності, виділення певної групи людей із ширшого соціуму, що відповідає опозиції «наш — чу­жий, не наш»), контактовстановлювальну, зберігання й накопичення культури. Учений звертає увагу на ситуа­ції, коли мовлення, слова перетворюються на діла (на­приклад, ситуація клятви), тобто на те явище, яке нині інтерпретується як перформатив.

Надзвичайно актуальним є положення Сепіра, що випливає з функції соціальної солідарності, про важли­ву роль мови у становленні й розвитку національної самосвідомості.

Отже, Сепір порушив і зробив спробу вирішити ба­гато лінгвокультурологічних проблем, які залишають­ся актуальними і в наш час.

Ідеї Сепіра розвинув американський учений Беджа-мен Уорф (1897—1941). За фахом він був не професій­ним мовознавцем, а інженером з техніки безпеки і слу­жив у страховій компанії.

Як інженера з техніки безпеки, Уорфа цікавили причини пожеж. Унаслідок тривалих їх пошуків він дійшов висновку, що нерідко причиною пожеж є мова, яка не завжди точно відображає навколишній світ. Так, зокрема, на складі, де цистерни з бензином, робітники ніколи не дозволяють собі палити цигарки, бо знають, що це небезпечно. Проте, коли цистерни порожні, вони це роблять, вважаючи, що порожня цистерна нічим не загрожує. Так слово порожній (англ. етріу) дезорієнтує робітників, впливаючи на їхню небезпечну поведінку. Насправді нічого порожнього в природі не існує. Усе заповнене повітрям, невидимими мікроорганізмами тощо. У «порожніх» бензинових цистернах є випари, не менш небезпечні, ніж бензин. Так Уорф зацікавив­ся мовними проблемами. У вільний час він відвідував лекції Сепіра і вивчив мову американських індіанців хопі. Погляд на мову не скованого мовознавчими дог­мами інженера (погляд збоку) зумовив виникнення нових неординарних ідей. Уорф опублікував лише декілька статей, але це не завадило йому стати знаме­нитим. Згодом, уже після його смерті, в 1956 р. ті статті видано-окремою книжкою «Мова, думка і дійс­ність».

Уорф виявив цілу низку відмінностей між англій­ською мовою і мовою хопі. Насамперед це різне члену­вання дійсності та різні способи її позначення. Такі розходження між мовами звичайно мають місце тоді,

Неогумбольдтіанство

119

коли сама дійсність недостатньо чітко членується на складові частини (пор. розбіжність у членуванні кін­цівок — руки й ноги чи кольорового спектра в укра­їнській і англійській мовах). Мовне членування дійс­ності, вважає вчений, певною мірою впливає на мис­лення й поведінку людей. Так, зокрема, складники кольорового спектра в різних мовах не збігаються (в багатьох мовах не виділяють голубого кольору, у турецькій мові одним словом позначають зелений, си­ній і голубий кольори тощо). Коли представникам різ­номовних етносів запропонували сортувати різноколі­рні папірці, то вони робили це так, як підказувала їм рідна мова. Мова ніби диктує мисленню одне члену­вання фактів дійсності і перешкоджає іншому їх чле­нуванню.

Уорф виявив, що в мові хопі й англійській мові різними є категорії числа і часу; що в хопі немає необ-числювальних іменників, а всі непредметні іменники не мають множини і не поєднуються з кількісними числівниками (множина й кількісні числівники вжи­ваються лише для позначення тих предметів, які мо­жуть утворювати реальну групу, наприклад, книжка, стіл, горіх та ін., і не можуть вживатися зі словами типу день, крок, удар тощо; українському Вони були там десять днів у хопі відповідає Вони були там до одинадцятого дня). Граматичної категорії часу в хопі взагалі немає. Часові назви передаються не іменника­ми, а прислівниками (нашим літо, ранок, вечір у хопі відповідають прислівники, які означають приблизно «коли жарко», «коли світає», «коли вечоріє»). Немає у хопі перенесення просторової лексики на часову (від­сутні словосполучення на зразок довгий день, найближ­чий час). Такі відмінності у мові, на думку Уорфа, зу­мовлені відмінностями в культурі, світобаченні.

Зіставляючи категорії часу, простору, субстанції, ма­терії в європейських мовах, які, за Уорфом, мало різ­няться між собою (він їх об'єднує в Зіапсіагсі Ауега£е Еигореап (скорочено 8АЕ) «середньоєвропейський стан­дарт»), і в мові хопі, вчений робить парадоксальний висновок: уявлення часу, простору й матерії зумовле­ні мовною структурою і між мовними структурами і нормами культури та поведінки існують зв'язки.

Уорф намагається виділити деякі властивості серед­ньоєвропейської культури й культури хопі, які зумов­лені, за його переконанням, мовними особливостями. У

120

Історія мовознавства

8АЕ мікрокосм використовує «слова, що позначають предмети (тіла) і ті види протяжного, але безформного існування, які називаються субстанцією, або матерією. Дійсність сприймається крізь просторову форму + про­сторову безформну безперервність, співвідносну з фор­мою, як вміст співвідноситься з формою містилища. Не-просторові явища мисляться як просторові, що несуть у собі ті ж поняття форми і безперервності [...]. Наше об'єктивізоване уявлення про час відповідає історично­сті й усьому, що пов'язане з реєстрацією фактів [...]. Подібно до того, як ми уявляємо собі наш об'єктивізо-ваний час ніби простертим у майбутнє так само, як він простирається в минулому, наше уявлення про майбут­нє складається на основі записів минулого». Хопі влас­тивий «погляд на світ як на щось, що знаходиться у процесі якоїсь підготовки», а «фізичні і нефізичні яви­ща розглядаються як вираження невидимих чинників сили». У хопі немає ідеї історичності, інтересу до реєст­рації фактів.

Водночас Уорф зауважує, що не все в культурі зале­жить від особливостей мови. Необхідно враховувати й умови життя.

Безумовно, сама уорфівська ідея про взаємозв'язок мови й культури є важливою й заслуговує на увагу. Що­правда, важко зрозуміти, що дослідник вважає первин­ним, бо в нього є твердження, що: 1) мова впливає на куль­туру і, таким чином, є первинною; 2) мова і культура розвиваються паралельно, впливаючи одне на одного; 3) відмінності в мові спричинені відмінностями в культурі.

Категорично про первинність мови Уорф ствер­джує у статті «Наука і мовознавство», де заперечує все­людські закони мислення. Мислення, за Уорфом, зале­жить від мови, навіть від її граматики: «Факти мови є для мовців частиною їхнього досвіду, і тому ці факти не піддаються критичному осмисленню й перевірці. Таким чином, якщо хтось, дотримуючись натуральної логіки, розмірковує про розум, логіку й закони прави­льного мислення, він звичайно схильний просто йти за суто граматичними фактами, які в його власній мові або родині мов становлять частину його повсякденного досвіду, але в жодному разі не є обов'язковими для всіх мов і в жодному сенсі не є спільною основою мислен­ня». Дослідник наводить факти, які засвідчують, що в мовах північноамериканських індіанців немає багатьох категорій традиційної логіки.

Неогумбольдтіанство

121

Уорф доходить висновку: у мовному світі все від­носне. Ми членуємо світ так, як підказує рідна мова, і «стикаємося, таким чином, з новим принципом відно­сності. Він полягає в тому, що подібні фізичні явища дозволяють створити подібну картину всесвіту тільки за подібності або принаймні за співвідносності мовних систем». Гіпотеза Уорфа отримала в мовознавстві назву гіпотези мовної (лінгвальної) відносності. Оскільки ідея цієї гіпотези була закладена ще Сепіром, то її на­зивають ще гіпотезою Сепіра—Уорфа.

У наш час гіпотезу Сепіра—Уорфа часто визначають як припущення про те, що мислення й культура наро­ду цілком зумовлені мовою. Однак ні Сепір, ні Уорф такого визначення не давали. У статті «Відношення норм поведінки й мислення до мови» Уорф навіть стверджував, що «між культурними нормами і мовни­ми моделями є зв'язок, але немає кореляцій або прямих відповідників».

Зразу ж після оприлюднення гіпотеза викликала гострі суперечки в наукових колах. У 1954 р. їй було присвячено дискусію лінгвістів, антропологів, соціоло­гів, психологів. Критикуючи гіпотезу, опоненти вказу­вали на те, що якби люди по-різному сприймали світ, то не розуміли б один одного. Однак Уорф ніколи не ствер­джував, що абсолютно все в мисленні й культурі зумов­лене мовою.

Довести свою гіпотезу Уорфу не вдалося. Можна сперечатися про достовірність тих чи інших прикладів, коректність їх інтерпретації, але положення про те, що мови по-різному категоризують світ, є абсолютно пра­вильним. Як зазначив В. М. Алпатов, гіпотеза «була сформульована в тому вигляді, в якому сам американ­ський дослідник її не подавав, а потім більшість лінг­вістів просто заперечували те її крайнє формулювання, за яке сам Б. Уорф не ніс відповідальності [...]; деякі лінгвісти, навпаки, надавали гіпотезі дуже великого значення, звичайно виходячи при цьому більше з зага-льнофілософських, ніж конкретно-лінгвістичних прин­ципів. Що стосується самої гіпотези (якщо тільки не формулювати її в явно абсурдному вигляді), то лінгві­стика [...] не могла й не може її ні довести, ні запере­чити» [Алпатов 1998: 226].

Нині гіпотеза стала ще популярнішою, ніж була за життя Уорфа. Багато мовознавців шукають і накопи­чують факти для її підтвердження. Проблемам зв'язку

122

Історія мовознавства

мови і культури й мовних картин світу присвячується багато симпозіумів, конференцій, наукових збірників. Ведуться пошуки об'єктивних методів, які б довели правильність чи хибність гіпотези. У будь-якому разі заслуга Уорфа — в постановці цієї проблеми. Позити­вним у теорії Уорфа, як і в усьому неогумбольдтіанстві, є врахування «фактора людини» й акцентування на змістовому аспекті мови.

Запитання. Завдання

1. Які історичні й методологічні основи неогумбольдтіанства?

2. Назвіть різновиди неогумбольдтіанства. У чому їхня своєрідність?

3. Охарактеризуйте концепцію Л. Вайсгербера. З чим не можна по­годитися в цій концепції?

4. У чому суть гіпотези лінгвальної відносності Сепіра-Уорфа? Роз­крийте її сильні й слабкі сторони.

Література

Основна

Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. — К., 1980. — С. 160—168.

Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998. — С. 210—226.

Кондрашов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979. — С. 163—168.

Венцкович Р. М., Шайкевич А. Я. История язьїкознания. — М., 1974. — Вьіп. 4. — С. 109—151.

Додаткова

Кибрик А. Е. Сепир и современное язьїкознание // Сепир 3. Избран-ньіе трудьі по язьїкознанию и культурологии. — М., 1993.

Звегинцев В. А. Теоретико-лингвистические предпосьілки гипотезьі Сепира-Уорфа // Новое в лингвистике. — М., 1960. — Вьіп. 1.

Блзк М. Лингвистическая относительность (Теоретические воззрения Беджамена Л. Уорфа) // Новое в лингвистике. — М., 1960. — Вьіп. 1.

Национальньїй язьік и национальная культура. — М., 1978.

Гухман М. М. Лингвистическая теория Л. Вайсгербера // Вопросьі тео-рии язьїка в современной зарубежной лингвистике. — М., 1961.

Чесноков П. б. Неогумбольдтианство // Философские основи зару-бежньїх направлений в язьїкознании. — М., 1977.

Подолян І. Е. Ідея лінгвальної відносності в сучасному науковому кон­тексті // Вісник Київського лінгвістичного університету. Серія Філологія. — 2001. — Т. 4. — № 2.

Мовознавство в СРСР

123

2.7. Мовознавство в СРСР

Мовознавство в СРСР пройшло складний шлях. Ідеологічний прес і штучно створена ізоляція вчених від світового наукового співтовариства негативно по­значилися на стані лінгвістичної науки. Ідеї зарубіж­ного мовознавства (структуралізм, неогумбольдтіанство тощо) не отримали поширення. Переважна більшість учених дотримувалася старих, передусім молодограма­тичних, поглядів. Марризм, який тривалий час посідав монопольне становище, завдав великої шкоди розвитку мовознавчої науки. Водночас чимало радянських уче­них висунули оригінальні ідеї, які випереджали зару­біжну лінгвістику.

Мовознавство 20—40-х років XX ст.

Після жовтневого перевороту радянське мовознав­ство продовжувало розвивати традиції, які було закла­дено в Росії у дожовтневий період Харківською, Мос­ковською і Петербурзькою лінгвістичними школами. В основному розвиток мовознавства відбувався у рус­лі молодограматизму, хоч деякі вчені (Л. В. Щерба і Є. Д. Поливанов) шукали оригінальні підходи до ви­вчення мовних явищ і висунули ідеї, відмінні від ідей зарубіжного мовознавства.

У перші роки радянської влади помітним було деяке пожвавлення в мовознавстві, пов'язане з інте­ресом до вивчення раніше табуйованих мов різних етносів, що населяли країну. Учені розробляли пи­семність на латинській графічній основі для безписем­них мов, а це вимагало ґрунтовного дослідження їх­ньої внутрішньої структури, що давало безцінний матеріал для теоретичних узагальнень. Однак період піднесення був нетривалим. Посилювався тоталітар­ний режим, науці нав'язували як єдино правильну марксистську методологію. Так зване «мовне будів­ництво», гучно розрекламоване в засобах масової ін­формації, згорталося. Складені алфавіти на латинсь­кій основі для всіх тюркських, фінно-угорських, де­яких кавказьких, іранських, тунгусо-маньчжурських та палеоазіатських мов народів СРСР у 30-ті роки було переведено на кирилицю, щоб не відрізнялися від російського. Русифікаторська політика призвела

124

Історія мовознавства

до поступового відмирання багатьох мов. Ті вчені, які не поділяли нової ідеології й політики, змушені були покинути країну (Бодуен де Куртене, Поржезинський, Трубецькой, Якобсон та ін.) і продовжувати свої до­слідження за кордоном. Інші, які мали сміливість зали­шитися в країні і відстоювати свої погляди, загинули в тюрмах і концтаборах (Поливанов, Дурново, Ільїнсь-кий) або перебували на засланні (Селіщев, Виногра-дов, Сидоров та ін.). Були й такі, хто щиро, а хто з принуки стали служити новому режимові й розробля­ли марксистсько-ленінське мовознавство. Одним із них був М. Я. Марр — творець так званого «нового вчення про мову».

Микола Якович Марр (1864—1934) народився на Кавказі в м. Кутаїсі, закінчив у 1890 р. Петербурзький університет (спеціальність «сходознавство»), згодом став професором цього ж університету. У 1912 р. обра­ний дійсним членом Петербурзької академії наук. Зробив вагомий внесок у вірмено-грузинську філоло­гію, зокрема дослідив і опублікував низку давніх па­м'яток вірменської та грузинської літератур. Дослі­джував також кавказькі мови (картвельські, абхазьку та ін.), історію, археологію й етнографію Кавказу.

Вивчаючи картвельські мови, він висунув ідею спо­рідненості цих мов із семітськими, берберськими, баск-ською, готтентотською та ін., але науково її не довів. Назвав цю сім'ю мов яфетичною. Яфетичні елементи, тобто кавказький субстрат, став шукати в мовах усього світу, в тому числі в українській (у 1930 р. він опублі­кував своє дослідження «Яфетичні зорі на українсько­му хуторі»). Коли ж ця гіпотеза стала суперечити да­ним наукового мовознавства, то Марр «усунув» супе­речність, оголосивши все індоєвропейське мовознавство застарілим і несумісним із марксизмом, запропонував­ши натомість «нове вчення про мову», яке назвав «марксизмом у мовознавстві» (попереднє мовознавство охарактеризував як буржуазне). Відступивши від нау­кових традицій, користуючись підтримкою правлячої компартії та уряду, Марр установив монополію свого «вчення». Усі інші напрями, в тому числі порівняль­но-історичне мовознавство, як буржуазні, перестали іс­нувати.

У 1922 р. Марр створив у Петрограді Яфетичний інститут АН для опрацювання «нового вчення про мо­ву» (після смерті вченого перейменований на Інститут

Мовознавство в СРСР

125

мови і мислення імені М. Я. Марра, а в 1950 р. реорга­нізований в Інститут мовознавства АН СРСР).

«Нове вчення про мову» — це еклектична суміш ідей Гумбольдта про стадіальність у розвитку мов, ПІухардта про схрещування мов, філософів XVII—XVIII ст. про по­ходження мови та майбутню світову мову і марксистсь­кої філософії (положення про революційні стрибки в роз­витку мови і відображення в ній економічного базису).

Основні положення «нового вчення про мову» такі:

1)мова є надбудовою над базисом, тому має, як будь-яка інша надбудова (релігія, мистецтво, літерату­ра тощо), класовий характер;

2) перехід суспільства з однієї формації в іншу су­проводжується переходом мови з одного стану в інший. Цей перехід має стрибкоподібний характер, що відо­бражає революційні стрибки в суспільстві;

3)усі мови розвиваються за однаковими законами, але з різною швидкістю. Вони проходять одні й ті самі стадії. Ізолюючі мови відповідають первіснообщинній формації, аглютинативні — родовій організації суспі­льства, флективні — класовому суспільству. Флектив­ні мови представляють найвищу стадію в єдиному гло­тогонічному процесі;

4) розвиток мов іде від їх множинності до єдності, тобто простежується лише процес інтеграції мов, а не їх диференціація, тому не було жодної прамови. Навпа­ки, спочатку було значно більше мов, ніж є нині. Шля­хом схрещування кількість мов поступово зменшуєть­ся, і за комунізму буде одна мова для всього людства;

5) методом дослідження мов є чотириелементний палеонтологічний аналіз, який полягає у пошуку в ко­жному слові будь-якої мови одного з чотирьох елемен­тів («а/, Ьег, іоп, гоз)_у від яких нібито беруть початок усі мови світу.

Попри зовнішню новизну «нове вчення про мову» на­справді було поворотом до мовознавства XVТI-XVIII і по­чатку XIX ст. Тут чітко простежуються спрощений вуль­гарно-соціологічний підхід до мови і фантастичні ідеї. Як зазначив В. І. Абаєв, «вірити в те, що первинні зву­кові комплекси дійшли до нас через десятки тисячоліть і можуть бути нами розпізнані в кожному слові й служи­ти основою будь-якого етимологічного аналізу, — це та­ке забуття фактора часу, така втрата історичної перспек­тиви, яким важко знайти виправдання». Марр ігнорує звукові закони й морфологічні відмінності між мовами.

126

Історія мовознавства

Теорія Марра вела мовознавство у глухий кут. Од­нак вона була співзвучною суспільно-політичній ситуа­ції в СРСР, тому її стали поширювати адміністратив­ним шляхом як єдино правильну.

З часом з'ясувалося, що теоретичні положення «но­вого вчення» неможливо застосувати в конкретній до­слідницькій практиці, що викликало критику з боку мис­лячих мовознавців, яка закінчилася дискусією 1950 р. і реабілітацією порівняльно-історичного мовознавства.

Незважаючи на «аракчеєвський режим» марристів, багато вчених різних поколінь продовжували розвива­ти мовознавство у традиціях дожовтневих парадигм, а деякі з них навіть одверто ігнорували «нове вчен­ня». До них належать О. М. Пєшковський, Л. В. Щер-ба, Є. Д. Поливанов та ін.

Олександр Матвійович Пєшковський (1878— 1933) розвивав традиції Московської лінгвістичної школи Фортунатова, поєднуючи їх з ідеями Потебні. У праці «Російський синтаксис у науковому освітленні» (1914; третє видання — 1928, останнє, шосте, — 1956) виклав свою загал ьнонаукову концепцію, спрямовану проти логічного підходу до вивчення й інтерпретації мовних явищ. Синтезуючи ідеї Фортунатова і Потебні, тобто формально-граматичний підхід із психолого-семантичним, він створив оригінальну синтаксичну те­орію. Новою і продуктивною була його ідея викорис­тання в дослідженні мови методу інтроспекції, тобто експерименту над собою. Він також обґрунтував важ­ливість прикладного мовознавства, основаного на нор­мативній точці зору. На відміну від Соссюра припус­кав можливість свідомого втручання в мову. Оригіна­льність його розуміння мови як системи в тому, що «мова не складається з елементів, а дробиться на еле­менти. Первинними для свідомості фактами є не най­простіші, а найскладніші, не звуки, а фрази [...]. Тому не можна, власне, визначати слово як сукупність мор­фем, словосполучення як сукупність слів, а фразу як сукупність словосполучень. Усі визначення повинні бути побудовані у зворотному порядку».

Повчальними й актуальними для українського сьо­годення є думки Пєшковського про значення єдності літературної мови для консолідації нації й роль у цьо­му процесі шкільного вчителя: «Притягуючи дитину шляхом нормування її мови до національного центру — Москви, шкільний учитель оберігає внутрішню, духо-

Мовознавство в СРСР

127

вну єдність нації, як солдат на фронті оберігає терито­ріальну єдність її. 1 наскільки ця охорона ще важливі­ша від військової, ясно з того, що територіальний роз­пад не виключає можливості подальшого злиття, а ду­ховний розпад — навіки».

Лев Володимирович Щерба (1880—1944) — видат­ний теоретик мови, фонетист, лексиколог, лексикограф, граматист і методист. Закінчив у 1898 р. гімназію в Ки­єві, а в 1903 р. — Петербурзький університет. Учень Бо-дуена де Куртене, засновник Санкт-Петербурзької фоно­логічної школи. Ще до жовтневого перевороту створив у Петербурзькому університеті фонетичну лабораторію.

Свою фонологічну теорію він виклав у працях «Ро­сійські голосні в кількісному і якісному відношенні» (1922) і «Фонетика французької мови» (1937). На від­міну від Бодуена де Куртене фонему визначав не пси­хологічно, а на основі фонетичних критеріїв як клас близьких за фізичними властивостями (фізичною по­дібністю) звуків, як звуковий тип, здатний диферен­ціювати слова і їх форми. Так, у російському слові вода [влда] звуки [л] і [а] розглядає як різновиди одні­єї фонеми <а>. Реально вимовлювані звуки кваліфі­кує як варіанти (відтінки) фонеми, тобто як те конк­ретне, в якому реалізується загальне (фонема).

У праці «Про частини мови в російській мові» (1928) Щерба викладає власне розуміння частин мо­ви. Заперечує формальний підхід до визначення час­тин мови, якого дотримувалася Московська лінгвіс­тична школа: частини мови виділяли за морфологіч­ними ознаками. На його думку, частини мови — не морфологічні і не синтаксичні класи, гіле їх не можна також виділяти лише на основі семантичного крите­рію, тобто слід враховувати всі три критерії: семанти­чний, морфологічний і синтаксичний. Уперше в мово­знавстві Щерба виокремлює як частину мови катего­рію стану (слова типу треба, важко, жаль, рад тощо).

Велику теоретичну цінність має стаття Щерби «Про троякий аспект мовних явищ і про експеримент у мовознавстві» (1931). Замість соссюрівської дихото­мії «мова — мовлення» він запропонував трихотомію «мовленнєва діяльність — мовний матеріал — мовна система». Мовленнєва діяльність — це говоріння і слу­хання; мовний матеріал — «сукупність усього, що гово­рилося і розумілося», тобто тексти, які є результатом мовленнєвої діяльності; мовна система — слова і гра-

128

Історія мовознавства

тика, ідеальний опис яких «повинен вичерпувати знлння'певної мови». Мовна система «не наукова аб­стракція», а «те, що об'єктивно виявляється в індивіду­альних мовленнєвих системах, які виникають під впли­вом цього мовного матеріалу. Отже, в мовному матері­алі й треба шукати джерело єдності мови всередині суспільної групи».

Таким чином, за Щербою, мовна система виво­диться лінгвістами з мовного матеріалу. Таке розу­міння системи різко відрізняється від соссюрівсько-го, згідно з яким мовна система існує в мозку люди­ни. Основне завдання лінгвіста, на думку Щерби, — узагальнення фактів мовлення і виведення з них си­стеми мови, тобто створення словника і граматики, адекватних дійсності, причому слід уникати схема­тизму і формалізації.

Причини мовних змін Щерба вбачає у зовнішніх чинниках, хоча не ігнорує й внутрішніх: «Інтереси ро­зуміння й говоріння прямо протилежні, й історію мови можна представити як постійне виникнення цих супе­речностей та їх подолання».

У цій самій статті Щерба наголошує на важливості експерименту в мовознавчих дослідженнях. Результа­ти аналізу тексту необхідно перевірити експеримента­льно. Експеримент може бути двох видів: звернення до інформанта й експеримент на собі (самоспостереження, інтроспекція). «Індивідуальна мовленнєва система є ви­явом мовної системи, а тому дослідження першої є пі­знанням другої цілком законно і вимагає лише по­правки у вигляді порівняльного дослідження низки та­ких індивідуальних мовних систем». В експерименті велику цінність, на думку Щерби, мають негативні ре­зультати: «вони вказують або на неправильність по­стульованого правила, або на необхідність якихось об­межень, або на те, що правила більше немає, а є тільки факти словника та ін.».

Чимало важливих теоретичних проблем порушує Щерба у праці «Чергові проблеми мовознавства», опуб­лікованій уже посмертно (1945). Він розглядає пи­тання мовних розладів (афазій), мови жестів, двомов­ності, взаємозв'язків між різними мовними рівнями, розрізнення активної і пасивної граматики та ін. Зок­рема, оригінальною є його класифікація двомовності на чисту (друга мова засвоюється природним шляхом, тобто через спілкування з її носіями) і змішану (мова

Мовознавство в СРСР

129

вивчається в школі, де «друга мова засвоюється через першу», тобто коли мовець відштовхується від рідної мови). Змішана двомовність трапляється і в лінгвістич­них дослідженнях, де лінгвісти шукають категорії рід­ної мови в іноземній, що з наукового погляду є недопус­тимим.

Що стосується розрізнення активної й пасивної граматики, то під ними Щерба розуміє два різні підходи до її вивчення. Пасивною граматикою є такий підхід, коли вчений чи вчитель школи у вивченні граматики йдуть від форми до значення, а активною грамати­кою, коли йдуть від значення до форми (ставиться за­питання, як виражається певна думка). Обидва підходи є важливими, але, на думку Щерби, потрібно ширше ви­користовувати другий.

Починаючи з 60-х років XX ст. лінгвісти прислуха­лися до порад ученого. Саме такий шлях досліджень (від значення до форми) практикують у генеративній лінгвістиці, в моделі «смисл — текст», у функціональній граматиці (праці О. В. Бондарка, І. Р. Вихованця та ін.).

Євген Дмитрович Поливанов (1891—1938) — один із найвидатніших мовознавців 20 — 30-х років XX ст. Це, за висловом відомого письменника і літератора В. Б. Шкловського, геніальна і трагічна постать у ра­дянському мовознавстві. Закінчив Петербурзький уні­верситет (був учнем Бодуена де Куртене). Володів японською, китайською, узбецькою, казахською, бухар­сько-єврейською, дунганською, корейською, мордовсь­кою, чуваською і багатьма європейськими мовами. Брав активну участь у створенні алфавітів для безписе­мних народів Середньої Азії. Відкрито виступав проти вчення Марра, за що був позбавлений в 1926 р. роботи і змушений виїхати до Середньої Азії. Тоді було заборо­нено друкувати його праці в Москві та Ленінграді. За його життя надруковано «Лекції зі вступу до мовознав­ства і загальної фонетики», «Вступ до мовознавства для сходознавчих вищих навчальних закладів» (1928), «Ро­сійську граматику в зіставленні з узбецькою мовою» (1933), «Досвід власної методики викладання російсь­кої мови» (1935). Окремі його статті вийшли друком у виданнях Празького лінгвістичного осередку.

Поливанов увійшов в історію мовознавства як оригі­нальний теоретик, соціолінгвіст, творець теорії мовної еволюції, основоположник історичної фонології. Він заклав лінгвістичні й методичні основи навчання росій-

130

Історія мовознавства

ської мови як іноземної. Для його вчення характерний системний підхід до вивчення мовних явищ, що поєдну­вався з їх психологічною й антропоцентричною інтер­претацією, прагненням розкрити причиново-наслідкові відношення в мовних процесах, намаганням пов'язати лінгвістику з потребами суспільства.

Учений був переконаний, що мовознавство повинно стати соціологічною наукою. До проблем соціолінгвіс­тики він відносив інтерпретацію мови як соціального історичного феномену, опис мови та її діалектів із соціо­лінгвістичного погляду, вивчення причинових зв'язків між соціально-економічними і мовними явищами, об­ґрунтування мовної політики.

Причини змін у мові Поливанов убачав у 4 ліні людсь­кій або — що є те саме — у прагненні до економії трудо­вої енергії». Однак він не заперечував і ролі соціальних чинників, які, на його думку, впливають не прямо, а опосередковано. Так, зокрема, економічно-політичні змі­ни призводять до змін контингенту носіїв мови, а це стає причиною появи так званого соціального субстра­ту мови. Суспільні зрушення відображаються тільки в лексиці і фразеології, але не у фонетиці й граматиці.

До чинників мовних змін Поливанов відносив і кон­тактування мов. Він визнавав можливість змішування і схрещування мов, розрізняючи в цьому процесі гіб­ридизацію, під якою розумів сходження неспорідне-них мов, і метизацію, тобто вторинне сходження спо­ріднених мов.

У питанні мовного будівництва Поливанов був при­бічником рівноправ'я мов. Щодо свідомого впливу на мову займав помірковану позицію. Вважав, що декре­тами нічого ввести в мову неможливо. Змінити в мові можна лише те, що відповідає закономірностям і що не належить системі. Іншими словами, зміни можуть стосуватися лише графіки й орфографії. Допускав та­кож і свідомі зміни у словнику. Літературна норма, на його думку, може формуватися цілком свідомо.

Оригінальною є поливанівська класифікація лінг­вістичних дисциплін. Він поділив їх на три групи: