3) Дисципліни, які вивчають майбутнє мови (прог­ностика).

Мовознавство в СРСР

131

Справжній лінгвіст повинен відповідати певним вимогам: бути творцем мовних культур; мовним полі­тиком, прогнозистом; «загальним лінгвістом і, зокре­ма, історіологом; істориком культури». Слід зауважи­ти, що Поливанов указував на важливість прогностич­ної лінгвістики тоді, коли її, власне, не було.

Іван Іванович Мєщанинов (1883—1967). Йому належить особливе місце у мовознавстві 20—40-х ро­ків. Хоч він був марристом, однак неординарний та­лант дослідника допоміг йому вийти за межі «нового вчення про мову» і створити оригінальну лінгвістич­ну теорію. За освітою — юрист (закінчив юридичний факультет Петербурзького університету в 1907 р.) й археолог (закінчив у 1910 р. Археологічний інститут). Досліджував археологію Давнього Сходу. Був директо­ром Інституту антропології, археології і етнографії АН СРСР (1933—1937). Перші мовознавчі праці опублі­кував у 1929 р. З 1939 до 1950 р. очолював Інститут мови і мислення імені М. Я. Марра АН СРСР. Відоми­ми працями Мєщанинова є «Вступ до яфетидології» (1929), «До питання про мову» (1934), «Нове вчення про мову. Стадіальна типологія» (1936), «Загальне мо­вознавство» (1940), «Члени речення і частини мови» (1945), «Дієслово» (1949).

У сучасному мовознавчому світі Мєщанинов зна­ний як творець знаменитої синтаксичної типології мов, побудованої на глибокому вивченні індоєвропейських, кавказьких, тюркських, монгольських і палеоазіатсь­ких мов. В основу цієї класифікації покладено струк­туру синтаксичних конструкцій, а саме способи вира­ження суб'єкта і предиката. На основі цього критерію він виділив 3 основні типи мов: пасивний, ергативний і номінативний.

У пасивному типі мов, до якого належать інкор­поруючі мови (алеутська, чукотська, нівхська, індіан­ська мова немепу), дієслово не має категорії перехід­ності/неперехідності дії, а словесний комплекс, пред­ставляючи єдине ціле, включає до свого складу різні частини. Тут абсолютно однаково виражаються преди­кативні й посесивні відношення між володарем і тим, чим він володіє. Частини мови слабо диференційовані, дієслівні форми утворюються від іменних основ.

В ергативних мовах, до яких належать іберійсь­ко-кавказькі (грузинська, абхазька, адигейська, лез­гинська та ін.), баскська, мови деяких народів Азії й

132

Історія мовознавства

Америки, речення з перехідними і неперехідними діє­словами мають різну структуру: суб'єкт при неперехід­ному дієслові оформляється як об'єкт при перехідному, а суб'єкт при перехідному дієслові стоїть в особливому (ергативному) відмінку.

У номінативних мовах, до яких належать індоєвро­пейські фінно-угорські, тюркські та семіто-хамітські, єдино можливою формою підмета є називний (номіна­тивний) відмінок незалежно від перехідності/неперехід­ності дієслова. Тут суб'єкт рівнозначний підмету, пре­дикат — присудку, а об'єкт — додатку.

Синтаксична класифікація мов Мєщанинова прийня­та світовою лінгвістикою.

Намагаючись творчо розвинути маррівську теорію єди­ного глотогонічного (стадіального) процесу, Мєщанинов розподілив виділені ним типи за стадіями. Найстарішим типом назвав пасивні мови, а найновішим — номінативні. Це суто декларативне, нічим не підтверджене положен­ня. Зрозуміло, що таких стадій у розвитку мов не було.

У праці «Члени речення і частини мови» Мєщани­нов детально проаналізував співвідношення членів ре­чення і частин мови, а також простежив способи вира­ження синтаксичних відношень у словосполученні та реченні (узгодження, керування, прилягання, інкорпо­рація). Щодо частин мови, то дослідник вважає, що принципи їх класифікації є універсальними, але конк­ретні системи можуть бути різними в різних мовах.

Вагомим внеском ученого у світове мовознавство є його вчення про поняттєві категорії. Ці категорії, на відміну від граматичних, можуть не мати формального вираження. Вони притаманні не окремим словам і си­стемам їхніх форм, а широким класам слів. Це уні­версальні категорії, властиві всім або більшості мов світу (наприклад, категорії статі, темпоральності, пер­сонал ьності тощо). Завдяки своїй універсальності во­ни дають можливість з одних і тих самих позицій описувати різносистемні мови і виявляти їхню (кате­горій) специфіку вираження в кожній із мов. Заслуга Мєщанинова в тому, що він на прикладі поняттєвих категорій показав автономність семантики і синоні­мічність лексичних і граматичних засобів: лексика та граматика нерідко виконують одні й ті самі функції (певна поняттєва категорія в одній мові може виража­тися формально й набувати статусу граматичної кате­горії, а в іншій — лексичними засобами).

Мовознавство в СРСР

133

Мовознавство 50—80-х років XX ст.

Після дискусії 1950 р., на якій було піддано кри­тиці догми «нового вчення про мову» Марра та його послідовників, радянське мовознавство змінило напря­ми досліджень. Було реабілітовано порівняльно-істо­ричне мовознавство, яке почало інтенсивно розвиватися (праці Б. О. Серебренникова, Л. А. Булаховського, Ф. П. Філіна, А. О. Білецького, В. В. Іванова, О. Н. Сав-ченка, Е. А. Макаєва, Я. М. Ендзеліна, О. С. Мельничука та ін.), а з ним і такі споріднені галузі мовознавства, як етимологія (дослідження В. І. Абаєва, А. О. Білецького, О. С. Мельничука, Г. А. Климова) та лінгвогеографія (праці А. В. Десницької, М. М. Гаджієва, Р. І. Аванесова, И. О. Дзендзелівського та ін.). Однак інші мовознавчі напрями, не пов'язані з порівняльно-історичним мо­вознавством, ігнорували. Усе зарубіжне мовознавство критикували і заперечувати. Така відрубність радян­ського мовознавства від зарубіжного негативно позна­чилась на його розвитку, оскільки нові ідеї і методи зарубіжної лінгвістики були невідомі мовознавцям у СРСР.

Ситуація змінилася в другій половині 50-х років, у період «хрущовської відлиги». Радянські вчені дістали змогу ознайомитися з усім, що зроблено їхніми колега­ми в різних країнах, і мовознавство в СРСР стало роз­виватися в єдиному світовому руслі. Як окремі напря­ми виділилися психолінгвістика, структурна лінгвіс­тика, математична лінгвістика, прикладна лінгвістика тощо (праці О. Р. Лурія, О. О. Леонтьєва, Л. В. Сахар-ного, О. М. Шахнаровича, І. І. Ревзіна, В. С. Пере-бийніс, Р. Г. Шотровського, М. Д. Андреєва та ін.). З'явилися глибокі теоретичні дослідження, у яких все­бічно розглядалися різні структурні рівні мови. Особ­ливо вирізняються праці В. В. Виноградова й О. І. Смир-ницького.

Віктор Володимирович Виноградов (1895—1969) — видатний російський мовознавець, учень О. О. Шахма-това. З 1950 до 1954 р. очолював Інститут мовознавст­ва, а з 1958 до 1968 р. — Інститут російської мови АН СРСР. Опублікував майже 300 праць із загального мо­вознавства, історії й сучасного стану російської мови, мови і стилю письменників, стилістики, синтаксису і фразеології: «Нариси з історії російської літературної мови XVII—XIX століть» (1934), «Мова Пушкіна»

134

Історія мовознавства

(1935), «Стиль Пушкіна» (1941), «Російська мова. Грама­тичне вчення про слово» (1947), «Про основні типи фра­зеологічних одиниць у російській мові» (1947), «Про ка­тегорію модальності і модальні слова в російській мові» (1950), «Словотвір у його відношенні до граматики й лек­сикології» (1952), «Питання вивчення словосполучень» (1954), «Про мову художньої літератури» (1959), «Стилі­стика. Теорія поетичної мови. Поетика» (1963) та ін.

Його дослідження про мову і стиль письменників було взято за основу нової дисципліни — історії росій­ської літературної мови і стилістики як окремої дис­ципліни.

Виноградов опрацював теорію словосполучення (розмежував словосполучення і речення), вчення про предикативність, про словотвір і його відношення до граматики та лексикології, про взаємодію лексичних і граматичних значень. У граматиці виокремив грама­тичне вчення про слово, вчення про словосполучення, про речення і про складне синтаксичне ціле. Обґрун­тував тісний зв'язок словотвору з граматикою і лек­сикологією, виділив словотвір як окрему лінгвістичну дисципліну, створив учення про чотири способи слово­творення (морфологічний, морфолого-синтаксичний, лексико-синтаксичний і лексико-семантичний).

Оригінальними є його теорії типів значень слова і типів фразеологічних одиниць. Виноградову завдячує мовознавство виділенням фразеології в окрему дис­ципліну, нетривіальною класифікацією частин мови (див. тему «Морфологічний рівень. Частини мови»). М. С. Поспєлов так характеризував наукову діяльність Виноградова: «Прямий продовжувач Шахматова і Щер­би, В. В. Виноградов у своїй науковій роботі поєднує обидва ці типи: ніколи не випускаючи з поля зору за­гальні проблеми мовознавства, він, однак, ні на хвили­ну не покидає твердого ґрунту фактів мови. Подібно до Шахматова, В. В. Виноградов захоплює широтою охоп­лення конкретного мовного матеріалу в стрункій сис­темі вичерпної класифікації, зі Щербою ж зближує його невгамовний дух сміливих пошуків нових поглядів, но­вих методів, нових об'єктів лінгвістичного вивчення».

Олександр Іванович Смирницький (1903—1954) — мовознавець, який зробив істотний внесок у розв'язан­ня загальнотеоретичних проблем. Зокрема, він дослі­джував співвідношення мови і мислення, мови і мовлен­ня, об'єктивності існування мови. Його оригінальне

Мовознавство в СРСР

135

вчення з цих проблем викладене у праці «Об'єктив­ність існування мови» (1954). Самобутньою є його тео­рія мови і мовлення. Під мовленням Смирницький розуміє поєднання звучання з конкретним мовним змістом, а під мовою — сукупність взаємопов'язаних одиниць і відношень між ними, сукупність усіх компо­нентів різноманітних виявів мовлення. Якщо мовлен­ня — спосіб спілкування, то мова — засіб спілкуван­ня. Мова існує у мовленні, взаємодіє з мовленням і розвивається в мовленні. Така інтерпретація мови і мовлення є глибшою, ніж у Соссюра.

Смирницький оновив і теорію слова. Слово, вва^кає вчений, є одночасно одиницею лексики і граматики, бо в ньому переплетені лексичні й граматичні властивості, що надає йому цільнооформленості. На цій основі Смир­ницький проаналізував проблему окремості слова і його тотожності.

Федот Петрович Філій (1908—1982) — дослід­ник історії російської мови, проблем загального мово­знавства, соціолінгвістики. Очолював Інститут мовознав­ства (1964—1968) й Інститут російської мови АН СРСР (1968—1982). Йому належить майже 300 наукових праць.

У «Нарисах із теорії мовознавства» (1982) учений акцентує на необхідності системного підходу до вивчен­ня мовних фактів. Під системою він розуміє комплекс органічно пов'язаних між собою компонентів, а під структурою — самі зв'язки між компонентами. Систе­ма мови історично є змінною, тому дослідити мову мож­на лише враховуючи її історичний розвиток. Рівнова­га і стійкість системи завжди є відносними, бо в ній в один і той самий час існують елементи, які тільки що виникли і які зникають. На розвиток мовної системи впливають внутрішні й зовнішні суперечності, хоча між ними не можна провести чітку межу. Зокрема важливу роль у розвитку мови відіграють її функції. Саме від них залежить напрямок розвитку мови. І тут неоціненне значення має соціолінгвістичне досліджен­ня мови.

Заслуговує на увагу введене Філіним у мовознавст­во розрізнення тематичних і лексико-семантичних груп слів. Різницю між ними вчений вбачає в тому, що тематичні групи слів ґрунтуються на зовнішніх фак­тах, відношення між словами у них цілком відобража­ють відношення між поняттями, а лексико-семантичні групи слів є продуктом розвитку лексичної системи;

136

Історія мовознавства

утворення таких слів зумовлене історичними змінами мови, перегрупуваннями в її лексико-семантичній сис­темі (тим і пояснюється неоднаковий обсяг лексико-семантичних груп у різних мовах, зокрема розбіжність у синонімічних гніздах слів).

Найзначнішою працею Філіна є його монографічне дослідження «Про походження російської, української і білоруської мов» (1972). У ній на основі аналізу фоне­тичних, морфологічних, синтаксичних і лексичних діа­лектизмів у пам'ятках давньої писемності виділено мов­ні явища, які згодом стали визначати специфіку кожної зі східнослов'янських мов. Недоліком цієї праці є те, що вона ґрунтується на тенденційному для радянської істо­ріографії підході до питання про походження українців, росіян і білорусів «із однієї колиски».

Українське мовознавство 20—80-х років XX ст.

В історії українського радянського мовознавства виділяють чотири періоди:

I період (1917 — початок 30-х років). Характеризу­ється активним дослідженням фонетики і граматики, історії й діалектології української мови, яскраво вира­женим практичним спрямуванням мовознавчої науки;

II період (ЗО—40-ві роки). Період наступу на укра­їнізацію і репресивної політики ВКІІ (б) — КПРС, ко­ли згорталися теоретичні дослідження і призупинила­ся практична робота;

III період (50—60-ті роки). Характеризується намаган­ням оновити теорію мовознавства, увагою до розвитку гра­матичних досліджень, лексикографії та лінгвостилістики;

IV період (70—80-ті роки). Відзначається не лише розвитком порівняльно-історичного мовознавства, а й творенням Сумнівних прогнозів, що видавалися за соціо­лінгвістику [Українська мова: Енциклопедія 2000: 648].

V перший період було засновано Інститут українсь­кої наукової мови Всеукраїнської академії наук (1921), створено кафедри української та інших мов у вищих навчальних закладах. Інтенсивно велися мовознавчі дос­лідження, укладалися перекладні й термінологічні слов­ники, зокрема «Російсько-український словник» за ре­дакцією А. Кримського (т. 1—3, 1924—1933). З'явилися підручники і посібники з української мови (М. Грунсь-кого і Г. Сабалдиря в 1920 р., О. Синявського в 1923 р.,

Мовознавство в СРСР

137

М. Наконечного в 1928 р.; за редакцією Л. Булаховсько-го в 1929—ЗО рр.), з історії й діалектології («Нариси української мови та хрестоматія з пам'ятників письмен-ської староукраїнщини XI—XVIII вв.» О. Шахматова й А. Кримського в 1922 р., «Нарис історії української мо­ви» П. Бузука в 1927 р., «Курс історії українського язи­ка» Є. Тимченка в 1927 р.). Розпочалась робота над укладанням «Історичного словника української мови» (вийшло два випуски першого тому в 1930 і 1932 роках). Видано десятки термінологічних словників.

Крім української, досліджують інші слов'янські мови, а також германські, романські, тюркські й араб­ську мови (помітним явищем не тільки в українсько­му, а й у світовому мовознавстві є дослідження з орієн­талістики А. Кримського).

На початку 30-х років інтенсивний розвиток україн­ського мовознавства було призупинено. Розпочалась бо­ротьба офіційної комуністичної політики проти україн­ської мови й культури. Широкого масштабу досягли репресії щодо провідних діячів української науки, літе­ратури, мистецтва. Безпідставно були репресовані В. Ган-цов, М. Гладкий, О. Курило, С. Смеречинський, М. Су-лима, К. Німчинов, О. Синявський, О. Ізюмов, М. Йоган-сен, Н. Малеча, Н. Солодкий, Б. Ткаченко, Г. Сабалдир, згодом А. Кримський та ін. Адміністративно насаджу­вали марризм. Хто не поділяв маррівського вчення, по­трапляв до числа буржуазних мовознавців. Розгорнувся масовий пошук «помилок» у працях лінгвістів поперед­ніх років. З'являються публікації з критикою мово­знавців. Самі назви статей у журналі «Мовознавство» засвідчують жорстокий терор на лінгвістичній ниві: «Добити ворога» (С. Василевський), «Проти буржуазно­го націоналізму й фальсифікації» (Г. Сабалдир), «На­ціоналістичні перекручення в питаннях українського словотвору» (П. Горецький), «Національне шкідництво в синтаксисі сучасної української літературної мови» (П. Горецький, І. Кириченко), «Термінологічне шкід­ництво і його теоретичне коріння» (О. Фінкель), «Націо­налізм в етимології» (Н. Ліперовська). У 1934 р. опублі­ковано брошуру К. Німчинова «Проти націоналістично­го шкідництва в синтаксисі української літературної мови». Серед авторів «викривальних» статей є й ті, хто згодом був репресований і розстріляний.

Автори замовлених і часом не зі своєї волі написа­них статей вдавалися до далеко не наукової лексики і

138

Історія мовознавства

фразеології з явними ознаками стилю судового вироку. Так, С. Василевський у статті «Добити ворога» пише: «Кримський, Курило, Тимченко, Сулима та інші сумлін­но виконували замовлення свого умираючого класу — буржуазії, [...] за «чистою наукою» Тимченка, Кримсь­кого та інших ховалися фашистські інтервенціоністські плани», а Г. Сабалдир у статті «Проти буржуазного на­ціоналізму і фальсифікації» виносить такий присуд: «Нариси» С. Смеречинського — «твір ворожий, що його негайно треба з н и щ и т и, бо важко, мабуть, найти виразніший націоналістичний твір в українському мо­вознавстві [...], де так чітко й войовниче сформульова­но ідеї українського фашизму в мовознавстві». Ці стат­ті, звичайно, не мають жодного стосунку до науки.

Серед нечисленних вартісних праць ЗО—40-х років мо­жна назвати «Історію форм української мови» М. Грунсь-кого і П. Ковальова (1931), «Історичний коментарій до російської літературної мови» (1936) і «Російська літера­турна мова першої половини XIX ст.» (т. І, 1941) Л. Бу-лаховського та «Вступ до мовознавства» М. Калиновича (1940). Власне наукові проблеми досліджували мово­знавці, які опинилися в еміграції: Є. Онацький, П. Ко­вальов, Ю. Шевельов, І. Огієнко, В. Чапленко та ін.

У 50-ті роки після дискусії щодо маррівського «но­вого вчення про мову» наступило деяке пожвавлення в українському мовознавстві. З'являються дослідження з порівняльно-історичного мовознавства. Помітним явищем став вихід двотомного «Курсу сучасної україн­ської мови» за редакцією Л. Булаховського (1951) та «Історичної граматики української мови» О. Безпаль­ка, М. Бойчука, М. Жовтобрюха, С. Самійленка й І. Та-раненка (1957) та двотомного «Курсу історії українсь­кої літературної мови» (1958—1961).

У 60-ті роки XX ст. пожвавився інтерес до вивчен­ня пам'яток української мови, зокрема було видано «Граматику» І. Ужевича, «Лексикон» П. Беринди, «Лексис» Л. Зизанія, лексикографічні праці Є. Слави-нецького, А. Корецького-Сатановського, «Словник укра­їнської мови» П. Білецького-Носенка та ін. Ця робота тривала і в 70-ті роки.

Знаменними подіями в українській лексикографії було видання шеститомного «Українсько-російського словника» (1953—1963), тритомного «Російсько-укра­їнського словника» (1968), двотомного «Словника мови Т. Г. Шевченка» (1964).

Мовознавство в СРСР

139

На 50—60-ті роки припадає зародження українсь­кої лінгвостилістики й інтенсивні дослідження діалек­тів української мови, що згодом вилилося в укладення «Атласу української мови».

Із «хрущовською відлигою» 60-х років посилилася увага мовознавців до культури української мови (з 1967 р. став виходити міжвідомчий збірник «Культура слова»), до нових напрямів дослідження мови (струк­турна і математична лінгвістика, пов'язана зі школою В. Перебийніс). У 60—80-ті роки активізувалося дослідження міжмовних контактів (Ю. Жлуктенко, В. Акуленко, В. Семчинський, О. Ткаченко), розвиваєть­ся славістика (О. Мельничук, В. Русанівський), герма­ністика і романістика (Ю. Жлуктенко, Б. Задорожний, Г. Почепцов, О. Чередниченко), досліджуються балтій­ські (А. Непокупний), тюркські (О. Гаркавець), фінно-угорські (П. Лизанець, О. Ткаченко) та інші мови, за­кладаються підвалини української акцентологічної школи (В. Скляренко, В. Винницький).

Важливими подіями в українському мовознавстві 70—80-х років є вихід «Словника української мови» в одинадцяти томах (1970—1980), «Етимологічного слов­ника української мови» в семи томах (вийшло чотири томи, 1982,1985, 1989, 2003), «Атласу української мови» у трьох томах (1984, 1988, 2001), а також п'ятитомного курсу «Сучасна українська мова» (1969—1973), в яко­му узагальнено здобутки досліджень на той час усіх структурних рівнів української мови. Негативним моментом українського мовознавства цього періоду є псевдосоціолінгвістичні дослідження, в яких у час то­тальної русифікації українського етносу і стрімкого звуження суспільних функцій української мови ствер­джувався її «нечуваний розквіт».

Найвидатнішими постатями українського мовознавст­ва 20—80-х років є А. Кримський, М. Грунський, М. Ка-линович, Є. Тимченко, Л. Булаховський, О. Мельничук.

Агатангел Юхимович Кримський (1871—1942) — видатний сходознавець, мовознавець, літературознавець, фольклорист, етнограф, історик, письменник і перекла­дач. У 1918 р. обраний академіком УАН. З 1921 до 1929 р. був директором Інституту української наукової мови. Володів майже 60 мовами. Опублікував до 1000 наукових праць, найголовнішими з яких є «Нарис з історії української мови», написаний у співавторстві з О. Шах-матовим (1922, 1924), «Українська мова, звідкіля вона

140

Історія мовознавства

взялася і як розвивалася» (1922), «Нарис історії україн­ського правопису до 1927 р.» (1929), «Українська грама­тика...» (1907), «Історія Персії та її письменства» (1923). У працях «Філологія і погодінська гіпотеза...» (1904), «Де­які непевні критерії для діалектологічної класифікації староруських рукописів» (1906), «Давньокиївський го­вір» (1906) спростував псевдонаукову шовіністичну тео­рію Погодіна — Соболевського про російський етнічний склад населення Києва і Київщини за часів Київської Русі та неавтохтонність на цій території українського ет­носу. Досліджував українські говори. Низку праць при­святив розвитку й нормалізації української мови. Був науковим редактором «Російсько-українського словни­ка» у трьох томах (1924—1933). Кримського по праву вважають основоположником української орієнталісти­ки. Написав багато праць зі сходознавства (досліджував історію, мову, літературу семітів, арабів, персів і тюрків). У 1941 р. був репресований, помер у в'язниці.

Микола Кузьмич Грунський (1872—1951) — про­фесор Київського університету (у 1919—1920 рр. був ректором). Досліджував походження старослов'янсько­го письма, мову давніх пам'яток старослов'янської пи­семності, історію слов'янських мов. Відомими є такі його праці: «Пам'ятки і питання давньослов'янської писем­ності» у двох томах (1904—1906), «Нариси з історії роз­робки синтаксису слов'янських мов» у двох томах (1910— 1911), «Білоруська мова в її минулому та сучас­ному вивченні» (1930), «Граматика давньоцерковносло-в'янської мови» (1906), «Українська граматика» (1918), «Вступ до слов'янського мовознавства» (1941), «Україн­ська мова» (1926; у співавторстві з Г. Сабалдирем) та ін. У статті «Основи та проблеми сучасної лінгвістики» зро­бив критичний огляд тогочасних мовознавчих концеп­цій з позицій порівняльно-історичного мовознавства.

Михайло Якович Калинович (1888—1949) — відо­мий мовознавець, літературознавець і перекладач, ака­демік АН УРСР з 1939 р., професор Київського універ­ситету. Викладав вступ до мовознавства, порівняльну граматику індоєвропейських мов, санскрит, готську мову, історію давньої індійської літератури. У 1930—1944 рр. очолював Інститут мовознавства Академії наук і відділ загального мовознавства в цьому ж інституті до 1949 р. Найбільше прислужився українському словникарству: був головним редактором «Російсько-українського слов­ника» (1948), автором багатьох публікацій з теорії та

Мовознавство в СРСР

141

історії лексикографії. У «Вступі до мовознавства» (1940, перевидано 1947) вніс багато нового в теорію сло­ва, використавши матеріал різних європейських і пів-денноазіатських мов, чим заклав підґрунтя зіставної лексикології в нашому мовознавстві. Іншим об'єктом зацікавлень ученого була проблема походження мови («Походження мови», 1946).

Євген Костянтинович Тимченко (1866—1948) — один із організаторів Української академії наук, її дійс­ний член із 1919 р., член-кореспондент АН СРСР з 1929 р. Об'єктом його зацікавлень були питання української літературної мови, її історії. В «Українській граматиці» (1907, 2-е доповнене видання — 1917) детально описав фонетику, морфологію та словотвір української мови, а в «Курсі історії українського язика» (1927, 2-е доповнене видання — 1930) широко залучив матеріал слов'янсь­ких та інших індоєвропейських мов, діалектні дані і на цьому тлі розглянув історію української мови. Цінними є його дослідження з синтаксису відмінків української мови, результати яких викладено у працях «Функції ге­нітива в південноруській мовній області» (1913), «Льо-катив в українській мові» (1924), «Номінатив і датив в українській мові» (1925), «Вокатив і інструменталь в українській мові» (1926), «Акузатив в українській мові» (1928). Досліджував учений і проблеми діалектології, якій присвятив кілька праць, зокрема «Причинки до української діалектології» (1908) і «Одна діалектна особливість вживання морфеми ся* (1948).

Чи не найбільше відомий Тимченко як лексико­граф. Він є співавтором і редактором першого «Істори­чного словника українського язика» (випуск 1, 1930; випуск 2, 1932), уклав «Русско-малоросский словарь» у двох томах (1897—1899), брав активну участь у підго­товці «Словаря української мови» за редакцією Б. Грін-ченка (1907—1909).

Леонід Арсенійович Булаховський (1888—1961) — видатний мовознавець, спеціаліст з українського, росій­ського, слов'янського й загального мовознавства, пер­ший голова Українського комітету славістів, дійсний член АН УРСР і член-кореспондент АН СРСР, дирек­тор Інституту мовознавства АН УРСР з 1944 до 1961 р.

У полі зору Булаховського були питання історії й теорії мовознавства; фонетика й лексика, морфологія й синтаксис, стилістика та історія української, російської та інших слов'янських мов, методика викладання мов.

142

Історія мовознавства

Дослідженням ученого притаманний синтез історії, мо­вознавства й літературознавства. Він написав майже 400 наукових праць. Перша друкована праця «До пи­тання слов'янської кількості й наголосу» з'явилася в 1910 р., коли Булаховський був ще студентом.

Свої загальнолінгвістичні погляди Булаховський виклав у підручниках «Вступ до мовознавства» (росій­ською мовою, 1953), «Нариси з загального мовознавства» (1955) і у праці «Виникнення і розвиток літературних мов» (1941—1947). Учений вніс багато нового у ви­вчення проблем семасіології і лексикології, в дослі­дження становлення і закономірності функціонування літературних мов. У численних публікаціях 50-х ро­ків Булаховський зробив вагомий внесок в утверджен­ня порівняльно-історичного мовознавства.

Чимало праць дослідник присвятив вивченню укра­їнської мови — лексики, морфології, синтаксису, сти­лістики, акцентології, орфографії, пунктуації, істори­чної граматики та історії літературної мови. Часто на матеріалі української мови вчений розв'язує загаль­нослов'янські проблеми. Його «Питання походження української мови» (1956), що відзначаються енцикло­педичністю відомостей, до нашого часу вважаються найсоліднішим і найнадійнішим джерелом із цієї про­блеми. Двотомний «Курс сучасної української літера­турної мови» (1951) за редакцією й участю Булахов-ського, дослідження мови українських письменників-класиків (Т. Шевченка, М. Рильського та ін.) дали підстави вважати вченого творцем лінгвістичної школи історії літературної мови і лінгвостилістики в Україні.

Неоціненний внесок його в русистику. «Курс росій­ської літературної мови» (1935) — оригінальна праця за способом викладу, новизною трактування проблем­них питань і за представленим у ньому матеріалом. Уперше у практиці вищої школи тут уведено розділ лексики, виділено в окремий розділ словотвір, наведено багатий матеріал з наголосу різних частин мови; в роз­ділі про синтаксис викладено вчення про надфразові єд­ності. Можна твердити, що саме Булаховський заклав основи синтаксису зв'язного мовлення.

Книжка «Історичний коментарій до російської лі­тературної мови» (1936) оригінальна тим, що автор ви­брав ретроспективний спосіб аналізу мовних явищ: факти сучасної російської мови отримують своє пояс­нення в близькому і далекому минулому. Ця праця

Мовознавство в СРСР

143

сприяла з'ясуванню історичного розвитку російської мови, осмисленню всіх сторін мовної структури.

У двотомній праці «Російська літературна мова пер­шої половини XIX століття» (1941) досліджено стиліс­тичні засоби (лексичні, фонетичні, морфологічні й син­таксичні) різних жанрів російської літературної мови. Ця праця вплинула на формування курсу російської літературної мови як окремої наукової дисципліни.

Булаховський досліджував й інші слов'янські мови: польську, чеську, болгарську, сербську, хорватську, словенську і македонську. Широке визнання отримали такі його праці, як «Про деякі питання і завдання ви­вчення слов'янських мов», «До історії взаємовідно­шень слов'янських літературних мов», «Дослідження в галузі граматичної аналогії і споріднених явищ (сло­в'янські атематичні дієслова)», «Слов'янські наймену­вання птахів», «Граматична індукція в слов'янському відмінюванні», «Акцентологічний коментарій до поль­ської мови», «Акцентологічний коментарій до чесь­кої мови» та ін. Як зазначав російський мовознавець В. Ілліч-Світич, Булаховський «завершив побудову традиційної слов'янської акцентологічної концепції». Застосовуючи порівняльно-історичний метод, він праг­нув охопити мовні явища всебічно, у всій їх складності [Иллич-Свитьіч 1967].

Олександр Савич Мельничук (1921—1997) — ака­демік АН України, член-кореспондент АН СРСР, видат­ний теоретик мовознавства. Автор праць із загального та індоєвропейського мовознавства, славістики, укра­їнської та російської мов. Найважливішими з них є «Розвиток структури слов'янського речення» (1966), «Про роль мислення у формуванні структури мови» (1966), «Поняття системи і структури мови» (1970), «Про генезу індоєвропейського вокалізму» (1979), «Про мову Київського літопису XII століття» (1983). Крім цього, Мельничук є співавтором і редактором праць «Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов'янських мов» (1966), «Сучасна українська літера­турна мова. Синтаксис» (1972), «Сучасне зарубіжне мо­вознавство» (1983), «Історична типологія слов'янських мов» (1986) та ін. Керував підготовкою фундаменталь­ного семитомного «Етимологічного словника українсь­кої мови», створив школу українських етимологів. «У своїх дослідженнях він ішов шляхом дедалі ширших узагальнень від праць, пов'язаних безпосередньо з син-

144

Історія мовознавства

хронічною україністикою, до етимологічних і загаль-нолінгвістичних, від загальнославістичних до загаль-ноіндоєвропеїстичних для того, щоб закінчити, на пре­великий жаль, не вивершеною серією досліджень, у яких ставилося й аргументовувалося положення про спорідненість усіх мов світу» [Ткаченко 2001: 6].

Новим було бачення Мельничука філософських проблем мовознавства, зокрема таких, як мова і мис­лення, система і структура мови, мова як знакова сис­тема. Багато уваги вчений приділив питанню розвит­ку мови. У статті «Розвиток мови як реальної системи» (1981) та в інших працях розвиток мови розглядає через призму її системності й доходить таких виснов­ків: 1) мова еволюціонує поступово (не стрибкоподіб­но), не порушуючи рівноваги системи; 2) якщо мовні зміни приводять до посилення системності, то мова прогресує, а якщо до послаблення — регресує; 3) про­грес мови — це зростання її можливостей виражати новий зміст; 4) причини мовних змін можуть бути сві­домими (пов'язані з розвитком соціуму) і несвідоми­ми (які мають психолінгвістичну природу); прикладом перших є пуризм; 5) потужним чинником розвитку мо­ви є мислення, при цьому роль мислення на різних ета­пах розвитку мови є неоднаковою: «[...] у процесі істо­ричної взаємодії між мисленням і структурою мови за­гальний вплив мислення на мовну структуру поступово посилюється, у той час як зворотний вплив структури мови на мислення відповідно послаблюється».

Будучи видатним теоретиком порівняльно-історич­ного мовознавства, Мельничук, як і Шлейхер, перекона­ний в реальності реконструйованих мовних праформ, тому він залучав до більш широких порівнянь не тіль­ки зафіксовані писемністю форми, а й реконструйова­ні. Це дало йому змогу вийти за межі окремих мовних родин, поглибити доісторичну перспективу мовознав­ства і висунути ідею спорідненості усіх мов світу, їх­нього походження від єдиної прамови людства, про що йдеться в його фундаментальній праці «Про всезагаль-ну спорідненість мов світу» (1991).

Учений сформулював п'ять принципів порівняль­но-історичного дослідження мов: 1) необов'язковість встановлення відповідності між голосними в коренях слів; 2) встановлення відповідностей не між ізольова­ними приголосними, а між групами приголосних; 3) встановлення відповідностей із допущенням можли-

Мовознавство в СРСР

145

вості метатези приголосних кореня; 4) встановлення відповідностей між формами з різними інфіксами й фор­мами без них; 5) встаїновлення семантичних паралелей із урахуванням можливості розходження значень.

Видатним теоретиком був Мельничук і в галузі україністики та славістики. У монографії «Розвиток структури слов'янського речення» він детально просте­жив еволюцію речення в слов'янських мовах від най­давніших часів до наших днів, а в академічному підруч­нику «Сучасна українська літературна мова. Синтак­сис» дав ґрунтовний опис синтагматичного членування українського речення.

Запитання. Завдання

1. Чим характеризувався розвиток мовознавства в СРСР?

2. Дайте критичну оцінку «Нового вчення про мову» М. Я. Марра.

3. Що нового внесли в мовознавство 0. М. Пєшковський, Л. В. Щер-ба, Є. Д. Поливанов, 1.1. Мєщанинов, В. В. Виноградов, 0.1. Смирниць-кий,Ф. Н.Філін?

4. Як розвивалося українське мовознавство в СРСР? Назвіть ре­пресованих українських мовознавців.

5. Охарактеризуйте здобутки найвидатніших постатей в українсь­кому мовознавстві 20—80-х років.

Література

Основна

Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998. — С. 227—265.

Русанівський В. М. Україністика// Українська мова: Енциклопедія. — К., 2000. — С. 648—652.

Додаткова

Жовтобрюх М. А. Нариси історії українського радянського мовознав­ства (1918—1941). — К., 1991.

Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства. — К., 1991.

Зиндер Л. Р., Маслов Ю. С. Л. В. Щерба — лингвист-теоретик и педа­гог. — Л., 1982.

Ларцев В. Г. Евгений Дмитриевич Поливанов. Страницьі жизни и дея-тельности. — М., 1988.

А. Ю. Кримський — україніст і орієнталіст. — К., 1974.

Л. А. Булаховский и современное язьїкознание. — К., 1987.

Ткаченко О. Б. Олександр Савич Мельничук як людина і вчений// Мо­вознавство. — 2001. — № 6.

146

Історія мовознавства

2.8. Мовознавство на сучасному етапі

Хоча мовознавство має більш ніж двадцятивікову традицію, однак найінтенсивніший його розвиток припадає на XX ст. За це століття змінилося три нау­кові парадигми: порівняльно-історична (генетична), системно-структурна (таксономічна) й комунікативно-функціональна¹. Така швидка зміна наукових погля­дів на мову дала Підставу російському мовознавцеві П. Б. Парпшну кваліфікувати ситуацію в мовознавст­ві XX ст. як пермайентні, тобто постійні, безперервні методологічні перевороти. Однак, незважаючи на змі­ни наукових парадигм, надбані у попередні періоди знання про мову не заперечуються, а лише набувають нової оцінки. Різні парадигми ніби накладаються од­на на одну і навіть співіснують, то ігноруючи одна одну, то зближуючись.

Отже, різні течії і напрями сучасного мовознавства перебувають у доповнювальних відношеннях.

Когнітивна лінгвістика

На зміну системно-структурній парадигмі (струк­туралізму), де мова інтерпретувалася як своєрідна су­воро організована система, в якій кожне явище має свою цінність залежно від місця в цій системі, і де було проведено чіткі межі між мовною синхронією і діахро­нією, мовою і мовленням, звуком і фонемою, морфом і морфемою, словом і лексемою, значенням і смислом, висловленням і реченням тощо, прийшла когнітивна лінгвістика, котра розглядає мову не як «систему в самій собі і для самої себе», а у зв'язку з людиною, без якої виникнення й функціонування цієї системи було б неможливим. Як зазначає Дж. Брунер, «рево­люціонери»-когнітивісти прагнуть повернути думку в

¹ Дехто як окрему парадигму розглядає генеративну, засновником якої є Н. Хомський — автор генеративно-трансформаційної теорії мови, основними принципами котрої є проголошення пріоритету гіпотетико-дедуктивного підходу до мови замість індуктивного, переміщення в центр досліджень синтаксису, визнання творчого (креативного) характеру мовної діяльності, вивчення мови як феномену психіки людини. Сучасний етап у мовознавстві можна назвати періодом постгенеративізму.

Мовознавство на сучасному етапі

147

науки про людину після «довгої холодної зими об'єк­тивізму» [Вгипег 1990: 1]. Таким чином, лінгвістика ніби повернулася назад, до тих парадигм, які розгля­дали мову як явище суспільне, явище, тісно пов'язане з історією народу, його культурою. Іншими словами, на сучасному етапі відбувається гуманізація мовознавства. Когнітивна лінгвістика виникла в 70-ті роки XX ст. (у 1975 р. в назві статті американських мовознавців Дж. Лакоффа та X. Томпсона з'явився термін когні­тивна граматика). Деякі вчені часом виникнення ког-нітивної лінгвістики вважають організований у 1989 р. Р. Дірвеном у Луйсбурзькому університеті (Німеччи­на) симпозіум, на якому було засновано журнал «Ког­нітивна лінгвістика».

Когнітивна лінгвістика (від англ. со£піііоп «знання, пізнання», «пі­знавальна здатність») — мовознавчий напрям, який функціонуван­ня мови розглядає як різновид когнітивної, тобто пізнавальної, дія­льності, а когнітивні механізми та структури людської свідомості до­сліджує через мовні явища.

Когнітивна лінгвістика є складовою частиною ког-нітології — інтегральної науки про когнітивні проце­си у свідомості людини, що забезпечують оперативне мислення та пізнання світу. Когнітологія досліджує моделі свідомості, пов'язані з процесами пізнання, з на­буттям, виробленням, зберіганням, використанням, пе­редаванням людиною знань, з репрезентацією знань і обробленням інформації, яка надходить до людини різними каналами, з переробленням знань, з прийнят­тям рішень, розумінням людської мови, логічним ви­веденням, аргументацією та з іншими видами пізнава­льної діяльності. Досліджуючи розум і розумові сис­теми, когнітивна наука розумну поведінку розглядає як певне обчислення. Існує навіть думка, що когнітивна парадигма може перерости в креативну, тобто творчу парадигму, яка використовуватиме когнітивні струк­тури для вироблення нових знань.

Когнітологія є комплексною наукою. Як зауважив К. Стеннінг, «складіть разом логіку, лінгвістику, пси­хологію і комп'ютерну науку — і ви отримаєте когні-тивну науку». Значення мови для когнітології є над­звичайно великим, бо саме через мову можна об'єкти-візувати розумову (ментальну, мисленнєву) діяльність, тобто вербалізувати («ословити») її. З іншого боку, ви­вчення мови — це опосередкований шлях дослідження

148

Історія мовознавства

пізнання, бо когнітивні й мовні структури перебувають у певних співвідношеннях. Саме тому когнітивна лінг­вістика стала провідною науковою дисципліною в межах когнітології. Вона досліджує, як пов'язані мовні фор­ми зі структурами людських знань, а також те, як вони представлені в голові людини. Зокрема, предметом ког­нітивної лінгвістики є проблема ролі мови у проце­сах пізнання й осмислення світу, в проведенні проце­сів його концептуалізації й катетеризації (підведення явища, об'єкта, процесу тощо під певну рубрику, кате­горію; утворення і виділення самих категорій, тобто членування зовнішнього і внутрішнього світу людини й упорядковане подання різноманітних явищ через зведення їх до меншого числа розрядів і об'єднань), проблема співвідношення концептуальних систем із мовними, наукової та звичайної (буденної) картин сві­ту з мовною.

Варте уваги й загальне спрямування когнітивіс-тів на дослідження мови у зв'язку з людиною, яка думає і пізнає: «Переваги когнітивної лінгвістики й когнітивного підходу до мови [...] в тому, що вони відкривають широкі перспективи бачення мови в усіх її різноманітних зв'язках із людиною, з її інтеле­ктом і розумом, з усіма мисленнєвими й пізнаваль­ними процесами, нею здійснюваними, і, нарешті, з тими механізмами та структурами, які лежать у їх основі» [Кубрякова 1999: 3].

Кожен новий напрям у мовознавстві пов'язаний із новим методом дослідження мови. Щодо методу ког­нітивної лінгвістики однозначної думки немає. Біль­ше того, невизначеність методу дослідження стала причиною заперечення когнітивної лінгвістики як окремої парадигми в мовознавстві. Зокрема, В. Касе-вич стверджує, що «хоча внесок когнітивістів у сферу, наприклад, семантики виразно позитивний, вони тим не менше не створюють ні нового об'єкта (точніше, предмета) дослідження, ні навіть мовного методу» [Касевич 1998: 20]. О. Кубрякова вважає, що когні­тивна лінгвістика опрацювала свій метод, який пе­редбачає «постійне співвіднесення мовних даних із іншими досвідними сенсомоторними даними [...] на широкому культурологічному, соціологічному, біоло­гічному і — особливо — психологічному тлі», і що «метод когнітивної науки полягає передусім у спробі поєднати дані різних наук, гармонізувати ці дані й

Мовознавство на сучасному етапі

149

знайти смисл в їх кореляціях та співвідношеннях» [Кубрякова 1999: 5—6].

Когнітивна лінгвістика є поліпарадигмальною нау­кою. Вона успадкувала набутки всіх попередніх мово­знавчих парадигм і розвиває успадковані від лінгвісти­ки, а також від філософії, психології класичні пробле­ми зв'язків між мовою та мисленням, однак розглядає їх у дещо іншому плані, а саме в таких категоріях: знання, його мовні різновиди, мовні способи репрезен­тації знань, мовні процедури оперування знаннями, мен­тальні структури та процеси у свідомості (пам'ять, сприйняття, розуміння, пізнання, аргументація, при­йняття рішення тощо). Головна ідея когнітивної лін­гвістики як нового напряму: мовна здатність людини є частиною її когнітивної здатності.

Для когнітивної лінгвістики характерні такі зага­льні принципові настанови, як експансіонізм (виходи в інші науки), антропоцентризм (вивчення мови з метою пізнання її носія), функціоналізм (вивчення всього різноманіття функцій мови), експланаторність (пояснення мовних явищ). Якщо лінгвістику XX ст. можна представити як «як-лінгвістику» (як побудова­на мова), то когнітивну лінгвістику як «для чого/чо­му-лінгвістику», в основі якої буде примат пояснення [Кибрик 1995: 91].

Не всі структури репрезентації знань мають лінгва-льний характер. Диференціація різних структур знань, визначення загальних принципів їх формування, вияв­лення ролі мови в їх репрезентації, розумінні та інтер­претації становить предмет когнітивної семантики — найбільш важливого і найбільш опрацьованого розділу когнітивної лінгвістики.

Представниками когнітивного підходу в семантиці є переважно американські вчені Дж. Лакофф, Р. Ланга-кер, Р. Джекендофф, Ч. Філлмор, Л. Талмі, А. Гольд-берг, Дж. Тейлор, Ж. Фоконьє, Б. Рудзка-Остін, А. Чен-кі та ін. Відомою є праця Р. Джекендоффа «Семантика і когнітивна діяльність» (1983), в якій обґрунтовано зв'язок семантики з психологією. Зокрема у ній дово­диться, що при сприйнятті мовлення людина користу­ється тими самими механізмами, що й при сприйнятті загалом (зоровому, музики тощо).

Представники когнітивної семантики вважають, що їх головне завдання — виявити і пояснити, як організо­ване знання про світ у свідомості людини і як форму-

150

Історія мовознавства

ються та фіксуються поняття про світ. Тому вони роз­глядають семантику і мовні проблеми загалом через призму пов'язаних із лінгвістикою наук — герменев­тикою (від грец. Негтепеиіікбз * пояснювальний»; мистецтво тлумачення текстів, учення про принципи їх інтерпретації); ґештальтпсихологією (одна з осно­вних шкіл зарубіжної, переважно німецької, психології першої половини XX ст., яка висунула принцип ціліс­ності (ґештальт) як основу в дослідженні складних психічних явищ), когнітивною психологією (один із напрямів переважно американської психології, що роз­глядає всі психічні процеси як опосередковані пізнава­льними (когнітивними) чинниками) та ін. Такий сим­біоз різних наук у дослідженні мовних явищ, з одного боку, сприяє всебічному їх вивченню, а з іншого — при­зводить до втрати автономності лінгвістики як науки.

Когнітивісти висунули кілька теорій і ввели в нау­ковий обіг нові поняття і, відповідно, терміни.

Новою є когнітивна теорія категоризацГі — теорія систематизації значень слів у мовній свідомості люди­ни, яка здійснюється у межах сформованої в її свідомо­сті наївної картини світу. В її основу покладено ідею Б. Уорфа про членування світу на категорії за допомо­гою мови. Виділення такої категорії можливе лише то­ді, коли для її назви у мові є відповідне слово. Когніти-вний погляд на категоризацію ґрунтується на припу­щенні, що здатність людини до катетеризації пов'язана з її досвідом та уявою, особливостями сприйняття, культурою, а також зі здатністю створювати образи, ме­тафори, метонімії тощо. На думку Е. Рош, катетериза­ція є одним із найважливіших складників механізму пізнання і полягає в тому, що для кожного слова окрес­люється семантичне коло споріднених слів за ♦прин­ципом родинної подібності» та встановлюється уза-гальнювальний репрезентант (прототип). Метою кате­теризації є пояснення нового через уже відоме та структурування картин світу за допомогою узагаль­нень. Категорія — когнітивна структура, концептуаль­ний клас, що складається з елементів — членів катего­рії, об'єднаних «родинною подібністю». Об'єкти — чле­ни категорії не є рівноправними: всередині кожної категорії одні об'єкти є психологічно більш значущи­ми, ніж інші. Людина сприймає будь-яку семантичну категорію як таку, що має центр і периферію і, відповід­но, «більш прототипічних» і «менш прототипічних»

Мовознавство на сучасному етапі

151

представників. Наприклад, прототипічним птахом для європейців є горобець, а страус і курка є периферією; яблуко — прототипічний фрукт, а банан — периферія; прототипом стільця є стілець для стола, а не крісло в перукарні чи стілець для фортепіано. Правда, в різних етносів прототипи можуть не збігатися. Так, для аме­риканців прототипом птаха є малинівка (вільшанка), а прототипом фрукта — апельсин. Отже, прототип — це такий центральний член категорії, який є її найкра­щим, найяскравішим представником, головним репре­зентантом. Навколо такого прототипу в свідомості ін­дивіда об'єднуються всі інші об'єкти, що входять до категорії [КозсЬ 1977].

Дещо іншу концепцію прототипів запропонувала авс­тралійська дослідниця польського походження А. Веж-бицька. Прототипами, на її думку, є не самі об'єкти, а їх ідеалізовані, еталонні образи, ментальні утворення, які не належать до об'єктів, що піддаються спостереженню, але які концептуально відображають суттєві властиво­сті нашого уявлення про об'єкт (типова чашка, типове вікно, типовий велосипед, типова школа тощо). Так, на­приклад, до прототипу «велосипед» не належать такі предмети, як фари і дзвінок. Деякі дослідники (Р. Фрум-кіна) вважають, що назване Вежбицькою прототипом правильніше йменувати стереотипом і говорити, відпо­відно, про стереотипний образ певного об'єкта.

Із теорією катетеризації пов'язане поняття мента­льних репрезентацій, під якими розуміють умовні функціонально визначені структури свідомості та мис­лення людини, що відтворюють реальний світ у свідомо­сті, втілюють знання про нього і почуття, які він викли­кає, відображають стани свідомості та процеси мислення [Штерн 1998: 214—215]. Процеси свідомості й мислення розглядаються як оперування ментальними репрезента­ціями. На думку американського мовознавця А. Пай-віо, ментальні процеси у свідомості опосередковані не тільки мовою (словесними формами), а й уявою (образа­ми). Порівняльний аналіз мови й уяви як засобів репре­зентації показує, що хоча вони в багатьох випадках ви­конують різні функції, однак гармонійно доповнюють одна одну. За Дж. Фодором, ментальна репрезентація є специфічною мовою мислення. Відчуття, які виникають у людини в процесі взаємодії з довкіллям, спричинені інформацією, що надходить до неї сенсорними канала­ми (зоровим, слуховим, тактильним). Сенсорні механіз-

152

Історія мовознавства

ми перетворюють ці матеріальні стимули на символічні утворення, які і є ментальними репрезентаціями.

Основним семантичним поняттям у когнітивній лін­гвістиці є «концепт», і саме цим когнітивна лінгвісти­ка найбільшою мірою відрізняється від інших напрямів дослідження семантики (логічного, структурного тощо). Поняття концепту поки що не має однозначного визна­чення. Під ним розуміють ментальний прообраз (нероз-членоване уявлення про об'єкт), ідею поняття і навіть саме поняття. Він має двоїсту сутність — психічну та мовну. З одного боку, це ідеальний образ, чи, точніше, прообраз, що уособлює культурно зумовлені уявлення мовця про світ, з іншого — він має певне ім'я у мові.

А. Вежбицька розрізняє концепт-мінімум, концепт-максимум і енциклопедичний додаток (доповнення). Концепт-мінімум — це неповне знання смислу слова (мовцеві відома реалія, але далеко не все, що її стосу­ється; у життєвій практиці вона для нього не є важли­вою або ж він з нею ніколи не стикався). Концепт-максимум охоплює всебічне (повне) знання мовцем смислу слова (реалія йому відома в усіх аспектах), у тому числі енциклопедичні відомості, професійні знан­ня про реалію. Так, якщо для мешканця України кон­цепт «яблуко» є концептом-максимумом, то концепт «ківі» є концептом-мінімумом (мовці не знають, на ку­щі чи на дереві ростуть ці фрукти, як ці рослини догля­дають, як вони цвітуть, коли дозрівають плоди тощо).

Кожен концепт має ідеалізовану когнітивну мо­дель [Ьако££ 1987], під якою розуміють усі наші уяв­лення про об'єкт зразу, в цілому, якийсь «нерозчленова-ний образ», що зумовлює певну поведінку мовного знака (рольову структуру). Так, англ. ]0§§іп§ «біг підтюпцем» і гиппіп§ «біг» мають різні «ідеалізовані когнітивні мо­делі». ^£§іп§ асоціюється зі здоровим способом життя, фізичною формою людей середнього класу, які досягли успіху в суспільствах розвинутих країн. Концепт цього слова виключає змагання, цільові ситуації, а також несу­місний з малолітніми дітьми, людьми похилого віку, тва­ринами та іншими концептами, звичайними для гиппіп§ (не кажуть *уо£ іо саісН іНе Ьиз «бігти підтюпцем, щоб устигнути на автобус», }о§ а/іег зотеопе «бігти підтюп­цем за кимсь», а піп іо саісН іНе Ьиз «бігти, щоб устигну­ти на автобус», піп а/іег зотеопе «бігти за кимсь»).

Зміна поняття значення на поняття концепту засвід­чує зміну орієнтацій від трактування смислу як абст-

Мовознавство на сучасному етапі

153

рактної сутності, репрезентація якої не пов'язана з мов­цем і адресатом, до його інтерпретації як ментальної сутності, що з'єднує зовнішній світ із внутрішнім сві­том людини. Тут мовознавство повернулося до тум­бо льдтівського розуміння мови як «третього, проміж­ного світу». Отже, когнітивна семантика вивчає не зна­чення слів, а концепти. Це абсолютно новий підхід до вивчення семантики.

Дослідження концептів у мові стало предметом ба­гатьох студій когнітивістів. Можна констатувати, що нині існує декілька різновидів концептуального аналі­зу (словосполучення концептуальний аналіз набуває функції терміна, і концептуальний аналіз можна яко­юсь мірою трактувати як метод когнітивної лінгвісти­ки). Як правило, концепти досліджуються на основі сполучуваності, переважно предикативної, рідше атри­бутивної, комплементарної, а інколи враховуються різ­номанітні широкі мовні контексти (фольклорні, ху­дожні, публіцистичні та інші твори). Уже досліджено чимало соціально-політичних, ідеологічних, філософсь­ких, культурних, ментальних, міфологічних концептів: «свобода», «справедливість», «істина», «доля», «душа», «дух», «серце», «шлях», «жінка», «чоловік» тощо (до­слідження Н. Арутюнової, Т. Булигіної, О. Шмельова, К. Рахіліної, Т. Радзієвської, Г. Яворської, С. Жабо-тинської та ін.).

Серед різних методик концептуального аналізу ви­різняються етноцентрична концепція А. Вежбицької, яка виходить із того, що значення зумовлене менталь­ністю певного етносу. Кожна мова специфічна, в ній відображений своєрідний національний характер. Спо­соби концептуалізації світу закладені в мові. Завдання лінгвіста — реконструювати властивості національно­го характеру через мову. Оскільки різні мови концеп­ту алізують світ неоднаково, то через зіставлення мов виявляються відмінні концептуальні структури світу. Однак концептуальні структури не є статичними. Ро­сійські мовознавці А. Баранов і В. Сергєєв, аналізуючи соціально-політичні й ідеологічні концепти типу «сво­бода», «справедливість» тощо, які є ціннісними кате­горіями суспільної свідомості, встановили кореляції між історичними змінами у значенні цих концептів і змінами суспільних ідеологій.

Кожен концепт пов'язаний з деякими іншими кон­цептами, і разом вони утворюють домени, тобто фони,

154

Історія мовознавства

із яких вичленовується концепт. Так, концепт «дуга» сприймається з опорою на уявлення про коло, концепт «гіпотенуза» — з опорою на поняття про трикутник. Співвідношення між концептом і доменом Р. Лангакер інтерпретує в термінах профіль і база [Ьап^аскег 1987, 1988, 1991а, 1991Ь]. Він вважає, що семантику можна зображати у вигляді схем, де виділена жирною лінією чи іншим знаком частина буде профілем мовної оди­ниці, а все інше — її базою. Так, наприклад, гіпотенузу можна зобразити як^, а дієприкметник §опе «який прийшов» як

і

Для £опе профілем є результативний стан, а все ін­ше (рух, переміщення) — базою.

Упорядковане поєднання концептів у свідомості лю­дини становить її концептуальну систему. Ці концепти можуть бути картиноподібні й мовоподібні. Концептосис-тему, таким чином, не можна зводити до ментального лексикону, тобто системи вербалізованих (ословлених) знань, яку ще називають внутрішнім лексиконом, теза­урусом, мовною пам'яттю. Концептосистема і менталь­ний лексикон перебувають у відношенні «ціле — части­на», оскільки концептосистема — це єдиний рівень представлення знань, що поєднує мовну, сенсорну й моторну інформацію [Селіванова 1999: 71].

Концептосистема не є стабільною. Навпаки, вона динамічна, весь час змінюється під впливом постійного процесу пізнання. Водночас слід зазначити: концепто-системи в різних людей не збігаються, що залежить не тільки від їхнього інтелектуального рівня, а й від жит­тєвої практики.

Компонентами концептосистеми є фрейми. Фрейм (від англ. {гате «каркас, остов», «будова, структура, система», «рамка», «окремий кадр фільму» та ін.) — це структура, що репрезентує стереотипні, типізовані ситу-

Мовознавство на сучасному етапі

155

ації у свідомості (пам'яті) людини і призначена для ідентифікації нової ситуації, яка ґрунтується на тако­му ж ситуативному шаблоні.

Поняття фрейму введено М. Мінським у 1974 р. За Мінським, фрейм — це ієрархічно впорядкована ре­презентація певної стандартної ситуації дійсності. У пам'яті людини зберігається великий набір різномані­тних фреймів, які актуалізуються під час сприймання нових сцен. Як і вся концептосистема, фрейм має мов­ну й позамовну сутність. Він репрезентує у свідомості людини стереотипну ситуацію і зв'язки цієї структури з деякими іншими видами інформації, наприклад, як користуватися фреймом і що робити, коли певні плани не здійснилися. Фрейм не є закритою структурою. Він може доповнюватися шляхом поглиблення інформа­ції про ситуацію, образного (символічного, метафорич­ного та ін.) уявлення про неї.

Ідея фреймів знайшла своє застосування в дослі­дженні механізмів розуміння природної мови. Ч. Філл-мором уведено поняття інтерпретувального фрейму як інструмента опису семантики лексем, граматичних категорій та тексту. Р. Шенк застосовує фреймовий ана­ліз до аналізу розуміння смислу зв'язного тексту. Зокре­ма, він розрізняє два різновиди фреймів — сценарії та плани. Сценарії описують стандартні, типові ситуації в їх розвитку. До сценаріїв входять назва ситуації, імена учасників ситуації, перелік причин виникнення ситуації та набір сцен (певних дій). Плани служать для встанов­лення причиново-наслідкових зв'язків між сценаріями (послідовності дій). Вони складаються зі сцен і сценаріїв, які ведуть до певної мети. Д. Поспєлов скористався фрей­мами для формування прикладної семіотики як нової па­радигми штучного інтелекту, а А. Баранов для моделю­вання процесів метафоризації на когнітивному рівні.

У багатьох працях когнітивістів використовуються поняття фігури і фону, запозичені з гештальтпсихології. Л. Талмі, який увів ці терміни в лінгвістику [Таїту 1978], звернув увагу на те, що звичайно, наприклад, ка­жуть човен біля верби, автомобіль поруч з будинком, а не *верба біля човна, *будинок поруч з автомобілем. Рухомі об'єкти у просторі й часі — це фігури, а нерухомі — фон. Фігури, маючи просторові й часові межі (об'єкт на фоні простору, факт на фоні процесу), тяжіють до визначено­сті (англійською мовою не можна сказати *А іаЬІе із пеаг іНе юаіі, а тільки ТНе іаЬІе із пеаг ііге юаіі). Отже, фоном

156

Історія мовознавства

є нерухомі, громіздкі об'єкти, не обов'язково визначені (певні) і які часто не мають просторових і часових меж.

Поняття фону і фігури знайшли застосування в описі семантики прийменників і в аспектології (розді­лі граматики, який вивчає дієслівний вид і суміжні з ним видо-часові категорії та способи дії). На думку Талмі, їх можна застосувати й у дослідженні відмін­кової граматики (за Філлмором), де агенс, інструмент і пацієнс будуть інтерпретуватися як мобільні, а дже­рело, кінцева межа, маршрут, місцеположення як статичні.

Особливу увагу когнітивісти приділяють вивчен­ню метафори, вважаючи, що вона займає в когнітив-ній моделі мови центральне місце. Так, Дж. Лакофф і М. Джонсон указують, що повсякденні метафори слу­жать для структурування навколишньої дійсності й ке­рують інтелектуальною діяльністю людини та її вчин­ками [Лакофф, Джонсон 1987; див. також: Мак-Кормак 1990]. Водночас метафора є знаряддям формування нових ментальних категорій, утворення нових концеп­туальних систем, формування нового знання. На думку когнітивістів, усі значення (лексичні, словотвірні, гра­матичні) пов'язані між собою метафоричними перене­сеннями. У кожній метафорі є донорська і реципієнтна зони. Донорська зона завжди конкретна й антропоцент-рична: для її породження широко використовується лю­дина, зокрема її тіло (ручка, ніжка, горло, вушко, ніс, око (очко), чоло тощо), місцезнаходження у просторі та рух (укр. він у жаху І його охопив жах; дійти висновку; рос. он в ярости / пришел в ярость).

У когнітивній семантиці метафора стала робочим інструментом, методом опису полісемії, її типів, спо­собів переходу від одного значення до іншого. Більше того, за допомогою метафори відтворюється історія значень, причини і послідовність їх появи, тобто до­сліджується діахронічна семантика. Це є ще одним свідченням того, що когнітивна лінгвістика поверта­ється до історико-філологічних, доструктуралістських традицій. Когнітивісти вважають, що діахронічний опис є дуже важливим для інтерпретації полісемії в синхронії. Вони принципово не диференціюють зако­ни історичного розвитку мови і їх синхронної будови.

Схеми, які показують зв'язки між значеннями, М. Джонсон назвав топологічними схемами (іта£е зсЬета) [^опзоп 1987], а напрям, який вивчає відношен-

Мовознавство на сучасному етапі

157

ня між окремими значеннями слова, — топологічною семантикою. Типова модель схем (раНеш) типу «кон­тейнер» (вмонтовані один в одного об'єкти; об'єкти як вмістилища), «шлях», «поверхня», «перешкода», «кон­такт», «шкала» та ін. застосовується до опису багатьох слів зразу. Кожна схема відштовхується від форм і ру­хів людського тіла, які переносяться на навколишню дійсність (це явище, що засвідчує антропоцентричність семантики, отримало назву етЬойітепХ «втілення, уособлення»).

Крім когнітивної семантики в когнітивній лінгвіс­тиці існує низка когнітивно-граматичних теорій та концепцій. До них належать відмінкові граматики (сазе £гаттагз), «когнітивна граматика» Р. Лангаке-ра, «теорія ґештальтів» Дж. Лакоффа, «конструкційна граматика» Ч. Філлмора.

Особливою оригінальністю характеризується конс­трукційна граматика Філлмора. На думку вченого, є чимало таких мовних виразів, у яких форма або зміст не виводяться зі значення або форми їхніх складників (одиниць, що до них уходять). Тому потрібно ще вра­ховувати значення самих конструкцій, які накладають певні обмеження на складники конструкції. Згідно з цією ідеєю, вихідною (початковою) є конструкція, а не дієслово. Конструкція, властива для певного класу діє­слів, здатна «втягувати» дієслова інших класів. Діє­слово ніби вмонтовується в різні конструкції (за умови, що воно відповідає передбачуваним цими конструкція­ми обмеженням на дієслівне місце) й отримує власти­ве конструкції значення:

Диліжанс їхав (плив, чесав) через село.

Іди (шуруй, мотай, чеши) звідси.

Як інструмент опису когнітивісти використовують поняття «Ь1еп(1іп§», під яким розуміють неправильне су­міщення. Згідно з Ь1еш1іп£'ом породження речення і тексту завчасно не запрограмоване, а є спонтанним проце­сом, за якого мовець може припускатися помилок. Запо­внення аргументних місць когнітивісти пропонують пред­ставляти як Ь1епс1іп£ предикатної структури та імені.

Таким чином, у когнітивній лінгвістиці стираються межі, встановлені структуралізмом, між семантикою і психологією, синхронією і діахронією, мовою і мовлен­ням, словниковою й енциклопедичною інформацією, зна­ченням і смислом, різними значеннями полісемічних слів і навіть різними концептами. Заперечується прин-

158

Історія мовознавства

цип мовної економії та принцип алгоритмічної побудо­ви речення. Стверджується, що мова не є економною, вона не тільки допускає дублювання, а й вимагає його, і функ­ціонує не за алгоритмічними законами. Мовознавство якоюсь мірою повернулось назад — до історико-філософ-ських традицій кінця XIX — початку XX ст. [Рахилина 2000: 378].

Такий поворот науки про мову є цілком закономір­ним, що відповідає розвитку думки згідно із законом за­перечення заперечення. Жодна наукова парадигма не мо­же претендувати на статус абсолютно правильної і єдино можливої, однак кожна з парадигм — це новий (інший) погляд на таке складне, багатовимірне явище, як мова.

Безумовно, не все в когнітивістиці витримає перевір­ку часом. Когнітивістів нині критикують за відхід від проблеми значення, підміну значення значно ширшим поняттям інформації, а також за звуження (вузьке розу­міння) поняття антропоцентричності, що теж зводиться до чистої інформації, тоді як насправді найважливішою рисою людського інтелекту є воля, яку когнітивісти ігно­рують. Синтактика символів, якою когнітивісти найчас­тіше обмежуються, не може адекватно відобразити мен­тальність людини [Демьянков 1994: 20—21].

Функціональна лінгвістика

Поряд із когнітивною лінгвістикою в сучасному мо­вознавстві продовжують розвиватися інші напрями, що виникли ще до появи когнітивної парадигми. Се­ред них — функціональна лінгвістика.

Функціональна лінгвістика, або функціоналізм, — сукупність шкіл і напрямів, які характеризуються переважною увагою до вивчення функціонування мови як засобу спілкування.

Виникнення функціональної лінгвістики датують червнем 1976 р., коли було створено Міжнародне това­риство функціональної лінгвістики у Франції, куди ввійшли такі вчені, як А. Мартіне, М. Мамудян, Ж. Му-нен, Е. Бюйсанс, Дж. Харві та ін. Функціоналізм сфор­мувався як альтернатива дескриптивізму Л. Блумфіль-да і глосематиці Л. Єльмслева. Великий вплив на появу цього напряму мав осередок Празької функціо­нальної лінгвістики.

Основний принцип функціональної лінгвістики — розуміння мови як цілеспрямованої системи засобів

Мовознавство на сучасному етапі

159

вираження (цільове призначення мови), який уперше був проголошений у «Тезах Празького лінгвістичного осередку» в 1929 р. Функціональний підхід передба­чає аналіз функціональної природи мовних одиниць та й мови загалом, за якого акцентується на призна­ченні мовної одиниці. Саме цим названий підхід різ­ниться від інших, наприклад, формального.

За останні два-три десятиріччя з'явилося чимало функціональних описів багатьох мов на всіх їхніх рів­нях, у тому числі і в Україні: Сггаштаіге £опстлоппе11е сій Ргап^аіз, есі. Раг А. Магтлпе* (Р., 1973); Бік 8. С. Рипсііопаї £гаттаг (Ат8І., 1979); Бондарко А. В. Функ-циональная грамматика (Л., 1984); Слюсарева Н. А. Проблеми фуйкционального синтаксиса современного английскоґо язьїка (М., 1981); Загнітко А. П. Основи функціональної морфології (К., 1991); Вихованець І. Р. Нариси з функціонального синтаксису (К., 1992); Ба-цеви*і Ф. С, Космеда Т. А. Очерки по функциональной лексиКологии (Львів, 1997) та ін.

У функціональній граматиці об'єктом досліджен­ня є функції морфологічних і синтаксичних, рідше лек­сичних, одиниць. Таке дослідження може проводитися у двох напрямках — від функцій до засобів їх реаліза­ції і від засобів до їх функцій. Перший підхід є основ­ним, бо практично людина під час комунікації відшу­кує, як саме виразити певну думку, та й у навчанні іноземної мови головним є питання, яким чином нею можна передати певний зміст. Проте й другий підхід має вагоме значення, особливо коли застосовується су­купно з першим. Двосторонній підхід у функціональ­ній лінгвістиці виправдангіВ тим, що певна функція може реалізуватися різними мовними засобами, а один і той самий засіб може виконувати різні функції.

Помітним набутком функціональної лінгвістики є введена в науковий обіг О. В. Бондарком теорія функ­ціонально-семантичного поля як системи різнорівне-вих мовних одиниць (лексичних, морфологічних, син­таксичних), здатних виконувати одну спільну функ­цію, що ґрунтується на спільності категоріального змісту (аспектуальність, модальність, стан, персональ-ність, посесивність, міра, локативність, темпораль-ність тощо). Так, наприклад, модальність може вира­жатися синтаксично, морфологічно і лексично.

Функціонально-семантичне поле має центр і пери­ферію. Центром є одиниця, яка найбільшою мірою спе-

160

Історія мовознавства

ціалізується на вираженні певної семантичної катего­рії. Є моноцентричні і поліцентричні поля. Моноцен­тричні поля ґрунтуються на граматичній категорії (поля аспектуальності, темпоральності, модальності, персональності), а поліцентричні поля — на сукупно­сті різних мовних засобів, які не створюють єдиної го­могенної системи форм, вони є слабоцентровані (поля локальності, посесивності, якості, кількості, суб'єкт-ності, причини, умови та ін.).

Функціонально-семантичні поля різних мов, в осно­ві яких лежить одна й та сама семантична категорія, можуть мати неоднакову структуру. Так, у слов'янсь­ких мовах центром поля аспектуальності є категорія виду, а в німецькій мові, де виду немає, центральну роль відіграють різні лексико-граматичні засоби вираження граничності. Різноструктурними є в германських і сло­в'янських мовах поля означеності/неозначеності. Якщо в германських мовах їх центром є граматична катего­рія означеності/неозначеності, то у слов'янських мо­вах, за винятком болгарської та македонської, голов­ними її репрезентантами є лексичні та синтаксичні засоби. Бондарко вважає, що дослідження функціона­льно-семантичних полів різних мов є одним із найваж­ливіших завдань функціональної лінгвістики.

Останнім часом функціональна лінгвістика викори­стовує деякі ідеї когнітивної лінгвістики. Так, зокрема, Бондарко став досліджувати концептуальну структуру польових моделей та співвідношення універсальних й ідіоетнічних явищ у функціонально-семантичних полях.

Лінгвістика тексту

Особливого розвитку в останні десятиліття набула лінгвістика тексту.

Лінгвістика тексту—галузь мовознавчих досліджень, об'єктом яких є правила побудови зв'язного тексту та його змістові категорії.

Якщо в 60-ті роки XX ст., коли було започатковано лінгвістичне вивчення текстів, досліджували структу­ру і граматику тексту та засоби когезії (зв'язності) в тексті (повтори, синоніми, тематичні групи лексики, дейктичні й анафоричні слова, сполучники, вставні сло­ва, порядок слів, співвідношення часових форм дієсло­ва тощо), то нині текст аналізують як складну комуні­кативну структуру, враховуючи особистість автора з

Мовознавство на сучасному етапі

161

його психологічними, ментальними, соціальними, куль­турними, етнічними та іншими властивостями, адре­сата (читача) з його рівнем сприймання і ситуацію (хронотоп, тобто художній простір і час). Інформація диференціюється на фактуальну, концептуальну (автор­ське розуміння) та підтекстову. Під час аналізу тексту враховується принцип конгеніальності, тобто гармо­нізації творчих можливостей автора і читача, при цьо­му звертається увага на пресупозицію — фонові знан­ня, якими послуговується автор при творенні тексту, а читач при його сприйнятті. Сприймання тексту роз­глядається як проникнення у свідомість автора, його концептуальну систему. Як і в когнітивній лінгвісти­ці, в лінгвістиці тексту широко використовують ан-тропоцентричний підхід і дані інших наук — когніто-логії, герменевтики, літературознавства, філософії, пси­хології, соціології, етнології, а також таких стикових дисциплін, як психолінгвістика, етнолінгвістика, соціо­лінгвістика.

Під впливом когнітивної лінгвістики текст стали розглядати як форму репрезентації знань у мові, як концептуальне модельне відображення дійсності, як мо-дифікат сфери свідомості автора, його художніх, есте­тичних, етичних, наукових, аксіологічних, прагматичних поглядів та уподобань та як моделі впливу на свідо­мість, інтелект, погляди і поведінку читачів [Селіванова 1999: 112; Радзієвська 1998; Корольова 2003].

З лінгвістикою тексту пов'язане вчення про дискурс (від фр. йізсоигз «мовлення») — текст у сукупності праг­матичних, соціокультурних, психологічних та інших чин­ників; мовлення як цілеспрямована соціальна дія, як ме­ханізм, що бере участь у когнітивних процесах. Образ­но кажучи, дискурс — це текст, занурений у життя. До дискурсу належать не тільки власне мовні засоби, а й міміка, жести, за допомогою яких виражається референ­ція, емоційно-оцінний вплив на співрозмовника. Дис­курс вивчається разом із відповідними «формами життя»: репортаж, інтерв'ю, судове засідання, інструк­таж, товариська бесіда, офіційний прийом тощо. Тому його можна моделювати у формі фреймів (типових си­туацій) або сценаріїв (ситуацій у розвитку). Всебічне вивчення дискурсу передбачає звернення до психологі­чних, етнографічних і соціокультурних стратегій поро­дження й розуміння мовлення в певних умовах [Лин-гвистический знциклопедический словарь 1990: 137].

162

Історія мовознавства

До початку 80-х років XX ст. термін дискурс ужи­вався як синонімічний терміну текст. Нині ці терміни стали диференціювати: під текстом розуміють об'єдна­ну смисловим зв'язком послідовність знакових оди­ниць, основними властивостями якої є зв'язність і цілісність, а під дискурсом — різні види актуалізації тексту, розглянуті з погляду ментальних процесів і у зв'язку з екстралінгвальними чинниками.

Отже, «дискурс існує перш за все і головним чином у текстах, але таких, за якими стоїть особлива грамати­ка, особливий лексикон, особливі правила слововживан­ня і синтаксису, особлива семантика, — в кінцевому підсумку — особливий світ. У світі будь-якого дискур­су діють свої правила синонімічних замін, свої прави­ла істинності, свій етикет. Кожен дискурс — це один із можливих світів» [Степанов 1999: 44—45].

Комунікативна лінгвістика

Лінгвістика тексту і дискурс безпосередньо пов'я­зані з комунікативною лінгвістикою.

Комунікативна лінгвістика — напрям сучасного мовознавства, який вивчає мовне спілкування, що складається з таких компонен­тів, як мовець, адресат, повідомлення, контекст, специфіка конта­кту та код (засоби) повідомлення.

Умовою успішної комунікації є бажання її учасни­ків спілкуватися (налаштованість на співпрацю); за відсутності такої кооперації виникає конфліктна ко­мунікативна поведінка. На думку американського ло­гіка Г. Грайса, успішна комунікація можлива за умо­ви дотримання чотирьох максимів: інформативності (висловлення повинно бути змістовним), істинності (говорити тільки правду), релевантності (говорити тільки те, що стосується справи), ясності, чіткості (го­ворити коротко і зрозуміло).

Важливим чинником у спілкуванні є дотримання мовленнєвого етикету — прийнятої певним суспільс­твом системи стійких норм спілкування для встанов­лення мовленнєвого контакту співбесідників, підтрим­ки спілкування відповідно до їхніх соціальних ролей чи рольових позицій. У кожному мовному суспільстві виробилися певні стереотипи мовленнєвої поведінки: звертання на ти чи Ви, звертання по імені чи інакше, специфічні форми спілкування між старшими і молод-

Мовознавство на сучасному етапі

163

шими, а також форми привітання, прощання, знайомст­ва, вибачення, вираження вдячності, поздоровлення, по­бажання, прохання, запрошення, поради, згоди, відмови, схвалення, співчуття тощо.

Мовленнєвий етикет характеризується яскравою національною специфікою, пов'язаною з неповторною мовленнєвою поведінкою, звичаями, ритуалами, невер-бальною комунікацією представників певного етносу. Йому притаманна фразеологізована система формул (укр. Ласкаво просимді, рос. Добро пожаловатьі, болг. Добре дошлиі, англ. Уои аге юеісотеї, укр. Скільки літ, скільки зимі, Хай щастить!, 3 води і роси\> Красно дякуюі, рос. С легким паромі та ін.).

Розуміючи важливість мовленнєвого етикету для комунікації, вчені багатьох країн, у тому числі Украї­ни, звернулися до його всебічного вивчення. Відомими є такі праці: Костомаров В. Г. Русский речевой зтикет (Рус. яз. за рубежом. — 1967. — № 1); Формановс-кая Н. И. Русский речевой зтикет (М., 1983); її ж Рус­ский речевой зтикет: лингвистические и методологи-ческие аспектьі (М., 1987); її ж Речевой зтикет и куль­тура общения (М., 1989); Гольдин В. Е. Речь и зтикет (М., 1983); Фабіан М. П. Етикетна лексика в українсь­кій, англійській та угорській мовах (Ужгород, 1998); Радевич-Винницький Я. К. Етикет і культура спілку­вання (Львів, 2001).

Значне місце в комунікативній лінгвістиці належить теорії мовленнєвих актів, тобто цілеспрямованих мов­леннєвих дій, здійснюваних відповідно до прийнятих у суспільстві правил мовленнєвої поведінки. Основними ознаками мовленнєвого акту є намір (інтенціональність), цілеспрямованість і конвенціональність (дотримання прийнятих у соціумі норм мовленнєвої поведінки).

Теорія мовленнєвих актів сформувалася в лінгвістич­ній філософії під впливом ідей В. Вітгенштейна про бага-тоаспектність (поліфункціональність) мови і її нерозрив­ність з формами життя: взаємодія мови і життя оформ­ляється у вигляді регламентованих суспільних «мовних ігор». Основи теорії мовленнєвих актів закладені англій­ським філософом Дж. Остіном (1911—1960).

Популярним є вчення Остіна про три рівні мовлен­нєвого акту: іллокуція (відношення мовлення до мети, мотивів і умов здійснення комунікації), перлокуція (вплив на свідомість та поведінку адресата, виникнен­ня нової ситуації), локуція (використання мовних за-

164

Історія мовознавства

собів для досягнення мети). Остін визначав як іллоку-цію наказ, інформування, попередження, а як перлоку-цію — переконання, досягнення мети, реакцію подиву, страху, обман. Так, наприклад, речення Я зайду до Вас може мати різну іллокуцію (повідомлення, обіцянка, по­гроза тощо). На цьому ґрунті виникло вчення про не­прямі мовні акти. Наприклад: Я хотів би побути сам (прохання до присутніх вийти); У кімнаті душно (про­хання відчинити вікно) тощо.

У мовленнєвих актах беруть участь мовець і ад­ресат. Вони повинні мати якусь кількість спільних мовленнєвих навиків (мовленнєву компетенцію), знань та уявлень про світ. Крім цього, до мовленнє­вих актів належать обставини мовлення — той фраг­мент дійсності, якого стосується його зміст. Здійсни­ти мовленнєвий акт означає вимовити членорозділь­ні звуки певної мови, побудувати висловлення зі слів за граматичними правилами, надати вислову смисл і референцію (локуцію), цілеспрямованість (іллоку­цію), викликати бажані наслідки (перлокуцію), тобто вплинути на свідомість або поведінку адресата, ство­рити нову ситуацію.

З комунікативною лінгвістикою тісно пов'язана прагматика, яка вивчає комплекс проблем, що стосу­ються мовця, адресата, їхньої взаємодії в комунікації, а також ситуації спілкування. Інтенсивний розвиток прагматики, який припадає на другу половину XX ст., пов'язаний з розвитком теорії мовленнєвих актів Дж. Остіна, Дж. Серля, 3. Вендлера. З'явилось чима­ло наукових праць, присвячених явним і прихованим цілям висловлювання, мовленнєвій тактиці, принци­пам співробітництва, ставленню мовця до висловлюва­ного, інтерпретації мовлення, впливу висловлення на адресата, на його зміни емоційного стану, поглядів, оці­нок, на його вчинки, впливу мовленнєвої ситуації на тематику і форми комунікації та ін. [ЬеесЬ О. N. 1983; Ьєуіпзоп 81. 1983; Степанов 1981; Бульїгина 1981].

Прагматика вивчає мовлення в межах загальної теорії людської діяльності. На цьому ґрунті виникло вчення про перформативи (від лат. регіогто «дію»), під якими розуміють висловлення, рівнозначні дії, вчин­ку. Наприклад: Я оголошую війну; Я клянусь; Я запо­відаю; Я прошу вибачення; Я наказую усунути недолі­ки; Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне су-

Мовознавство на сучасному етапі

165

спільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економіч­ний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самовряду­вання народу країни, проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території і рівноправність у зовнішніх зносинах (З «Декларації про державний суверенітет України», при­йнятої Верховною Радою 16 липня 1990 р.). Тут дія виражається самим мовленнєвим актом (так, присяга неможлива без проголошення тексту; проголошуючи перформатив, мовець не описує й не називає дію, а здій­снює її). Саме тому перформатив не може отримати істиннісну оцінку. Поняття перформатива введено Дж. Остіном. У його концепції це поняття було пізні­ше зближене з поняттям іллокутивної сили, тобто ко­мунікативної спрямованості висловлення.

Отже, прагматика охопила багато проблем, які рані­ше вивчалися в риториці та стилістиці, комунікативно­му синтаксисі, теорії мовленнєвої діяльності, теорії ко­мунікації й функціональних стилів, соціолінгвістиці, теорії дискурсу та ін.

З проблемою комунікації пов'язана низка нових тем, що привернули увагу дослідників в останні роки. Серед них можна назвати такі: лінгвістика брехні (осо­бливо популярна в Німеччині), особистість комунікан-та (досліджується типологія мовних особистостей, де виділяють, з одного боку, поняттєво-логічний тип, асоціативний тип і тип «хамелеон», який здатний набу­вати ознак як першого, так і другого типів, а з іншого боку — авторитарний і демократичний типи, а також такі мовні типи, як типовий учитель, типовий профе­сор, типовий лікар, типовий дипломат, типовий сту­дент, типовий телеведучий, типовий українець, грузин, італієць тощо).

Предметом сучасної лінгвістики стали й перешкоди ефективності спілкування, так званий комунікативний шум, комунікативні збої, тобто різноманітні помилки, надто велика метафоричність, неточність вираження думки, паузи, алогізми, непослідовність, обман, незнан­ня особливостей, головно мовної компетентності адре­сата, розбіжність обсягу внутрішнього словника в кому-

166

Історія мовознавства

нікантів, розбіжність їхніх концептуальних систем, різ­ні психічні особливості комунікантів (емоційність, характер, темперамент, спосіб мислення), розбіжність їх­ніх стратегій мовленнєвої тактики, поведінки, нарешті, зовнішні перешкоди (див.: [Городецкий, Кобозева, Са­бурова 1985; Бацевич 2000; Бацевич 2003; Почепцов 1999]).

Пошуки нових теорій, здатних повніше і точніше описати мову, тривають і нині. Робляться спроби ство­рення цілісної інтегральної концепції мови. Такою теорією, дехто вважає, стане синергетична парадигма мови, в основі якої лежить філософська концепція синергетики [Базьілев 1998: 46]. Синергетика — сучасна філософська теорія самоорганізації, новий сві­тогляд, що пов'язується з дослідженням феноменів самоорганізації, нелінійності, глобальної еволюції, з вивченням процесів становлення «порядку через хаос». На думку В. М. Базилєва, синергетика стає джерелом нового — еволюційного і холістичного бачення світу. З огляду на це він уважає, що проблема синергетики мо­ви і мовлення стане однією з центральних проблем мовознавства XXI ст.

Стає очевидним, що мовотворчі тенденції буквально пронизують інтелектуальну творчість, в основі якої — виявлення і використання функціонування мовної системи, когнітивних можливостей мовного моделю­вання реальності.

Запитання. Завдання